The Eighth Beatitude

“Blessed are they which are persecuted for righteousness’ sake, for theirs is the Kingdom of Heaven.”

For righteousness’ sake, is meant to live righteously according to the commandments of God, and resolutely fulfilling Christian obligations. Persecuted — for their righteous and pious life, they suffer oppression, persecution, privation and adversity at the hands of the unrighteous enemies of truth and goodness, but nothing can cause them to waver from the truth.
Persecution is inevitable for Christians living according to the Gospel’s righteousness, because evil people detest righteousness, as truth exposes their evil deeds, and always persecute people who stand up for the truth. The Only-begotten Son of God, Jesus Christ, was Himself crucified by haters of God’s truth. For all His followers He predicted: // they have persecuted Me, they will also persecute you (John 15:20). All that will live godly in Christ Jesus shall suffer persecution, says the Apostle Paul. In order to endure persecution patiently for righteousness’ sake, a person must have love for the truth, be steadfast and firm in virtuous living, have courage and patience, and faith and hope in the help and protection of God. To those persecuted for righteousness’ sake, for their struggles in confessing the truth, the Lord promises the Kingdom of Heaven, spiritual triumph, joy and blessedness in the heavenly dwellings of the future eternal life.

The Seventh Commandment of the Law of God

“Thou shalt not commit adultery.”

The seventh commandment forbids adultery, that is, unfaithfulness to one’s spouse and all unlawful lust. God forbids a husband and a wife to break the bonds of mutual faith and love. Of the unmarried, God requires pure thoughts and desires, to be chaste in word and deed, in thought and desire. In order to do this it is necessary to avoid everything that could give rise to unclean feelings in the heart: obscenity, immodest and shameless songs and dances, suggestive plays, movies, and pictures, immoral books, drunkenness, etc. God’s word commands us to maintain our bodies in purity, because our body is a member of the body of Christ and a temple of the Holy Spirit. Fornicators, and all who indulge in lustful acts or imagination sin against their own bodies, they weaken the health of their body, inflict illness upon it and impair its spiritual capability, especially imagination and memory.

The Eighth Commandment of the Law of God

“Thou shalt not steal.”

There are many forms of stealing: Theft, to steal someone else’s property; Robbery, taking someone else’s property by force; Sacrilege, to misuse that which belongs to the Church; Extortion, or bribery, to unlawfully accept gifts from people for goods or services which are supposed to be rendered free of charge; Parasitism, to accept remuneration or payment for services which are supposed to be rendered and then fail to do the work; Usury, to charge an exorbitant rate of interest on a loan; Fraud, to appropriate someone else’s property by cunning.
For example, to avoid paying debts, to embezzle funds without regard for the proprietor’s things or money, to cheat in measuring or deceive in weighing for a sale; to hold back the wages of a hired worker; to take a sum of money for some needy person, and then keep it for something else, and so on. Also, children deceive when they are lazy students, while at the same time their parents and society pay for their education, and teachers expend labor on their behalf.
Forbidding every form of taking property of a neighbor, this commandment instructs us to be un-mercenary, honest, industrious, merciful and truthful. In order to avoid sin against this commandment, one must love one’s neighbor as much as oneself, and not do anything to him that he would not like to have done to himself. The highest virtue inspired by the eighth commandment is complete poverty, renunciation of all property. But God does not obligate everyone to this virtue. He proposes it only to those who wish to attain high moral perfection. If thou wilt be perfect, go and sell what thou hast, and give to the poor, and thou shall have treasure in heaven (Matt. 19:21).Many spiritual heroes have followed the advice of this Gospel passage: St. Anthony the Great, St. Paul of Thebes, St. Nicholas the Wonderworker, and many others.

Чи потрібно в дні війни святкувати державні свята?

 Ця гібридна війна проти нашої країни є багатоплановою. Вона ведеться не тільки зброєю.

Відбувається психологічна війна, щоб паралізувати нас страхом. Це робиться для того, щоб ми не могли спати, нормально працювати, виховувати своїх дітей. Про це заявив Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, під час брифінгу в м. Долині на Івано-Франківщині, відповідаючи на запитання, що нам потрібно сьогодні робити: святкувати різні держані свята чи, навпаки, утриматися від цього? Глава Церкви наголосив, що громадянам України, які живуть поза межами АТО, важливо не піддаватися паніці, не впадати у розпач. Бо паніка – це перемога ворога. «Не потрібно піддаватися залякуванню. Бо, як каже Святе Письмо, де є страх, там немає любові. Потрібно любити свою землю, своїх дітей, рідних та близьких, щоб з любові до них жити, навчатися, працювати, будувати свою державу. Потрібно, щоб країна вже і тепер жила. Це і буде нашою перемогою», − підкреслив Предстоятель УГКЦ.

      «Перемогти зло може лише той, хто вірить у Бога»  - Вірою людина поєднується своїм духом, своєю душею і тілом з Богом – найвищим добром. І лише тоді, коли вона є в Ньому і з Ним, може перемогти зло. Про це сказав Блаженніший Святослав, під час проповіді до вірних у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в першу річницю освячення собору. Предстоятель привітав усіх прочан, які прибули на прощу, «аби тут, у серці України, благати в Господа Бога миру для нашої землі, Божого благословення і сили вистояти в боротьбі, що її сьогодні ведемо». «У Божому Слові святого Євангелія в цю неділю ми споглядаємо апостолів, які пережили поразку… Потім апостоли приходять до Христа, намагаючись зрозуміти, в чому полягала їхня помилка. Він їм каже про віру. Переможцем може бути тільки віруюча людина. Перемогти зло може лише той, хто вірить у Бога. Бо віра – це єднання, – єднання людини з її Творцем», – наголосив проповідник. Блаженніший Святослав просить людей замислитися над важливістю віри, завдяки якій ми можемо перемогти зло. «Для віруючої людини нема нічого неможливого, бо у своїх думках, вчинках і бажаннях вона вміщає Бога і Його силу. І навіть тоді, коли в цій боротьбі людська сила не здатна чогось змінити, через таку віруючу особу проявляється вся сила божественної благодаті. Тому Ісус Христос каже, що боротьбу можна вистояти лише в молитві й пості. Чому? Бо молитва і піст не зміннють Бога, Його намірів. Молитва й піст змінюють молільника і посника. Віруюча людина, яка стоїть у молитві й пості, очищається, просвітлюється і єднається з тим, до кого в молитві взиває. І через неї Господь може творити неможливі для людини діла», – вважає архиєрей. Він відзначив, що ми прийшли на сьогоднішню прощу, щоб відсвяткувати першу річницю освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового. «Як ми поглянемо на історію його будівництва, а особливо на останні кроки до його освячення торік і те, як ми пережили цей тяжкий рік після його освячення, то можемо з упевненістю сказати, що це Господь збудував свій храм руками віруючих людей», – вважає Глава Церкви. Він зазначив, що цей храм став осердям віри добрих, чесних людей. Храм, який, можливо, у найтяжчі хвилини історії України став домом для багатьох голодних, поранених, потребуючих. «Ми продовжуємо стояти в цьому храмі в молитві й пості, щоб остаточно перемогти це зло, до боротьби з яким ми стали майже рік тому. Віримо, що поєднані з нашим Господом, ми станемо переможцями добра над злом, Божої сили над людською гріховністю і невірністю», – сказав Предстоятель Церкви.

     «Наша Церква у Донецьку і Луганську переживає час мучеництва»  - Під час ІІ Всецерковної прощі до Патріаршого собору Воскресіння Христового Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав закликав молитися і підтримувати Українську Греко-Католицьку Церкву, бо вона сьогодні переживає час мучеництва. «Сьогодні наша Церква у Донецьку і Луганську переживає час мучеництва і вони особливо потребують нашої молитовної підтримки», – наголосив Предстоятель УГКЦ. Після Богослужіння Блаженніший Святослав освятив для Донецька ікону Ісуса Христа Вседержителя. «Ікону, яка зображає Боже благословення над цим многострадальним містом, в якому сьогодні проливається кров», – зазначив Верховний Архиєпископ. «Нехай Господь вислухає наші молитви і благання про мир і припинення кровопролиття»                

Офіційна заява з приводу заклику Патріарха Кирила до Предстоятелів помісних Православних Церков

Патріарх Кирило, Предстоятель Російської Православної Церкви, закликав Предстоятелів помісних Православних Церков піднести свій голос на захист православних християн Східної України від «уніатів» і «розкольників». З цього приводу публікуємо офіційну заяву.

     1. Трагедія, яку сьогодні переживає Україна через військову агресію, є трагедією всього народу, прибічників усіх конфесій, усіх суспільних верств. Руйнуються будинки, храми, монастирі представників різних Церков, національностей і релігій. Зазнають страждань, ризикують своїм життям священнослужителі всіх конфесій, які здійснюють своє душпастирське служіння в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим. Українська Греко-Католицька Церква впродовж усіх місяців силового протистояння закликає до пошуку шляхів його мирного врегулювання. При цьому не заперечує права і обов’язку громадян України боронити свою свободу і незалежність. УГКЦ разом із представниками інших Церков і релігійних організацій робить конкретні заходи для надання гуманітарної допомоги постраждалим мешканцям східних областей України, незважаючи на їхню конфесійну і національну приналежність. Ми рішуче засуджуємо всяке насилля супроти мирних жителів України, зокрема її духовенства, незалежно від того, до якої конфесії, релігії чи етнічної групи вони належать. Ще раз пригадуємо заклик Всеукраїнської ради Церков і релігійних організації до негайного припинення насилля та складення зброї всіма незаконними військовими формуваннями, злодіяння яких забрало життя сотень українських військовослужбовців, правоохоронців та цивільних громадян, у тому числі жінок і дітей.

     2. Намагання ствердити, що під час проведення Антитерористичної операції страждають тільки православні вірні Московського патріархату, є небезпечним наміром протиставити все українське суспільство одній конфесії. Неприпустимим є лукаве намагання перенести здійснення природного права українського народу на свободу і незалежність своєї країни в міжконфесійну площину, що провокує нові напруження та нову смуту в українському суспільстві – цього разу в ділянці міжконфесійних відносин. Сьогодні Україна потребує від церковних мужів не провокування насилля, а побудови миру.

