Папа Франциск: «Наші слова свідчать про те, які ми християни»

На думку Святішого Отця, іспит сумління щодо наших слів допоможе зрозуміти, чи ми є християнами світла, темряви, а може сірості. Саме так він прокоментував слова святого Павла, які прозвучали під час Святої Меси в каплиці ватиканської резиденції «Дім святої Марти» у понеділок, 27 жовтня 2014 року. Папа зауважив, що Апостол народів, закликаючи християн поводитися як діти світла, а не як діти темряви у своєму Посланні до ефесян пропонує повчання про слово. За словами проповідника, існують чотири типи слів, які допоможуть зрозуміти, чи ми часом не є «дітьми темряви». Ними є лицемірство, «щоб бути добрим з усіма», пустослів’я, «слова, позбавлені суті», вульгарність, тобто «мова світу», та лихослів’я. «Ці чотири слова, – зауважив проповідник, – не притаманні дітям світла, вони не походять від Святого Духа, не походять від Ісуса, це не євангельські слова». Отже, якою є мова святих, тобто дітей світла? Святий Павло навчає: «Будьте послідовниками Бога і ходіть у любові». А це означає бути милосердним, прощати, любити. Саме цими чеснотами наповнені слова дітей світла. «Існують сяючі християни, наповнені світлом, які намагаються цим світлом служити Господеві», – сказав Святіший Отець, додаючи, що існують також християни темряви, які «ведуть грішне життя, далеке від Бога» та послуговуються тими чотирма словами, які «походять від лихого». За словами Папи, існує ще одна група християн, які «не є ні світлими, ні темними». «Це, – сказав він, – християни сірості. Одного разу вони стоять на одному боці, іншого – на протилежному». І щодо таких літеплих осіб завжди виникає сумнів, чи вони дійсно з Богом, чи ні. Це ті, які кажуть, що є християнами, але без фанатизму. І цим приносять багато зла, тому що «їхнє християнське свідчення, урешті-решт, сіє плутанину». «Було б добре сьогодні, – підсумував Святіший Отець, – замислитися над своєю мовою, запитуючи себе: чи я є християнином світла, чи темряви? А може – християнином сірості? А тоді зможемо зробити крок вперед назустріч Господеві».

Блаженніший Любомир: «Знову про мир»

Компендіум суспільного вчення Католицької Церкви, книжка, з якої черпаємо думки для написання матеріалів про мир, наголошує на важливості молитви для встановлення миру. Церква не тільки заохочує це робити, а й практикує. Для прикладу, Свята Літургія, найважливіша з усіх молитов, починається словами: "У мирі Господеві помолімося. За мир з висот… помолімося. За мир всього світу… помолімся". А закінчується проханням до Господа: "Мир світові даруй, церквам Твоїм, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм". Кілька тижнів тому шановні читачі мали нагоду прочитати наші роздуми на згадану тему, в яких було звернуто увагу, що мир – це дар від Бога, котрий ми можемо прийняти і ним втішатися, але за умови, що виконуватимемо Божу волю. Це значить, що будемо плекати справедливість і щиро бажати одне одному добра, любити одне одного. Інакше миру не може бути. Крім того, у тому матеріалі було сказано, якою великою перешкодою для миру між державами, народами та людьми взагалі є війна (афоризм: війна – поразка миру). Тому ніяк не можна називати миротворцями агресорів і терористів, які мають на меті руйнування. Напевно, не можна назвати миротворцями і тих, хто, хоч і позитивно ставиться до миру, але має хибне переконання, що мир можна встановити за допомогою зброї. Таку помилку допускають ті, що їх ми популярно називаємо анархістами.    
     В одному з коментарів на наші попередні роздуми про мир було поставлено запитання: "Чи може бути мир між Христом і сатаною?" Відповідь дуже проста, бо Христос прийшов принести мир, а диявол – це батько брехні і всього того, що поширює серед людей зажерливість, замішання, нехіть і ненависть. Мир не може існувати там, де його не бажають. Якщо справді прагнемо миру, мусимо послідовно відкидати все, що йому суперечить. А найбільше суперечить мирові, власне, небажання його. Бажання війни і всякого іншого лиха нашим ближнім, тобто небажання миру, народжується в людському серці. Агресивна війна у всіх своїх проявах не є наслідком обставин, навіть дуже прикрих. Вона -  ще раз повторюємо - народжується в серці, яке опанував диявол, батько всякого зла. Ще один коментатор запитував, чи може бути мир там, де не перестають свистіти кулі? Безнастанний обстріл – це доказ небажання миру. Глибока зовнішня тиша могла б бути ознакою, що в серцях людей народжується бажання миру. Якщо між людьми так багато підстав для всякого роду ворожнечі та непорозуміння, чи може там запанувати мир?
     Людська неміч у всіх своїх формах ускладнює встановлення справжнього миру, але не є для нього нездоланною перешкодою. Треба щиро бажати миру: тоді всі нібито нездоланні перешкоди стають тільки труднощами, а врешті зникають. Послухаймо, чого вчить згаданий на початку Компендіум: "Лише прощення і примирення уможливлює справжній мир. Нелегко прощати, спостерігаючи наслідки війни і насилля, особливо коли воно сягає "безодні нелюдськості і страждання", залишає після себе великий тягар болю. Такий біль можна полегшити лише завдяки глибоким, чесним і мужнім роздумам, до яких приєднуються всі сторони і які дозволяють зустріти існуючі труднощі в дусі, очищеному покаянням. Тягар минулого неможливо забути, але його можна прийняти лише тоді, коли є взаємне прощення. Це тривалий і складний процес, але можливий" (§ 517). Хто щиро прагне миру, мусить себе запитати: що я можу зробити, щоб у моєму серці запанував мир?
      Одну відповідь на це запитання ми вже дали в перших реченнях цієї колонки. З Божою допомогою, у світлі Господньої любові, скріплені молитвою - можемо долати всі перешкоди, можемо знаходити прості, але дуже ефективні рішення, можемо сповнитися наснагою стати на бік добра. Живемо в стані війни, навіть якщо воєнні дії відбуваються тільки на якійсь частині нашої національної території. Ми маємо право і обов’язок збройно боронитися від агресії. Однак далеко важливіше для нас усіх – жити та діяти в мирі всередині нашої національної спільноти, бо люди, в серцях яких панує мир, стають непереможними! На основі цього можна і треба зробити певні висновки. Наш народ пережив різні тривалі окупації. Проте з подивом стверджуємо: нікому з наших недругів - які впродовж десятиліть чи навіть століть старалися викоренити з наших умів і сердець бажання незалежності й свободи, застосовуючи різні форми фізичного та морального переслідування - не вдалося досягти своєї мети і не було корисним.
      Українці знову пробуджувалися, підносили голови. Спроба в ХХ ст. приглушити наше сумління за допомогою крайніх заходів, включно з фізичним винищенням мільйонів людей, і "виховати" нас безбожницьким та нелюдяним режимом також закінчилася невдачею, хоча завдала нам багато ран, які кровили ще протягом останніх двадцяти років. З одного боку, усе ще залишилося багато бруду, на кшталт корупції, нечесності, викривлення правди, знущання над людьми. З другого - дійсністю стала Революція гідності, жертовність аж до смерті, готовність допомагати іншим, очищувати суспільство, а найголовніше – стремління до народної єдності. Чому згадуємо це все, говорячи про мир? Мир – це не тільки відсутність збройної акції між народами чи країнами. Мир – це також стан душі, щире бажання шукати для себе і для інших справедливості, правди, добра та краси. Нашому народові сьогодні необхідна зброя для захисту своїх прав перед чужою агресією, але ще важливіше зараз творити атмосферу щирої любові, щирого бажання, побудованого на довір’ї, блага для всіх.    Втілити бажання загального добра - це нелегке завдання. Це не станеться само по собі. За це треба боротися. Маємо дякувати Богу, що в нашому народі знайшлося стільки позитивного, але було б прикрим самообманом думати, що вже все стало на свої місця. І не сміємо забувати, що за прийняття Божого дару – миру, відповідальні ми самі. Ми часом ображаємося, коли нам кажуть, що доля України в наших руках, що ніхто нам не може допомогти збудувати бажаний нами суспільний лад. Але це правда. Всенародний мир у повному значенні цього слова може бути тільки результатом нашої  жертовної праці, очищення власного серця і беззастережного служіння співвітчизникам. Власне, на цих двох елементах – чистоті серця та бажанні добра всім іншим – побудоване те, що називається любов’ю до Батьківщини. Пригадаймо слова нашого поета Володимира Сосюри: "Любіть [Україну] у труді, у коханні, в бою, як пісню, що лине зорею…  Всім серцем любіть Україну свою – і вічні ми будемо з нею!"        

