Feast of the Protection of the Most Holy Mother of God (October 1)

“We sing your praises, O Most Holy Virgin, Mother of Christ our God,and we glorify your all-glorious patronage.”

Among the Marian feasts in our Liturgical Year, the feast of the Patronage of the Most Holy Mother of God deserves special consideration. The cult of the Mother of God as the Protectress of our nation reaches like a golden thread from the times of the Kievan princes to the present day. The secret of honoring the Mother of God as a Protectress lies, perhaps, in the fact that we are dealing here not with human but with heavenly and more powerful intercession. Every person, family and nation would like to enjoy such an intercession and protection. From the very beginning of the Kievan State, we have had great and powerful enemies. It is no wonder then that our people sought the assistance and protection of the Most Holy Mother of God whose intercession is all-powerful. For our people, then, the feast of the Patronage has always been, and still remains, a day of great manifestation of love and gratitude to the Most Holy Mother of God, a day of joyous praise and glorification of her protection and intercession.

The Institution of the Feast of Patronage

The chief motive that led to the institution of this feast was a vision granted to St. Andrew, the Fool for Christ, when the Saracens besieged the capital of Constantinople. The people, terror-stricken, gathered in the church of the Most Holy Mother of God at Blachernae where her mantle was preserved, and there they held an all-night prayer vigil. The greatly distressed people filled the church to overflowing. Among the gathering were St. Andrew and his disciple, Epiphany, both of whom also prayed for the protection of the city. After the service, St. Andrew saw the Most Holy Mother of God in radiant light as she was approaching from the royal doors (a name the Greeks gave to the main doors of the church) in the company of St. John the Baptist and St. John the Theologian and amid the singing of a great choir of Saints. The Mother of God proceeded toward the altar where she knelt down and prayed long, shedding tears. Afterwards she arose, removed from her head a luminous veil, and stretched it out wide over the people in church. Then she disappeared. St. Andrew and his disciple, Epiphany, saw the vision and understood that the Mother of God came to rescue the city. News of the miracle spread throughout the whole city like a flash of lightning. The enemy retreated and the city was saved.

From this veil, which in Ukrainian is called pokrov, the feast got its name: Pokrov Presvyatoyi Bohorodytsi (The Veil (or Protection) of the Most Holy Mother of God). The veil became the symbol of the protection and intercession of the Blessed Virgin.

Who was St. Andrew the Fool? Historians generally agree that he was a Slav from the southern part of Rus’-Ukraine. He, together with other slaves, was brought to Constantinople where he became the slave of a wealthy lord. Here he learned and loved the Christian faith. Meditating on the words of St. Paul: “We are fools for Christ, but you are wise in Christ” (I Cor 4:10), he began to act like a fool, hence, his name. Having gained his freedom from his master, he spent much time in prayer and the reading of Holy Scriptures.

At what period did St. Andrew live and when did the miracle of protection take place? It is difficult to give a clear and adequate answer to this question. The opinions of the historians in regard to this question are divided. Some say that St. Andrew lived during the reign of Leo I, the Great (457-474), that is, in the fifth century, while others, who represent the majority, place the time of his existence during the reign of Emperor Leo VI, the Wise, (886-911), that is, at the beginning of the tenth century.

The feast of the Patronage was a local feast among the Greeks, which they ceased to celebrate after the fall of Constantinople in 1453. No one knows precisely why October 1 became the day of the feast. Probably because St. Andrew had the vision on that day, or perhaps because, as some think, on that day the Eastern Church celebrates the memory of St. Roman the Melodist, who composed many hymns in honor of the Most Pure Virgin Mary. On the day following the feast, the Church commemorates St. Andrew the Fool.

The Feast of the Patronage in Ukraine

In her services the Eastern Church fondly emphasizes the three most beautiful privileges of the Mother of God: the Divine Maternity, Perpetual Virginity and her Intercession for us before God. The latter privilege, above all, won the hearts of our people. Our princes, kings, armies, our Kozaks and Hetmans gladly chose the Most Pure Mother of God as their Protectress and Guardian. Here we shall mention some examples. Prince Jaroslav Mudry (The Wise), in 1036, defeated the nomadic Pechenegs and out of gratitude to God and His Most Holy Mother, he built the beautiful Cathedral of St. Sophia in Kiev and erected the Church of the Annunciation of our Blessed Mother on the Golden Gates. In 1037, in the church of the Annunciation, he placed the whole nation under the protection or patronage of the Mother of God. Thus, by the will of our monarch, the Most Holy Mother of God was proclaimed officially the Patroness, Defender and Queen of our nation. In hard times our princes and their armies would hasten to Her for assistance. The Grand Prince Mstyslav who ruled in Tmutorokan, at a battle with the Cherkasses promised to build a church in honour of the Mother of God, if she assisted him in defeating the enemy. He defeated the enemy and gladly kept his promise. The Grand Prince Volodymyr Monomakh, in his memoirs, claimed that he owed his victory over the Polovtsians to God and the Most Pure Virgin Mary. He even composed a special prayer in her honor. Our princes and their armies, when marching against the Polovtsians in 1103, turned to God and to the Blessed Virgin for assistance, and utterly defeated the Polovtsians. Prince Ihor Sviatoslavych, the hero of the heroic epic “’Song of Ihor’s Campaign,” after his escape from captivity, went to pay homage to the miraculous icon of the Mother of God in Pyrohoscha, to thank her for her assistance in his escape. The Galician King, Danylo, after a successful campaign against Bohemia, placed expensive gifts at her feet.

Some of our princes used icons of the Mother of God or prayers in her honor on their seals. In recent times in Ukraine very ancient gold, bronze and copper necklaces of icons were discovered, called enkolpions in Greek (round or oval medallions suspended from the neck, hearing a representation of our Lord or our Blessed Mother). One such enkolpion has the Greek inscription on it reading: “O Mother of God, be my Protection and Defense. Amen.”

Our renowned Zaporozhian Kozaks built a church in honor of the Patronage of the Most Holy Mother of God with an icon representing her Patronage at the Sich, the centre of Kozak power. Above the icon of the Blessed Mother were written the words: “I shall deliver and protect my people,” and from the Zaporozhians, represented below the icon, there is a ribbon reaching up to the Mother of God with the inscription on it: “We implore you, cover us with your holy veil (omophor) and deliver us from all evil.” Before they began their campaigns against the enemy, the Kozaks assisted at the Moleben service in honour of their Protectress and fervently sang: “Under your patronage we fly, O Virgin Mother of God; do not despise our prayers in our afflictions, but deliver us from our miseries, you who alone are pure and blessed.” After returning home safely, they would hasten to her in sincere gratitude. In their battle hymn: “Come now, Boys, to Arms!” they sang the words: “St. George will help us to rout the Turk and so will the Most Pure Mother.”

Following the example of their leaders, our people have cultivated a sincere devotion to the Mother of God as their Guardian, Protectress and Intercessor. They always turned to her with great confidence, invoking her help whether in their personal or family troubles or whether in times of national crisis. Her holy icon is found in every Ukrainian home. The history of our nation has recorded many miracles that are attributed to the aid of the Mother of God, especially during times of enemy invasion of our land.

Who does not know about the miraculous protection of the Pochaiv monastery during the Turkish siege in July of 1675? In response to the fervent prayers of the monks and the faithful, the Mother of God appeared over the monastery church and with her omophor (veil), she protected the monastery. That miraculous event was immortalized by the Ukrainian song in honour of the Mother of God: “The evening star appeared and stood over Pochaiv.” Among the Ukrainian people, the veneration of the B1essed Mother of God as Intercessor and Protectress is best illustrated in the village chronicle of Yazhiv Staryj in Western Ukraine. Recalling the frightful incursions of the Tartar hordes and the heavenly protection of the Most Blessed Mary, he writes: “The people, terrified and impoverished, fled to their small church, threw themselves down on their knees before the icon of the Mother of God, and prayed fervently that they would always be given protection.”

The Spirit of the Service of the Feast of the Patronage of the Mother of God

The service of this feast reflects the hundreds of years of deep faith of the Eastern Church and of the faith of our people in the intercession and protection of the Most Holy Mother of God. In the verses of the vespers service, the Church calls upon all the faithful to celebrate the feast of the Patronage: “Come, all you lovers of the feast, and let us praise the venerable protection of the Mother of God. For she stretched forth her Hands imploringly to her Son, and the world fell under her protection. Therefore, let us celebrate gloriously with our lips and hearts, with spiritual songs and melodies, together with all lovers of the feast.”

In the verses of Vespers and Matins services, in the troparion and canon, holy Church pours forth and expresses her childlike love, her unreserved trust in Mary’s powerful protection and immediate help, her role in our salvation and her very great maternal mercy: “O Most Pure Mother of God,” – we sing in the first verse of the Great or Solemn Vespers service – “you are a great Intercessor for those in sorrow. You are swift help, salvation and strength of the world. You are the depth of mercy, the fount of divine wisdom, and the protectress of the world. Let us, the faithful, extol and glorify her unspeakable and glorious patronage. Rejoice, O Full of grace, the Lord is with you, grant the world great mercy.” At Matins, we read: “Zealous and invincible Advocate, sure and infallible hope, bulwark, protection and refuge of those who have recourse to you, O ever-Virgin Pure, together with the angels implore your Son and God to give the world peace, salvation and great mercy.” We also praise Mary’s privilege of curing the sicknesses of soul and body and of delivering from misfortune: “As the Mother of God, you received from God the gift of healing the ills of all Christians; of delivering them from misfortune; of releasing them from sin and of saving them from captivity and all necessity. Therefore, do not despise us either, O Lady, for you know what we need: health of body and salvation of soul.”

In 1912, St. Pope Pius X remarked to our Bishop Nykyta Budka: “Your nation cannot perish, for it has two guarantees: your nation loves the Eucharistic Christ and the Most Pure Virgin Mary. With these guarantees the nation cannot perish.”

Yes, we believe firmly, that the fervent devotion our nation has toward the Most Pure Mother of God as its Protectress and Advocate is the greatest guarantee that she will never abandon our nation, but will intercede in its behalf before her Son and implore from Him that very great grace that the kingdom of darkness and slavery will fall in our native land and that the kingdom of her God-Son will reign once more. Then again, as in the past, our people shall flock to her altars in the hundreds and thousands to pay her veneration as their faithful and untiring Advocate, Guardian and Queen.

The Jesus Prayer

One of the hallmarks of Eastern spirituality is meditation, a discipline brought to near-perfection by the Desert Fathers and Mothers. The Jesus Prayer is a short repetitive prayer, which is profound and deeply mystical. Indeed, in a few short words, it expresses much of our Christian belief, including the need to be humble before God.