      3. Українські військові не є конфесійно структуровані. Тому в зоні проведення АТО присутні капелани різних конфесій. Вони здійснюють своє служіння на основі нормативних актів Міністерства оборони України, що укладені за порадою Міжконфесійної душпастирської ради, учасниками якої є також представники Української Православної Церкви. Капелани ніколи не втручалися в життя місцевих релігійних громад. Будь-які звинувачення в тому, що капелани УГКЦ чинять насильство над представниками інших Церков і релігійних організацій, є неправдою, яку ми рішуче відкидаємо.

     4. Просимо Предстоятелів усіх християнських Церков, релігійних і державних лідерів, міжнародну спільноту бути солідарними з українським народом у цей важкий час. Закликаємо всіх чесних людей доброї волі дати належну оцінку будь-якій агресії проти нашої країни, хоч би якими гаслами ця агресія прикривалася. Зробімо разом усе для того, щоб припинилося кровопролиття, запанував мир в Україні, були забезпечені справедливість і добросусідські відносини між країнами й народами в сучасному світі.

Протоієрей Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ

Капелан УГКЦ, який разом з озброєними людьми вривається до храму УПЦ, – вигаданий персонаж

     Ми маємо розуміти, що Патріарх Кирило керується інформацією з джерел російської пропаганди. Тому вигаданий персонаж - капелан УГКЦ, який у Слов’янську буцімто увірвався під час богослужіння до храму УПЦ, для нього є реальним. Так прокоментував слова Предстоятеля Російської Православної Церкви з його заклику до Предстоятелів помісних Православних Церков піднести свій голос на захист православних християн Східної України від «уніатів» і «розкольників» о. Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України. «Я знаю священика, який здійснював душпастирське служіння при Національній гвардії. Військова частина Нацгвардії дислокувалася на той час в Ізюмі. У ході АТО вояки зайшли у звільнене місто Слов’янськ. Греко-католицькому священику після звільнення міста громада запропонувала служити в місцевому храмі. Проте отець, проконсультувавшись із нашим департаментом, відмовився», – розповів о. Любомир. Також о. Яворський пояснив, що слова Патріарха Кирила про насилля над ієреєм УПЦ не відповідають дійсності. «Священика з церкви ніхто не виганяв – він утік сам, бо підтримував терористів. Храм був наповнений боєприпасами. Священик УГКЦ до цієї церкви не заходив, а отже, описаного в листі Патріарха Кирила інциденту не було», – наголосив військовий капелан. Говорячи про мету таких дій з боку Предстоятеля РПЦ, о. Любомир зазначив, що сьогодні в Україні поряд із військовим конфліктом зацікавлені сторони намагаються розпалити і релігійний. «Засвідчую, що наші священики ніколи не беруть до рук зброю та не вирушають на бойові завдання», – сказав відповідальний за військове капеланство. На думку о. Яворського, глибинна причина такої поведінки представників РПЦ в тому, що Російська Православна Церква не вважає християн інших конфесій своїми братами. «Лише коли керівництво Церкви побачить в інших християнах своїх братів і сестер, тоді ми зможемо в мирі служити та йти назустріч одне одному», – сказав заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України.        

Департамент інформації УГКЦ

У Мюнхені розбили могилу Степана Бандери…

 Вандали напали на могилу керівника Організації українських націоналістів Степана Бандери у Мюнхені. Про це у мережі Twitter повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін. "Могилу Степана Бандери у Мюнхені не підірвали. Вандали зламали хрест і почали розкопувати могилу. Консул, члени родини С.Бандери, і поліція там. Справу контролюватиму особисто і попрошу колегу Штайнмаєра також підтримати нас. Німецька поліція має спрацювати", - написав пан Клімкін.

     Степан Бандера був убитий у Мюнхені 15 жовтня 1959 року і похований на місцевому цвинтарі. Покоління, до якого належав Степан Бандера, формувало свій політичний світогляд під великим, - навіть вирішальним, - впливом документів, які наводяться в цьому розділі: «Декалог», «прикмет характеру українського націоналіста» «прикмет характеру українського націоналіста» уклав видатний діяч ОУН Осип Мащак, i всі ці правила сприймалися молоддю всією душею і послідовно проводилися в життя…

     «Я - дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані чести Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою сприйматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави»

The Sixth Beatitude

“Blessed are the pure in heart, for they shall see God”

The pure in heart are those people who not only do not sin openly, but who do not conceal unclean thoughts, desires and feelings in their hearts. The hearts of such people are free from attachment and infatuation with physical, earthly things. In general they are free from sinful passions caused by self-centeredness, egotism and pride. People with pure hearts unceasingly think about God. In order to acquire a pure heart, it is necessary to observe the fasts proclaimed by the Church, and to guard oneself against gluttony, drunkenness, depraved spectacles and amusements, improper teachings and indecent books. Purity of heart is far superior to simple sincerity. Sincerity requires only that a person be candid and single hearted in relation to his neighbor. But purity of heart requires complete suppression of depraved thoughts and constant remembrance of God and His holy commandments. To the pure in heart God promises that they will see God. Here on earth they will see Him through Grace, mysteriously, with the spiritual eyes of their hearts. They can see God in His revelations, images and likenesses. In the future, eternal life, they will see God as He is (I John 3:2). Furthermore, since contemplation of God is a source of the highest blessing, the promise to see God is a promise of the highest degree of blessedness.

The Seventh Beatitude

Blessed are the peacemakers, for they shall be called the children of God.”

Peacemakers are people living with everyone in peace and harmony and fostering peace among people. When other people are at enmity among themselves they try to reconcile them, or at least pray to God for their reconciliation.
Peacemakers remember the words of the Saviour, Peace I leave with you, My peace I give unto you (John 14:27). It be possible, as much as lieth in you, live peaceably with all men, said the Apostle Paul (Romans 12:18).
To the peacemakers the Lord promises that they will be called sons of God. They will be the closest to God, heirs of God, joint-heirs with Christ. The peacemakers by their spiritual feat resemble the Only-begotten Son of God, Jesus Christ, Who came to earth to reconcile sinful people with Divine judgment and establish peace among people in place of the animosity reigning among them. Therefore to the peacemakers is promised the epithet, "sons of God," and inexpressible blessedness.

The Sixth Commandment of the Law of God

“Thou shalt not kill.”

The sixth commandment of the Lord God forbids murder, taking the lives of other people, or taking one’s own life (suicide). Life is the greatest gift of God. Therefore, to deprive oneself or someone else of life is a most terrible, grave, and enormous sin. Suicide is the most terrible of all sins committed against the sixth commandment, because in suicide, besides the sin of killing, there is also the grave sin of despair, grumbling against God, and insolent uprising against the Providence of God. Furthermore, suicide precludes the possibility of repentance.
A person is guilty of murder even if he kills another person accidentally, without thinking. Such a murder is a grievous sin, because in this case the murderer is guilty due to his carelessness. A person is guilty of murder even when he does not commit the murder himself, but promotes the murder or allows someone else to do it. For example:

• A judge, condemning the accused to death when his innocence is known.
• Anyone who does not save a neighbor from death, when he is fully capable of doing it.
• Anyone who helps another commit murder by his decree, advice, collaboration, or rationalization; or who condones and justifies a death and by that gives opportunity for more killing.
• Anyone who by hard labor or cruel punishment exhausts victims into a weakened state and thus hastens their death.
• Anyone who through self-indulgence in various vices curtails one’s own life.

Other sins against the sixth commandment are: wishing that someone were dead, not rendering help to the indigent and sick, not living with other people in peace and concord, but on the contrary, maintaining hatred, envy, and malice towards others, instigating quarrels, brawls, and distress among others. Sin against the sixth commandment is doing anything which injures the weak, children in particular. The Gospel of Christ says, Whosoever hateth his brother is a murderer (I John 3:15).
Besides physical killing, there is yet a more terrible and accountable murder: spiritual killing. Among the sins of spiritual murder is seduction. That is, when one leads astray or seduces his neighbor into unbelief or into a life of vice, and by this renders the soul of his neighbor liable to spiritual death. The Savior said, But whosoever shall offend one of these little ones which believe in Me, it were better for him that a millstone were hanged about his neck, and that he were drowned in the depth of the sea... woe to that man by whom the offense cometh (Matt. 18:6-7). In order to avoid sin against the sixth commandment, Christians must help the poor, serve the sick, comfort the sorrowful, lighten the conditions of the unfortunate, with everyone be kind and loving, reconcile themselves with anyone who has grown angry, forgive offenses, do good to enemies, and refrain from harmful examples, either by word or deed, especially before children.
It is impossible to equate criminal murder with the killing that occurs in battle. War is a great social evil, but at the same time war is an enormous catastrophe permitted by the Lord for a lesson and correction of people, just as He permits epidemics, starvation, fires, and other misfortunes. Therefore, killing in a war is not viewed by the Church as a particular sin of man. Furthermore, every soldier should be ready, according to the commandment of Christ, to "lay down his life for his friends," for the defense of his faith and his homeland.
Among the military there are many saints glorified by miracles.
However, even in war it is possible to be guilty of murder, when, for example, a soldier kills someone who has surrendered, or when a soldier allows brutality, etc. Capital punishment of a criminal applies also to social ills and is a great evil. But it is allowed in exceptional cases when according to justice, it appears that it alone can stop a multitude of murders and crimes. But in terms of justice, the administrators carrying out the execution answer before God. Capital punishment of hardened criminals is often the only means by which they will be brought to repentance. Note that without the will of God, not a hair would fall from anyone’s head.

Катехизм Католицької Церкви.

     Частина перша:   Визнання віри.   Ті, хто через віру і Хрещення належать Христові, повинні визнавати свою віру перед людьми (Пор. Мт. 10, 32; Рим. 10, 9.). Тому Катехизм викладає спочатку, у чому полягає Об'явлення, через яке Бог звертається до людини і віддає Себе їй, а також у чому полягає віра, якою людина відповідає Богові (перший розділ). Символ віри викладає коротко суть дарів, які приносить людям Бог як Творець усякого добра, Відкупитель і Освятитель, та розташовує їх навколо трьох «глав» нашого Хрещення - віри в Бога Єдиного: Отця Всемогутнього, Творця; Ісуса Христа, Його Сина, нашого Господа і Спасителя; Духа Святого, у Святій Церкві (другий розділ).

     Частина друга: Таїнства віри.   Друга частина Катехизму викладає, яким чином Боже спасіння, здійснене раз і назавжди Ісусом Христом і Святим Духом, стає присутнім у священних діях церковної літургії (перший розділ) і зокрема - в семи таїнствах (другий розділ).

