Слово без рамки

На Літургії лунає унікальний новозавітній уривок - початок Євангелія від Йоана, який розповідає про Особу Сина Божого в дуже незвичний спосіб. Автор звертається до мови глибоких символів. Син Божий - це Слово. Він є Слово - зміст, причина, основа, - яке Бог промовляє до людини і світу. Слова́ Ісуса запам’ятають і запишуть ті, кого вони вразили і кому вросли в серце і свідомість; Його слова перепишуть згодом ті, хто загориться справою поширення Його проповіді; Його слова століттями будуть друкувати, цитувати, вставляти в рамку, а також перекручувати чи навіть зневажати. Сам Він не напише жодного слова, бо Він просто є Словом - живим, унікальним і змістовним. Словом, яке воплотилося в людську історію, культуру, в людські переживання і болі, Словом, яке зазвучало серед людської самотності, самовпевненої велемовності, в осерді мовчазного людського відчаю. Ісус промовлятиме до людей, говоритиме з людьми, дивлячись їм в очі, помічаючи в них чи то запал, чи розгубленість, чи розчарування, чи відвагу, чи страх, помічаючи їхні сльози, іноді навіть ті, які ще не мали відваги з’явитися в очах. Він говоритиме з усмішкою на обличчі, але також і з гнівом, пасіонарно й категорично. Але Він завжди буде бачити і тонко відчувати найглибший сенс живої людини, яка поруч, і світу, в якому вони разом з цією людиною живуть. Тому, що Він є Словом Отця. Бог не бажає бути для людини лише зовнішнім авторитетом, повчати її, як правильно поводитися і жити. Він бажає розділяти з людиною її життя. Саме тому Слово стало тілом і оселилося між нами (Йн 1, 14). Він також є Життя. Кожен знає і відчуває, що можна жити і насправді не відчувати, що живеш. Бувають моменти, коли нема сили жити, коли постає питання змісту життя. Ісус не входить у такі складні теми. Він постає перед нами як саме Життя, як той, Хто носить повноту Життя в Самому собі та щедро дарує його тим, хто приходить до Нього. Він також є Світло. Світло тихе святої слави безсмертного Отця небесного. Світло, яке не разить, не засліплює, а лагідно сходить до нас, не боячись навіть найгустішої темряви. Це Світло допомагає бачити все довкола як воно є насправді. Наш Бог дозволяє нам називати Його Словом, Життям і Світлом. Чи дозволимо ми Йому ввійти в наше життя?

Марія Магдалина в Євангелії уособлює всю Церкву. Вона представлена як наречена, яка шукає свого Нареченого після Його відходу і «зникнення». Ісус Христос заповів цю подію під час Тайної Вечері: Дітоньки, ще трохи Я з вами. Шукатимете ви Мене, та як Я юдеям повідав: куди Я йду, ви піти неспроможні, ― так само й вам кажу нині (Йн 13, 33). Настав, отже, час плачу і смуток розлуки, коли Марія Магдалина сіла перед гробницею, куди не була спроможна піти. Поруч із нею була й інша Марія. Тому збуваються слова Пісні Пісень: Я заклинаю вас, дочки єрусалимські, щоб не будили, не розбуджували любої моєї, доки вона того не схоче (Пісня Пісень 2, 6). Але після суботнього відпочинку Марія Магдалина, а з нею вся Церква, йде назустріч Господу — адже повертається той Цар, якого вона намастила нардовою олією у Витанії: Тоді, як цар був за своїм столом, нард мій розлив свій запах. Торбинка мирри ― любий мій для мене (Пп 1, 12-13; пор. Йн 12, 1‑11).

Про поховання Ісуса сказано у Пісні Пісень: Я ввійшов у сад мій, сестро моя, дружино, збирав мирро моє з моїм бальзамом (5, 1). Отже, ще до світання Марію та Церкву веде запах Життя, пахощі любові, що сильніша за смерть: любов бо, як смерть сильна, … правдиве полум’я Господнє. Водам великим любові не вгасити, ані рікам її не затопити (8, 6‑7). Церква, як Наречена Господня, йде перед світанком до гробниці за внутрішнім голосом Улюбленого: Заговорив мій любий і сказав до мене: Устань, моя люба! Ходи, моя прекрасна! (2, 10). Сад, у якому покладено Господа, вже зеленіє, адже Пасху святкували першого весняного місяця Нісан, що є початком місяців: Глянь бо: зима минула, дощі прогули, прошуміли. Вже квіти на землі з’явились, пора пісень настала, і голос горлиці вже чути в краю нашім. Смоківниця бруньки вже виганяє, і виноград у цвіту пахощі розливає. Устань, іди, моя люба! Ходи, моя прегарна! (2, 11‑13).

Вся Церква в особі Марії Магдалини пізнає притягання Піднесеного на хресті: Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе (Йн 12, 32). І відповідає Улюбленому: Тягни мене вслід за тобою: біжімо! Цар увів мене в свої хороми (Пп 1, 4). Марія, отже, запрошена увійти. Вона похиляється до гробниці, щоб саме там міг знайти її Воскреслий Ісус: Моя голубко, у щілинах скелястих, у сховку стрімкої кручі! (2, 14) Однак Марія Магдалина, тобто вся Церква, вже більше не розпізнає свого Нареченого тілесним зором очей: Встану, обійду навколо місто. По вулицях та по майданах шукатиму я того, кого серце моє любить. Шукала ― не знайшла я його (3, 2). Марія бачить, однак не розпізнає. Тому спільнота вірних переживає присутність Воскреслого в інший спосіб. Ми знаходимо Його у любові, що міцніша за смерть і гріх: Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить (Лк 7, 47). Потрібно, отже, навернутись від гріхів до неймовірно більшої любові Нареченого.