Although there are minor variations, the most common form of the prayer is “Lord, Jesus Christ, Son of the living God, have mercy on me a sinner.” The words stem from a number of biblical passages. It was Peter who first acknowledged Jesus. “Simon Peter replied, ‘You are the Christ, the Son of the living God.’” (Matthew 16:16) In the parable of the Publican and the Pharisee it is the publican’s prayer which is pleasing to God. “Lord have mercy on me, a sinner.” (Luke 18: 13) Also in Luke, Jesus encounters ten lepers who call out to Him from a distance. “Jesus, Master, have mercy on us.” (Luke 17:13)

In the Jesus Prayer, we call on Him to be merciful. Of course, Jesus does not need to be reminded to be merciful. Just as the prodigal son’s father ran out to greet and forgive his lost son long before he had reached home, so too does Jesus constantly shower His mercy without us asking. It is not He who needs reminding, it is we who must be reminded that we are in need of His mercy.  The Jesus Prayer does just that. Through constant repetition, it instills the humility needed seek God’s mercy. Like Peter when he began to sink into the sea, we call out to Jesus, “Lord, save me.” (Matthew 14:30) The Jesus prayer can be our hand reaching out to Jesus in time of distress.

The Jesus Prayer is often recited with the aid of a chotki (prayer rope) having anywhere from 50 to 500 knots. When not in use, the prayer rope is traditionally wrapped around the left wrist so that it continues to remind one to pray without ceasing. As well, the Jesus Prayer may be accompanied by the sign of the cross each time it is prayed. As a more profound expression of humility, great prostrations (kneeling down and lowering one’s forehead to the ground) may be done. In this sense, we pray with not only our mind, but our body as well. This action reinforces our goal of humility. For those of us who have reached a certain stage in our lives, great prostrations also reinforce the need for knee replacement surgery!

The second goal of the Jesus Prayer stems from Saint Paul’s appeal to the Christians in Thessalonica. “Rejoice always, pray constantly, give thanks in all circumstances; for this is the will of God in Christ Jesus for you.” (1 Thessalonians 5:16-18) Ultimately, the Jesus Prayer can lead to this. Through persistent use, it is internalized; it becomes a part of your very being. This may seem an impossible goal. However, like all good things, it may come about through habit and perseverance. Like the physical discipline of running, the Jesus Prayer is a spiritual discipline. Eventually it can enter into your heart, so there is no longer any effort in reciting it, but it recites itself spontaneously. In this way, we are told, prayer will become as natural as breathing. “Let His most sweet name be joined to your breath; and then you will know the profit of silence,” wrote Gregory the Theologian.

Блаженніший Святослав австралійській молоді: «Українці готові вмирати за свою країну»

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав молодим

австралійським українцям наголосив, що сьогодні українці готові вмирати за свою вільну Україну. «Сьогодні всі українці борються за своє майбутнє. Вони готові вмирати за те, щоб Україна була вільною», – сказав Предстоятель під час зустрічі з учнями Української братської школи імені митрополита Андрея Шептицького при парафії Святих апостолів Петра і Павла в Мельбурні. Предстоятель також поділився своїм бачення сьогоднішніх подій в Україні, розповідав про молодих людей, які готові ціною власного життя відстоювати незалежність України. Зокрема, він розказав про хлопчину з Прилук, який обгорів у танку. «Минулого тижня під час Синоду ми з владиками побували у військовому госпіталі у Львові. Молоденькі хлопці, 18, 19, 20 років лежать без рук, без ніг. З тяжкими ранами, які отримали на війні. Побачити їх, доторкнутися до них, подивитися їм в очі – це щось надзвичайне. На мене найсильніше враження справив хлопчина з міста Прилуки. Він горів у танку. У нього обгоріли руки, ноги, плечі і частина живота. Коли я підійшов до нього, побачив воскреслого чоловіка. Його обличчя прямо випромінює світло. Його очі – повні життя. Сила духу цього хлопця перемогла його тіло. Це щось надзвичайне...» – оповів Блаженніший Святослав. За його словами, коли він дивився на цього хлопця, «подумав, що наша Україна воскресає, бо маємо таких молодих людей, які готові відстоювати свою країну, свою свободу. У нас поки що немає відповідної зброї, щоб протистояти ворогові, але в нас є сила духу». «Ще недавно про українців казали, що вони - сплячий народ, який живе за принципом «моя хата скраю, я нічого не знаю». А сьогодні ви побачите цілком інакшу Україну», – переконував Глава Церкви молодих австралійських українців.

     Ми сьогодні стривожені. І маємо на це багато причин. Cтривожені, бо багато чого не розуміємо, стривожені, бо відчуваємо свою слабкість, беззахисність перед ворогом, який нападає на нас. Але жодна людська сила не може подолати cили Божої. «Сьогодні голос Австралії – дуже важливий для України», – наголосив Глава Церкви у своїй промові до мельбурнської інтелігенції, духовенства, представників української громади під час урочистого прийому з нагоди його приїзду в Австралію. Предстоятель УГКЦ підкреслив, що Австралія не залежить від російського газу і є самостійною у своїй зовнішній політиці. Водночас він відзначив той факт, що Австралія досі не має свого посольства в Україні. І щоб приїхати в Австралію, Блаженніший Святослав мусив отримувати візу в австралійському консульстві в Москві. «Тільки недавно почув хорошу новину, що Австралія збирається відкрити своє посольство в Києві. Сподіваюся, за кілька тижнів буде і новий посол», – сказав Глава УГКЦ. Він запевнив, що українці пам’ятають про збитий терористами з російської зброї малайзійський літак, у якому також загинули громадяни Австралії. Глава Церкви наголосив, що цивілізований світ також не повинен цього забути. Говорячи про реакцію Європи на агресію Росії проти України, він зауважив, що Європа дуже швидко забула свою власну недавнішню історію. Забула, як починалася Друга Світова війна. Верховний Архиєпископ додав, що Україна зараз переживає надзвичайно важкі часи, тому українці вітатимуть будь-яку допомогу від австралійців. У своєму слові до австралійської інтелігенції Блаженніший Святослав намагався донести чим живе Україна сьогодні. Він докладно розповів, що пережила наша країна за останні місяці, починаючи з не підписання Януковичем Угоди про асоціацію з ЄС…

     Він пригадав слова Блаженнішого Любомира, який сказав ще під час студентського протесту минулого року в Україні: «Так, як було раніше, уже ніколи не буде». Ці слова були сказані про Україну. «А зараз це саме можна сказати і про Європу, і про цілий світ. Світ змінився. І ніколи більше не буде таким, як раніше», – вважає Предстоятель Церкви. «Почалася війна, – сказав Блаженніший, – про яку ще кілька місяців тому ніхто не думав і якої не сподівався. Ця війна стає новим викликом. Ми не знаємо як і чим все закінчиться. Але те, що саме слово «війна» є сьогодні зібраним поняттям тих обставин, в яких живе наша Церква як в Україні, так і на поселеннях, є безперечним».              

Що таке виховання???

Здійснення авторитету.     Викликати довіру.

Багато батьків скаржаться, що їхні дорослі діти не звіряють їм ані своїх занять, ані своїх турбот. Вони зауважують існування певної віддалі, котра завдає їм болю і ран, вони також схильні спихати на дитину відповідальність за брак відвертості і довіри. Батьки не ставлять перед собою питання, чи протягом перших років дитинства не поповнили блудів, котрі дали в наслідку поступове знищення довіри, яка б мала розвинутися. Дуже мала дитина відкривається спонтанно і не приховує нічого зі своїх почуттів чи примх. Вона без вагань вірить словам дорослих, особливо батькам. Коли дитина каже: "Це тато так сказав", то дискусія на цьому закінчується, бо тато не може ані обдурити, ані помилитися.  Якщо діти в міру зростання переконуються, що їх багато разів обдурювали, що на їхні запитання батьки відмахувалися або вибух їхніх почуттів часто закінчувався відштовхуванням і доганою, то хіба у таких випадках не зародиться в дитини певна недовіра і вона не буде приховувати свої почуття? 

     Як здобувається або втрачається довіра.  Довіра виховується з перших років у немовлятка, котре природно скеровує своєю симпатію до осіб, що нею опікуються. У випадку страху чи небезпеки немовля простягає ручки до своєї мами чи няні. Довіра до мами залежить від більшої чи меншої опіки, якою вона оточує свою дитину. Це пояснює випадок, чому дитина буде мати більшу довіру до няні, коли мама віддає дитину її в руки вже на перших порах материнства. Мама, спрямована на завоювання довіри своєї дитини, не повинна ніколи, окрім очевидної необхідності, залишати комусь турботу про годування дитини і чування над її першими потребами. Довіра вимагає неустанного контакту. На жаль, часто здається, що мама користає з того, що дитина може сама бавитися. Через лінь чи захоплення світовими і домашніми турботами мама втрачає в більшій чи меншій мірі контакт зі своєю дитиною. Щоб так не сталося, вона має цікавитися всім, що займає і притягує дитину, допомагати в розвитку вмінь, вигадувати забави і цікаві заняття. Коротко кажучи, дитині необхідно відчувати, що присутність матері, а трохи пізніше і батька, допомагають їй досліджувати життя і речі. Однак найчастіше дитина буває залишена сама на себе, бо батьки реагують тільки злістю, коли її поведінка погана або збурює їхній спокій. Щоб довіра могла розвиватися у віці пробудження цікавості, дитина має бути впевненою, що завжди знайде у батьків відповіді на свої запитання і що тим відповідям ніколи не заперечать її спостереження ані досвід. Досить часто дитина відкриває, що її запровадили в блуд або обдурили. Прийде день, коли дитина переконається, що її ошукали. Як в такому випадку батьки можуть живити надію, що довіра дитини буде зростати? Чинячи в такий спосіб, батьки руйнують вроджену довіру, закладену в душу дитини Провидінням. Використовуючи дитячу довіру, батьки зраджують дитину, тому не повинні дивуватися, що в кінцевому рахунку вона приховує свої найбільш особисті почуття і запитання, котрі для неї мають найбільшу вагу. Довіра - це функція щирості вихователів, тому дитина повинна відчувати, що її провадять і просвічують батьки. У випадку конфлікту важливо вислухати тлумачення і пояснення, в протилежному випадку в дитини складеться враження про несправедливість суду дорослих. Одної однісінької несправедливості, поповненої батьками в дитинстві, може вистачити, щоб раз і на завжди знищити довіру дитини. Якщо авторитет поповнить блуд, хай не залишається при своїй думці. Не втратить ані своїх прав, ані впливу, коли визнає, що в даній ситуації він помилився. Довіра дитина зросте в міру того, як авторитет визнає і поправить свої помилки. 