     Частина третя;    Життя у вірі.  Третя частина Катехизму вказує кінцеву мету людини, створеної на образ Божий: про блаженство й шляхи, що ведуть до нього: жити й діяти з відвертістю і свободою з допомогою Божого Закону та Божої благодаті (перший розділ); дотримуватись подвійної заповіді любові, вираженої в десятьох Божих заповідях (другий розділ).

    Частина четверта:   Молитва у житті з віри.   Остання частина Катехизму розглядає зміст і важливість молитви в житті віруючих (перший розділ). Вона закінчується коротким поясненням семи прохань, які містяться у Молитві Господній (другий розділ). В них ми знаходимо сукупність благ, на які повинні мати надію і які наш Отець Небесний бажає дарувати нам.

Практичні вказівки для користування Катехизмом.

     Катехизм задуманий як органічний виклад усієї католицької віри. Отже, треба читати його як єдине ціле. Численні покликання на полях (цифри, подані меншим шрифтом, які відсилають до інших параграфів, що розглядають ту саму тему) і тематичний показник у кінці книги дозволяють побачити кожну тему в безпосередньому зв'язку з усією сукупністю віри. Часто тексти Святого Письма цитуються не буквально, а лише із вказівкою на них («пор.») у покликанні. Для глибшого розуміння цих місць слід звертатися до самих першоджерел. Ці біблійні покликання є робочим інструментом катехизації.  Застосування дрібного шрифту для деяких розділів означає, що вони мають історичний чи апологетичний характер або належать до категорії додаткових пояснень віровчення.

21 Набрані дрібним шрифтом (з отступами справа і зліва) цитати з патристичних, літургійних, агіографічних і віронавчальних джерел покликані збагатити виклад віровчення. Часто ці тексти вибрані безпосередньо з метою застосування в катехизації.

22 У кінці кожної тематичної одиниці низка коротких текстів передає стислими формулюваннями суть навчання. Ці виклади, які мають заголовок «Коротко», мають на меті запропонувати для місцевої катехизації синтетичні й легкі для запам 'ятовування формулювання.

     Необхідність адаптації.  У Катехизмі наголос робиться на викладі доктрини. Він прагне допомогти поглибленню знань про віру. Саме тому він спрямований на дозрівання віри, на її закорінення в житті і поширювання у свідченні (Пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. « Catechesi tradendae », 20-22; 25.). З огляду на свою кінцеву мету цей Катехизм не намагається здійснити адаптацію викладу і катедитичних методів, які стають необхідними через відмінності в культурі, віці, ступені духовної зрілості, соціальних і церковних ситуацій тих, до кого звернена катехизація. Ці необхідні пристосування мають знаходити місце у відповідних катехизмах і ще більше - в діяльності тих, хто навчає вірних: «Той, хто навчає, повинен «для всіх стати всім» (1 Кор. 9,22), щоб усіх привести до Христа. (...) Він жодним чином не повинен уявляти, що йому довірений один-єдиний тип людських душ, так що він усіх вірних може навчати і виховувати однаково у правдивій побожності - одним-єдиним і завжди однаковим методом! Він повинен ясно уявляти собі, кому потрібне молоко, а кому - більш міцна їжа, бо одні у Христі - як новонароджені, інші - як підлітки, і, нарешті, деякі - ніби в повному володінні всіма своїми можливостями. (...) Ті, хто покликаний до служіння проповіді, повинні в навчанні таїнств віри і моральних правил співвідносити свої слова з духом та інтелектом своїх слухачів» (Римський Катехизм, Передмова, 11).

     Понад усе - Любов.  На завершення цієї передмови доречно буде нагадати пастирський принцип, викладений у Римському Катехизмі: «Цей саме є вищий шлях, на який вказав Апостол, позаяк усю свою засаду навчання звів до Любові. Уся мета вчення та його викладання повинна бути в Любові, якій немає кінця. Бо можна скільки завгодно викладати, у що треба вірити, чого надіятися чи що робити, проте спочатку і насамперед необхідно зробити явною Любов Господа нашого, щоб кожен зрозумів, що кожний акт досконалої християнської чесноти має джерелом тільки Любов - І нічого, крім Любові» (Римський Катехизм, Передмова, 11).

Блаженніший Любомир (Гузар): "Якщо матері не благословлять дітей на війну - не буде держави"

