ПЕРЕГОРТАЄМО СТОРІНКУ

Післяноворічні роздуми…                Леся БАЛУЦЬКА.

      Січень справедливо можна назвати місяцем переходу. Він, з одного боку, розпочинає новий рік, нові сподівання, очікування, надії та перспективи. А з іншого, своєрідно замикає коло передноворічних подій, стоїть на порозі завершального циклу, розпочинаючи щось нове, разом з тим, залишає простір для роздумів. Вступати в новий етап і легко, і складно водночас. І весело і сумно, і довгождано і незвично. В якийсь момент стає зрозуміло, що так як раніше, уже не буде ніколи. А якщо й буде, то однаково із певною відмінністю. Старий рік багато чого змінив і залишається приймати ці оновлення, йти разом із ним в одному темпі. Це тішить, бо зміни неминучі і противитися їм не варто. Разом із змінами приходить розвиток і процвітання. Одначе страх перед невідомим здатен вводити у якийсь незрозумілий ступор. Так, наче хочеться зробити крок назад і щось повторити, переосмислити, ще раз пережити і відчути. Озираєшся, а рік минув. Його уже немає. І залишається або прийняти цю дійсність, або у ваганнях, продовжувати стояти все ще в передчутті Нового року. А він уже настав.

Новий рік, як правило, у багатьох людей і асоціюється з довгожданим оновленням. Це період загадування бажань, написання планів і певної зупинки, підсвідомого очікування дива, яке прийде і внесе свої власні позитивні корективи у повсякденну рутину. Очевидно, що саме ця відчайдушна віра у диво дуже часто не дозволяє нам рухатися в обраному керунку, застигнувши в очікуванні якогось знаку. Нам може здаватися, що старт розпочинається саме тоді, коли буде видно розмах великого кольорового прапорця і ні на хвилю раніше. Тож ми все чекаємо і чекаємо, а сигналу «на старт» ніхто не подає. Перш ніж ми усвідомимо, що рушати треба було вже давно, може пройти чимало часу. А ми все думає і думаємо, ніяк не зважуючись на цей крок. Відтак новорічне пробудження перетворюється у сплячку й з однієї крайнощі – піднесеної активності, ми здатні впасти в іншу – усвідомлену пасивність, яку багатозначно називаємо очікуванням.

Січень традиційно багатий святами. Надто в українській православній та греко-католицькій традиціях. Не встигаєш оговтатися від Новорічної ночі, як за тиждень на столі уже кутя, вареники і пампушки, а за вікном Вертеп з колядниками. Ще тиждень – і Старий Новий рік, а незабаром і «той третій празник – Святе Водохреща». У таких святкових перипетіях і справді можна загубити основну ідею оновлення, яка планувалася напередодні Нового року. Але якщо проживати свята не лише керуючись ідеєю «від Вашого столу до нашого столу», а вникати у таємницю Різдва і переживати це зимове дійство усвідомлено та урочисто, до поставленої мети можна наблизитися значно швидше, аніж перебуваючи у повсякденних роздумах та ваганнях. Саме в події Христового Різдва закладено великий символічний зміст оновлення, наповненості та віри, які здатні вказати шлях, освітити його, наче світлом Різдвяної зорі. Щороку повторюючись, свято Різдва завжди нове, воно завжди дарує нову радість, любов, сповнює надіями та сподіваннями. Іноді складно перегорнути сторінку свого життєпису з тим, аби уже ніколи не повертатися до написаних раніше рядків. На перший погляд може здатися, що це неможливо. Життя так чи інакше здатне повернути людину на один із вже пройдених етапів. А може і не повернути. Й до кінця незрозуміло, що гірше, що більш болісно. Адже дуже часто разом із рішенням завершити щось у своєму життя, з’являється відчуття тривоги і небезпеки перед тим новим і незвіданим, що буде попереду. Відтак людина автоматично у пошуках захищеності може знову і знову повертатися до пройденого етапу, декларуючи при цьому бажання розпочати щось нове. Страх перед невідомим керує нею. У цій пересторозі також прочитується й відсутність достатньої віри.