     Вміти довіряти.  Період дозрівання - це час морального розвитку особистості. Коли вразити гідність дитини, вона замкнеться в собі і відмовить у довірі. Підліток звіряється тільки тим, котрі його поважають. Йому вистачить враження, що батьки вважають його дитиною, що віддихають його кожного разу, коли він відважиться на судження чи особисту думку, щоб вважати себе незрозумілим. Щоб підліток мав до батьків таку довіру, яку мав в перші роки життя, вони мають показувати зацікавлення проблемами, котрі в нього з'являються. Коли у підлітка складається враження, що батьки систематично не дають йому пояснень, яких вимагає його вік, то він шукає їх в товаришів з великою шкодою для моральності, а зрив зв'язку з батьками може бути вирішальним. Коли підростаюча дитина висловлює свою думку, батьки, коли б навіть визнали її неправильною або небезпечною, зроблять погано, давши зрозуміти дитині, що вона ще не може висловлювати особисті судження. Найкращим способом зберегти довіру підлітка буде розпочати розмову, завдяки якій він зробить висновок, що його поважають, навіть коли тактовно дадуть зрозуміти, що його судження було передчасним чи недостатньо обдуманим. Щоб втримати довіру слід подавати підлітку докази і пояснення, а не закривати йому рота, вважаючи його запитання "беззмістовними". Щоб живити довіру підліткові також потрібно довіряти, тобто без боязні довірити йому відповідальність і почати ділитися з ним турботами і заняттями родинного життя. Довіра, яку дитина має до своїх батьків, є почуттям, котре має проіснувати ціле життя. Зворушливо бачити дорослих дітей, вже одружених, котрі мають довіру до своїх батьків і не побоюються питатися поради у своїх турботах і труднощах. 

     "Муштра"  В перших роках життя дитина реагує передусім на чуттєві стимули. Вона шукає заспокоєння своїх капризів та інстинктів, не маючи іншої турботи ніж шукати приємностей і боротися з болем і невигодами. Щоб закласти фундамент під добрий характер, під панування розуму над тілом, вихователі вживають метод, котрий назвемо "муштрою", в тому сенсі, що він полягає в прищепленні звичок, які навчать дитину панувати над своїми почуттями і капризами. Опанування тіла є необхідною умовою вільного морального і духовного розвитку. 

     Речі дозволені та заборонені.  Духовність і мораль не можуть розвинутися без впливу інтелігенції і моральності дорослих, тому дитина - доки розважить моральну вартість своїх вчинків - в природний спосіб покликається на судження авторитету. Вона ототожнює добро з тим, що є дозволене, а зло з тим, що є заборонене його вихователями. Це визначення особливо важливе для виховання сумління. Щоб дитина не збилася на дорогу заспокоєння своїх капризів і пошуку вигод, користаючи з можливостей дорослих, вона має пристосовуватися до певних сталих правил, котрі визначають просту лінію поведінки. Власне в такому порядку виховується в сумлінні дитини поняття права. Моральне життя дитини можна охарактеризувати як почуття послуху або непослуху усталеним правилам. Коли ці правила згідні з вимогами моралі, природно, що сумління дитини схиляється до щораз більшого розрізнення добра і зла, справедливості і несправедливості. 

     Відповідальність.  Разом з підростанням з'являються особисті судження. Підліток вже не шукає допомоги авторитету, а намагається сам собою керувати, прагне до незалежності. В цьому випадку слід намагатися розвивати почуття особистої відповідальності. Вибір тем для розмов може допомогти у формуванні особистих думок, котрі замінять безпосередній вплив авторитету на душу підлітка. Тепер вплив авторитету в основному залежить від поваги до нього. 

     Звертання до совісті.  Авторитет має завжди звертатися до совісті дитини в будь-якому віці. Дитині слід прищепити почуття обов'язку. Обов'язок буде виконаний настільки досконало, наскільки високими будуть наведені причини. Тому обов'язок, виконаний зі страху, без надії на винагороду, буде мати меншу вартість, ніж обов'язок виконаний з любов'ю до добра чи до ближнього

Жартуємо Українською

Спочатку Бог створив корову, і сказав їй: - Ти будеш всі дні проводити в полі, давати молоко, годувати своїх телят і сім'ю фермера. За це я дарую тобі життя довжиною в 60 років. - За що мені таке пекельна життя на 60 років! - Обурилася корова, - Мені вистачить і двадцяти, а інші сорок залиш собі! І Бог погодився.  На другий день Бог створив собаку, і сказав їй: - Ти будеш весь час сидіти біля воріт свого будинку і облаювати всіх хто проходять повз тебе. Дарую тобі життя довжиною в 20 років. - Ого... забагато для гавкання, - засмутилася собака, - Мені вистачить і десяти років, а решту забирай... Бог знову погодився. І ось на третій день Бог створив людину, і сказав їй:- Їж, спи, розважайся і насолоджуйся життям, але часу на це даю тобі 20 років. Людина обурилася: - Що? Тільки 20 років! Знаєш що, Бог, я беру свої 20 років, потім 40 років що корова тобі повернула, і ще 10 років, які віддала собака. 70 років мені цілком вистачить, домовилися? - Ну, нехай буде по-твоєму ... - зітхнув Бог. Ось так і склалося, що перші 20 років життя ми спимо, їмо і розважаємося, наступні 40 років працюємо, щоб прогодувати свою сім'ю, а в останні 10 - сидимо на ганку і лаємо кожного хто повз нас

проходить

Prayer for our Patriarch

O Lord, we pray You: defend and save His Beatitude, Patriarch Sviatoslav. He is the Primate and Father of the great fellowship of our Church, and wherever he may be in fulfillment of his duties, he is praying for us, and is offering to You with holy fervor his prayers at the Altar. Wherefore, O Lord, turn Yourself toward us, unite our prayers with his and receive them into the bosom of Your infinite mercy. Whether he weeps or rejoices, at home or abroad, we desire to united with him. Hear his holy prayers on behalf of our long-suffering land of Ukraine. Grant him the grace and wisdom, courage and perseverance, to fulfill the great work to which You have called him – by the prayers of the holy hierarchs, martyrs, and confessors of Ukraine, in whose shoes he been called to walk. Look kindly as ell on the land of Ukraine, and on her people, especially on those to whom leadership, government, and security are entrusted. Bless the newly-elected President, and his ministers in public office; in these days especially grant that they be upheld and strengthened in every good deed so that all may lead undisturbed and tranquil lives in perfect piety and honor. For You are the One who has mercy and save, and to You we send up glory, together with Your Father, who is without beginning, and Your most holy, good, and life-giving Spirit, now and for ever and ever. Amen.

Pope's Angelus Address: Sunday, September 14th

"Through the cross of Christ, evil is overcome, death is defeated, 

life is given to us, hope is restored.”

Dear brothers and sisters, good morning! On September 14th, the Church celebrates the Exaltation of the Holy Cross. Some non-Christian people might ask themselves: why “exalt” a cross? We can respond that we do not exalt a cross, or all the crosses: we exalt the Cross of Jesus, because in it is revealed fully the love of God for humanity. It is that which reminds us of the Gospel of John in today’s liturgy: “For God so loved the world that he gave his only Son” (3,16). The Father has “given” the Son to save us, and this resulted in the death of Jesus, and the death on a cross. Why? Why was the Cross necessary? It was because of the gravity of the evil we were enslaved to. The Cross of Jesus expresses two things: all the negative strength of evil, and all gentle omnipotence of the mercy of God. The Cross seems to declare the failure of Jesus, but in reality it marks his victory. On Calvary, those who mocked him would say to him: “If you are the Son of God, come down from the cross” (Mt. 27,40). But the opposite was true: precisely because he was the Son of God, Jesus was there, on the cross, faithful to the end to the loving plan of the Father. It is precisely this reason why God “exalted” Jesus (Phil. 2,9), conferring on Him a universal kingship.
What do we see, then, when we turn our gaze towards the Cross where Jesus was nailed? We contemplate the sign of the infinite love of God for each and every one of us and the roots of our salvation. From that Cross flows the mercy of the Father who embraces the whole world. Through the cross of Christ, evil is overcome, death is defeated, life is given to us, hope is restored. The Cross of Jesus is our only true hope! This is important! Through the Cross of Christ hope is restored! That is why the Church “exalts” the holy Cross, and that is why we Christians bless ourselves with the Sign of the Cross. That is we do not exalt a cross, but the Glorious Cross of Jesus, a sign of the immense love of God, sign of our salvation, and the path towards the resurrection. And this is our hope.
As we contemplate and celebrate the holy Cross, we think with emotion of so many of our brothers and sisters who are persecuted and killed because of their faithfulness to Christ. This happens especially where religious liberty is still not guaranteed or fully realized. But it also occurs in countries and environments where, in principle, freedom and human rights are guaranteed, but where concretely believers, especially Christians, encounter limitations and discriminations. So today we remember them and pray in a particular way for them. On Calvary, at the foot of the Cross, was the Virgin Mary ( John 19, 25-27). She is the Sorrowful Virgin, who we celebrate in tomorrow’s liturgy. To Her I entrust the present and the future of the Church, so that we may all discover and receive the message of love and salvation of the Cross of Jesus. I entrust to Her in particular the newlywed couples who I had the joy of uniting in marriage this morning, in St. Peter’s Basilica.

Prayers to the Mother of God

Rejoice Mary, Mother of God, Virgin, full of grace, the Lord is with thee: blessed art thou among women and blessed is the Fruit of thy womb, for thou hast borne the Savior of our souls. Meet it is in truth, to glorify thee, O Birth-giver of God, ever blessed, and all undefiled, the Mother of our God. More honorable than the Cherubim, and beyond compare more glorious than the Seraphim, thou who without stain didst bear God the word, true Birth-giver of God, we magnify thee.

O gracious Mother of the gracious God, O most pure and blessed Mary, the Mother of God, pour the mercy of thy Son and our God upon my impassionate soul, and with thine intercessions set me unto good deeds, that I may pass the rest of my life without blemish and, with thine aid, attain heaven. O Virgin mother of God, the only one who art pure and blessed. O Queen of the Heavenly Host, Defender of our souls: being delivered from evil, as thy servants, O Mother of God, we offer unto thee the hymns of thanks and victory; but as thou hast power invincible, deliver us from all calamity, that we may cry unto thee: Rejoice, O ever-Virgin Bride!

O may I obtain this, most-holy Lady and Birth-giver of God, through thine intercessions and mediations, by the grace and exceeding great love of thine Only-Begotten son, my Lord and God and Savior, Jesus Christ, to Whom is due, with the eternal Father and the All-Holy, Good and Life-Giving Spirit, all honor and glory and worship, now and ever, and unto ages of ages. Amen.