Україна обов'язково вистоїть у цій війні. Але вона повсякчас у майбутньому має дбати про свою безпеку, бо Росія - імперія, а значить - агресор. І це показала історія. Нинішні події на Сході України, як і протистояння між її східною і західною частинами, - це наслідок діяльності наших політиків. У Верховну Раду, на зміну неефективній, тій, що скомпрометувала себе, повинні прийти нові люди - професійні, відповідальні, діяльні і чесні. Патріоти. Такі акценти в інтерв'ю Укрінформу зробив один із моральних авторитетів нації - колишній Глава Української Греко-Католицької Церкви, учасник Ініціативної групи "Першого грудня" Блаженніший Любомир (Гузар).               - Блаженніший, у державі - політична та економічна криза.
     Україна веде війну за свої східні регіони, обстоюючи свою цілісність. При цьому влада робить певні прорахунки. Що, на вашу думку, треба найперше вирішити?  - Мене як громадянина дуже дивує такий факт. Уже більше як місяць тому наш Президент підписав Угоду про асоціацію з ЄС. Тепер стоїть завдання, щоб ми і всі держави Європейського Союзу її ратифікували. Ми всі пам'ятаємо, як минулого року люди дуже сильно зреагували проти того, що Янукович не підписав Угоди, - це стало початком нашого Майдану. Тепер вона підписана, і законодавча гілка влади повинна була б відразу її ратифікувати, бо це для нас вирішальне. А це все ще залишилось у повітрі. Я себе питаю: чому? Чому наші політики, депутати Верховної Ради не рухаються? Мене це дивує. Чому вони не роблять того, що мають робити? Треба, щоб політики дуже серйозно взялися робити те, що їм належить, і тоді ситуація стане кращою, справи виглядатимуть інакше, незважаючи на дуже великі економічні труднощі. Ті труднощі - не кінець світу.
     -  Чи вважаєте, що цей парламент здатний ефективно працювати? Чи нам потрібна нова Верховна Рада?   - Зміна осіб у ній є абсолютно конечна. Нема чого себе дурити - нам треба нових людей, нам треба наповнити законодавчу гілку влади тими, хто справді дуже серйозно, відповідально ставиться до своїх завдань. Прикро, але Верховна Рада, яка все ще діє сьогодні, не виправдала себе належно. Я вважаю, що вона несе відповідальність за багато чого поганого, що сталося. І тому для мене немає найменшого сумніву, що треба кардинально її змінити, як  і систему виборів до Верховної Ради. Бо та, що ми мали  дотепер, -  дуже немудра, несправедлива, навіть фатальна. Треба, щоб кожний депутат ніс особисту відповідальність за те, що робить, безпосередньо перед тими, хто його вибрав. І думаю, що система призначення на посаду від політичних партій неправильна. Бо кому він відповідає? Нікому. Перед ким він звітує? Ні перед ким. Він благоденствує, робить, що хоче, або робить те, що йому накажуть. Це не є, на мою думку, політики, і тому ми не маємо порядку. Брак чесності, брак відповідальності не на користь державі. Мусять стати депутатами люди, які є передусім справжніми  політиками, професіоналами, які є порядними, чесними людьми, які є справжніми патріотами і направду думають про добро, благо цілого народу, про його майбутнє.
     - Про народ. Як нам гармонізувати суспільство - Схід і Захід? Як зменшити градус протистояння?  - Протистояння - це продукт праці наших політиків. Вони нас поволі внутрішньо розкладали, сепарували, ділили на Схід, Захід, Північ, Південь, вмовляли, що України нема, України не треба, що українська мова - вигадка. Розказували байки, що є тільки якась велика вітчизна Росія, в якій ми маємо розплистися. Протистояння є ані природне, ані конечне. Немає сумніву,  історично беручи, що є свої аспекти життя в західних областях, у східних областях. Але вони не є суттєві і не повинні бути так підкреслювані. Бо і тут, і там такі самі люди, які мають ті самі потреби. Потреби могти нормально жити, хто має сім'ю - достатньо заробити, щоб її прогодувати, щоб мати дах над головою, мати школи для своїх дітей, відповідну медичну опіку і багато іншого. Ми не повинні фантазувати, немов би то якісь інші люди. Чим вони інші? Нічим. Може, трошки мають наголос інший, коли говорять. А наші політики, кимсь інспіровані, задля якихось користей, цілей, - щоб поділити, щоб послабити наш народ як цілість, - вказували на якісь незначні відмінності, акцентували на них. От дивіться, маємо ніби самозрозумілий, а з іншого боку - цілком не самозрозумілий факт Майдану. І як на цей Майдан дивляться українці з різних її кінців? Чи вони дивляться власними очима, чи хтось їм підказує, як вони мають дивитися? Подумаємо. А як підказує, то хто? Чи не наші політики - або ті, яких ми називаємо політиками, - чи не люди, які мають свій інтерес у тому, щоби ці різні люди не дивилися на світ однаково?..
     - В Україні частішають випадки батьківських пікетів - матері не хочуть віддавати синів на війну. З іншого боку, боронити вітчизну є святою справою. Як бути? - Нас, на жаль, готували до того, щоб не мати армії. Ми - велика незалежна держава, а влада працювала в тому напрямку, щоб армії не було, щоб не було зброї, щоб не було відповідно підготовлених вояків. Тому так багато сьогодні людей гине. Мені розказав чоловік, який розуміється на цьому, що зброя, яку ми маємо, застаріла - вона була актуальна 40 років тому. А що робила наша влада понад 20 років? Чому не підготувала? Чи є на світі держава, яка не має війська? Немає. Кожна держава потребує війська, щоб боронити себе. То тільки в нас, і то влада наша винна в тому, що зараз відбувається. Бо якщо б ми сьогодні мали ефективну армію з відповідною зброєю, з відповідно підготовленими людьми, то не було б такої агресії. Тепер інша річ - щодо того, що матері протестують. Я вже написав невеличку колонку на цю тему і надіюся, що її опублікують. Це про матерів, які люблять своїх дітей, так люблять, як тільки матері можуть любити. Але якщо ці матері не благословлять своїх дітей на війну, то не буде що робити, не буде держави. Вони мусять зрозуміти: така ситуація в усьому світі, що люди, молодші, старші, більше чи менше кваліфіковані, ідуть на війну - боронити, власне, своїх матерів. І тут інакшого немає виходу. Ми не можемо сказати: нехай воно якось буде, нехай чужі діти йдуть воювати. Усі мають воювати, не тільки якась одна сторона. Усі повинні відповісти на поклик, бо треба боронити свого. Якщо не будемо боронити свого, то не будемо мати нічого. Знаєте, я виростав, коли була Друга світова війна. І бачив, що війна - це дуже страшна річ. Але нема ради, треба боронитися. Тільки у війні - іншого шляху сьогодні не бачу - ми можемо здобути свою незалежність. Раз є агресія, раз хтось на нас нападає, мусимо боронитися. І, бачите, ми опинилися в дуже поганій ситуації, але якось рятуємося. Подиву гідне, що без належної підготовки, без належної армії, не озброєної так, як треба. І дай Бог, щоб нам це вдалося.  Але я думаю, що з кожним днем буде йти до кращого, що наша армія буде більш ефективна і зможе краще нас оборонити. Бо без перемоги нема миру. Мир сам від себе, від балаканини не буде. Мир мусить бути встановлений перемогою.
     - Як на ваш погляд, чи матимемо ми в майбутньому кращі стосунки з Росією? Як швидко це може статися? Нині, ми знаємо, більшість із росіян схвалює агресію Путіна щодо України.    - Чомусь люди не хочуть бачити, що дуже багато десятиліть і століть ці стосунки руйнувалися. Скажімо, що зробив Петро І під Полтавою? Зруйнував Батурин і багато інших речей. Як ставилася царська Росія до України? Стільки десятиліть, чи навіть й століть, Російська імперія - Петро І, Катерина та інші - нищили Україну. Емський указ забороняв у державі українську мову. Ну, чи міг би на тій підставі раптом бути мир?  Чи є це вияв доброго сусідства? Микола І, Микола ІІ... А цілий період більшовицький? Це також було нищення українського народу.  Чому був Голодомор? Це був геноцид з метою не просто винищити людей, а винищити свідомих українців, які хотіли своєї держави, свого "я" - і їх винищували. Чому забули вже про це? Чому люди не читають історії? Сьогоднішня війна - це не є щось таке, що раптом сталося і що приписують тепер Путіну. Путін - тільки один у ланцюгу довгої-довгої історії.  Мені дуже прикро про це говорити. Але і сьогодні понад 80 відсотків росіян підтримують Путіна, тобто  підтримують імперську політику. Чи вони знають, що роблять? Чи ті люди свідомо, відповідально реагують? А чи засоби масової інформації формують і накидають їм певні способи думання? Чим Україна провинилася супроти Росії? Хіба тим, що хоче бути собою. А Росія боїться, Росія свідома того, що якщо буде така волелюбна Українська Держава, то вона буде не те що протистояти, але - протисвідчити проти імперії. Імперія - це насильство, а демократія - це свобода. Отже, що вибираємо, - волю або смерть? І важко сказати, чи колись будуть справді поважні, суттєві зміни в наших стосунках з Росією. Бо нічого не зміниться, доки там не прийде нормальна державна політика, не імперська, а нормальна. Тому це протистояння може тривати дуже-дуже довго.
     - А воєнне протистояння? Воно закінчиться?    - Безумовно, що так. Воно мусить закінчитися. Воно не може тривати навіки. Але, як я казав, на жаль, поряд нас залишиться імперія. Мусимо бути цього свідомі повсякчас - існує Російська імперія, яка проявляє себе в агресивний спосіб - і щодо України, і щодо Грузії, і щодо інших держав, які не є частиною Росії, які Росія загарбала свого часу. І ми завжди маємо бути насторожі. Це показала історія. І треба збудувати кордон, який чітко і ясно позначить: тут є ми, а ви - з другого боку, там робіть, що хочете. Якщо вони хочуть свою імперію, нехай. Але нехай нам не перешкоджають жити, нехай нам не роблять пакостей, нехай не вчиняють агресії, нехай не видумують якихось претензій, щоб зробити Україну частиною цієї імперії. Нехай нам лишать наш мир, спокій. А ми будемо будувати свою демократичну державу.
     - І все ж таки, Блаженніший, чи маєте відчуття скорої перемоги?   Що треба, щоб наша держава була успішною?   - Перемога. Я не знаю, коли це станеться, -  чи за тиждень, чи за місяць, чи за рік. Але я внутрішньо переконаний, що ми вистоїмо з Божою допомогою. Хоча маємо труднощі, зовнішні і внутрішні. Але, як я казав, те протистояння нам послужило для об'єднання. Може, те протистояння, глупе саме по собі, допоможе нам бути нарешті собою, бути, як всі інші держави Європи.   Подивіться, яка маленька Естонія, там 2 чи 3 мільйони людей. А нас - 45!       Чому ж ми не маємо бути державою?..         Треба, щоб наш народ працював.
      Бо у нас, на жаль, ще є дуже багато залишків минулого pадянського cоюзу -  корупція, політична незрілість, у нас немає політичної культури, у нас багато чого нема. Ми тільки вчимося бути державою, і нам треба дуже багато працювати над собою, серйозно працювати. І не дбати кожному лише про свою кишеню, але дбати про загальне благо - тоді всім нам буде добре. А є ще дуже багато людей у нас, які готові за гріш продати душу, на жаль. Багато з них це робить, продають себе за гріш. Але Бог дасть, може, що будемо крок за кроком це очищувати. Нам потрібне дуже солідне духовне очищення.
     - Скажіть, наскільки важлива в нинішніх умовах консолідація Церкви? Чи не треба їй об'єднатися?  - Головним завданням Церкви є те, щоб люди були справжніми громадянами, віруючими громадянами, щоб розуміли, що є людина - твір Божий, є сім'я, є громада, є народ. Це не випадок, це Божий порядок. Господь Бог утворив це все, щоб так воно виглядало. І нормальні народи живуть у власних державах. Власна держава - це наше право, це частина нашого нормального християнського церковного життя. І в тій державі Церква повинна старатися виховувати людей, свідомих своєї власної гідності і гідності всіх інших громадян. Ісус Христос сказав, яка найважливіша заповідь, - любити Бога всіма силами і любити ближнього як самого себе. Коли я шаную себе як Божій твір, як Божу дитину, то я тим самим наставлений шанувати кожну іншу людину в моїй державі, хто б вона не була. Бо вона так само, як і я, є Божа дитина. І тому любити ближнього як самого себе не є щось надзвичайне. Отже, Церква має виховувати людей бути людьми, а люди творять громаду, нормальну державну громаду, яка нам потрібна. От я наведу приклад. Ми не маємо великої пошани до багатьох політиків у нашій державі, тому що вони погано поводяться. Але треба пам'ятати, що бути політиком, служити своєму народові  є одним з найбільш шляхетних занять, яке може бути. Бути політиком - це щось дуже гарне, дуже достойне, якщо людина розуміє, що це значить. Отже, Церква ставить нам перед очі приклад політика, людини, яка служить, яка навіть жертвує задля суспільного загального добра. Це дуже важливо. Церква тут відіграє надзвичайно важливу роль. Щодо об'єднання. Ісус Христос створив одну Церкву - не багато, одну. Ми, люди, - в Україні і поза Україною, - її поділили. Тому є дуже багато різних конфесій, навіть християнських, але це не по волі Божій. Воля Божа є, щоби була одна Церква. Але вона має бути Божа Церква - не політична структура, не політична інституція, а Божа інституція. І ми зобов'язані працювати в тому напрямі. Ми Церкву поділили і цим самим себе зробили поганими християнами. Якби ми були справді стовідсотковими християнами, то ми би дбали, щоб Церква була одна, незалежно від всіх політичних обставин. І щоб, будучи одною, вона зберігала духовну єдність, ту властиву дуже-дуже суттєву єдність. Ми сьогодні мусимо боротися за це. Не йдеться, чи хочемо, чи не хочемо. Тут нема вибору. Якщо хочеш виконувати Божу волю, працюй, щоби Церква була одна. Але, хоча ми і поділені, на жаль, - є протестанти, є католики, є православні, - мусимо всі наші зусилля задіяти, щоб піднести духовний рівень - і тоді шукати тої внутрішньої єдності.                                                - Щиро дякую вам, Блаженніший, за розмову.

Катехизм Католицької Церкви

   
ПРОЛОГ.  «Отче, (...) вічне життя у тому, що вони спізнали Тебе, єдиного істинного Бога, і Тобою посланого - Ісуса Христа» (Iв. 17, 3). «Це добре й приємне в очах нашого Спаса Бога, Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2,3-4). «Бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді. 4,12), крім імені ІСУСА.