«Ми повинні бути свідками Христового воскресіння, проповідниками Його сили і носіями віри, яка є фундаментом українського буття», - Глава Церкви

Архиєрейською Божественною Літургією в соборі Святого Юра, що у Львові, завершилася щорічна Зустріч східних католицьких ієрархів Європи. Пригадуємо, що Зустріч, яка цього разу присвячена 25-річчю виходу УГКЦ з підпілля, розпочалася 24 жовтня. Під час проповіді Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, сказав: «Сьогодні ми возносимо до Господа молитву подяки за 25 років свободи УГКЦ на рідних землях. Згадаймо листопад 1989 року, який став поворотним моментом історії Європи. Упав Берлінський мур. Господь почав міняти історію поділеної Європи. Тоді Він навідується і до нашого народу, кажучи: “Не плач, ось я приходжу як Визволитель…”». Проповідник підкреслив, що через 25 років Господь воскресив Церкву до нового буття, що мало вселенське значення. «Ми питаємо себе сьогодні: для чого Він нас воскресив і яке завдання нам дає? А Господь відповідає, що ми повинні бути свідками Його воскресіння, проповідниками Його сили і носіями віри, яка є основою і фундаментом українського буття». Глава Церкви під час проповіді підкреслив, що Бог кличе нас бути християнами нового часу, бути Його свідками і ділитися Його вірою. «Воскресивши нашу Церкву, Спаситель віддає нас своїй Матері Марії, яка чуває над нами і охороняє нас своїм покровом. Нехай  вона обітре сльози наших матерів і тримає за руку наших дітей. Нехай вона буде нашою охороною навіки», - сказав проповідник. Під час Богослужіння для привселюдного почитання виставили мощі святого Папи Івана Павла II. Наприкінці Літургії всі єпископи помолилися Панахиду та Молитву за прославу слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.  

Ігри з бісами не проходять безслідно

На Геловін кафе, бари та нічні клуби заманюють відвідувачів цікавими розважальними програмами, модними співаками та групами, веселими іграми та обіцянками «безмежних веселощів». Про серйозні наслідки святкування Геловіна розповідає священик-екзорцист Андрій Шут.  «Геловін - це ніяка не забава, і нічого спільного з християнством не може мати. Деякі екзорцисти мають приватну думку, що навіть переодягатися в костюм сатани або чорта небезпечно. Найголовніше - це ідея, з якою метою ти це робиш, що тобі це дає, чому ти в цьому береш участь. Демони - вороги життя, вороги спасіння, і тому сама ідея Геловіну не прийнятна для християнина», – пояснює священик. За його словами, тяжкі наслідки таких «розваг» - відкриття свого життя для демонів. Навіть якщо ти атеїст, це не означає, що ігри з бісами пройдуть для тебе безслідно. В першу чергу від таких розваг шкоду отримує душа. Людина, яка не визнає Бога, - хороша приманка для сатани. Геловін - свято нечистої сили, створений всупереч вірі в Бога, через нього біси показують своє володарювання, і християнин не може в ньому брати участь. Священик звернув увагу, що сатана не питає, йому не цікаво, свідомо чи несвідомо ти береш участь в таких «святах». «Ти зайшов на його територію - він задоволений буде. Бог же творив людину вільною, і тому Бог рахується з вибором людини, біс - ні. Він може тимчасово допомогти людині, але потім обов'язково забере те, що дав: кар'єру, гроші, інші послуги - назад, поверне собі, та ще й доведе ту нещасну людину до трагічної смерті, до самогубства, іншого сумного фіналу. Його "послуги" коштують дуже дорого », - зазначає екзорцист.

      У своєму служінні священик неодноразово стикався з одержимими, які і постраждали саме від впливу злих духів, причому як прямої їх дії, так і непрямої. Наприклад, якщо раніше хтось в родині займався магією, гадав, «зціляв» інших людей. «99% тих людей, які до мене звертаються, вимагають молитви визволення. Це люди, які безпосередньо мали контакт з різними ворожками, знахарками, або хтось з їхньої родини займався такими речами, або людина мала святотатську сповідь, або відійшла від Бога, або уклала пакт із бісом, щоб отримати якісь тимчасові вигоди. Серед цих людей були й ті, які терпіли великий фізичну біль, їх щось крутило, душило, вони сильно кричали », - згадує священик

Homily of Pope Francis - Sunday, 19 October 2014

Homily of Pope Francis - Closing Mass of the Extraordinary Synod on the Family and the Beatification of Pope Paul VI (Saint Peter's Square - Sunday, 19 October 2014)