O most glorious Ever-Virgin Mary, Mother of Christ our God, accept our prayers and present them to thy son and our God, that He may, for thy sake, enlighten and save our souls.

21 Things We Do When We Make the Sign of the Cross

The Sign of the Cross is a simple gesture yet a profound expression of faith for both Catholic and other Christians. As Catholics, it’s something we do when we enter a church, after we receive Communion, before meals, and every time we pray. But what exactly are we doing when we make the Sign of the Cross? Here are 21 things:

1. Pray: We begin and end our prayers with the Sign of the Cross, perhaps not realizing that the sign is itself a prayer. If prayer, at its core, is “an uprising of the mind to God,” as St. John Damascene put it, then the Sign of the Cross assuredly qualifies. “No empty gesture, the sign of the cross is a potent prayer that engages the Holy Spirit as the divine advocate and agent of our successful Christian living.”
2. Open ourselves to grace: As a sacramental, the Sign of the Cross prepares us for receiving God’s blessing and disposes us to cooperate with His grace.  
3. Sanctify the day: As an act repeated throughout the key moments of each day, the Sign of the Cross sanctifies our day. “At every forward step and movement, at every going in and out, when we put on our clothes and shoes, when we bathe, when we sit at table, when we light the lamps, on couch, on seat, in all the ordinary actions of daily life, we trace upon the forehead the sign,” wrote Tertullian.
4. Commit the whole self to Christ: In moving our hands from our foreheads to our hearts and then both shoulders, we are asking God’s blessing for our mind, our passions and desires, our very bodies. In other words, the Sign of the Cross commits us, body and soul, mind and heart, to Christ. “Let it take in your whole being—body, soul, mind, will, thoughts, feelings, your doing and not-doing—and by signing it with the cross strengthen and consecrate the whole in the strength of Christ, in the name of the triune God.”
5. Recall the Incarnation: Our movement is downward, from our foreheads to our chest “because Christ descended from the heavens to the earth,” Pope Innocent III wrote in his instructions on making the Sign of the Cross. Holding two fingers together—either the thumb with the ring finger or with index finger—also represents the two natures of Christ.
6. Remember the Passion of Our Lord: Fundamentally, in tracing out the outlines of a cross on ourselves, we are remembering Christ’s crucifixion. This remembrance is deepened if we keep our right hand open, using all five fingers to make the sign—corresponding to the Five Wounds of Christ.
7. Affirm the Trinity: In invoking the name of God the Father, the Son, and the Holy Spirit, we are affirming our belief in a triune God. This is also reinforced by using three fingers to make the sign, according to Pope Innocent III.
8. Focus our prayer on God: One of the temptations in prayer is to address it to God as we conceive of Him—the man upstairs, our buddy, a sort of cosmic genie, etc. When this happens, our prayer becomes more about us than an encounter with the living God. The Sign of the Cross immediately focuses us on the true God, “When we invoke the Trinity, we fix our attention on the God who made us, not on the God we have made. We fling our images aside and address our prayers to God as he has revealed himself to be: Father, Son, and Holy Spirit.”
9. Affirm the procession of Son and Spirit: In first lifting our hand to our forehead, we recall that the Father is the first person the Trinity. In lowering our hand we “express that the Son proceeds from the Father.” And, in ending with the Holy Spirit, we signify that the Spirit proceeds from both the Father and the Son, according to Francis de Sales.
10. Confess our faith: In affirming our belief in the Incarnation, the crucifixion, and the Trinity, we are making a sort of mini-confession of faith in words and gestures, proclaiming the core truths of the creed.
11. Invoke the power of God’s name: In Scripture, God’s name carries power. In Philippians 2:10, St. Paul tells us that “at the name of Jesus every knee should bend, of those in heaven and on earth and under the earth.” And, in John 14:13-14, Jesus Himself said, “And whatever you ask in my name, I will do, so that the Father may be glorified in the Son. If you ask anything of me in my name, I will do it.”
12. Crucify ourselves with Christ: Whoever wishes to follow Christ “must deny himself” and “take up his cross” as Jesus told the disciples in Matthew 16:24. “I have been crucified with Christ,” St. Paul writes in Galatians 2:19. “Proclaiming the sign of the cross proclaims our yes to this condition of discipleship.”
13. Ask for support in our suffering: In crossing our shoulders we ask God “to support us—to shoulder us—in our suffering.”
14. Reaffirm our baptism: In using the same words with which we were baptized, the Sign of the Cross is a “summing up and re-acceptance of our baptism,” according to then-Cardinal Joseph Ratzinger.
15. Reverse the curse: The Sign of the Cross recalls the forgiveness of sins and the reversal of the Fall by passing “from the left side of the curse to the right of blessing,” according to de Sales. The movement from left to right also signifies our future passage from present misery to future glory just as Christ “crossed over from death to life and from Hades to Paradise,” Pope Innocent II wrote.
16. Remake ourselves in Christ’s image: In Colossians 3, St. Paul uses the image of clothing to describe how our sinful natures are transformed in Christ. We are to take off the old self and put on the self “which is being renewed … in the image of its creator,” Paul tells us. The Church Fathers saw a connection between this verse and the stripping of Christ on the cross, “teaching that stripping off our old nature in baptism and putting on a new one was a participation in Christ’s stripping at his crucifixion.”He concludes that we can view the Sign of the Cross as “our way of participating in Christ’s stripping at the Crucifixion and his being clothed in glory at his resurrection.” Thus, in making the Sign of the Cross, we are radically identifying ourselves with the entirety of the crucifixion event—not just those parts of it we can accept or that are palatable to our sensibilities.
17. Mark ourselves for Christ: In ancient Greek, the word for sign was sphragis (σφραγίς), which was also a mark of ownership.  “For example, a shepherd marked his sheep as his property with a brand that he called a sphragis.” In making the Sign of the Cross, we mark ourselves as belong to Christ, our true shepherd.
18. Soldier on for Christ: The sphragis was also the term for a general’s name that would be tattooed on his soldiers. This too is an apt metaphor for the Christian life: while we can be compared to sheep in the sense of following Christ as our shepherd, we are not called to be sheepish. We instead are called to be soldiers of Christ. As St. Paul wrote in Ephesians 6, “Put on the armor of God so that you may be able to stand firm against the tactics of the devil. … take the helmet of salvation and the sword of the Spirit, which is the word of God.”
19. Ward off the devil: The Sign of the Cross is one of the very weapons we use in that battle with the devil. As one medieval preacher named Aelfric declared, “A man may wave about wonderfully with his hands without creating any blessing unless he make the sign of the cross. But, if he do, the fiend will soon be frightened on account of the victorious token.” In another statement, attributed to St. John Chrysostom, demons are said to “fly away” at the Sign of the Cross “dreading it as a staff that they are beaten with.” 
20. Seal ourselves in the Spirit: In the New Testament, the word sphragis, mentioned above, is also sometimes translated as seal, as in 2 Corinthians 1:22, where St. Paul writes that, “the one who gives us security with you in Christ and who anointed us is God; he has also put his seal upon us and given the Spirit in our hearts as a first installment.” In making the Sign of the Cross, we are once again sealing ourselves in the Spirit, invoking His powerful intervention in our lives.
21. Witness to others: As a gesture often made in public, the Sign of the Cross is a simple way to witness our faith to others. “Let us not then be ashamed to confess the Crucified. Be the Cross our seal made with boldness by our fingers on our brow, and on everything; over the bread we eat, and the cups we drink; in our comings in, and goings out; before our sleep, when we lie down and when we rise up; when we are in the way, and when we are still,” wrote St. Cyril of Jerusalem.

Папа Франциск застеріг від "третьої світової війни"

     Папа Римський Франциск охарактеризував "третю світову війну", яку "війну поступову, яка

складається із поточних злочинів, масових вбивств і руйнувань". Раніше Папа Римський неодноразово закликав припинити конфлікти в Іраку, Газі, на африканському континенті, а також в Україні. Виступаючи на військовому кладовищі в Італії на церемонії, присвяченій століттю від початку Першої світової війни, понтифік сказав, що нинішня "війна" ірраціональна, а її причини - жадібність, нетерпимість, прагнення продати зброю і жадоба влади. Він закликав людство позбутись апатії перед загрозою "третьої світової війни" "Війна - це безумство", - заявив папа Франциск біля монумента жертвам Першої світової війни, зведеного під час правління Муссоліні. На кладовищі Редіпулья поблизу кордону зі Словенією захоронені останки ста тисяч італійських солдатів, які загинули в Першій світовій війні. Послухати промову Папи Франциска приїхали тисячі осіб, у тому числі і багато ветеранів різних воєн.

     Дідусь понтифіка Джованні Карло Бергольо воював в рядах італійської армії під час першої світової війни Yчасть у церемонії, присвяченій Першій світовій війні, мала для Папи Франциска особисте значення. Дідусь нинішнього понтифіка Джованні Карло Бергольо воював в рядах італійської армії і брав участь в боях проти сил Австро-Угорщини в 1917-1918 роках. Його призвали в армію у 31-річному віці. Під час війни він служив радистом і брав участь у боях при Ізонцо, коли італійська армія намагалася прорватися через австро-угорські оборонні лінії. Представник міністерства оборони Італії під час церемонії передав папі Франциску особисту справу його дідуся. Після Першої світової війни Джованні Карло Бергольо емігрував до Аргентини.              