І. Життя .людини - знати й любити Бога.
    1/Бог, безконечно Досконалий і Щасливий Сам у Собі, задумом чистої доброти Своєї і вільною Своєю волею створив людину, щоб вона була причетною до Його щасливого життя. Саме тому в будь-який час і в будь-якому місці Він близький до людини. Він звертається до людини, допомагає їй шукати Його, пізнавати Його і любити Його всіма її силами. Він скликає усіх людей, розпорошених гріхом, до єдності Своєї родини -Церкви. Для цього послав Він Сина Свого як Відкупителя і Спасителя, коли настала повнота часу. У Ньому і через Нього Бог усиновляє людей у Святому Дусі, а отже - робить їх спадкоємцями Його щасливого життя.
     2/ Щоб закликати до цього, Христос послав по всьому світі апостолів, яких Він вибрав і наділив місією проповідувати Євангеліє: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28,19—20). Прийнявши цю місію, апостоли «пішли й проповідували всюди, а Господь допомагав їм та стверджував Слово чудесами, які його супроводили» (Мр. 16,20).
     3/ Тих, хто з Божою допомогою почув заклик Христа і добровільно відгукнувся на нього, любов до Христа спонукувала сповіщати всюди Добру Новину. Отриманий від апостолів скарб був віддано збережений їхніми наступниками. Усі віруючі в Христа покликані передавати його від покоління до покоління, проповідуючи віру, живучи нею у братерській спільності та святкуючи її в літургії та молитві (Ді. 2, 42.).
     II. Передання віри – катехизація.  
    4/ З найдавніших часів катєхизацією стали називати сукупність зусиль Церкви у вихованні учнів, у допомозі людям вірити в те, що Христос є Сином Божим, щоб через віру вони мали життя в ім'я Його, щоб навчати і виховувати їх в цьому житті і розбудувати таким чином Тіло Христове (Пор. Іван-Павло П, Апост. зверн. « Catechesi tradendae », 1.).
     5/ «Катехизація - це виховання віри в дітей, молоді і дорослих, у якому міститься головним чином християнське віровчення, яке викладається зазвичай органічно й систематично, щоб уводити в усю повноту християнського життя» (Іван-Павло II, Апост. зверн. « Catechesi tradendae », 18.).
     6/ Катехизація пов'язана, хоч не ідентифікується з ними, з іншими елементами пастирської місії Церкви, які мають катехитичний аспект, готують до катехизації або випливають з неї: перше проголошення Євангелія, чи місіонерське проповідування для пробудження віри; пошук змісту віри; досвід християнського життя; здійснення святих таїнств; залучення до церковної громади; апостольське та місіонерське свідчення (Пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. «Catechesi tradendae», І8.).
       7/ «Катехизація тісно пов'язана з усім життям Церкви. Не тільки географічне поширення Церкви та її кількісне збільшення, а також - ще більшою мірою - внутрішнє зростання Церкви, її відповідність Божому задумові залежить головним чином від неї» (Іван-Павло II, Апост. зверн. « Catechesi tradendae », 13.).
     8/ Часи церковного оновлення - це також Інтенсивні періоди для катехизації. Так, у велику епоху Отців Церкви ми бачимо святих єпископів, які присвячують їй значну частину свого служіння. Такими були св. Кирило Єрусалимський І св. Іван Золотоустий, св. Амвросій і св. Августин та багато Інших Отців, катехитичні твори яких залишаються для нас взірцями.
     9/ Катехитичне служіння черпає нову енергію в церковних Соборах. Тридентський Собор з цього огляду є прикладом, який треба особливо відзначити: у своїх декретах він надав пріоритет катехизації; він стоїть біля джерел Римського Катєхизму, дкий носить також і його ім'я і є визначним твором як стислий виклад християнського віровчення; Тридентський Собор сформував у Церкві знамениту систему катехизації; завдяки святим єпископам і богословам - таким, як св. Петро Канізій, св. Карло Борромео, св. Турібій Монгровейзькпй чи св. Роберт Беларміно - він призвів видання багатьох катехизмів.
      10/ Немає нічого дивного в тому, що в русі, викликаному Другим Ватиканським Собором, який Папа Павло VI вважав великим кате-хизмом сучасності, вчення Церкви знову привернуло до себе увагу. Про це свідчать «Загальний Катехитичний Директорій» (1971), сесії Синоду Єпископів, присвячені євангелізації (1974) і катехизації (1977), апостольські звернення, які їм відповідають, про проповідування Євангелія « Evangelii nuntiandi » (1975) і про передання Катєхизму « Catechesi tradendae » (1979). Надзвичайна сесія Синоду Єпископів 1985 року просила про «створення катехизму або стислого викладу всього католицького вчення з питань віри і моралі» (Синод Єпископів 1985р., Заключна доповідь II, В, 4.). Святіший Отець Іван-Павло II приєднався до цього побажання Синоду Єпископів, визнавши, що «це побажання повністю відповідає дійсній потребі Вселенської Церкви та окремих Церков» (Іван-Павло II, Промова 7 грудня 1985 р., 6.). Він ужив усіх необхідних заходів для реалізації цього побажання Отців Синоду.
     III. Мета й адресати цього Катехизму.  
     11/ Цей Катехизм має на меті подати органічний і синтетичний виклад найважливішого й фундаментального змісту католицького віровчення - як у тому, що стосується віри, так і в тому, що стосується моралі, у світлі Другого Ватиканського Собору і всієї Церковної Традиції загалом. Його головними джерелами є Святе Письмо, Святі Отці, літургія та Учительське Служіння (Маgisterium) Церкви. Він призначений служити «базовим текстом для катехизмів чи інших стислих викладів, які створюються у різних країнах» (Синод Єпископів 1985 р., Заключна доповідь II, В, 4.).
     12/ Цей Катехизм призначений головним чином для тих, хто відповідальний за катехизацію: насамперед — для єпископів як учителів віри і пастирів церковних. Він дається їм як знаряддя у здійсненні їх покликання навчати Народ Божий. Через єпископів він звернений до авторів катехизмів, до священиків і катехитів. Він може служити також корисним матеріалом для читання усім віруючим християнам.
     IV. Структура цього Катехизму.  
     13/ План цього Катехизму надихнула велика традиція створення катехизмів, що будує катехизацію на чотирьох «стовпах»: на визнанні віри, отриманої при Хрещенні (Символ віри), таїнствах віри, житті у вірі (Заповіді), молитві віруючого (Отче наш).                              

Монастир на горі Спокус (Свята Земля) (Не) святковий час

Чи виживе християнство на Близькому Сході? 

На площі Ясел у Вифлеємі 24 грудня - у переддень Різдва за західним календарем - зібралося багато люду з нагоди служіння опівнічної меси у храмі Різдва Христового. Тисячі іноземних гостей і прочан тіснилися в натовпі разом із місцевими арабами-християнами під суворим наглядом озброєних ізраїльських охоронців. Процесія на чолі зі старшими єпископами пройшла з Єрусалима до Вифлеєма крізь браму, яку тамтешня влада відчинила спеціально для цього, браму в жахливій бетонній стіні, збудованій для розмежування Єрусалима і палестинської території.

     Храми були переповнені, а кількість приїжджих зросла. Ще більше гостей було тут під час Різдва 7 січня. Арабські торгівці користаються напливом гостей, продаючи чай, солодощі та сувеніри, у той час як Палестинська автономія анітрохи не витрачається на створення святкової атмосфери: освітлення та велику ялинку з кольоровими ліхтариками. Однак для багатьох християн на Близькому Сході нині час не для святкування, а радше для суму, небезпеки і страху. Тисячі арабів-християн уже втекли від погроз і бомбардувань, що забрали життя багатьох вірян і тримають у страху давнє християнське населення. Ще тисячі людей відчайдушно намагаються отримати візи в країни Заходу. Якщо ця міграція не припиниться, християнство на Близькому Сході незабаром стане лише спогадом, храми спорожніють, а святі місця перетворяться на мертві музеї. 

105 тис. християн убито впродовж 2012 року, більшість - у Нігерії       (Дані Центру релігійної статистики (США))

     Мовою цифр картина не менш сумна. 1946 року християнська громада сягала 22% населення палестинської території британського мандата. Нині християнами є лише 2% населення Ізраїлю та окупованих палестинських земель. Не так давно 80% жителів Вифлеєма міста, в якому народилося християнство, - становили християни. 

     Тепер ця цифра не перевищує 15%, а кількість мусульман суттєво переважає. Назарет і Єрусалим, у яких християнство процвітало протягом майже 2 тис. років, також втратили більшу частину християнського населення. Пастви їхніх храмів зменшуються, і церковнослужителі радо вітають іноземних прочан та туристів. Християнство втрачає позиції не лише на Святій Землі. На Близькому Сході християни тепер є небажаними членами суспільства, вони стають жертвами нападів і дістають тавро західних агентів, у той час як в Іраку тривають бомбардування, у Сирії панує насилля, а ісламські бойовики зміцнюють позиції в Єгипті. Сотні тисяч людей втекли з Іраку після падіння Саддама Хусейна. Чимало з них прямують до Йорданії та Сирії - країн, де найдавніші християнські громади століттями жили у відносній гармонії із сусідами-мусульманами.

      Тепер іракські біженці-християни втікають удруге, повертаючись, попри наявні загрози, до родових домівок халдеїв, вірменів та ассирійців у Багдаді, Мосулі, Басрі й Кіркуці. Сирійські християни опинилися в центрі громадянської війни й не хочуть полишати режим, що толерантно ставився до їхньої колись успішної й впливової громади. Вони бояться джихадистів, які воюють на боці сирійської опозиції, не приховуючи наміру запровадити виключно ісламістський режим. Міграція активізується на тлі широкого обговорення жорстоких нападів. Два роки тому пов'язані з "Аль-Каїдою" озброєні люди здійснили напад на кафедральний собор Сирійської Католицької Церкви в Багдаді, наслідком чого стали 100 полонених і 58 загиблих. Торік 23 особи було поранено після вибуху в церкві у Кіркуці, ще кілька бомб знайдено поблизу двох інших храмів. 

     На Святій Землі менше насилля і загроза не така очевидна, проте християни й там у небезпеці. Палестинські християни вдвічі більше потерпають від дискримінації: як палестинці під зверхністю Ізраїлю та в оточенні дедалі могутніших ісламських екстремістів. Нерідко християнські жінки змушені носити паранджу, дотримуючись обмежень, встановлених ісламістами. Ізраїль гарантує християнам усі права та свободу віросповідання (не враховуючи проблем, від яких потерпають 5 тис. вірних Христу, що залишилися в Газі). Однак духівництву й пастві орієнтованої на Захід і добре освіченої громади дошкуляють численні обмеження: складний доступ до Єрусалима, дозволи, контрольні пункти і бюрократія обтяжують щоденне життя. Християни зазнають дискримінації в бізнесі, їм непросто отримати вищу освіту. 

     Стрімко знижується рівень народжуваності, тим часом ісламісти бойкотують або нападають на дедалі менш численні громади, називаючи їхніх членів шпигунами і колаборантами. Чимало християн починають втрачати надію на нормальне життя на рідній землі й дедалі більше звертають погляди на Америку, Канаду та Австралію, де інші вже дістали теплий прийом, прихисток і матеріальний добробут. Однак ця міграція обертається катастрофою для тих, хто лишається. По-перше, у сусідів-мусульман і зовнішнього світу складається враження, що християнам, особливо тим, які пов'язані з англіканською та римо-католицькою церквами, тут не місце, що їх привели сюди хрестоносці, колоніалісти і місіонери. 

     Та насправді більшість християнських громад - носіїв біблійних мов і традицій апостольських часів - сформувалися щонайменше за 500 років до приходу ісламу. 

Не так давно 80% жителів Вифлеєма - міста, в якому народилося християнство, - становили християни. Тепер ця цифра не перевищує 15%, а кількість мусульман суттєво переважає.