We have just heard one of the most famous phrases in the Gospel: “Render to Caesar the things that are Caesar’s, and to God the things that are God’s.” Goaded by the Pharisees who wanted  to give him an exam in religion and catch him in error, Jesus gives this ironic and brilliant reply.  It is a striking phrase which the Lord has bequeathed to all those who experience qualms of conscience, particularly when their comfort, their wealth, their prestige, their power and their reputation are in question. This happens all the time; it always has.
Certainly Jesus puts the stress on the second part of the phrase: “and [render] to God the things that are God’s”. This calls for acknowledging and professing – in the face of any sort of power – that God alone is the Lord of mankind, that there is no other. This is the perennial newness to be discovered each day, and it requires mastering the fear which we often feel at God’s surprises.
God is not afraid of new things! That is why he is continually surprising us, opening our hearts and guiding us in unexpected ways. He renews us: he constantly makes us “new”. A Christian who lives the Gospel is “God’s newness” in the Church and in the world. How much God loves this “newness”! “Rendering to God the things that are God’s” means being docile to his will, devoting our lives to him and working for his kingdom of mercy, love and peace.
Here is where our true strength is found; here is the leaven, which makes it grow, and the salt, which gives flavor to all our efforts to combat the prevalent pessimism which the world proposes to us. Here too is where our hope is found, for when we put our hope in God we are neither fleeing from reality nor seeking an alibi: instead, we are striving to render to God what is God’s. That is why we Christians look to the future, God’s future. It is so that we can live this life to the fullest – with our feet firmly planted on the ground – and respond courageously to whatever new challenges to come our way.
In these days, during the extraordinary Synod of Bishops, we have seen how true this is. “Synod” means “journeying together”. And indeed pastors and lay people from every part of the world have come to Rome, bringing the voice of their particular Churches in order to help today’s families walk the path the Gospel with their gaze fixed on Jesus. It has been a great experience, in which we have lived  synodality and collegiality, and felt the power of the Holy Spirit who constantly guides and renews the Church. For the Church is called to waste no time in seeking to bind up open wounds and to rekindle hope in so many people who have lost hope.
For the gift of this Synod and for the constructive spirit which everyone has shown, in union with the Apostle Paul “we give thanks to God always for you all, constantly mentioning you in our prayers.”  May the Holy Spirit, who during these busy days has enabled us to work generously, in true freedom and humble creativity, continue to guide the journey which, in the Churches throughout the world, is bringing us to the Ordinary Synod of Bishops in October 2015. We have sown and we continued to sow, patiently and perseveringly, in the certainty that it is the Lord who gives growth to what we have sown.
On this day of the Beatification of Pope Paul VI, I think of the words with which he established the Synod of Bishops: “by carefully surveying the signs of the times, we are making every effort to adapt ways and methods… to the growing needs of our time and the changing conditions of society.”  When we look to this great Pope, this courageous Christian, this tireless apostle, we cannot but say in the sight of God a word as simple as it is heartfelt and important: thanks! Thank you, our dear and beloved Pope Paul VI! Thank you for your humble and prophetic witness of love for Christ and his Church!

In his personal journal, the great helmsman of the Council wrote, at the conclusion of its final session: “Perhaps the Lord has called me and preserved me for this service not because I am particularly fit for it, or so that I can govern and rescue the Church from her present difficulties, but so that I can suffer something for the Church, and in that way it will be clear that he, and no other, is her guide and savior.” In this humility the grandeur of Blessed Paul VI shines forth: before the advent of a secularized and hostile society, he could hold fast, with farsightedness and wisdom – and at times alone – to the helm of the barque of Peter, while never losing his joy and his trust in the Lord. Paul VI truly “rendered to God what is God’s” by devoting his whole life to the “sacred, solemn and grave task of continuing in history and extending on earth the mission of Christ,”  loving the Church and leading her so that she might be “a loving mother of the whole human family and at the same time the minister of its salvation.” 

“The doctrine is not changing but developing to provide answers to vital challenges,” UGCC Head

In an Italian language interview with Radio Vatican, His Beatitude Sviatoslav, UGCC Father and Head shared his thoughts on the work of the Synod and explained the essence of the document. Your Beatitude, and the [small groups] of the Pontifical Synod began working and discussions about the document of Cardinal Erdo took place.  

This document is not the final or official document of the work of the Synod, but rather a draft, a collection of various presentations  by the synodal fathers during the meetings last week.  It cannot be perceived as the final summary of our discussions.  Right now in our work groups we are studying this text: there are many criticisms, some members of our group think that some things should be changed, supplemented, so that our appeal to the Holy Father as well as to our faithful should be thought out and understandable.  First of all, we want to once more confirm the Church doctrine regarding marriage.  We have no intentions of changing or denying something as is now often being reported in the mass media.  We are concerned about the challenges which come not from inside the Church, but from the outside.  The Synod Fathers are looking for the best method to respond to these challenges, to propose in a new way the Gospel of the family in a positive and bright light.

What, in your opinion is the biggest shortcoming of this document and why did it create so much misunderstanding?
The formulation of the expressions has to necessarily be more exact.  As is known, very often it is the devil, who hides behind details.  Sometimes the intentions and the authentic thoughts of the fathers do not coincide with the formed text.  And this creates certain misunderstandings.  That is exactly why right now we are trying to express ourselves in the most understandable manner: on the one hand, to better discuss this topic, and on the other hand – to propose  the traditional doctrine of the Catholic Church in the keys of the new evangelization.

Thus, the doctrine does not change with the flow of time during history?
The doctrine does not change  – it develops, i.e., clarifies itself, in order to answer certain challenges.  In Church history the doctrines were formed as answers of Christians to some heresies or  the improper understanding of Christian faith from the surrounding world.  Today we have new challenges, new difficulties in accepting traditional doctrines of the Church, and therefore we have to explain some aspects of the teachings of the Church in order to provide certain guidelines, especially of  a practical character for the pastoral service of the Church.  This synod is not doctrinal.  We gathered here not for the purpose of discussing a doctrine, but to share pastoral experiences.  During this Synod we contemplated the great sufferings of the Christian family in the current world and those attacks  that are aimed at it.

So called “irregular situations” i.e. those couples who cannot be acknowledged by the Church as marriages but towards which the Church takes a position of mercy and perception. What do they need and expect today?
Mainly we are attempting to confirm the Church doctrine that the family is an authentic, indissoluble and sacred union between a man and a woman.  Other attempts of cohabitation cannot be regarded as a family. However, at the same time, it is important to acknowledge : for example, if a man and a woman  even without a Church marriage live in a stable, fruitful, and faithful  union, then in it are present those semina verbi  [seeds of truth], which should be appropriately respected.  At this Synod, perhaps for the first time, the attention of the pastors extends beyond the boundaries of their church enclosure, in order to examine the  situation of mortal sin and assist these people in gaining evangelical ideals.

Mass media also talks about the openness to same-sex couples...
We did not talk about openness to same-sex couples  but rather about the suffering of those people.  In my presentation I said that we could not consider a homosexual orientation in itself a blessing, in other words something good.  It is a heavy trial, a burden and a problem which causes suffering.  Wounds which are inflicted by this phenomenon are not dependent on how we perceive it: positive or negative.  Therefore we have to look at this issue with open eyes.  A person cannot be identified by  her or his homosexual tendency.  We should look at this person, respect them as a likeness of God, taking into account the person's real existential dimensions, and in the light of the Gospel, to help the person in her/his sufferings.