Глава УГКЦ: «Виникає запитання, чи здатна Європа боронити свої цінності»

     Ми стаємо перед великим викликом, бо якщо сьогодні Європа віддасть Україну в руки Росії, то невдовзі і сама загине. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерв’ю виданню КАІ. «Ми завжди вважали, що Європа побудована на цінностях. Тепер виникає запитання: чи вона здатна боронити ці цінності? Знаємо, що суспільства не лише будуються на цінностях, але цінності треба також вміти боронити. А цього Європа собі вже не усвідомлює», – запитує Глава УГКЦ. «Зараз ідеться про нашу і вашу свободу! Це гасло незалежності поляків сьогодні стало гаслом українців. Те, що сьогодні робиться з нами, завтра буде робитися з вами. Мусимо говорити про те, як створити механізми ефективної оборони цінностей, які декларує Європа», – вважає Предстоятель. На його переконання, у тому, що «дійшло до агресії Росії в Україні, частково є провина Європейського Союзу, який показав, що він є слабким і не хотів визнати, що маємо справу з війною проти однієї з європейських держав». «Якщо Росія бачить, що ЄС і США не хочуть адекватно реагувати на ситуацію, то вважають, що мають дозвіл на агресію. Санкції проти Росії є добрим кроком, але запізнілим. Найвищий час, щоб Європа відчула себе більш відповідальною. На це мусимо надіятися, тим більше що Україна повірила в те, що Європа є її союзником. Протести на київському Майдані були маніфестацією проєвропейськості нашої країни», – відзначив Верховний Архиєпископ. Блаженніший Святослав також сказав, що для нас, українців, великим болем був факт збиття малайзійського Боїнга, у результаті чого загинуло майже 300 осіб. «А чи на Заході через два місяці хтось ще про це говорить і робить з цього відповідні висновки? Це означає, що Європа забуває про свої жертви, які є жертвами українського конфлікту? Чи поступає вона відповідно до системи європейських цінностей? Якщо Європа про це забуває, то це означає, що вона не зможе відповідно реагувати в ім’я європейських цінностей. А завтра, можливо, продасть Україну», – просить замислитися Глава УГКЦ. Якщо сьогодні Європа віддасть Україну в руки Росії, то невдовзі і сама загине – застерігає Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви. Основна помилка Європи – на його думку – полягає в тому, що Європейський Союз декларує відданість певним цінностям, однак не може їх боронити. «Я завжди казав і кажу, що Україна не є ворогом Росії», – говорить в інтерв’ю для КАІ Блаженніший Святослав. На питання, що буде далі, він визнає, що «майбутнє України не буде вирішене на полі бою. Його можна вирішити виключно в трикутнику: Україна, Росія, Захід. Бо без Росії і її прийняття буде важко знайти позитивне вирішення для України».

     KAI: Ситуація в Україні стає щоразу драматичніша і то попри перемир’я, яке виглядає дуже крихким. Як її бачить Ваше Блаженство, як Глава УГКЦ? Блаженніший Святослав: Ситуація в Україні драматична, але не трагічна. На нас напали. Це війна – це потрібно говорити відкрито! Це не внутрішній конфлікт, як стверджує російська пропаганда. Двадцять тисяч російських військових перебувають на території Української Держави, переважно в донецькому і луганському регіонах. Там є російські танки та інша спеціалізована зброя. Щодня – навіть під час перемир’я – гинуть люди. Втрати серед населення сягають вже 3 тисяч вбитих. Цілі українські села були знищені. Наприклад, поблизу Луганська існувало село, де проживали лемки, переселені туди з Лемківщини. Його зрівняли з землею. Систематично руйнується наш край і вбивають наше населення. Тим часом російська сторона вперто твердить, що це внутрішній конфлікт, а не напад з боку Російської Федерації. Цю болісну правду – в результаті російської пропаганди – мало хто хоче прийняти. А це тому, що ця війна відрізняється від відомих досі. Гібридна війна – а саме з такою ми маємо справу – полягає у веденні ефективної війни передусім в інформаційній сфері і маніпуляції свідомістю.

     КАІ: А як ви оцінюєте ставлення Заходу? У тому, що дійшло до агресії Росії в Україні, частково є провина Європейського Союзу, який показав, що він є слабким, і не хотів визнати, що маємо справу з війною проти однієї з європейських держав. Якщо Росія бачить, що ЄС і США не хочуть адекватно реагувати на ситуацію, то вважають, що мають дозвіл на агресію. Санкції проти Росії є добрим кроком, але запізнілим. Найвищий час, щоб Європа відчула себе більш відповідальною. На це мусимо надіятися, тим більше що Україна повірила в те, що Європа є її союзником. Протести на київському Майдані були маніфестацією проєвропейськості нашої країни. Ми завжди вважали, що Європа побудована на цінностях. Тепер виникає запитання: чи вона здатна боронити ці цінності? Знаємо, що суспільства не лише будуються на цінностях, але цінності треба також вміти боронити. А цього Європа собі вже не усвідомлює.

     КАІ: А, можливо, це вже минуле, і нами править чистий утилітаризм… Ми стаємо перед великим викликом, бо якщо сьогодні Європа віддасть Україну в руки Росії, то невдовзі і сама загине. Зараз ідеться про нашу і вашу свободу! Це гасло незалежності поляків сьогодні стало гаслом українців. Те, що сьогодні робиться з нами, завтра буде робитися з вами. Мусимо говорити про те, як створити механізми ефективної оборони цінностей, які декларує Європа. Для нас, українців, великим болем був факт збиття малайзійського Боїнга, в результаті чого загинуло майже 300 осіб. А чи на Заході через два місяці хтось ще про це говорить і робить з цього відповідні висновки? Це означає, що Європа забуває про своїх жертв, які є жертвами українського конфлікту? Чи поступає вона відповідно до системи європейських цінностей? Якщо Європа про це забуває, то це означає, що вона не зможе відповідно реагувати в ім’я європейських цінностей. А завтра, можливо, продасть Україну?

     КАІ: Чи Україні необхідна зовнішня військова допомога? Україна хоче боронитися сама і може боронитись. Тут ми не потребуємо військ США чи інших держав НАТО. Ми самі можемо дати собі раду, однак за умови, що будемо мати відповідну зброю. Тим часом українське військо не має зброї, бо армія була цілеспрямовано дезорганізована в часи правління Віктора Януковича. Для безпеки Європи не потрібно будувати нових баз НАТО в Західній Європі, треба лише допомогти Україні захистити себе саму. А для цього необхідна військова техніка.

     КАІ: Тим часом Захід більше вірить в мирні заходи, аніж військові. Чи стосовно Росії такий шлях має шанс? Майбутнє України не буде вирішуватися на полі бою. Його можна вирішити винятково в трикутнику: Україна, Росія, Захід. Бо без Росії і її прийняття буде важко знайти позитивне вирішення для України. Росія почала цей конфлікт і мусить його завершити. Тому настільки важливою є дипломатична діяльність. Раніше чи пізніше війна завершується порозумінням. Мусимо допровадити до цього, бо гинуть люди. Росія також дуже багато втрачає. Ця ситуація може стати каталізатором важливих внутрішніх змін у Росії. Кремль мусить це собі усвідомити. Я завжди казав і кажу, що Україна не є ворогом Росії. Ми, українці, не розуміємо, чому Росія нас атакує. Кажуть, що ми – ворожа держава. Це не має нічого спільного з правдою. Україна шукає діалогу і партнерства, особливо у сфері культури. Мешканці півдня і сходу країни мають своїх близьких, родичів і друзів у всій Росії. Для них ця агресія є дуже болючою. Для обох суспільств: українського і російського.

     КАІ: Але дипломатія понад усе… Якщо не дипломатія, то залишається війна. Але ж усі хочуть її уникнути, Росія також.   КАІ: Росія?  Я так вважаю і хочу в це вірити…

    КАІ: Які надії пов’язують українці з обранням Дональда Туска, котрий у грудні обійме посаду глави Європейської Ради? Уже говорять, що однією з найнебезпечніших осіб для Росії в Європейському Союзі є Дональд Туск. Вітаю Польщу і особисто пана Туска.

     КАІ: Якого розвитку подій в Україні очікує Ваше Блаженство? Цього ніхто не знає і я також. Одне я б хотів наголосити. Зовнішня агресія має наслідком утвердження української народної ідентичності. Сьогодні до неї признаються також і ті, хто раніше визначав свою ідентичність в цілком інший спосіб. Сьогодні українським народом стали майже всі, незалежно від етнічного походження, політичної чи релігійної орієнтації. Відмінне етнічне походження – особливо на сході – спричинило до того, що люди там не відчували сильної української ідентичності. Сьогодні етнічне походження втрачає своє значення, а формується народ у громадянському сенсі: «Я – українець, оскільки ідентифікую себе зі своєю українською батьківщиною, незалежно від того, якою мовою розмовляю чи в якій церкві молюся». Люди починають розуміти, що Україна є їх державою, а її незалежність і цілісність є необхідним елементом їхнього майбутнього.

    КАІ: А які є приклади цього? Хоча б Маріуполь, найбільший порт над Азовським морем. Три місяці тому на місцевому референдумі велика частина мешканців голосувала за проголошення автономної Донецької народної республіки. Однак, коли вони побачили наближення російських танків, то для них це був такий шок, що Маріуполь став фортецею української ідентичності.

    КАІ: То ким є сепаратисти? Справжніх сепаратистів в Україні є дуже мало. Вісімдесят відсотків з них прийшло з Росії, а лише двадцять – місцеві. Серед них є люди, які були відкинені на узбіччя владою України, а також кримінальні елементи.

     КАІ: Важливим елементом у формуванні національної свідомості є також релігійна віра. В Україні є різні Церкви, а частина православ’я є залежною від Московського патріархату. Україна завжди була територією, на якій виникали конфлікти на релігійному фоні. Але сьогодні такого нема. Релігійні громади діють як одне ціле – навіть Українська Православна Церква Московського патріархату. Ця Церква має нового Главу – Митрополита Київського Онуфрія. Побачимо, яким чином він буде будувати відносини з Москвою, а з іншого боку з незалежною Українською Державою. Важливо, що першим актом Синоду цієї Церкви після вибору нового Глави був заклик припинити вогонь – скерований до всіх сторін. Це важливо. Добра атмосфера панує в рамках Всеукраїнської ради Церков. У найважливіших справах ми єдині. Не лише на словах, але і в діях. Усі Церкви діють на користь вільної України, допомагають війську.

    КАІ: Яким чином? У парафіях – греко-католицьких та інших – збирають гроші на потреби війська. Це необхідно, оскільки команда Януковича провела далекоглядне знищення армії. Збірки проводять усі Церкви, включно з московською. Вони підтримують тих, хто захищає спільну батьківщину. Ми купуємо не зброю, а каски, бронежилети, ліки, пов’язки, продукти харчування і т. д. Гроші на це збираємо в парафіях. Церкви допомагають також в організації медичної допомоги та допомагають біженцям з територій, де тривають бої. Ми надаємо безпосередню опіку, шукаємо помешкання, намагаємося допомогти в інтеграції у новому середовищі та знайти роботу. Окрім того, наша Церква – як і інші – відсилає капеланів на фронт.

     КАІ: Скільки греко-католицьких капеланів супроводжують військових? Сьогодні двадцять п’ять. Якщо бригада з Галичини їде на схід, то зі своїм священиком. 

     КАІ: Греко-Католицька Церква є також речником української справи закордоном? Важливим елементом місії Церкви є турбота про істину. Нещодавно я скерував до глав міжнародних єпископських конференцій і міжнародних організацій, включно з ОБСЄ і ООН, лист, в якому пояснив ситуацію в Україні. Його отримали також православні Церкви та лідери інших релігій. Це була відповідь на розісланий раніше лист Московського патріархату, де ситуацію в Україні було представлено як «релігійну війну». Можна було прочитати, що «уніати» і «розкольники» вбивають православних. А в цей час відносини між Церквами в Україні були такими корисними, як ніколи раніше. Я не міг мовчати!