Можна безкінечну кількість разів налаштовувати себе на нову хвилю, нове життя, нові думки, нову поведінку, на «почати все з початку» і таке інше, читати мотиваційну літературу і слухати інтерв’ю успішних особистостей. Та якщо всередині не буде рішучості таки перегорнути цю списану вздовж і впоперек сторінку й рухатися далі, ніякого дива не відбудеться. Або ж воно просто пройде непомітно повз, а очі у цей час будуть заплющені. Куди прекрасніше самим творити це диво, диво-змін, які відбуваються і яким ми дозволяємо бути. Без спротиву, страху чи шкодування. Ми одразу помічаємо, якщо зміни відбуваються з іншими людьми й відзначаємо їх у своїй пам’яті. Схуд чи поправилася, змінила зачіску, відпустив бороду, стала веселішою, видається розсіяним, весела чи засмучений, мовчазна чи в гарному гуморі. Він чи вона змінилися, кажемо ми і йдемо собі далі, ще якийсь час аналізуючи ймовірні причини цих змін. Проте часто ми не здатні вловити й натяку на ті зміни, які відбуваються з нами, у нашому внутрішньому світі, в наших поглядах, думках і переконаннях. Як правило, ми себе критикуємо, порівнюємо з іншими, порівнюємо із собою десять чи двадцять років перед тим. Але дуже рідко замислюємося, як саме ми змінюємося впродовж життя, у ці короткі часові відрізки, які ми іменуємо днями, тижнями, місяцями і роками.

Навіть тоді, коли нічого не відбувається, щось таки відбувається. І якщо, підбиваючи підсумки минулого року, у своєму житті особливо пишатися нічим, або ж еґо та гординя як завжди підштовхують до порівняння з чужими досягненнями та успіхами, слід у цей час пам’ятати, що в кожного вони свої і міряються своїми мірками. У кожного свій темп, свій час, свій період для розвитку і тих проривів, які необхідні у даний конкретний момент. Життя летить невпинно і незалежно від того, рухаємося ми з ним в одному темпі, чи зберігаємо свій, воно все ж таки поспішає вперед. Очевидно, не варто постійно стояти над собою з грубим батогом і підганяти: до змін, до рішень, до життя «як у всіх», до тих вершин, які малює розвинуте суспільство, до того щастя, яке рекламує телебачення, до тієї повноцінності на якій наголошують рідні чи близькі і яка, зазвичай, має цілу низку умовностей. Рухатися потрібно, але тільки без надуманого зовнішнім середовищем батога. Рано чи пізно ефект від нього зникає. Залишається хіба що втома. З іншого боку, якщо це єдиний спосіб змусити себе щось робити і не противитися змінам, тоді вперед. Зрештою, саме слово стимул, від латинського слова stimulus, у перекладі означає батіг. Та слід враховувати, що батіг батогові рівня.

Перегортаючи сторінку старого року, варто, окрім підсумків і постановки нових цілей, проаналізувати своє ставлення до ситуації, яка мала здатність повторюватися. До схожих ситуацій і до тих, які ймовірно, можуть знову повторитися в році новому. Саме еволюція нашого ставлення може слугувати індикатором відповідних внутрішніх змін. Та разом із такими дослідженнями, будемо чесні перед собою, не завжди хочеться цілеспрямовано і усвідомлено розбирати по крупинах події минулого року й робити відповідні висновки для нового. Для цього також потрібна чимала сміливість. Зрештою, січень небезпідставно вважається перехідним етапом, тож часу для роздумів є предостатньо. Рівно ж як і для того, аби набратися мужності і впевнено розпочати писати нові рядки з нової сторінки.     