Blessed Pope Paul VI

Giovanni Battista Montini was born on September 26, 1897, at Concesio in Lombardy of a wealthy family. His father was a non-practicing lawyer turned editor and a courageous promoter of the Catholic Social Movement. Pope Paul VI was a frail but intelligent child who received his early education from the Jesuits near his home in Brescia.  Even after entering the seminary in 1916, Pope Paul VI lived at home because of his health.
Pope Paul VI was ordained a priest on May 29, 1920, and was sent to Rome to study at Gregorian University and the University of Rome. In 1922 Pope Paul VI transferred to the Accademia dei Nobili Ecclesiastici to study diplomacy while continuing his canon law studies at Gregorian University. Pope Paul VI went to Warsaw as attaché of the nunciature, but due to the effect of the severe Polish winters on his health, Pope Paul VI was recalled to Rome just one year later in 1924. Having obtained his degree in canon law, Pope Paul VI was assigned to the office of the Secretariat of State where he remained for the next thirty years. Pope Paul VI was named chaplain to the Federation of Italian Catholic University Students, a decisive assignment vital to his future relations with the founders of the post-war Christian Democratic Party. In 1937 Pope Paul VI was named Substitute for Ordinary Affairs.
A real danger to the papacy existed during World War II. Some believed that the Germans would take the pope and his chief aides north. Throughout this period, Pope Paul VI organized extensive relief work and directed the care of political refugees and prisoners of war. In 1953, Pope Paul VI was appointed Archbishop of Milan without the title of cardinal. He took possession of his new See on January 5, 1955, and soon became known as the "Archbishop of the Workers."
Pope Paul VI revitalized the Archdiocese of Milan, preached the social message of the Gospel, worked to win back the working class, promoted Catholic education at every level, and supported the Catholic press. Worldwide attention was given to the Archbishop of Milan because of his strong impact on the revitalization of Milan. Pope Paul VI was appointed to the Central Preparatory Commission for Vatican II and also to the Technical Organizational Commission.
Pope Paul VI was elected pope on June 21, 1963, with a determination to hold firm to basic Catholic teaching on faith. Pope Paul VI was a strong supporter of collegiality, the collective responsibility of all the bishops under the pope for the general welfare of the Church. Throughout the pontificate of Pope Paul VI the tension between papal primacy and the collegiality of the episcopacy was a source of conflict. On September 14, 1965, Pope Paul VI announced the establishment of the Synod of Bishops called for by the Council fathers. Celibacy, removed from the debate of the fourth session of the Council, was made the subject of an encyclical, June 24, 1967; the regulation of birth was treated in Humanae vitae July 24, 1968, his last encyclical. The controversies over these two pronouncements tended to overshadow the last years of Pope Paul VI's pontificate.
Those who knew Pope Paul VI describe him as a brilliant man, deeply spiritual, humble, and gentle, a man of "infinite courtesy." His successful conclusion of Vatican II has left its mark on the history of the Church. History will also record his well received address to the United Nations in 1965, his encyclical Populorum progressio (1967), his second great social letter, Octogesima adveniens (1971), and his apostolic exhortation, Evangelii nuntiandi, his last major pronouncement which touched on the conception of liberation and salvation. Pope Paul VI supported all efforts for social advancement in the emerging nations of the Third World.  Pope Paul VI's first papal visit was to the United Nations headquarters in New York on October 4, 1965, and he was the first pope to visit all five continents, and the first since Saint Peter to visit the Holy Land. Pope Paul VI will be remembered for his work toward the reunion of all Christians, his reaching out to the multitudes of non-Christian religions, his internationalizing the Roman Curia and his untiring work for peace.  Pope Paul VI had an exceptional capacity for work which lasted until the end. Pope Paul VI died on the Feast of the Transfiguration, August 6, 1978, at the pope's summer residence in Castel Gandolfo.  Pope Paul VI requested a simple funeral with no catafalque (a raised and decorated platform on which the coffin of a distinguished person lies in state) and no monument over his grave.

Pope Francis’ General Audience – October 15, 2014

"Christian hope is not simply a desire, a wish: for a Christian, hope is expectation, fervent, passionate expectation for the final and definitive fulfillment of a mystery, 

the mystery of God’s love."

Dear Brothers and Sisters, Today we want to ask ourselves: in the end, what will the People of God be? What will become of each one of us? What must we expect? The Apostle Paul encouraged the Christians of the community of Thessalonica, who asked themselves these same questions, and he concluded: “”And so we shall always be with the Lord!” (1 Thessalonians 4:17).
It is emblematic in the Book of Revelation how John, taking up the intuition of the prophets, described the last, definitive dimension in terms of the “new Jerusalem, coming down out of Heaven from God, prepared a s a bride adorned for her husband” (Revelation21:2). See what we await! And see, now, who the Church is: she is the People of God that follows the Lord Jesus and which prepares herself, day after day for the encounter with Him, as a bride with her husband. And it is not just a way of speaking: they will be true and proper nuptials! Yes, because Christ, becoming man like us and making us all one with Him, with his Death and His Resurrection has truly wedded us and has made us his Bride. And this is nothing other than the fulfillment of the design of communion and love woven by God in the course of the whole of history.
There is another element, however, which comforts us ultimately and which opens our heart: John tells us that in the Church, Bride of Christ, the “new Jerusalem” is rendered visible. This means that the Church, in addition to being Bride, is called to become a City, symbol par excellence of human coexistence and relationship. How lovely, then, it is to be able to contemplate already, according to another much more thought-provoking image of Revelation, all peoples and all nations gathered together in this city, as in a dwelling, “the dwelling of God” (cf. Revelation 21:3)! And in this glorious framework, there will no longer be isolation, prevarications and distinctions of any sort – of a social, ethnic or religious nature – but we shall all be one in Christ.
In the presence of this unheard of and wonderful scenario, our hearts cannot but feel confirmed strongly in hope. See, Christian hope is not simply a desire, a wish: for a Christian, hope is expectation, fervent, passionate expectation for the final and definitive fulfillment of a mystery, the mystery of God’s love, in which we are reborn and in which we already live. And it is the expectation of someone who is about to arrive: it is Christ the Lord who makes Himself ever closer to us, day after day, and who comes to introduce us finally into the fullness of His communion and of His peace. The Church now has the task to keep alight and well visible the lamp of hope, so that it can continue to shine as the sure sign of salvation and be able to illumine, for the whole of humanity, the path that leads to the encounter with the merciful face of God.
Dear brothers and sisters, see then what we expect: Jesus’ return! The Church-Bride awaits her spouse! We must ask ourselves, however, with much sincerity: are we truly luminous and credible witnesses of this hope? Do our communities still live in the sign of hope of the Lord Jesus and in the warm expectation of His coming, or do they seem tired, sluggish, under the weight of toil and resignation? Do we also run the risk of exhausting the oil of faith, of joy? Let us be careful! We invoke the Virgin Mary, Mother of hope and Queen of Heaven, to keep us always in an attitude of listening and of expectation, so that already now we can be permeated with the love of Christ and take part one day in the joy without end, in full communion with God.

The Third Article of the Creed

“Who for us men, and for our salvation, came down from the Heavens, and was incarnate of the Holy Spirit and the Virgin Mary, and became man.”