     По-друге, християни давно мали непомірний інтелектуальний і торговельний вплив. Арабське пробудження XIX століття за часів Османської імперії очолювали християни. Вони засновували і керували школами, лікарнями та університетами, що відігравали важливу роль у розвитку мусульманської більшості населення. 

      Християнська громада завжди була відкрита для ідей ззовні та зв'язків із Заходом. Окрім того, найбільше підтримувала такі цінності, як права людини, правосуддя, толерантність і свобода. 

    Врешті-решт, якщо не буде християнської громади, хто дбатиме про світові релігійні пам'ятки? Незабаром поза монастирями та ізольованими громадами християнського життя взагалі не існуватиме. 

     Для світового християнства проблема така серйозна, що торік архієпископ Кентерберійський провів у Лондоні спеціальну конференцію, покликану знайти вирішення проблеми. Місцеві єпископи розповіли про власні страхи і розчарування та попередили, що екстремістські сили зміцнюють свої позиції на Близькому Сході.

      Британський уряд засудив ізраїльські обмеження: якщо християнин із Західного берега одружується з християнкою із Єрусалима, пара не може дістати дозвіл на спільне проживання в місті. Йшлося про те, що Британія готова подбати про порятунок християнства на Близькому Сході. 

     Ізраїльтяни, які брали участь у конференції, визнали, що мало хто з їхніх співвітчизників зустрічався з християнами-палестинцями й обговорював взаємне відчуження і непорозуміння на Святій Землі, Кардинал Торан, який представляв Папу Венедикта, сказав:

"Світ не може дозволити, щоб Свята Земля стала 

археологічною й історичною цікавинкою, 

куди приїжджають, як до римського Колізею".

Незабаром поза монастирями та ізольованими громадами християнського життя взагалі не існуватиме.

     Він та інші представники духівництва закликали до віри, прощення і діалогу. Але це була песимістична конференція. Політика постійно дошкуляє релігійним громадам, тоді як раніше між ними панували взаємоповага і толерантність. Різдвяний хор нині став пережитком.        А вертеп на площі Ясел незабаром може перетворитися на просту цікавинку для іноземних туристів.

CANDLES AND LIGHTS

The candle is one of the oldest and the most widely used sacramentals in the Church. It is one of the richest religious symbols or instruments used to express spiritual ideas. It is seen glowing throughout the entire Church and is used in every Sacrament except that of Confession.

Two things are needed for the illumination of the Church. They are oil and wax. The oil, which comes from the fruit of the olive tree, is symbolic of the grace of God. It is an indication that the Lord sheds His grace upon men, while men on their sides are ready to offer Him in sacrifice deeds of mercy. Pure wax, which is collected by bees from the flowers of the field, is used as a token that the prayers of men offered from a pure heart are acceptable to God. And, too, the pure wax, produced by virgin worker bees, is a beautiful figure of the pure BODY OF CHRIST, born of the Virgin Mary. Thus, we see that the Church used and uses visible things of God’s creation to lead man to the invisible majesty of God’s Kingdom. The candle is lit to illumine God’s HOME, the Church, but it is also a confession that He is the Light of the World, and that we attest to that light by our belief through prayers to Him. The lighted candle reminds us, too, of Christ’s gospel, the Holy Bible, which dispels the darkness of sin and ignorance; the lighted candle also stands for the Church of the living God, the pillar and ground of truth. For the individual Christian the candle’s flame means the faith that makes us “children of the light.”

Candles are lit as an offering back to God of what He has already given us; done so in prayerful manner. Each candle is a unique jewel, crowned with a little tongue of fire, like the Saints on the day of Pentecost with their crowns of Spirit Fire. The candle’s warmth and heat show us the fiery tongues of that Pentecost, “which does not consume but enlightens.” Each candle lit is as a little clean waxen-saint, piously burning away all its brief life in a SINGLE MINDED devotion . . . . All its life to God in prayer. Each candle having its fire as a flame tipped sword pointing straight to heaven. Thus, the burning taper must signify Christian self-sacrifice. As the burning candle consumes itself, so, too, the Christian should burn up his energies in serving God. . . living the burning prayer! Light is one of the most fitting and appropriate symbols of God, who is absolutely pure light. Light is pure in itself; light penetrates long distances and into the farthest corners; light moves with unbelievable speed; light awakens and nourishes life in the organic kingdom; light brightens with its brilliance all that comes within its influence. Holy Scripture makes frequent use of this symbolic meaning: “The wisdom of the Son is spoken of as the brightness of His glory.” (Hebrews 1: 3) And the psalmist exclaims: Thou ART clothed with light as with a garment. (Psalm 103:2)

Light also represents the mission of our divine Lord upon earth. The prophet Isaiah (9:2) calls Christ a great light and foretells that “to them that dwelt in the region of the shadow of death light is risen.” The saintly Simeon declared that He is “a light to the revelation of the Gentiles, and the glory of thy people Israel.” To this St. John added that Christ “was the true light that enlightens every man who comes into the world.” (1:9)  And Christ says of Himself, “I am the light of the world.” (John 8:12).

Lights are also symbols of respect. They are used on occasions when we wish to show MORE than ordinary deference to distinguished personages or to holy things. Even the pagans used lights to show honor to their gods and to prominent personages. Our Spiritual Mother, The Church, uses every possible means for raising our minds to heaven. Among the sacraments the candle is outstanding. . . . To offer to God what is already His, to cause us to speak to Him in language He loves best of all. . . . Prayer.

Not only should we burn candles in the Home of God, but, too, in our own homes, before our Icons as prayerful offerings on behalf of others in the world and for ourselves. Let our candles be true spiritual inspirations to us. Have and use them in your home. Use them in times peaceful and times perturbed. They do represent the true light of the world.

The Third Beatitude

The Third Beatitude: “Blessed are the meek, for they shall inherit the earth.”

Meekness is peaceful, fully developed Christian love, free from all malice. It is manifested in the spirit of a man who never becomes angry, and never permits himself to grumble against God or people. Meek people do not become irritated and they do not vex or aggravate other people. Christian meekness expresses itself mainly in patient endurance of insults inflicted by others and is the opposite of anger, malice, self-exaltation and vengeance. A meek person always regrets the hardness of heart of the offending party. He desires his correction, prays to God for forgiveness of his deeds, remembering the precept of the Apostle: // it be possible, as much as lieth in you, live peaceably with all men. Dearly beloved, avenge not yourselves, but rather give place unto wrath: for it is written, Vengeance is mine; I will repay, saith the Lord (Romans 12:18-19).

The best example of meekness given to us is that of our Lord Jesus Christ praying on the cross for His enemies. He taught us to not take vengeance on our enemies but to do good to them. Take my yoke upon you and learn of me; for I am meek and lowly in heart: and ye shall find rest unto your souls (Matt. 11:29). Meekness tames even the hardest hearts. We can be convinced of this by observing the lives of people, and we find confirmation of it throughout the history of Christian persecutions. A Christian may become angry only with himself, at his own fall into sin, and at the tempter — the Devil.

The Lord promises the meek that they will inherit the earth. This promise indicates that meek people in the present life will be preserved on earth by the power of God, in spite of all the intrigues of men and the most cruel persecution. But in the future life, they will be heirs of the heavenly homeland, the new earth (II Peter 3:13) with its eternal blessings.

The Fourth Beatitude:

The Fourth Beatitude: “Blessed are they that do hunger and thirst after righteousness, for they shall be filled.”

Those who hunger and thirst for righteousness are those people who deeply acknowledge their sinfulness, their guilt before God, and have a burning desire for righteousness. They try to serve God by a righteous life according to the commandments of Christ, which requires from Christians the most holy righteousness in all their relations with their neighbors. The expression "hunger and thirst" indicates that our yearning for righteousness must be very strong, as strong as our desire to appease our appetite and thirst. King David beautifully expressed such yearning, As the hart panteth after the fountains of water, so panteth my soul after thee, O God. My soul thirsted for God, the mighty the living (Ps. 4:1-2). God promised that those who hunger and thirst for righteousness will be filled. By this is meant spiritual satisfaction, comprised of internal spiritual peace, a calm conscience, justification, and forgiveness. Such satisfaction in the present, earthly life occurs only in part. The Lord reveals the mysteries of His kingdom to those who hunger and thirst after righteousness, more than to others. Their hearts in this world are delighted with knowledge revealed in the divine truths of the Gospel, in true teachings.

Full satiety, full satisfaction of the holy yearnings of the human soul, and from this highest joy and blessedness, will be granted them in the future, blessed life with God. As the psalmist King David says, I shall be filled when Thy glory is made manifest to me (Ps. 16:16).

The Fifth Commandment of the Law of God

The Fifth Commandment of the Law of God: “Honor thy father and thy mother that it may be well with thee and that thy days may be long on the earth.”

The fifth commandment of the Lord God orders us to honor our parents and for this promises a happy and long life. To honor parents means to love them, to be respectful toward them, to refrain from offending them by either word or act, to obey them, to help them in labor, to care for them when they are in need, especially when they are sick and old, and also to pray for them to God both during this life and when they die. Disrespect toward a parent is a great sin. In the Old Testament, anyone who slandered his father or his mother was punished by death (Mark 7:10; Exod. 21:17). We must also give equal honor to those persons who have authority over us as parents to us. Among such people are pastors and spiritual fathers, laboring for our salvation, instructing us in the faith and praying for us; government officials, who work for our domestic tranquility and defend us against oppression and plundering; teachers and benefactors, who try to teach us and provide everything that is good and useful to us; and in general, our elders, having much experience in life and who therefore can give us good advice. It is a sin not to respect our elders, especially those in old age. It is a sin to regard their experience with distrust, indifference, and sometimes to refer to their remarks and instruction with derision, to consider them "backward" people, and to consider that their view is outmoded, has served its time. Even in the Old Testament the Lord said through Moses, Thou shalt rise up before the hoary head, and honor the face of the old man, and fear thy God (Lev. 19:32). But if it happens that parents or superiors require of one something that goes against our faith and the Law of God, then one must say to them, as the Apostles said to the leaders of the Jews: Whether it be right in the sight of God to hearken unto you more than unto God, judge ye (Acts 4:19). Then one must suffer for the faith and the Law of God no matter what happens.