Велика проща серця і душі

Місце народження Ісуса Христа

Бажання володіти світом настільки опанувало ними, що вони постановили побудувати башту, яка б сягала хмар, щоб усі бачили, які вони сильні й могутні. Це прагнення випливало з їхньої гордині і бунту проти Господа Бога. Кожного дня вежа ставала все вищою й вищою. Вона складалася з багатьох платформ, складених одна на одну, з яких кожна наступна була меншою від попередньої. Ця вежа стала центром, навколо якого був збудований Вавилон. Вона була найліпшою з усіх веж у інших вавилонських містах, її будова, імовірно, мала вплив на будівництво пірамід в Єгипті. Спостерігаючи з неба за неслухняними людьми, Бог змішав їхні мови: "Тоді зійшов Господь побачити місто й вежу, що їх сини чоловічі будували, і мовив Господь: "Оце вони один народ і мова в них усіх одна, і це щойно початок їхньої праці: тож що вони не задумають, не буде їм важко зробити. Отож зійдімо наниз і помішаймо там їх мову, щоб не розуміли одне одного "(Бут.11,5-7). Вони перестали розуміти одне одного, так що на будівництві виник повний хаос і робота припинилася. Башта не була побудована навіть до половини. Той випадок з вежею пояснює нам різноманітність рас і мов у світі: "І розсіяв їх Господь звідтіля по всій землі, й вони перестали будувати місто. Тому-то названо його Бабел (Вавилон), бо там Господь помішав мову всієї землі й звідти розсіяв їх Господь по всій землі" (Бут. 11, 8-9). Слово "Вавилон" також тлумачать як "ворота до богів". Змішання мов сталося в четвертому поколінні після потопу, приблизно в 101 році після потопу і в 326 році перед покликанням Авраама.

Стародавнє передання говорить, що не всі народи брали участь у будівництві Вавилонської вежі. Зокрема, частина потомків Сима, а саме Арпахшад і його діти (одних з них - син на ім'я Шалах). З потомства Шалаха буде походити Авраам. Відділившись від будівництва вежі, потомки Сима зберегли мову, якою розмовляли Адам і Ной. Цією мовою було написане Святе Письмо. Щодо виникнення різних мов у нинішньому мовознавстві існують дві основні теорії: перша стверджує, що всі нинішні мови походять від єдиної прамови, як це написано в Слові Божому. Ця теорія отримує все більше підтверджень. Друга версія: мови виникли в різних частинах земної кулі, багато з них пройшли той самий процес розвитку, одні з одними перетиналися, змішувалися, але єдиного центру їхнього походження немає. Після цього люди збиралися в окремі групи, які одні одних розуміли, і розходилися по нових місцях і поселялися там. Таким чином була заселена вся земля. А що ж тоді сталося з вежею? Вона з часом руйнувалася і розвалювалася, бо те, що люди роблять всупереч Божій волі, не може встоятися; де немає Божого благословення, там немає завершення і майбутності, всяка людська праця, бажання, старання - надаремні. Ми бачимо, що Вавилонська вежа і по сьогодні залишається "недобудованою", тому що гордість, ненависть, прагнення одного народу чи раси панувати й царювати над іншими - розділяють людей, в результаті маємо геноциди, голодомори, ненависне братовбивство, в'язниці, концтабори, атомну, хімічну та інші зброю. Цьому злу поклав край наш Спаситель Ісус Христос. З'єднання людей і народів в єдиній правдивій вірі - це велика дія сили і любові Божої. Всяке об'єднання, що базується на тілесній, матеріальній основі, з часом розпадається. Які б ідеї не об'єднували людей, вони з часом затухають, втрачають актуальність; єдність же, побудована на духовних засадах, цементується любов'ю і прагненнями душі, тому така єдність є вічною. Отже в день П'ятидесятниці, коли народилася Церква Христова, ми бачимо, як невидима сила Святого Духа об'єднала різні серця в єдиній Божій любові.