The third article of the Symbol of Faith is the statement of how the Son of God descended from Heaven to earth, took upon Himself a body, human in every way but without sin, and was incarnate. He took on not only the body, but the soul of a man and became perfectly human without ceasing to be God at the same time. He became God incarnate. The Son of God descended from Heaven and became a man (God incarnate) in order to save people from the power of the Devil, sin and eternal death. Sin is the transgression of the law (I John 3:4). That is, sin is an offense against the Law of God. Sin arises in people by the action of the Devil, who tempted Eve in Paradise, and through her, Adam, and persuaded them to break the commandment of God.
The fall into sin of the first people, Adam and Eve, broke down the nature of mankind. Sin in people clouded their intelligence and will. To the body it brought sickness and death. People began to suffer and to die. By their own power, people were not able to conquer sin in themselves and in their descendants, or to correct their intelligence, soul and heart, and to destroy death. This can be accomplished only by God, the Creator of all.
The merciful Lord gave a promise to people that the Savior of the world would come to earth to deliver people from the power of the Devil and eternal death. When the time of salvation came, the Son of God came to dwell within the pure Virgin Mary and, through the descent of the Holy Spirit upon Her, received from Her the nature of man and was born in a supernatural way "of the Holy Spirit and the Virgin Mary." The Most-holy Virgin Mary was a descendant of the family of King David. She was the daughter of the righteous Joachim and Anna. The Most-holy Mary is called a Virgin because She, out of love for God, promised to never marry. She is called Ever-virgin because She always remained a virgin, before the birth of the Savior, at the time of the birth, and after the birth.
The holy Church calls the Virgin Mary the God-Bearer (Theotokos), and holds Her more sacred than all created beings, not only people, but angels. "More honorable than the Cherubim, and beyond compare more glorious than the Seraphim" we declare of Her because She is the Mother of God Himself. Thus, according to the inspiration of the Holy Spirit, the righteous Elizabeth addressed Her, and whence is this to me, that the Mother of My Lord should come to me? (Luke 1:43). Through His prophets, the Lord God showed many signs of the coming of the Savior into the world. For example:
The Prophet Isaiah predicted that the Savior would be born of a Virgin (Isaiah 7:14) and with remarkable clarity foretold His suffering (Isaiah 5:7-8; 9; 10; 11; 12; 53). The Prophet Micah prophesied that the Savior would be born in Bethlehem (Micah 5:2; Matt. 2:4-6). The Prophet Malachi predicted that the Savior would come to the newly built temple in Jerusalem, and that before Him would be sent the Forerunner, like the prophet Elias (Mal. 3:1-15). The Prophet Zechariah predicted the triumphal entry of the Savior into Jerusalem on a "colt, the foal of an ass" (Zech. 9:9).
King David in the twenty-first psalm described the Savior’s suffering on the cross with such accuracy that it seems as if he had seen the crucifixion himself. The Prophet Daniel, 490 years before Christ, prophesied the date of the appearance of the Savior, predicted His crucifixion, and after it, the destruction of the Temple in Jerusalem and the cessation of Old Testament sacrifices (Daniel 9).
When the Son of God, Jesus Christ, came to earth, many righteous people recognized Him as the Savior of the world. The wise men of the East recognized Him by the star which shone in the East before the birth of Christ. The shepherds in Bethlehem recognized Him from the angels’ proclamation. Simeon and Anna recognized Him by a revelation from the Holy Spirit when he was brought to the Temple. John the Baptist recognized Him in the Jordan River, at the time of baptism, when the Holy Spirit descended upon Him in the form of a dove, and the voice of the Father testified, This is My beloved Son, in Whom I am well pleased (Matt. 3:17). Many people recognized Him by the superiority of His teaching and especially by the miracles that He did.
For our salvation, Jesus Christ accomplished His teachings, His life, His death, and His resurrection. His teachings are for our salvation when we accept them with all our heart, and behave in accordance with them, when we emulate in our own lives the life of the Savior. As the false word of the Devil, accepted by the first people, became in people the seeds of sin and death, so the true word of Christ, sincerely accepted by Christians, becomes in them the seeds of holy and immortal life.

Four Reasons Why Early Christianity Grew So Quickly

The rapid growth of the early Christian church is a source of perennial fascination. As Rodney Stark, a sociologist of religion who has written extensively on the topic, put it: “ How did a tiny and obscure messianic movement from the edge of the Roman Empire dislodge classical paganism and become the dominant faith of Western civilization?” In developing his answer to this question, Stark combines historical research with insights from the social-scientific study of religious movements and conversion. Among various points and case studies, he advances four main reasons for Christianity’s growth.

1. Social Networks : Again and again, research shows that religious conversions happen “…through social networks, through a structure of direct and intimate interpersonal attachments.” Everyday friendships and the personal interactions of average believers are what makes the greatest difference — nowadays and in the past.

2. Caring for the sick, widows, and orphans: Plagues, fires, natural disasters, and devastation from riots or war were semi-regular occurrences in the cities which the early Christians called home. What distinguished Christians was their response to these all-too-frequent calamities. Instead of fleeing to the countryside to escape the most recent plague, they stayed to care for their own — and for others. Even without any knowledge of medical science   , the simple act of providing food, water, and shelter to sick people vastly improved survival rates    in times of widespread disease. It also sent a powerful message of solidarity to those pagans who happened to receive a helping hand. The results, over time, were shifting social networks and regular conversions to this community of faith so dedicated to service.

3. Stance against adultery, abortion, and infanticide: The ancient Roman world was not kind to women and children. Married men could sleep with other women (especially slaves and prostitutes), and the unwanted offspring of these unions were usually aborted or simply left to die from exposure after birth. Christians spoke out against all of these practices, exhorting the followers of Jesus to remain faithful in marriage (even the men!), and to care for the most vulnerable members of society: little babies. Some Christians would even rescue abandoned babies, raising them as their own. All of these beliefs and actions led to higher birth and adoption rates.

4. A Theology of Love: The actions described above — engaging one’s neighbor, caring for the sick, rescuing little babies — reflect certain Christian theological principles. The most important one is the insistence that God loves the world He has created and that He desires those who love Him to also love their fellow man. In our post-Christian context, such an idea seems self-evident. It’s almost a cliché. Yet an all-encompassing ethic of love is a radical idea. We believe in it so widely nowadays, at least on a theoretical level, only because Christianity incorporated it so successfully into the very being of Western civilization over centuries. In The Rise of Christianity, Stark does the math, and shows that a social movement numbering only 1,000 people in 40 A.D. could easily grow to 25 or even 35 million by the fourth century, despite all of the challenges of the ancient world — if the members of the movement lived according to the principles spelled out above. Doing so leads to very tangible demographic results: 40% growth per decade for hundreds of years.
What are we to do with this information? First of all, we must set aside the pietistic belief that Christianity’s early growth happened entirely because of miracles — the signs and wonders wrought by a special out-pouring of the Holy Spirit. Certainly, the providence and grace of God is always an essential factor. Yet a full look at the evidence reveals that much more was at play. Ignoring the other contributing factors has the unfortunate consequence of breeding complacency: if modern Christians think that the early Church’s growth was “merely” miraculous, then there’s little to learn and nothing to do. We are left with prayer and hope, but no concrete action. Research like Stark’s provides an unmistakable and powerful lesson: the regular witness of ordinary, every-day Christian people tending to the poor, the orphans, and the sick in their own urban communities contributed decisively to early Christianity’s tremendous growth. If we, as modern Christians, want similar results, we must act in the same manner. To be faithful to God’s self-revelation in Jesus Christ requires more than coming to Church; it also entails being the Church — that body of God’s adopted children    called to manifest His love in the world.