    КАІ: Як у цьому контексті можна розцінювати позицію Патріарха Кирила і Російської Православної Церкви? Можливо, він стоїть на роздоріжжі між страхом перед Путіним і побоюванням втратити вірних в Україні? На тему відносин Патріарха з Президентом Росії я не буду говорити. Загалом, ієрархія Російської Православної Церкви залишається під впливом державної пропаганди Росії і переносить її на релігійний рівень. Це дуже небезпечно.

     КАІ: Чи в цьому контексті слід розуміти концепцію «руского міра», проголошену Патріархом Кирилом, що означає покликання Росії до духовного проводу у світі слов’янських православних країн? Концепція «руского міра» впала разом з агресією на Україну. Це не має нічого спільного з «духовним проводом». Зараз Патріархат говорить про історичну Русь. І таким чином намагається виправдати приналежність до «історичної Русі» тих територій, якими зацікавлена Росія з огляду на свій геополітичний інтерес.

Отець Ігор Ліпчанський: «Під кулями невіруючих нема»

Медичний капелан із Долини отець Ігор Ліпчанський був одним із перших священиків, яких скерували до Харківського військового госпіталю. Саме туди потрапляє більшість поранених українських вояків із зони АТО. Про роботу військового капелана, віру та війну, страх і силу духу він розповів «Репортеру». 

     – Отче Ігорю, як ви потрапили до шпиталю?  – Це довга історія. Усі знаємо, що ще на Майдані священики були зі своєю паствою. Далі почалися події в Криму, й Церква зорганізувалася ще більше. Була потреба допомагати тим, хто пережив Майдан і Крим. Тоді почалися тренінги, паралельно їх організовували ще громадські організації й Міноборони. То були тренінги для психологів, соціальних працівників і священиків. Власне, кожен із нас, із священиків, хто зголосився допомагати тим людям, пройшли по три-чотири тренінги.

     – І багато таких було? – У нашій УГКЦ  – 25 священиків, але були й з інших конфесій. Тобто ми були у списках тих, кого можуть покликати в будь-який момент. І десь три тижні тому отець Анд¬рій Логін, який очолює Комісію душпастирства охорони здоров’я, запропонував мені їхати до харківського госпіталю. Тоді там не було капелана і так дав Бог, що ми потрапили на самий пік.

     – Їхали не самі? – Ще з отцем Петром Витвицьким, капеланом лікарні на Матейки. Їхали двоє, бо ми тільки розпочинали там капеланське служіння. Госпіталь великий, нам треба було познайомитися з кожним начальником відділення. Що цікаво, кожен день ми знайомилися з персоналом, бо прийде нова зміна – хто ви такі, ідемо до начальника. Це ж військова структура, просто так там не можна перебувати…

     – Як виглядав робочий день капелана? – Нас поселили у відділенні неврології, була там невеличка кімнатка. Ми були там, і тільки-но чули звуки сирен швидких, нам ставало дуже недобре. Ми ж розуміли, що зараз привезуть поранених хлопців з АТО. Поки медики приймали їх, ми старалися не втручатися. Чекали, поки нададуть першу допомогу чи підготують до операції. Власне, у цей час ми молилися за дверима. Я в себе в лікарні, у Долині, можу бути при хворому в цей час, мені ніхто не забороняє, бо я уділяю, можливо, останні Святі Тайни. Але тут ми мусили пристосовуватися. Тільки ситуація стабілізувалася, нам відчиняли двері. Якщо хлопці були без свідомості чи при малій свідомості, то уділяли їм таїнства Сповіді та Єлеопомазання. Скажу ще, що поранені при свідомості дуже рідко просили про ці Таїнства. Але нічого дивного – розуміємо, що є така ментальність: якщо я сповідаюся та причащаюся, то вже, напевно, скоро помру.

      – А взагалі, яка реакція поранених на священика? У такій ситуації він справді може й налякати… – Різна реакція. Навіть у нас в Галичині люди по-різному реагують, коли до палати заходить капелан. Хто каже: а я ще не збираюся помирати, а хто просить помолитися над ним. Але більшість хлопців сприймали нас дуже добре. Знаєте, ми перші дні навіть не ходили в рясах, аби не викликати страху. І віталися просто "добрий день". От заходжу до палати, а хлопці питають: хто ви такий? Кажу: як думаєте? Ну, тематика військова, то кажуть: може, сепаратист? Але ні, ніби свій чоловік, певно, психолог. Кажу, так, але не фаховий, я медичний капелан, а зараз військовий. Дуже багато хлопців було наших, із Західної України. З ними розмова швидше зав’язувалася. Але не хотів би розділяти хлопців із Заходу і Сходу. Вони самі говорили – ми тут єдині. От, київські казали: нас тут називають бандерівцями, а ми ще недавно навіть не знали, хто це такі. Знаєте, у цивільному житті рідко таке побачиш: дружба, підтримка, взаєморозуміння... А ще в них дуже велике відчуття обов’язку – вони мають захистити рідну землю. І це говорять солдати з будь-якого регіону, навіть з Донецька чи Луганська.

     – Повернутися в АТО не бояться? – Звісно, хлопці є різні. Є тверді: завтра в мене заживе рана, беру автомат і вертаюся. Був там молодий чоловік, 25 років, сім’я, маленька дитина, а в нього прострелений хребет і це на все життя. А він питає медсестер: коли вже я встану, бо треба вертатися. А є хлопці з м’якшим характером, які мають великий страх.

     – Священик тут може допомогти? – Папа Іван Павло II казав не боятися, ніби давав одинадцяту заповідь. Ми маємо долати страх перед будь-чим. Найбільший страх, який має бути у житті, – то гріх. Але якщо в людини є природний страх після пережитого, ми не можемо її засуджувати. І не можемо залізти до неї в голову, зробити так, щоб вона не боялася. Ми можемо її підтримати, розрадити, запевнити в безпечності. Людина завжди хоче мати відчуття безпеки. І ми можемо дати їй таке відчуття. Будьте з Христом, давайте прочитаємо молитву пораненого чи молитву після бою. Що цікаво, коли комісія при нашій Церкві надала нам молитовники для військовослужбовців, то начальник відділення психіатрії розіслав ці молитви по всьому АТО. Хлопці, з якими ми спілкувалися, кажуть, коли над головою свистять кулі, молишся все, що знаєш. Невіруючих на війні немає. 

     – Якось важко поєднати віру та війну, на що наставляють військові капелани?  – Не йдеться про те, що священик має благословляти хлопців на війну. Священик благословляє хлопців на мир. Тут ідеться не про те, що ми ідемо загарбувати чужі землі. Ми захищаємо рідну землю, і цим виправдовується така військова діяльність. Тому священик молиться не за те, аби ви вбили якомога більше ворогів – він молиться, аби був спокій, аби Господь охоронив хлопців, щоб живі та здорові повернулися з бою, а поранені щоб підвелися на ноги.

     Молитва перед боєм  -  Боже, Володарю життя і смерті, Ти від дитинства дотепер охороняв мене і зберігав від усякого зла. Твоя мудрість і доброта відлічили час мого життя. Ти моя надія і допомога, у Твої руки віддаю життя своє. Молю Тебе! Дай мені сили в боротьбі, мужності й чесності, як належить доброму воїну. Дай нашим командирам мудрість військову, вінчай їхні наміри великим успіхом, дай моїм товаришам відвагу й хоробрість, а всьому нашому війську – славну перемогу! Під Твоєю охороною, всемогутній Боже, нічого не боюся і уповаю на волю Твою святу...                    

Незалежність - це свобода від видимих і невидимих ворогів… 

І за цю свободу потрібно дякувати Господу Богу та захищати її, бо          

«ми віруєм Твоїй силі і духу живому…Встане правда!     Встане воля!      А поки що течуть ріки, кровавії ріки!»      (Т.Шевченко, «Кавказ»).                 

Амінь.

Про визнання нашої віри.

Писання св. Павла до Тимотея:"А порожніх та нечестивих суперечок уникай,  бо вони все більше провадять до безбожности"  (Тим. II 2,16).

      Ніщо нас не зобов'язує визнавати нашу віру перед кожною людиною та при кожній нагоді. Сам Христос нагадує нам про це словами: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свинями, щоб не потоптали їх ногами" (Мт. 7, 6). Саме тому перші християни під час переслідувань укривалися зі своєю вірою і визнавали її аж тоді, коли їх запитували: "Чи ви

християни?" Тоді ніхто з них не відпирався, а кожний визнав: "Я християнин!" Так і ми повинні сказати, коли хтось про це запитає, бо коли б ми сказали інакше, це означало б, що відрікаємося Христа. Наприклад, хто на бажання поган або жидів плював би на св. хрест чи топтав би його, а в серці говорив собі, що він все-таки не відрікається віри, або хтось випирається віри, а тільки в серці думає собі, що він лише вдає, то така людина робить велике згіршення і допускається тяжкого гріха, бо вона про людське око відреклася своєї віри, а Христос каже: "Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречуся перед Отцем моїм небесним" (Мт.10,33). Отже, ми повинні визнавати нашу віру тоді, коли того вимагає Божа слава, наше спасіння і спасіння наших ближніх.

     1. Слава Божа вимагає, щоб ми виразно, рішуче, без винятків і викрутів виявили нашу віру, хоча б за це довелося заплатити своїм життям. Так нам велить Св. Церква і вчить Христос своїм прикладом, коли перед Каяфою визнав, що є Божим Сином, хоча перед тим навіть не відповідав на очернення. Признався до свого Божого Синівства, хоча знав, що за це його засудять на смерть. Подібно також апостоли завжди відверто визнавали свою віру, коли стояли перед високою жидівською радою - синедріоном. Коли їм заборонили голосити Христове ім'я, вони у відповідь виразно заявили: "Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, - розсудіть!" (Діян.4,19) І далі продовжували проповідувати Христову науку. Так само і св. мученики за віру прийняли смерть. Також і ми маємо обов'язок визнати нашу віру, незважаючи на те, чи це визнання принесе нам користь чи шкоду. Тепер за віру нібито ніхто нікого не переслідує, а проте часто маємо нагоду стати в її обороні, коли Св. Віру висміюють чи провадять безбожні розмови. Таким розмовам ми зобов'язані поставити спротив. Бо інакше своєю мовчанкою дали б згіршення іншим людям, які почали б вважати, що й ми такої самої думки, якщо нічого не говоримо. Однак, мусимо звернути увагу на те, що ми не повинні вдаватися з будь-ким у релігійні суперечки, бо вони мало коли приносять користь і нікого не навертають. Краще сказати противникові, щоб читав добрі католицькі книжки або запитав у священика, а пусту балаканину краще обминути, бо так пише св. Павло до Тимотея: "А порожніх та нечестивих суперечок уникай, бо вони все більше провадять до безбожности" (Тим.II 2,16). 