Pope at General Audience: Jesus Reminds Us How We Can Find True Happiness"We are not used to repeating the Beatitudes. Let us try to recall them and to imprint them, in our hearts." Dear Brothers and Sisters, good morning! In the previous catechesis, we saw how the Church constitutes a people -- a people prepared with patience and love by God, to whom we are all called to belong. Today, I would like to make evident the novelty that characterizes this people: it is truly a new people, who are founded on the New Covenant established by the Lord Jesus with the gift of his life. This novelty does not deny the previous way nor is it opposed to it; rather, it carries it forward, it leads it to fulfillment. There is a very significant figure, which is the hinge between the Old and the New Testament: that of John the Baptist. For the Synoptic Gospels, he is the “precursor,” the one who prepares the Lord’s coming, predisposing the people to conversion of heart and the reception of God’s now close consolation. For John’s Gospel, he is the “witness,” in as much as he makes us recognize in Jesus He who comes from on high, to forgive our sins and to make his people his Bride, first fruit of the new humanity. As “precursor” and “witness,” John the Baptist has a central role within the whole of Scripture, in as much as he is a bridge between the promise of the Old Testament and its fulfillment, between the prophesies and their realization in Jesus Christ. With his witness, John indicates Jesus to us, he invites us to follow him, and he tells us in no uncertain terms, that this requires humility, repentance and conversion: it is an invitation that he makes, to humility, to repentance and to conversion. As Moses stipulated regarding the Covenant with God in accordance with the law received on Sinai, so Jesus, from a hill on the shore of Lake Galilee, gives to his disciples and to the crowd a new teaching that begins with the Beatitudes. Moses gave the Law on Sinai and Jesus, the new Moses, gives the Law on that hill, on the shore of Lake Galilee. The Beatitudes are the path that God indicates as an answer to the desire of happiness inherent in man, and perfects the Commandments of the Old Covenant. We are used to learning the Ten Commandments – you certainly all know them, your learned them in catechism – but we are not used to repeating the Beatitudes. Let us try to recall them and to imprint them, in our hearts. Let’s do this: I will say them one after the other and you will repeat them. “Blessed are the poor in spirit, for theirs is the Kingdom of Heaven.” “Blessed are those who mourn, for they shall be comforted.” “Blessed are the meek, for they will inherit the earth.” “Blessed are those who hunger and thirst for righteousness, for they shall be satisfied.” “Blessed are the merciful, for they shall obtain mercy.” “Blessed are the pure of heart, for they shall see God.” “Blessed are the peacemakers, for they will be called sons of God.” “Blessed are those who are persecuted for righteousness’ sake, for theirs is the Kingdom of Heaven.” “Blessed are you when men revile you and persecute you and utter all kinds of evil against you falsely on my account.” “Rejoice and be glad, for your reward is great in Heaven.” Good! But let’s do something: I give you a task for home, a task to do at home. Take the Gospel, the one you carry with you … Remember that you must always carry a small Gospel with you, in your pocket, bag, always; the one you have at home. Carry the Gospel; and, the Beatitudes are in the first chapters of Matthew – I believe in the 5th. And today, tomorrow read them at home. Will you do it? Not to forget them, because it is the Law that Jesus gives us! Will you do it? Thank you. In these words is all the novelty brought by Christ, and the whole novelty of Christ is in these words. In fact, the Beatitudes are Jesus’ portrait, his way of life, and they are the way of true happiness, which we also can live with the grace that Jesus gives us. In addition to the new Law, Jesus also gives us the “protocol” on which we will be judged. We will be judged at the end of the world. And what will be the questions we will be asked there? What will be the questions? What is the protocol on which the Judge will judge us? It is the one we find in the 25th Chapter of Matthew’s Gospel. Today, the task is to read the 5th Chapter of Matthew’s Gospel, where the Beatitudes are, and to read Chapter 25 where the protocol is, the questions we will be asked on Judgment Day. We won’t have titles, credits or privileges to put forward. The Lord will recognize us if, in turn, we recognized him in the poor, the hungry, the indigent and marginalized, in the suffering… This is one of the fundamental criteria to verify our Christian life, against which Jesus invites us to measure ourselves every day. I read the Beatitudes and I think how my Christian life should be, and then I do my examination of conscience with this Chapter 25 of Matthew. Every day: I did this, I did this, and I did this … It will do you good. They are simple things, but concrete. Dear friends, the New Covenant consists, in fact, of this: in recognizing ourselves in Christ, enveloped by mercy and the compassion of God. This is what fills our heart with joy, and it is this that makes our life a beautiful and credible testimony of the love of God for all the brothers we meet every day. Remember the tasks! Fifth chapter of Matthew and Chapter 25 of Matthew. Thank you!

"We are not used to repeating the Beatitudes.

Let us try to recall them and to imprint them, in our hearts."

Dear Brothers and Sisters, good morning! In the previous catechesis, we saw how the Church constitutes a people -- a people prepared with patience and love by God, to whom we are all called to belong. Today, I would like to make evident the novelty that characterizes this people: it is truly a new people, who are founded on the New Covenant established by the Lord Jesus with the gift of his life. This novelty does not deny the previous way nor is it opposed to it; rather, it carries it forward, it leads it to fulfillment.

There is a very significant figure, which is the hinge between the Old and the New Testament: that of John the Baptist. For the Synoptic Gospels, he is the “precursor,” the one who prepares the Lord’s coming, predisposing the people to conversion of heart and the reception of God’s now close consolation. For John’s Gospel, he is the “witness,” in as much as he makes us recognize in Jesus He who comes from on high, to forgive our sins and to make his people his Bride, first fruit of the new humanity. As “precursor” and “witness,” John the Baptist has a central role within the whole of Scripture, in as much as he is a bridge between the promise of the Old Testament and its fulfillment, between the prophesies and their realization in Jesus Christ. With his witness, John indicates Jesus to us, he invites us to follow him, and he tells us in no uncertain terms, that this requires humility, repentance and conversion: it is an invitation that he makes, to humility, to repentance and to conversion. As Moses stipulated regarding the Covenant with God in accordance with the law received on Sinai, so Jesus, from a hill on the shore of Lake Galilee, gives to his disciples and to the crowd a new teaching that begins with the Beatitudes. Moses gave the Law on Sinai and Jesus, the new Moses, gives the Law on that hill, on the shore of Lake Galilee. The Beatitudes are the path that God indicates as an answer to the desire of happiness inherent in man, and perfects the Commandments of the Old Covenant. We are used to learning the Ten Commandments – you certainly all know them, your learned them in catechism – but we are not used to repeating the Beatitudes. Let us try to recall them and to imprint them, in our hearts. Let’s do this: I will say them one after the other and you will repeat them.

“Blessed are the poor in spirit, for theirs is the Kingdom of Heaven.”

“Blessed are those who mourn, for they shall be comforted.”

“Blessed are the meek, for they will inherit the earth.”

“Blessed are those who hunger and thirst for righteousness, for they shall be satisfied.”

“Blessed are the merciful, for they shall obtain mercy.”

“Blessed are the pure of heart, for they shall see God.”

“Blessed are the peacemakers, for they will be called sons of God.”

“Blessed are those who are persecuted for righteousness’ sake, for theirs is the Kingdom of Heaven.”

“Blessed are you when men revile you and persecute you and utter all kinds of evil against you falsely on my account.”

“Rejoice and be glad, for your reward is great in Heaven.”

Good! But let’s do something: I give you a task for home, a task to do at home. Take the Gospel, the one you carry with you … Remember that you must always carry a small Gospel with you, in your pocket, bag, always; the one you have at home. Carry the Gospel; and, the Beatitudes are in the first chapters of Matthew – I believe in the 5th. And today, tomorrow read them at home. Will you do it? Not to forget them, because it is the Law that Jesus gives us! Will you do it? Thank you.

In these words is all the novelty brought by Christ, and the whole novelty of Christ is in these words. In fact, the Beatitudes are Jesus’ portrait, his way of life, and they are the way of true happiness, which we also can live with the grace that Jesus gives us. In addition to the new Law, Jesus also gives us the “protocol” on which we will be judged. We will be judged at the end of the world. And what will be the questions we will be asked there? What will be the questions? What is the protocol on which the Judge will judge us? It is the one we find in the 25th Chapter of Matthew’s Gospel. Today, the task is to read the 5th Chapter of Matthew’s Gospel, where the Beatitudes are, and to read Chapter 25 where the protocol is, the questions we will be asked on Judgment Day. We won’t have titles, credits or privileges to put forward. The Lord will recognize us if, in turn, we recognized him in the poor, the hungry, the indigent and marginalized, in the suffering… This is one of the fundamental criteria to verify our Christian life, against which Jesus invites us to measure ourselves every day. I read the Beatitudes and I think how my Christian life should be, and then I do my examination of conscience with this Chapter 25 of Matthew. Every day: I did this, I did this, and I did this … It will do you good. They are simple things, but concrete. Dear friends, the New Covenant consists, in fact, of this: in recognizing ourselves in Christ, enveloped by mercy and the compassion of God. This is what fills our heart with joy, and it is this that makes our life a beautiful and credible testimony of the love of God for all the brothers we meet every day. Remember the tasks! Fifth chapter of Matthew and Chapter 25 of Matthew. Thank you!

The Third and Fourth Commandments of the Law of God

The Third Commandment of the Law of God: 

“Thou shalt not take the Name of the Lord thy God in vain”

The third commandment forbids us to pronounce the name of God in vain, without due reverence. One uses the name of God in vain when one pronounces it in empty conversation, in jest and in sport. Forbidding the use of God’s name thoughtlessly or disrespectfully, this commandment forbids the sins, which come from thoughtlessness and irreverence in regard to God. Among such sins are:

• Swearing — thoughtless, habitual oaths in casual conversation; 
• Blasphemy — audacious words against God; 
• Sacrilege — when people scoff or jest at sacred things; Breaking promises given to God; 
• Perjury (oath breaking); Making false oaths by the name of God. 

The name of God must be pronounced with awe and reverence, in prayer, in studies about God, and in lawful vows and oaths.
Reverent, lawful vows are not forbidden by this commandment. God Himself used an oath about which the Apostle Paul reminisces in his epistle to the Hebrews: For men verily swear by the greater: and an oath for confirmation is to them an end of all strife. Wherein God, willing more abundantly to show unto the heirs of promise the immutability of His counsel, confirmed it by an oath (Heb. 6:16-17).

The Fourth Commandment of the Law of God: 

“Remember the Sabbath day, to keep it holy. 

Six days shalt thou labor, and do all thy work, 

but the seventh day is the Sabbath of the Lord thy God.”