«Вірні в Україні не очікують зміни вчення Церкви про подружжя», – Блаженніший Святослав на Синоді у Ватикані.

     Другого дня роботи III Надзвичайної асамблеї Синоду Єпископів, що проходить у Ватикані, Глава УГКЦ говорив про основні проблеми та виклики сімейного життя та подружжя в Україні. У спеціальній доповіді на післяобідній сесії перед синодальними отцями він наголосив, що особливо в умовах війни сім’я стала «останньою фортецею та прихистком людської гідності». На переконання Блаженнішого Святослава, в Україні існує велика повага до християнського подружжя як Таїнства, хоча й спостерігається багато проблем у родинному житті. Серед них Отець і Глава УГКЦ вказав, зокрема, на проблему розлучень і повторних одружень без подальшої належної та впорядкованої участі в житті Церкви. «Багато розлучених одружуються вдруге, ходять до церкви, але не відчувають необхідності врегулювання їхнього подружнього життя», – наголосив Предстоятель УГКЦ. Саме тому, на його переконання, ця проблема має стати пріоритетною у підготуванні до святого таїнства Подружжя та «вимагає від Церкви особливого пасторального супроводу молодих подружніх пар впродовж перших п’яти років їхнього сімейного життя». Незважаючи на ці та інші проблеми подружнього життя, Блаженніший Святослав не бачить їх вирішення через «звуження доктринальних горизонтів та «припідлаштування» основних правд християнської віри про подружжя та сім’ю до потреб сучасного світу». Розповідаючи про потреби вірних в Україні, він також висловив сподівання, що досвід східнохристиянської традиції буде корисним у душпастирстві «зранених сімей».
     Додамо, що спеціальний Папський Синод розпочав свою роботу 5 жовтня і проходитиме у Ватикані декілька тижнів. Окрім головної теми - розлучень та повторних одружень, його учасники дискутуватимуть про одностатеві шлюби та контрацепцію. На завершення буде опубліковано документ, який підсумує головні теми, а також стане базовим документом для наступної роботи Асамблеї в 2015 році.

Глава УГКЦ подарував Папі книжку про дітей українських іммігрантів…

     Сьогодні вранці на зустрічі зі Святішим Отцем Франциском Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, подарував йому книжку “Діти емігрантів про себе”. До видання увійшли листи дітей до своїх батьків, які виїхали за кордон у пошуках роботи. На її сторінках біль дітей, історії про їх життєві та дитячі роздуми. Перебуваючи у Ватикані для участі в Папському Синоді про сім’ю, Блаженніший Святослав у такий спосіб вирішив пригадати також проблему виховання та душпастирства дітей іммігрантів. Відомо, що українці, 80 відсотків з яких жінки, є п’ятою за кількістю етнічною спільнотою серед іммігрантів  Італії. Видання вийшло у світ італійською мовою у видавництві Фундації “Мігрантес” з ініціативи о. Марка Семегена, пасторального координатора для українців греко-католиків Італії. “Ця книга спонукає Церкву до душпастирської праці з дітьми іммігрантів та є справжнім викликом для Церкви”, - переконаний монсеньйор Жан-Карло Перего, директор Фундацєї “Мігрантес” Єпископської Конференції Італії.

УКРАЇНА І БЛИЗЬКИЙ СХІД В ЦЕНТРІ УВАГИ УЧАСНИКІВ ПЛЕНАРНОЇ АСАМБЛЕЇ РАДИ ЄПИСКОПСЬКИХ КОНФЕРЕНЦІЙ ЄВРОПИ.

      Звернення, яке після закінчення засідань прийняли учасники щорічної Пленарної Асамблеї Ради Єпископських Конференцій Європи, присвячене ситуації в Україні та на Близькому Сході, починаючи від Святої Землі. Засідання, в яких від України брали участь три ієрархи – Глава Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Блаженніший Святослав Шевчук, Голова Конференції Римо-Католицьких Єпископів України Мєчислав Мокшицький та Єпарх Мукачівський Мілан Шашік – тривали від 2 до 4 жовтня 2014 р. і були присвячені темі «Сім’я і майбутнє Європи». 3 жовтня учасники Асамблеї мали зустріч із Папою Франциском. У Зверненні, прийнятому після засідань, вказано, що учасники Пленарної Асамблеї Ради Єпископських Конференцій Європи з великою співучастю вислухали доповіді єпископів з України та інших країн, які переживають надзвичайно серйозні труднощі, що супроводжуються великою кількістю жертв та біженців. Розглянуто також і події на Близькому Сході, починаючи від Святої Землі. Скрізь ситуація позначена спільним знаменником складності, насильства, страждань найслабших верств населення, невпевненості у майбутньому. Президенти Єпископських Конференцій європейських країн запевнили свою щиру молитовну близькість в Христі, що є Царем миру, та конкретну солідарність із страждаючим населенням. Одночасно вони заохотили християнські громади різних країн посилили свій вклад у діло примирення та миру, щоб були прийняті справедливі та своєчасні рішення. До цього додається також і біль з приводу нетерпимості до християн та інших меншин, яку єпископи рішуче засудили. Президенти Єпископських Конференцій Європи поділяють великі терпіння стількох братів і сестер у вірі та в людській природі, звертаючись до міжнародної влади із закликом прийняти дійові, ясні та негайні рішення, щоб покласти край цим трагедіям і щоб у найкоротший час, в умовах безпеки та свободи забезпечити повернення біженців на їхні землі.                                        