Мешканці якої країни будували вежу? Люди, які йшли зі сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й оселилися там, про що свідчить Біблія: "Уся земля мала одну мову й одні слова. І сталося, що люди, пересуваючися зі сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й осілись там. Вони сказали один до одного: "Нумо лишень робити цеглу та випалювати її". І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу" (Бут. 11, 1-3). Отже, біблійна назва тієї землі, де люди будували Вавилонську вежу, - Шінеар-край, це територія стародавнього Шумеру і пізніше Вавилону чи Месопотамії. Месопотамія - найдавніша цивілізація світу. Тут виникла перша писемність, мешканці цієї країни були архітекторами, скульпторами, письменниками і вченими. Тривалий період месопотамські царі правили регіоном, відомим нам нині як Ірак. Після того, як Месопотамію завоювали перси 593 до н. е., вона поступово була засипана пісками і про неї знали тільки зі сторінок Біблії практично аж до XIX ст., коли археологи розкопали її. Слово "Месопотамія" грецькою мовою означає "край між двох річок" - очевидно, йдеться про Тигр і Євфрат. Територія Месопотамії розташовувалася на теренах нинішнього Іраку, але завжди збільшувалася, приєднуючи до себе навколишні землі. Люди, які заселяли цю територію, ніколи не називали себе "месопотамцями". На цій землі проживали декілька різних народів з різними культурами і традиціями. Найвидатнішим лідером у часи після потопу і покликання Авраама екзегети вважають Німрода, внука Хама від сина Куша. Він був надзвичайно заповзятливим і спритним чоловіком. Тоді великою небезпекою для людей були дикі звірі, а він мав репутацію "могутнього мисливця" й захисника людей від нападу звірів. Слово Боже про нього говорить: "Куш зродив Німрода, який був першим могутнім на землі. Він був великий ловець перед Господом, тому й кажуть: "Неначе Німрод, великий ловець перед Господом!" Початки його царства були: Вавилон, Єрех, Аккад і Кальне в Шінеар-краю" (Бут. 10, 8-Ю).

Маючи авторитет і дар, він правдоподібно керував будівельними роботами при спорудженні Вавилонської вежі. Вавилонська земля довший час називалася "землею Німрода". Бажаючи панувати над більшим обширом землі, він подався 500 км на північ і заснував там місто Ніневію. Упродовж довгих століть Вавилон і Ніневія були провідними містами тодішнього світу. Потомки Німрода покажуть себе в майбутньому достойними його предками і в усьому будуть наслідувати його. Полювання на левів буде головною тематикою у мистецтві ассирійців. Вони пишатимуться тим, що мають владу над природою. Ще однією прикметою цього народу буде будівництво великих міст. У будівельній справі вони значно перевищать інші народи.               

Кари чистилища, їх сутність і суворість

Богословське вчення

Святий Беллармін - Святий Франциск Салезій - Страх і впевненість…

Найменший біль у Чистилищі перевищує всі страждання цього життя, 

якими б вони не були…

     У Чистилищі, як і в Пеклі, люди зазнають подвійної кари: кари позбавленням Бога і покарання у відчуттях. Покарання позбавленням Бога полягає у тимчасовому позбавленні оглядання Бога, Котрий є Вищим Благом і об'єктом насолоди (блаженства), бо для Нього створені наші душі, як очі - для світла. Це покарання подібне до нестерпної спраги, що мучить душу. Покарання у відчуттях (чуттєве страждання) там таке ж, яке ми терпимо у тілі. Суть його не визначена Вченням, але серед Учителів Церкви загальноприйнятою є думка, що воно полягає у стражданнях від вогню та йому подібного. "Вогонь Чистилища, - говорять Отці Церкви, - це вогонь Пекла, що про нього багач говорить: "Я мучуся в полум'ї цім" (Лк. 16, 24). Щодо суворості цих покарань, то, завдані Нескінченною Справедливістю, вони пропорційні до суті, важкості та кількості вчинених людиною гріхів. Кожен отримує за вчинками своїми, кожен відповідає перед Богом за власні несплачені борги. Але розмір цих боргів дуже різний. Деякі, нагромаджені упродовж життя, складають, як сказано в Євангелії, десять тисяч талантів, тобто борг у мільйони й десятки мільйонів, тоді як інші зводяться до кількох дрібних монет - дрібних решток того, що не було сплачене на землі. Висновок із цього такий: душі терплять різні види мук, у Чистилищі величезна кількість ступенів відкуплення, одні з яких незмірно суворіші від інших. Проте, якщо говорити в загальному, Учителі Церкви одностайні в тому, що ці страждання дуже важкі. "Той самий вогонь, - говорить святий Григорій, - є мукою для проклятих і очищенням для вибраних". "Майже всі теологи, - каже святий Беллармін, - навчають, що відкинуті та душі Чистилища страждають від дії того самого вогню". "Майже з упевненістю можна ствердити, - пише той же святий Беллармін, - що страждання цього життя неспівмірні зі стражданнями Чистилища". Святий Августин проголошує те саме в своїх коментарях до Псалма 38. "О Господи, - говорить він, - не докоряй мені у твоїм гніві..." (Пс. 38, 2) - і не відкинь мене з тими, кому Ти сказав: "Ідіть у вогонь вічний" (Мт. 25, 41) "... і не карай мене у твоїм обуренні" (Пс. 38, 2): очисти мене краще так у цьому житті, щоб не довелося мені очищуватися вогнем у майбутньому. Так, я боюся вогню, який обпікає тих, які, щоправда, будуть урятовані, "але наче крізь вогонь" (І Кр. З, 15). Вони, без сумніву, будуть урятовані після випробування вогнем, але це випробування буде жахливим, ці тортури будуть нестерпнішими, ніж усі найболючіші страждання у цьому світі". - Так висловлювалися: святий Августин, святий Григорій, святий Беда Високоповажний, святий Ансельм, а також святий Вернард. Святий Тома йде ще далі: він твердить, що найменший біль у Чистилищі перевищує всі страждання цього життя, якими б вони не були. "Біль, - говорить блаженний Петрус Фабер (1506-1546, єзуїт, один із семи перших послідовників і супутників св. Ігнатія Лойоли), - глибший і гостріший, якщо він атакує душу і розум безпосередньо, а не через тіло. Смертне тіло та самі відчуття частково поглинають і припиняють фізичний і навіть моральний біль". Святий Тома Кемпійський, автор трактату "Про наслідування Христа", говорячи загалом про страждання на тому світі, пояснює цю доктрину на яскравому життєвому прикладі: "Там, - каже він, - одна година мук буде важчою, ніж сто років найсуворішого каяття тут" (Книга 1, розд. 24).