The fourth commandment of the Lord God directs that six days be spent in labor and devoted to duties such as one’s vocation, but that the seventh day be devoted to the service of God, for holy work and acts pleasing to God. Holy works and acts pleasing to God are understood to be: work for the salvation of one’s soul, prayer both in church and at home, study of the commandments of God, enlightenment of the mind and heart by wholesome learning, reading of the Holy Scriptures and other spiritually helpful books, pious conversation, helping the poor, visiting the sick and prisoners, comforting the grieving, and other good deeds.
In the Old Testament, the Sabbath (which in Hebrew means rest, peace) is celebrated on the seventh day of the week, Saturday, in remembrance of God’s creation of the world (on the seventh day God rested from acts of creation). In the New Testament, at the time of the Apostles, it began to be celebrated on the first day of the week, Sunday, in remembrance of the resurrection of Christ.
In the category of the seventh day, it is necessary to include not only the day of the Resurrection, but also other feast days and fasts established by the Church. In the Old Testament, the Sabbath also included other feasts: Passover, Pentecost, the Feast of Tabernacles, etc.
The most important Christian feast day is called "The Feast of Feasts" and "The Triumph of Triumphs," the Bright Resurrection of Christ, called Holy Pascha (Easter), which occurs on the first Sunday after the spring full moon, after the Jewish Passover, in the period between March 22 and April 25.

Then follow the twelve great feasts established to honor our Lord Jesus Christ and His Mother, the Holy Virgin Mary:
1. The Nativity of the Theotokos September 8
2. The Entry into the Temple of the Theotokos, November 21
3. The Annunciation of the Most-holy Virgin Mary, March 25
4. The Nativity of Christ, December 25
5. The Entry of the Lord, February 2
6. The Theophany (or Epiphany), January 6
7. The Transfiguration of our Lord Jesus Christ, August 6
8. The Entrance of the Lord into Jerusalem (Palm Sunday)
  9. The Ascension of our Lord Jesus Christ
10. Pentecost, or Trinity Sunday
11. Elevation of the Precious and Life-giving Cross, September 14
12 The Dormition of the Mother of God, August 15


Of the remaining feast days, some of the most important are:
The Circumcision of our Lord Jesus Christ, January 1
The Protection of the Mother of God, October 1
The Nativity of St. John the Baptist, June 24
The Beheading of St. John the Baptist, August 29
The feast of the Apostles, St. Peter and St. Paul, June 29
The Apostle John the Theologian, May 8 and September 26
The feasts of St. Nicholas May 9 and December 6


Fasts established by the Church are:
1. The Great Fast, before Pascha: The Fast lasts for seven weeks: six weeks are the fast itself and the seventh week is Holy Week — in remembrance of the suffering of Christ the Savior.
2. Nativity Fast, before the feast day of Nativity, the birth of Christ: It begins on November 14, the day after commemorating the Apostle Philip and is therefore sometimes called the fast of St. Philip. The fast lasts for forty days.
3. Dormition Fast, before the feast day of the Dormition of the Mother of God: It lasts for two weeks, from August 1 until August 14.
4. The Apostles’ Fast, before the feast day of the Apostles Peter and Paul: It begins one week after Trinity Sunday (Pentecost) and continues until the 29th of June. Its length is determined by whether Pascha is early or late. The longest it can be is six weeks, and the shortest is a week and one day.

One day fasts:
1. Nativity Eve — the day before the Birth of Christ, 24th of December. An especially strict fast during the Nativity Fast. Customarily, one does not eat until the appearance of the first star, and then only strict lenten food, no meat, fish or dairy products.
2. The Eve of the Theophany — the day before the Baptism of the Lord, January 6
3. The day of the Beheading of St. John the Baptist, August 29
4. The day of the Elevation of the Cross of the Lord, in commemoration of the finding of the Cross of the Lord, September 14
5. Wednesdays and Fridays of every week. Wednesday — in remembrance of the betrayal of the Savior by Judas. Friday — in remembrance of Christ’s suffering and death on the cross.

There is no fasting on Wednesdays and Fridays in the following weeks:

• Bright Week, the week of Pascha; 
• in the interval between Christmas and Theophany; 
• in the week of the Holy Trinity (after Pentecost), 
• in the week of the Publican and the Pharisee (before the Great Fast); 
• and in Cheese-fare week immediately preceding the Great Fast, when dairy products, but not meat, are allowed.

At the time of the fasts, it is especially necessary to resolve to cleanse oneself of all bad habits and passions such as anger, envy, lust and enmity. One must refrain from a dissipating, carefree life, from games, from shows and spectacles, from dancing. One must not read books, which give rise to impure thoughts and desires in the soul. One must not eat meat or dairy products, since according to the experience of the Saints these foods strengthen our passions and make it more difficult to pray, but only permitted fasting foods such as vegetables, and when permitted, fish, and only making use of these foods in moderation. During a fast of many days, one should have confession and receive Holy Communion. Those who break the fourth commandment are those who are lazy on the first six days, doing no work, as well as those who work on a holy day. No less guilty are those who may cease worldly pursuits and work, but who spend the time in amusements and games, who indulge in pleasure and drunkenness, not thinking about serving God. Especially sinful is indulging in distractions the evening before a feast day, when we should be at the Vigil, and in the morning, after the Liturgy.
“Thou shalt not take the Name of the Lord thy God in vain”

The Dormition of the Theotokos (August 15)

The feast of the Dormition or Falling-asleep of the Theotokos is celebrated on the fifteenth of August, preceded by a two-week fast. This feast, which is also sometimes called the Assumption, commemorates the death, resurrection and glorification of Christ’s mother. It proclaims that Mary has been “assumed” by God into the heavenly kingdom of Christ in the fullness of her spiritual and bodily existence. As with the nativity of the Virgin and the feast of her entrance to the temple, there are no biblical or historical sources for this feast. The Tradition of the Church is that Mary died as all people die, not “voluntarily” as her Son, but by the necessity of her mortal human nature which is indivisibly bound up with the corruption of this world.
The Church teaches that Mary is without personal sins. In the Gospel of the feast, however, in the liturgical services and in the Dormition icon, the Church proclaims as well that Mary truly needed to be saved by Christ as all human persons are saved from the trials, sufferings and death of this world; and that having truly died, she was raised up by her Son as the Mother of Life and participates already in the eternal life of paradise which is prepared and promised to all who “hear the word of God and keep it.” (Luke 11:27-28)

In giving birth, you preserved your virginity. In failing asleep you did not forsake the world, O Theotokos. You were translated to life, O Mother of Life, and by your prayers, you deliver our souls from death. Neither the tomb, nor death, could hold the Theotokos, who is constant in prayer and our firm hope in her intercessions. For being the Mother of Life, she was translated to life, by the One who dwelt in her virginal womb.

The services of the feast repeat the main theme, that the Mother of Life has “passed over into the heavenly joy, into the divine gladness and unending delight” of the Kingdom of her Son. The Old Testament readings, as well as the gospel readings for the Vigil and the Divine Liturgy, are exactly the same as those for the feast of the Virgin’s nativity and her entrance into the Temple. Thus, at the Vigil we again hear Mary say: “My soul magnifies the Lord and my Spirit rejoices in God my Savior.” (Luke 1:47) At the Divine Liturgy we hear the letter to the Philippians where St. Paul speaks of the self-emptying of Christ who condescends to human servitude and ignoble death in order to be “highly exalted” by God his Father. (Philippians 2:5-11) And once again we hear in the Gospel that Mary’s blessedness belongs to all who “hear the word of God and keep it.” (Luke 11:27-28) Thus, the feast of the Dormition of the Theotokos is the celebration of the fact that all men are “highly exalted” in the blessedness of the victorious Christ, and that this high exaltation has already been accomplished in Mary the Theotokos. The feast of the Dormition is the sign, the guarantee, and the celebration that Mary’s fate is, the destiny of all those of “low estate” whose souls magnify the Lord, whose spirits rejoice in God the Savior, whose lives are totally dedicated to hearing and keeping the Word of God which is given to men in Mary’s child, the Savior and Redeemer of the world.
Finally it must be stressed that, in all of the feasts of the Virgin Mother of God in the Church, Christians celebrate facts of their own lives in Christ and the Holy Spirit. What happens to Mary happens to all who imitate her holy life of humility, obedience, and love. With her all people will be “blessed” to be “more honorable than the cherubim and beyond compare more glorious than the seraphim” if they follow her example. All will have Christ born in them by the Holy Spirit. All will become temples of the living God. All will share in the eternal life of His Kingdom who live the life that Mary lived. In this sense everything that is praised and glorified in Mary is a sign of what is offered to all persons in the life of the Church. It is for this reason that Mary, with the divine child Jesus within her, is call in the Tradition the Image of the Church. For the assembly of the saved is those in whom Christ dwells.

---

ICON OF THE FEAST

The Icon of the Feast of the Dormition of the Theotokos shows her on her deathbed surrounded by the Apostles. Christ is standing in the center looking at His mother. He is holding a small child clothed in white representing the soul of the Virgin Mary. With His golden garments, the angels above His head, and the mandorla surrounding Him, Christ is depicted in His divine glory.
The posture of the Apostles direct attention toward the Theotokos . On the right Saint Peter censes the body of the Theotokos. On the left Saint Paul bows low in honor of her. Together with the Apostles are several bishops and women. The bishops traditionally represented are James, the brother of the Lord, Timothy, Heirotheus, and Dionysius the Areopagite. They are shown wearing episcopal vestments. The women are members of the church in Jerusalem. In front of the bed of the Theotokos is a candle that helps to form a central axis in the icon. Above the candle is the body of the Theotokos and Ever-Virgin Mary. Standing over His mother is Christ holding her most pure soul. Above Christ, the gates of heaven stand open, ready to receive the Mother of God.
This great Feast of the Church and the icon celebrates a fundamental teaching of our faith—the Resurrection of the body. In the case of the Theotokos, this has been accomplished by the divine will of God. Thus, this Feast is a feast of hope, hope in Resurrection and life eternal. Like those who gathered around the body of the Virgin Mary, we gather around our departed loved ones and commend their souls into the hands of Christ. As we remember those who have reposed in the faith before us and have passed on into the communion of the Saints, we prepare ourselves to one day be received into the new life of the age to come. We also affirm through this Feast as we journey toward our heavenly abode that the Mother of God intercedes for us. Through Christ she has become the mother of all of the children of God, embracing us with divine love.