Як виховати зрілих батьків

Марко Ермес Лупарія - психолог і психотерапевт. Пов'язаний з оо. Сальваторіанами, відповідальний за рух Сальваторіанського академічного апостоляту, директор Центру підтримки сім'ї "Mater Salvatoris " і Центру Оази Елім - сальваторійської справи психологічної допомоги богопосвяченому життю. Ермес Лупарія три роки тому отримав свячення постійного диякона Римської дієцезії. Йому 49 років, з них 25 живе у подружжі. Має двох дорослих синів... 
     Це дуже проста річ, і, можливо, тому її так важко реалізувати. Чоловік та жінка мають перейти на новий рівень стосунків. Вони повинні забути про свої сімейні війни. Коротко кажучи, їм треба увійти в нову "симфонію стосунків". Йдеться про такий рівень взаємин, який дозволить обом правильно переживати свою чоловічість і жіночність. З огляду на це я хотів би звернути увагу на причини кризи батьківства. Отож, у певний момент історії західної культури батьки перестали бути батьками. До цього призвів виступ дітей проти батьків у той час, коли жінки почали боротьбу проти своїх чоловіків. Звичайно, кожен наслідок має свою причину. Бунт проти чоловіків та батьків був спричинений їхньою попередньою позицією щодо жінок та дітей. Придивляючись, наприклад, до фемінізму, можна побачити, що і в цьому явищі є позитивні сторони, оскільки воно є бунтом проти тиранії чоловіків. Але необхідно відмежувати тиранію від заперечення. Бо якщо жінка виступає проти насилля чоловіка, то бореться за свою гідність, але якщо вона заперечує чоловіків, то водночас перекреслює і себе як жінку. Тоді фемінізм стає патологією. У нинішньому світі ми зауважуємо патологічний фемінізм і незрілих батьків - залежних від жінок та матерів. Чоловіки є або вічними дітьми, або тиранами, жінки ж у відповідь безупинно з ними воюють. Щоб ситуація знову стала нормальною, як чоловіки, так і жінки повинні прийняти те, що чоловічість і жіночність є однаково добрими та природними. Обоє мають зрозуміти, що суть їхніх стосунків - дарувати себе одне одному, а не випробовувати свою силу, як це часто має місце в сучасному суспільстві. Але я вірю, що в майбутньому відбудеться зустріч, і жіночність з чоловічістю будуть взаємно збагачувати одне одного на екзистенціальному та духовному рівні.
     Чи ви погоджуєтеся з думкою, що криза батьківства пов'язана із загальним занепадом цінностей?        Звичайно. Ввічливість, пошана, шляхетність, відвага, приязнь чи вірність даному слову стали немодними. А якщо їх бракує, то й немає також місця для авторитету, яким від віків був батько. Сьогодні молоді люди хочуть жити "віртуально", тобто не тим, що реально існує, а тим, що "здається, є". А ЗМІ, тобто преса, телебачення, Інтернет, пропонують набагато цікавіше життя, однак несправжнє. Отже, замість батьків і вчителів з'явився "гігантський вихователь", який тримає молодь у руках.
     Тож як виховати?     Досвідчення зрілої любові батька, який не воює з матір'ю і не відчуває себе переможеним нею, відіграє надзвичайно важливу роль вже у пренатальному періоді розвитку дитини. Тоді вона має шанс набагато сильніше досвідчити любов Господа Бога. Але щоб так сталося, чоловік і батько повинен звернутися до ніжності, прихованої в його серці для того, щоб воно також стало "лоном", в якому опиниться його сім'я. І пізніше дозволити немовляті зростати, тобто пам'ятати, що дитина довірена батькам, проте не є їхньою власністю. Для цього потрібна Божа педагогіка, тобто терпляче, сповнене любові товаришування з сином чи дочкою. Тато не заміняє дитину в труднощах і не намагається відгородити її від них, він - розуміючий порадник і друг, якого не бояться, а поважають. Тільки така позиція батька дозволяє дитині мати правильні стосунки з Богом та іншими людьми

Колишній абортмахер віддав Папі знаряддя убивств

"Святіший Отче, цими руками я ще кілька років тому вбивав дітей. Дівчаток і хлопчиків. Тоді для мене це були "плоди", а замість того, щоб говорити про вбивство, я говорив про операцію аборту. Тепер віддаю через твої руки Богові ці знаряддя злочину". Так сказав доктор Антоніо Орієнте до Папи Франциска, вручаючи йому гінекологічну валізу, під час завершення конгресу гінекологів-католиків, скликаний, як і щороку, організацією "Mater Care". Папа прийняв лікарів на приватній аудієнції 20 вересня.
     Навернений…    Доктор Орієнте походить із Мессіни, він відомий на Сицилії гінеколог. Його історія облетіла Італію рік тому. На конгресі італійських гінекологів-католиків АІGОС він виклав її з подробицями. Один із присутніх там лікарів розповів про цю подію на порталі лікарів-католиків "Fermenti vivi". - Ми не знали доктора Орієнте. Пам'ятаю, як він вийшов на сцену і став говорити: "Мене звати Антоніо, я гінеколог і цими руками вбивав дітей інших людей". Нас обсипало морозом. Запала довга тиша. Ніхто не сподівався такого виступу. Доктор Орієнте говорив сухим і серйозним тоном. Без тіні емоцій. Нас зачепила лексика, яку він використовував, бо замість медичної мови "переривав вагітність" - він сказав: "я вбивав", замість "ембріони, плоди, клітини" - сказав "дітей".
     - Я зрозумів, що вбивав дітей, сказав доктор Антоніо Орієнте. - Що я вбивав зачатого Ісуса в кожному з них.  - Люди приходили під мій кабінет попросити про допомогу, - розповідає далі сам доктор Орієнте. - Вони казали: "Лікарю, я маю прикрість із молодою дівчиною... не хочу покидати сім'ю, я люблю свою дружину. Але та дівчина завагітніла, прошу мені допомогти...", і я допомагав. Або приходила дівчина: "Лікарю, це мій перший раз... я не хочу виходити заміж за цього хлопця. Батько мене вб'є. Допоможіть мені!" І я допомагав. Ані на мить не вважав, що роблю щось погане. Сицилійський гінеколог, з карими очима, чорним волоссям, милий і галантний, має гарну репутацію. Заробив добрий маєток. Одних жінок лікував, іншим убивав дітей, переконаний у правильності свого покликання. Його дружина, педіатр, лікувала дітей його пацієнток. - Моя жінка не повністю погоджувалася з тим, що я робив. Вона католичка, молилася за мене роками. Ми обоє не могли мати дітей. Боролися з ідіопатичним безпліддям і не могли знайти його причину, - продовжує доктор Орієнте. Він розповідає свою історію щиро. - Я боявся повертатися додому, бо завжди заставав там плач і розпач. Жінка не давала собі ради з тягарем бездітності. Одного вечора, по довгих роках цієї голгофи, я сів за столом у своєму кабінеті й розплакався. Я не хотів повертатися додому, не хотів більше бачити депресію своєї дружини. Плакав, як дитина. Й тоді Господь Бог прислав до мене молоде подружжя. Вони вже давно були моїми пацієнтами. Застали мене похиленого над столом. Я не витримав і розповів їм про своє страждання. Сам не знаю, чому саме їм. Вони ж мені відповіли: "Лікарю, ми не можемо вирішити вашу проблему, але ми б хотіли представити Вам того, хто знає, як Вам допомогти: це Ісус Христос".
     Молоде подружжя залишило гінекологові адресу й запрошення на молитву їхньої спільноти при парафії. Минали дні. Повертаючись одного вечора з клініки, доктор Орієнте затримується біля будинку, з якого лунає музика. Через вікно він бачить людей, які співають, а серед них і тих двох молодих, які сказали йому про Христа. Він входить.  - Я вийшов звідти цілком іншою людиною. Плакав і плакав, бо Хтось немовби зіслав мені світло. Тоді я зрозумів, що не можу просити про дітей для себе, якщо роками холоднокровно вбиваю інших, зачатих. Я сказав Богові: "Ніколи більше не буде смертей, аж до моєї смерті". Спільнота оточила гінеколога молитвою. Його життя почало змінюватися. Але в медичному середовищі на нього починають показувати пальцем. Він щоразу гірше заробляє, колеги його стороняться. Доктор Орієнте відмовляється робити аборти, переконує, що то вбивство.
     Антоніо Орієнте сказав Богові: "Ніколи більше не буде смертей, аж до моєї смерті".  - Я зрозумів, що вбивав дітей, - каже він. - Що я вбивав зачатого Ісуса в кожному з них. І несподівано у моєму житті, окрім труднощів, з'явилося найбільше світло! Одного дня я застав свою дружину, її нудило. Я відчував, що вона має швиденько зробити тест на вагітність. Вона не хотіла: "Я зробила їх сотні, навіщо ще один?" Але на моє прохання пішла наступного дня здати кров. І не могла повірити! Ми стали батьками! Я найбагатший. Минули роки. Подружжя Орієнте має зараз двох синів. - Моє життя повністю змінилося. Я менше заробляю, кількість пацієнтів також зменшилася. Я змінив фартух абортмахера на вбрання, в якому не можу робити нічого іншого, як тільки захищати та оберігати життя кожної людини, від зачаття. І саме тому я сьогодні почуваюся найбагатшим лікарем світу! - з гордістю каже італійський лікар на конгресах та лекціях. Сьогодні доктор Антоніо Орієнте - віце-президент Католицького товариства лікарів-гінекологів Італії. Він уже кілька років бере участь у маршах за життя, їздить і дає свідчення по всьому Апеннінському півострові. На свої конференції він часто запрошує дітей св. Джанни Беретта-Молля, з якими нещодавно познайомився. Після свого навернення перші кроки він скерував до санктуарію святої лікарки, яка віддала життя за свою останню доньку Джанніну. В Бергамо, на півночі Італії, доктор Орієнте дякував Богові за дар своїх дітей і за навернення. Це стало постійним місцем його подорожей