     2. Визнавати нашу віру ми зобов'язані й тоді, коли того вимагає спасіння нашої душі. Наприклад, християнин-католик є на праці в якогось лютеранина чи єретика, і той примушує його брати участь у їхніх релігійних практиках. У такому разі християнин-католик зобов'язаний визнати віру, а якщо господар далі його присилував, то має покинути таку працю, бо він винаймив господареві свою працю, а не свою душу. 

     Або, наприклад, християнин-католик бачить, що в п'ятницю багато людей їсть м'ясні страви. Однак він, щоб заявити свою віру і не дати згіршення, повинен замовити пісну страву. Або інший приклад: між жидами, лютеранами чи іншими єретиками роздають якусь допомогу, то християнин-католик не може її брати, бо це означало б, що він вирікається своєї віри. 

     3. Визнати віру маємо обов'язок ще й тоді, коли ближньому треба дати добрий приклад і скріпити його віру. Чудовий приклад такого обов'язку наводить нам старець Єлеазар. Сирійський цар Антіох змушував жидів їсти свинину, а тим самим переступати закон Мойсея. Тих, які від цього відмовлялися, карав смертю. Старого Єлеазара теж змушували до того. Силоміць відкривали йому рот та впихали свинину, але надаремно. Його приятелі хотіли принести йому воловини, а Єлеазар мав тільки вдавати, що їсть свинину. Однак він не прийняв тієї ради, а на просьби приятелів відповів: "Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев'ятдесятилітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив'язання до короткого та незначного життя і сама не збилась з дороги, - а й собі не накликати на старість сорому та безчестя. Тому, коли я тепер помру безбоязно, то виявлюся гідним моєї старости, а для молоді лишу зразок відважної та шляхетної смерти за величні і святі закони" (II Мак. 6,24-28). І справді, за закон Мойсея Єлеазар загинув. Так і ми маємо обов'язок визнати віру, коли треба ближнього в ній скріпити чи дати йому добрий приклад. Передусім батьки, господарі, наставники повинні усвідомити, що на них звернені очі їхніх дітей, слуг і підлеглих, які згіршилися б, побачивши їх "вільне" життя, не згідне з приписами Святої Церкви

Ціна Hезалежності

Якщо трирічний малюк починає ранок запитанням: «Мамо, скільки наших солдатів убили вночі?» - а на вулиці молодиця з сином, чуючи шум від салюту, буденно-втомлено запитує: «Це війна?» - то ви опинилися в сусідній із Донбасом області. Тут чутно лише відгомін війни: оплакують загиблих, проводжають воїнів… І саме тут можна зустріти священнослужителів, які поїхали «звідти». Може, їхня мова й не багата на патріотичні гасла, та вони спокійні: скільки було можливо, ці священики не лишали своїх вірних.

      Імена, прізвища та назви місць у цьому матеріалі доведеться навмисно пропускати: як із поваги, так і певною мірою з міркувань безпеки. Ми на Сході, а тут ціна української незалежності - і духовної свободи - пізнається не зі стрічки новин в Інтернеті. 

     Отже, їдемо містом у маршрутному таксі. До війни (тут кажуть саме так, абревіатуру «АТО» чути вкрай рідко) тут не було намальовано жовто-блакитного прапора на кожному стовпі, а нині - уже так.  Щойно мешканці цього міста (хоча всі вони здебільшого російськомовні) зрозуміли, що насправді відбувається на Донбасі та в Україні загалом, місцевість охопив патріотизм...  

  Ми їдемо з одним із тих священиків, який був змушений залишити свою парафію - і, як виявилося, устиг це зробити за кілька днів до того, як по нього прийшли. І тут він раптом каже: «Дивись… Тихо, маршрутка їде, у ній символіка українська спокійно висить. Що ще треба?..» Емоційне піднесення у чоловіка викликав простий (ба навіть брудненький) прапорець, що його водій маршрутного таксі вже, певно, не змінював кілька місяців. Священики, які повертаються з Донбасу, здебільшого небагатослівні. Особливо ті, які на власному досвіді скуштували полону та знущань. На питання, як духовно рятувалися, відповідають дуже просто: лише молитвою. Молитва долає страх, допомагає залишатися священиком навіть у полоні, відтак учить концентруватися на Богові, а не на власних переживаннях. Те, що в буденному житті ніби очевидне, серед страху та невпевненості стає духовною зброєю: це постійне і витривале молитовне уповання на Бога. Коли навколо «гради», коли зникають люди, коли чекаєш на розстріл - залишається тільки Господь. І, як виявляється, у такому зізнанні немає ні краплини пафосу. 

     Жоден із них не скаже вам, що зрікається цього болючого досвіду, прагне стерти його з пам’яті: випробування відкривають у людині гідність величезної сили - як просту людську, так і насправді християнську. Що підтримувало в найгірший час? Упевненість у молитві братів і сестер. Бажання послужити Таїнством Примирення навіть у темряві полону. Переконання, що коли не буде на те Божої волі, то з твоєї голови не впаде жодна волосина. Коли слухаєш усе це, відкривається цікава річ: зріла віра обдаровує людину духовною незалежністю, а вона є міцною основою незалежності держави. 

      Окрема історія - турбота про тих, хто залишився «там». Про своїх вірних, про окремих священиків, які виїжджали не всі й не відразу… Мовчки страждають як єпископи та священики, так і прості вірні, адже католицькі парафії зазнають особливих переслідувань поряд зі «звичайними» людьми. І знову ж відповідь одна: єднатися в молитві. Спосіб перевірений і дієвий. Інакше щоденні повідомлення про кількість загиблих на Донбасі перетворяться просто на рядки статистичних даних. А якщо ми опустимося цього, то втратимо дар незалежності. 

    …Напевно, усі ми знаємо, що християнське вітання «Слава Ісусу Христу! - Навіки слава!»  для когось є насправді маленьким визнанням віри, а для інших - просто словесним штампом. Подібно і з патріотичними гаслами, ціна яких пізнається лише у час, коли вірність Четвертій заповіді (також і вірність Батьківщині та любов до неї) легко може коштувати життя. Перш за все віддаючи славу Богові, ми прагнемо волі та моці для держави, щоби вона прославилась у доброму - і саме це вкладаємо у слова «Слава Україні!». Для багатьох солдат девіз «Воля або смерть» став життєвим кредо, їм ліпше віддати життя, ніж зрадити Богу, ближнім та своїй землі. І тільки таким героям належить слава в народі. Майдан, а пізніше кривава битва за Hезалежність на Донбасі відкрили нам усе це: і, схоже, 23 роки - іще далеко не межа наших відкриттів… 

WHAT IS THE LITURGICAL YEAR?

In a pastoral letter issued at the close of the Second Vatican Council (1965), our Bishops, together with Cardinal Joseph Slipyj, defined the Liturgical Year as: “A liturgical cycle of the universal or some particular Church, that consists of Sundays, weekdays, the feasts of our Lord, the Mother of God, the saints and the periods of fasting and forbidden times.” We call the Liturgical Year the Ecclesiastical or Church Year, because it contains the Church Calendar, which in some respects is similar to and in others differs from the civil calendar. In the Eastern Church the Church Year differs from the civil calendar in that it does not begin the New Year with the first of January as does the civil year, but begins it with the first day of September, which is called the Beginning of the Indiction. This means that the whole cycle of our Church Year begins with the first of September and ends with the thirty first of the following August.

WHAT IS MEANT BY INDICTION?
The word “indiction” comes from the Latin word “indictio,” which literally means “institution, proclamation, appeal, announcement.” The “indiction” was an edict of the Roman Emperors used to determine the land tax throughout the Roman Empire. Such edicts began to appear during the reign of Diocletian (284-305) in the year 297 A.D. At first, they were issued every five years, then later every fifteen years. Gradually the word “indiction” came to denote not only an imperial proclamation, but also a fifteen year cycle as well as the first day of this cycle. Originally, the indiction was used exclusively for fiscal and tax purposes. But slowly it began to be used in determining the various dates of civil life. This fiscal year did not coincide with the astronomical year which, since the reform of Julius Caesar in the year 46 to the coming of Christ, began with the first day of January. The first day of the indiction was originally the twenty-third of September because that was the day on which Caesar Augustus was born, but under Constantine the Great (306-337) it was the first day of September.

THE BEGINNING OF THE INDICTION – THE NEW LITURGICAL YEAR
The Fathers of the First Ecumenical Council in Nicea in the year 325 adopted the first of September as the opening of the New Church Year and this day has been observed in the Eastern Church to the present time. The Latin Church opens its Liturgical Year on the first day of Advent, i.e., the beginning of the preparation for Christmas. The indiction of which we are speaking – for there were other indictions – is called the Byzantine (or Constantinopolitan or also the Constantinian) indiction which, except for Egypt, became mandatory throughout the Roman Empire. Justinian I (527-565) made dating by indiction compulsory for all legal documents. The Roman Church during the reign of Pope Pelagius II (579-590) adopted the indiction for establishing the dates of documents, and this practice was not abandoned until the year 1097.

THE BEGINNING OF THE INDICTION – A CHURCH FEAST

Later, when the first day of September was designated as the beginning of the Church Year, or as it was called in the Church Calendar, the beginning of the “New Year”, it assumed a religious character and became a feast of the Church, i.e., a day which had its own special liturgical service. On this day our Church commemorates the day on which Christ entered the synagogue in Nazareth and read from the scrolls the words of the prophet Isaiah: “The Spirit of the Lord has been given me, for He anointed me…to proclaim the Lord’s year of favor.” (Luke 4, 18-19) No reliable evidence exists to indicate when the beginning of the Indiction became a feast of the Church; we do know, however that it already existed in the eight century.