      Щоб це довести, стверджується, що всі душі в Чистилищі зазнають кари позбавленням Бога. Біль цього покарання перевищує найбільш нестерпні страждання. Але якщо говорити навіть лише про покарання у відчуттях - нам відомо, який жахливий вогонь, навіть найменше полум'я, яке ми запалюємо у своїх домівках, і який біль викликає найменший опік. Наскільки ж жахливішим має бути вогонь невгасимий, що підтримується не дровами і не оливою! Розпалений диханням Бога, щоб бути знаряддям Його Правосуддя, він охоплює душі й завдає їм мук з неймовірною силою. Все, про що йшлося вище і що ще розглянемо, допомагає нам сповнитися рятівним страхом, про який говорив Ісус Христос. Але щоб читачі, які забувають про християнську впевненість, що покликана применшувати наші побоювання, не занурилися в них надмірно, пом'якшимо попередню доктрину доктриною іншого Учителя Церкви - святого Франциска Салезія, який розкриває страждання Чистилища, що їх супроводжують пом'якшувальні потішення. "Ми можемо, - говорить цей святий і дбайливий керівник душ,- спертися на думку, що в Чистилищі більше потіхи, ніж похмурих відчуттів. Отже, більшість тих, хто боїться Чистилища, думають про власні інтереси більше, ніж про славу Божу, думають лише про страждання, не беручи до уваги спокою і щастя, якими там насолоджуються святі душі. Ці муки справді настільки великі, що найжахливіші страждання цього життя не зрівняються з ними, але і внутрішнє задоволення, яким там насолоджуються, не може зрівнятися ні з чим земним.

     Душі перебувають у постійній злуці з Богом. Вони цілком покірні Його волі, чи, швидше, їхня воля настільки перетворюється в Божу волю, що вони можуть бажати лише того, чого бажає Бог. Тож навіть якби перед ними відкрився Рай, вони, бачачи свої жахливі плями, швидше поквапилися б до Пекла, ніж постали б перед Богом. Вони очищуються охоче, з любов'ю і радістю заради Божественного Добра. Вони бажають бути там у стані, який бажаний Богові, і так довго, скільки Йому буде завгодно. Вони не можуть ні грішити, ні відчувати найменшої нетерпеливості чи недосконалості. Вони люблять Бога більше, ніж себе, понад усе; вони люблять Його досконалою, чистою і безкорисливою любов'ю. Їх потішають ангели. Вони впевнені у своєму вічному спасінні, сповнені надії, яка завжди підтвердить їхні очікування. Їхня найболючіша мука пом'якшена непохитним глибоким спокоєм. І якщо це свого роду Пекло щодо терпінь, то це Рай щодо захоплення, яке вливається в їхні серця милосердям, любов'ю, "сильною, як смерть... ревнощами лютими, немов пекло... стріли її - вогненні стріли, правдиве полум'я Господнє" (П. п. 8, 6)". "Блаженний (щасливий) стан! - продовжує святий єпископ, - більш бажаний, ніж жахаючий, адже це полум'я - полум'я любові і милосердя". Такі настанови Учителів Церкви, з яких випливає, що страждання Чистилища суворі, але не розпачливі. Коли ми в цьому житті беремо на себе Його хрест, Бог виливає на нас єлей Своєї благодаті, а очищуючи душі в Чистилищі, як золото у вогні, Він злагіднює його полум'я неймовірною розрадою. Ми не повинні забувати про ці розради, про цей яскравий бік нерідко похмурої картини того, що ми збираємося розглянути. 