Церква, Христова наречена, навертається саме у гробниці свого Господа і вже більше не прямує до смерті й гріха. Вона не шукає тіла Розп’ятого, а шукає Живого Господа: обернулась і бачить: Ісус там стоїть! Та не знала вона, що то Ісус. Марія Магдалина думала, що то був садівник, який говорив із нею. Так збулися наступні слова з Пісні Пісень: О ти, що живеш у садах! Товариші уважно слухають твій голос. Дай же мені його почути! (8, 13). Марія чує садівника, та ще не розпізнає у ньому Доброго Пастиря, який знає її на ім’я. Тому її пошуки (та пошуки Церкви) тривають.

Христос не дозволив Марії Магдалині торкнутися свого Воскреслого і Прославленого тіла: Не торкайся Мене, не зійшов бо Я ще до Отця мого. Ця заборона була зроблена з огляду на нас, адже інші учні не раз торкалися Ісуса. Апостол Йоан, який пише своє Євангеліє в похилому віці, усвідомлює, що він вже останній, хто бачив і торкався Ісуса Христа до і після Воскресіння. Ми вже більше не можемо ані торкнутись, ані бачити Прославленого Тіла Господа Ісуса. Після Його Вознесіння це стає неможливо. Тому Євангеліст применшує значення бачення і дотику, а підкреслює іншу можливість живої зустрічі з Воскреслим. Ми пізнаємо нашого Пастиря з голосу, так само як Марія Магдалина. Коли Господь промовив її ім’я «Марія», тоді вона не просто вдруге обернулась, але впізнала голос і відповіла: Учителю мій! Тобто вона усім своїм єством полинула до слова свого Вчителя, до голосу свого Пастиря: Скажи мені, о ти, кого моє серце любить, де ти пасеш твою отару, де ти розташовуєш її опівдні, щоб я безцільно не блукала коло отар твоїх друзів (Пп 1, 7). Мій любий зійшов у сад свій до грядок пахучих пасти в садах отару та лілеї рвати. Я - мого любого й мій любий ― мій, він, що пасе отам між лілеями (6, 2‑3). Та, яка бачила очима і не розпізнавала, тепер чує і розпізнає. Важливіше чути Воскреслого Ісуса, ніж Його бачити чи торкатися: Розмова його - самі солодощі, увесь він - розкіш. Такий мій любий, такий отой друг мій, о дочки Єрусалима! (5, 16) Марія Магдалина, яка сиділа в ногах Господа, слухала та зберігала Його слово, вповні пізнала істинність слів, що їх сказав Ісус під час Тайної Вечері: Ще трохи, і світ Мене вже не побачить. Ви ж Мене побачите, бо Я живу, і ви будете жити. І взнаєте того дня, що Я в моєму Отці, і що ви в Мені, а Я в вас. Той, у кого Мої заповіді, і хто їх береже, той Мене любить. Хто ж Мене любить, того мій Отець полюбить, і Я того полюблю і йому об’явлю себе (Йн 14, 19‑21).

в Євангелії кожний іде з якоюсь звісткою. Жінки сповіщають Радісну Новину Воскреслого, інші поширюють вигадані, брехливі, але добре оплачені чутки. Історія повторюється. Як перед смертю Ісуса, так і тепер, після Його Воскресіння, первосвященики та старші народу проводять нараду, що їм робити. Вони обманом убили самого Ісуса, тепер же обманом хочуть «убити» також Його вчення про Воскресіння. Засіб залишається незмінним, інша лише сума: тридцять срібняків у випадку Юди Іскаріотського та значна кількість срібняків у випадку солдат. Відділення світла від темряви постійно триває. Хтось іде за світлом слова у Галілею, інший триває у темряві обману. Учні Ісуса збираються навколо Воскреслого, члени синедріону збираються разом навколо Лукавого. Християни з радістю обіймають ноги Живого Господа, солдати несуть за пазухою тугий гаманець. Одних вчить Ісус, який прийшов свідчити Істину, інші роблять так, як їх навчили майстри обману. Хтось береться за труд подорожі, щоб зустріти Ісуса у Галілеї, інші роблять усе, аби лиш не мати турбот чи клопоту.

У книзі Мудрості (6, 12-14) гарно відображено дух сьогоднішнього Євангелія: Мудрість пресвітла й нев’януща, ― легко її бачать ті, які люблять її, і знаходять її ті, які її шукають. Хто її прагне, тим вона наперед дає себе пізнати. Хто вранці вибирається до неї, той не буде трудитись: сидьма її застане під дверима своїми. Саме зранку жінки йшли до гробниці, адже любили Господа, тому й побачили Його. Вони шукали і знайшли, прагнули і пізнали. Дві Марії узріли ангела, що сів на камені біля входу до гробниці та сповіщав їм мудрі Божі постанови. Мудрець продовжує (6,15): Над нею роздумувати ― обачності вершина. Хто з‑за неї не досипляє, той незабаром безтурботний буде. Жінки теж осягнули безтурботність у ранок Воскресіння ще перед досвітньою зорею; для солдат запорукою безтурботності стали великі гроші та змова можновладців. Сама ж [Мудрість] скрізь ходить та шукає тих, що гідні її, і на стежках з’являється їм приязно та йде назустріч кожній їхній думці (6, 16). Здійснилося це повною мірою: Аж ось Ісус зустрів їх і каже:

                                 “Радуйтеся!”                  Вони підійшли, обійняли ноги Його і вклонилися Йому              (Мт. 28, 9).