THE CHARACTER AND CONTENT OF THE LITURGICAL YEAR
The Liturgical Year is so arranged that its central place is occupied by our Divine Savior; around him are gathered all the angels and saints. In the decree of the Second Vatican Council on the “Constitution on the Liturgy” we read: “Holy Mother Church is conscious that she must celebrate the saving work of her divine Spouse by devoutly recalling it on certain days throughout the year. Every week, on the day which she has called the Lord’s day, she keeps the memory of the Lord’s resurrection, which she also celebrates once a year, together with His Blessed passion, in the most solemn festival of Easter. Within a cycle of a year, moreover, she unfolds the whole mystery of Christ, from the incarnation and birth until the ascension, the day of Pentecost, and the expectation of Blessed hope and the coming of the Lord.”
The Most Pure Virgin Mary, who has been accorded the most prominent place after Christ in the work of redemption, also stands nearest to Christ in the Liturgical Year. This is evident in the various feasts in honor of the Mother of God. The decree on the “Constitution on the Liturgy” declares that: “In celebrating this annual cycle of Christ’s mysteries, holy Church honors with special love the Blessed Mary, Mother of God, who is jointed by an inseparable bond to the saving work of her Son. In her, the Church holds up and admires the most excellent fruit of the redemption, and joyfully contemplates, as in a faultless image, that which she herself desires and hopes wholly to be.”
Around the persons of our Lord Jesus Christ and His most holy Mother we see the grand choir of the Church Triumphant in heaven, that is, all the saints of the Old and New Testaments: “The Church,” says the same Council, “has also included in the annual cycle days devoted to the memory of the martyrs and the other saints. Raised up to perfection by the manifold graces of God and already in possession of eternal salvation, they sing God’s perfect praise in heaven and offer prayers for us.”
Holy Church, like a good Mother, also commemorates during the Liturgical Year her children who have departed into eternity, and who are in purgatory. For this reason, she has designated certain special days, called “Souls Days”, on which she offers prayers and special memorial services for the faithful departed. Finally, the Church Militant also dedicates special times in the Church Year in which the living are asked to engage in spiritual works, prayer, fasting and penance in order to develop their spiritual life more fully. “Finally,” we read in the decree on the “Constitution on the Liturgy”, in the various seasons of the year and according to her traditional discipline, the Church completes the formation of the faithful by means of pious practices for soul and body, by instruction, prayer, and works of penance and of mercy.” In summary, our Liturgical Year is a mighty hymn of honor and glory to God, in which the threefold Church takes part – the Church Triumphant in heaven, the Church Suffering in purgatory, and the Church Militant on earth. In the Church Year, the entire content of our holy faith finds its most beautiful expression. Like a colorful rainbow, our Liturgical Year joins earth to heaven, and enlightens, purifies, sanctifies and lifts us up to God.

His Beatitude Sviatoslav blessed the Monument of the Heavenly Hundred in Kyiv

On the 23rd anniversary of the independence of Ukraine, the Father and Head of the Ukrainian Greek-Catholic Church, His Beatitude Sviatoslav blessed a Memorial Cross of the Heavenly Hundred near the Church of St. Mykola, the Miracle Worker at the National Technical University of Ukraine – KPT.

Why a cross?  “For us, Christiansthe Cross is a sign of victory because on it the Son of God Jesus Christ through his death overcame death and gave us life.  This sign He left us so that we would overcome our enemies.  Today the Lord places this sign of victory into our hands, into the hands of our students, our youth.”  Also according to the words of the Church Head, the Cross is also a sign of reconciliation.  “Apostle Paul teaches that after Jesus Christ died on the Cross, the person and God reconciled.  On the Cross, Our Savior appeared to us as our peace.  The Cross is a sign of freedom from sin and death, a sign of the hope for a better future, a key which opens heaven,” stated UGCC Primate.
“This Cross,” said His Beatitude Sviatoslav, “we blessed to honor the Heavenly Hundred.  Because the Heavenly Hundred through their death became victorious.  And today, this is no longer the only Heavenly Hundred. Our young people, students, who gave up their lives, in this act of self-sacrifice overcame the enemy.”   “May their sacrifice on Independence Day be a call for reconciliation, so that we are able to embrace one another, to surmount all difficulties and divisions which hinder us to build a consolidated society.  The Heavenly Hundred is composed of representatives of many countries.  The first victims were the sons of Belarus and Georgia.  May the call of the Heavenly Hundred be for us today an appeal for our internal Ukrainian unity.    And may this call also be a call for freedom since in order to give one's life for one's country, one has to be free,” emphasized  the  Major Archbishop. He asked that we beseech Our Savior to “grant us peace in our country, a victory over our enemies, and the strength of a fraternal union.”  “And may the Blessed Virgin Mary, who stood beneath the Cross, sacrificing her  son, serve as an example for every mother who today holds the life of her sons  in her hands and prays for their life and a better future,” stated his Beatitude Sviatoslav. The Church Head greeted all with Independence Day.  He also thanked all who contributed towards the building of the inter-confessional Church of St. Mykola the Miracle Worker and noted its importance. Among the participants at the Blessing of the Memorial Cross of the Heavenly Hundred, were representatives of various confessions and Churches, renowed Ukrainian writers, poets, KPT directors, students and  faculty, community activists and government representatives.  Before the Blessing, UGCC Head celebrated a public prayer to the Blessed Mother, beseeching our Heavenly Intercessor for peace in Ukraine. ail addr

Letter from His Beatitude Sviatoslav (Shevchuk), Head of the Ukrainian Greek Catholic Church, on the very difficult situation in Ukraine

To the Catholic Episcopal conferences, То the World’s Religious and Political Leaders, To All People of Good Will
For nine months Ukrainians, have been on an arduous pilgrimage from post-Soviet fear to freedom and God-given dignity. Traumatized by twentieth century World Wars, brown and red totalitarianism and genocide, they seek a just society and a democratic, European future. With patience, endurance, and great human sacrifice they overcame in February the brutal regime of Viktor Yanukovych. This moral triumph was answered in March by Russia’s territorial annexation of Crimea. Now, for months the country endures foreign supported destabilization, separatism, and terrorist activity in the Donetsk and Luhansk Regions, in one word: war. Tragically, as became manifest in the criminal shoot-down of Malasian Airlines Flight 17, the Ukrainian trial affects the global community. All of the Churches and religious organizations of Ukraine stood together against the violence of the Yanukovych regime, the annexation of Crimea, and the division of the country. On the Maydan-Square for months, every day, and hourly in the night, in common prayer they insisted on respect of civil rights, non-violence, unity of the country, and dialogue. This civic ecumenical and inter-religious harmony and cooperation has been an important source of moral inspiration and social cohesion in Ukraine.
In annexed Crimea and in the Eastern war zone some of the Churches and religious communities have been targeted for discrimination, enduring outright violence. In Crimea the most exposed have been the Muslim Tatars. The Tatar community as a whole is in daily danger. Some of its leadership has been exiled, barred from their homeland. The existence of Greek and Roman Catholics ministries, Orthodox parishes of the Kyivan Patriarchate, and the Jewish community in Crimea has been variously menaced.
In April violence was instigated in eastern Ukraine.  According to Ukrainian authorities some1000 people, including international journalist and peace monitors, were kidnapped or detained; dozens were tortured or killed. The anti-terror operation launched by the Ukrainian government faces a foreign aggression that co-opts local rebels and local and international criminal delinquents.  As a result today there are over thousand civilian casualties in the densely populated cities, with the number rising by 50 deaths or more daily, not to mention the 298 victims of MA Flight 17. The infrastructure of the cities including roads and bridges, electric substations, coal mines, and industrial installations are being destroyed to cripple the economy and future reconstruction that will become the responsibility of the Ukrainian state. Hundreds of thousands of people have been forced to flee the warfare that has been brought into the heart of the cities by the so-called separatists. Amidst the horrors of war the tiny Ukrainian Greek and Roman Catholic minority experience oppression on the territories controlled by the “separatists.” Three Catholic priests were kidnapped: Pawel Witek and Wiktor Wąsowicz (Roman Catholic), Tykhon Kulbaka (Greek Catholic). The later was kept in captivity for 10 days and deprived of medicine he needed. The episcopal residence of the Greek Catholic bishop in Donetsk was robbed and sealed, depriving him of his chancery and all documentation. The Cathedral yard was hit by “separatist” rocket fire damaging the building and windows with shrapnel. The bishop and almost all Greek Catholic priests were forced to leave the environs of Donetsk. Armed representatives of separatist regime entered the church and desecrated the sanctuary. They “allowed” priests to stay and conduct services but put them on travel restrictions. Terrorists blackmail the clergy by threatening to harm their parishioners.
Most recently, on Saturday, August 16, the small monastery of the Sisters Servants of Mary Immaculate in Donetsk was seized and violated. The sisters who generously and humbly served the community and who were on a summer retreat or at summer camps for children outside of Donetsk cannot now return to their home now being used by the “separatists.”
Protestants are targeted by pro-Russian terrorist groups and have suffered the gravest violence: two sons of the pastor of the Evangelical Church“Metamorphosis” Alexander Pavlenko and two deacons of that church, Victor Brodarsky and Vladimir Velichko were taken from a church service, tortured, and killed by the terrorists. Their bodies were exhumed from amass grave in Sloviansk. Unfortunately, the beleaguered Ukrainian Catholics, Greek and Roman, faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the Kyivan Patriarchate and Protestants in the east of Ukraine are further endangered by the rhetoric of the Orthodox leadership in Russia, which is becoming increasingly similar to the propaganda of Russian political authorities and media.
In recent documents issued in Moscow at the highest level of the Russian Orthodox Church, particularly in a letter to the Primates of the Orthodox Churches, Greek Catholics and the Ukrainian Orthodox of the Kyivan Patriarchate, disrespectfully called "Uniates" and "schismatics”, are defamed. They are held responsible for the military conflict in Eastern Ukraine and are accused of generating the warfare, especially the violence against Orthodox clergy and faithful endured as a result of military operations. Russian Orthodox leaders spread libelous information about Greek Catholics and other confessions thereby putting them in danger from the separatist militants who identify themselves as warriors for Russian Orthodoxy.
We strongly reject these claims and accusations. The Ukrainian military is not structured as a denominational entity. Therefore, chaplains of various denominations serve in the zone of the Antiterrorist Operation. Chaplains are not permitted to interfere in the life of local religious communities. Accusations that chaplains of the Ukrainian Greek Catholic Church have committed acts of violence against members of other churches and religious groups are not true. The tragedy that Ukraine is experiencing today, due to military aggression, is a tragedy for all peoples, believers of all faiths, and all social groups. Buildings, churches and monasteries of all religious and ethnic groups are being damaged or destroyed. Clergy of all faiths who exercise their pastoral ministry in the Donetsk and Luhansk oblasts and Crimea have suffered, some risking their own lives. Two Orthodox priests who were killed in the region are among more than a thousand civilians killed during the conflict and their terrible deaths are not connected with their religious beliefs. They were accidental victims of shelling. We pray for all the innocent victims and for peace in Ukraine. And our Church is doing everything to bring peace and alleviate the suffering of those affected by this terrible conflict. Ukraine needs the effective support of the global Christian community and support of all people of good will. In a media context rife with propaganda we ask you to evaluate information critically. We need your prayer, your discernment, your good words and effective deeds.  Silence and inaction will lead to further tragedy. The fate of MA Flight 17 is an example of what may happen if the terrorist activity is allowed to continue.