Music in Temple Worship

Dr. Margaret Barker

Music was an important element in temple worship, but it was also controversial. There was something about temple music that was not acceptable to those who changed the ways of the temple in the seventh century BCE, the time of King Josiah. Piecing together the other elements that were purged or discouraged at that time, a picture emerges of the role of music in the temple which is consistent over many centuries, a role that passed into the Church.

There are two accounts of the temple in the Old Testament, both compiled after the time of Josiah, and both drawing on ancient source material. One account, in the books of Samuel and Kings, was written by a group who based themselves on the characteristic teachings of Deuteronomy, a puritanical group who thought that both temple and monarchy were a departure from their people’s desert origins; and the other account, in the books of Chronicles, Ezra and Nehemiah, was written by a priestly group who favoured both monarchy and temple.

When the Deuteronomists described David bringing the ark to Jerusalem (2 Sam.6), they mentioned musicians in the procession - but no names were given - and said that the ark was set in its tent, David offered sacrifices and blessed the people, and there was a feast. The priestly account, however, (1 Chron.15-16) describes in detail a procession of named Levites singing, accompanied by named musicians playing cymbals, harps, and lyres, and by named priests blowing trumpets. Did they possess, centuries after the event, records of temple musicians? 

Read the rest at Temple Studies Group.

THE FEAST OF THEOPHANY: GREAT COMPLINE

By fire and the Spirit, You wash away the sin of the world. When the Baptist saw You coming, he was afraid. He trembled and cried out, saying: “I dare not hold Your spotless head. Sanctify me with Your Epiphany, O Master Who love mankind!”

Let us imitate the wise virgins, let us go and meet the Master Who appears; like a bridegroom He comes forth to John. Seeing You the Jordan holds back in fear. John cries out: “I dare not hold Your immortal head.” The Spirit comes down in the form of a dove to sanctify the waters. And a voice from heaven resounds: “This is My Son, Who comes to the world to save the human race.” O Lord, glory to You!

Christ is baptized. He comes up from the water. With Himself He raises up the world. He sees the heavens opened which Adam had shut against Himself and His posterity. The Spirit affirms the divinity, since He rushes to join One Who is also divine. A voice comes from heaven, for from heaven comes the One Whom the Spirit affirms: He is the Savior of our souls.
Touching Your spotless head, the hand of the Baptist trembled. Not daring to minister to You, the river Jordan turned back. Since it stood in awe of Joshua, the son of Nun, How could it not fear You, his Maker? But You, our Savior, fulfilled Your plan to save the world by Your Epiphany, O God Who love mankind.

Today creation is enlightened. Today all things rejoice, in heaven and on earth together. Angels and people join forces, for where the King is present His army must be. Therefore let us all run to the Jordan! Let us see how John baptizes the sinless brow of One not made by human hands! Let us in unison join in the Apostle’s song: “The grace of God has appeared for the salvation of all, shining on the faithful and granting them great mercy.

WHY BLESS A HOME?

The Church teaches that we do not have two separate lives–a secular one and a spiritual one–but one human life, and that all of it must be holy.  We must not be Christians for just a few hours on Saturday and Sunday, spending the rest of our life godlessly, that is to say, without God.  The person who has united with Christ in the sacrament of baptism cannot be a part-time Christian, but must be faithful to Christ everywhere and at all times–in church, at work, at home, in relationships with other Christians, and in those with non-Christians–we must be faithful to Christ in the fullness of our life.
The Church teaches us that a temple is not only a building in which we worship, but that we are temples of the Holy Spirit (1 Cor. 3:16); that the Body of Christ is not only that of which we partake at the Divine Liturgy, but that we are the Body of Christ (1 Cor. 12:27).  And just as the Gifts of the Eucharist are treated with reverence and kept in sanctified vessels in the altar, so should every Christian’s life be full of reverence and sanctity not only during a church service, but likewise outside the walls of the temple.  A Christian’s home must become a small temple, work–labor for the glory of God, and family–a small Church.
The Church helps her children strive for holiness in their lives and brings sanctification to every Christian home–a small temple.  The Church blesses the very foundation of a home in the same way that it blesses the foundation of a church, it blesses a new Christian home in the same way that it blesses a new temple, and yearly, after the blessing of a parish temple with the water of Theophany, the Church brings this holy water into the homes of the faithful.   And just as in the baptism of our Lord all of creation is washed clean and sanctified, every year after the feast of the Baptism of the Lord, Christians sanctify themselves and their homes with the water of Theophany.
The Church teaches us to sanctify everything: dwellings, places of work, all our pursuits, and the fruits of our labor.  And just as a temple and sacred vessels, once sanctified and set aside for sacred use, can no longer be used for anything profane, in the same way a Christian washed in the baptismal waters, and his home, and all his works can no longer be the dwelling of sin and the works of Satan, but only and always–the temple of the Holy Spirit and the fulfillment of the will of our Heavenly Father.

SUNDAY AFTER THEOPHANY

When Jesus heard that John had been put in prison, he withdrew to Galilee. Leaving Nazareth, he went and lived in Capernaum, which was by the lake in the area of Zebulun and Naphtali— to fulfill what was said through the prophet Isaiah: “Land of Zebulun and land of Naphtali, the Way of the Sea, beyond the Jordan, Galilee of the Gentiles— the people living in darkness have seen a great light; on those living in the land of the shadow of death a light has dawned.” From that time on Jesus began to preach, “Repent, for the kingdom of heaven has come near.” (Мt. 4, 12-17)

“Reform your lives! The kingdom of heaven is at hand.” These words of Jesus warn us against sleeping our lives away, against spiritual laziness. Like headlines about a disaster on the front page of the newspaper, the words and actions of Jesus are urgent and often unsettling. Our Lord makes it clear that we cannot afford confusion about where we are heading. We must realize that our words and actions of each day, of every moment, have eternal significance.
Sin is incompatible with the Gospel, but Christianity is not a science of escaping as much punishment as possible in the hands of an angry God simply by strict observance of the rules. Christianity is about a relationship, important above all others. Our faith should be our very life, more precious than all other things. We should pray that our lives will be a gift that we return to the Lord in ever greater generosity as we follow our call to heroic holiness. If we cannot say this is true, then we are not the Christians our Lord calls us to be. If we realize that the stakes are eternal, than the words of Christ will not be lost upon us. We will take his
words and teachings to heart, as spirit and life. “Reform your lives.”
The Catechism speaks about the way of conversion for Christians. “The first work of the grace of the Holy Spirit is conversion, effecting justification in accordance with Jesus’ proclamation at the beginning of the Gospel: “Repent, for the kingdom of heaven is at hand.” (Matthew 4:17) Moved by grace man turns toward God and away from sin, thus accepting forgiveness and righteousness from on high. “Justification is not only the remission of sins, but also the sanctification and renewal of the interior man.” Our faith is also one of reaching out, proclaiming Christ to others, inviting others to share the life of Christ. “Come after me and I will make you fishers of men.” Preaching, teaching and proclaiming the fantastic news about the kingdom is not just for the apostles, the pope, bishops, and priests, but for all the baptized.
Our life, first given in baptism, by its nature seeks to share itself with others. Faith will not satisfy, will not grow or bring more life, if we are content to keep it inside. True faith seeks generously to be shared with all of the brothers and sisters we meet. Share your faith, be “fishers of men”, and your faith-life will overflow in joy and will surely grow, welling up to eternal life.