  

Вечірня молитва

Більшість з нас вступає в ніч спокою; ми відкладемо тяжкість дня, втому, тривогу, напругу, заклопотаність. Ми відкладемо все це на порозі ночі і увійдемо до забуття. У цьому забутті ми беззахисні; впродовж цих нічних годин лише Господь може покрити нас Своїм крилом. Він може захистити наші серця проти того, що може піднятися з наших ще не очищених, не просвічених, не освячених глибин. Він в силі захистити наші думки, наші сновидіння, врятувати наші тіла. Ми увійдемо до нічного спокою, але перед цим – пригадаймо тих, хто вступає в ніч, повну тривоги.

      У лікарні або в кімнаті хворого є люди, які не заснуть, тому що їм боляче, тому що їм страшно, тому що вони в тривозі за своїх люблених, з яких одні несуть разом з ними тягар їх хвороби, а інші усиротіють з їхньою смертю. Є люди в самоті в’язниці; деякі з них молоді, і десь за стінами є дівчина, яку вони люблять, є їх діти, їх товариші, є свобода, була надія – а зараз нічого не залишилося. Є і такі в’язниці, де ночі жахливі, де зараз почнуться допити; вони тривають довгі години в серцевині ночі; когось битимуть, хтось буде підданий тортурам. Вони повернуться в свої камери знесиленими і вступлять в день, в якому для них не буде відради, один страх перед прийдешньою ніччю. Зараз над ними замикається ніч, страх закутує їх тіло, їх душу. Крім того, є у всіх містах ніч галаслива, ніч барів, ніч азартних ігор, ніч п'яниці, ніч, в якій хлопці і дівчата втратять чистоту; ніч, коли подружжя, забувши любов, охоплене тільки бажанням, будуть грубі один з одним. Є люди, які втратять честь, і кому соромно буде прокинутися вранці. Є і ті, хто користується всім цим, хто споює, хто спокушає, хто отруює наркотиками, ті, хто сміється демонським сміхом, не розуміючи, що вирішується їх вічна доля. Тих – нехай збереже Господь; але цих – хай помилує їх Бог!

     І є в цій ночі ті, хто предстоїть перед Богом: мати в узголів’ї дитяти; дружина, чоловік біля вмираючого супруга; є всі ті, хто присвятить ніч молитві. Є в ній хлопчик, який в одинадцять років пішов з Москви, сказавши матері: "Бог кличе мене молитися в лісі"; пройшло вже п'ять років; він один в лісовій гущавині, серед снігів лютої російської зими. І скільки, скільки інших! У цій ночі не засне лікар, і доглядальниця боротиметься з сном. Є цілий світ життя і страждання, і надії, і смерті... і радості, і Божественної присутності; все це є в цій ночі. Перш ніж вдатися до відпочинку, подякуймо Богові за все, що Він нам посилає, і попросім, щоб  і прощення, і милість. Нехай сам жах стане не кінцем, а новим початком. Хай Той, Хто перед обличчям зради пізнав жах в ночі Гетсиманській, пригадає всіх тих, для кого ця ніч не стане часом спокою і відпочинку. Хай згадає Він і нас, легко ранимих і беззахисних: ми віддаємося в Його руку з вірою, і з надією, в радості від того, що в міру своїх сил ми любимо Його, і що ми люблені Ним аж до Хреста і Воскресіння. Амінь.

Блаженніший Святослав у Сіднеї:

«Ми сьогодні покликані зректися фальшивих уявлень про те, якою повинна бути Україна»

Узяти на себе свій хрест – значить піти тою життєвою дорогою, якою кличе нас Ісус Христос до себе. Не шукати інших доріг. Не заздрити ближньому, не думати, що комусь у житті живеться легше від мене, але йти тою дорогою, якою кличе мене Господь Бог, з усіма її труднощами і радощами. «Зректися себе самого означає зректися своїх фальшивих уявлень про власну вигоду і прийняти правду в усій її повноті, узяти на себе свій хрест. А йти за Христом означає не зупинятися на цій дорозі. Не стояти з цим хрестом, а йти вперед. Слова про хрест Христовий і про правила християнського життя по-особливому звучать для нас українців, для України в цілому», – відзначив Предстоятель. «Ми сьогодні, можливо, покликані, – вважає він, – зректися фальшивих уявлень про те, якою є чи повинна бути Україна». Блаженніший Святослав пригадав слова Святішого Папи Франциска на канонізації Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ: вони мали відвагу споглядати на рани розп’ятого Христа під час ІІ Світової війни. «Сьогодні, розпинають Христа у тілі нашої Церкви, стріляючи в нас. Якщо ми будемо зараз зупинятися, самі себе жаліти і плакати над своїми ранами, то не побачимо нового життя і воскресіння». «Тому Христос каже нам сьогодні: не сумуйте і не плачте. Беріть хрест і йдіть за мною в життя», – просить задуматися Блаженніший.

     Він заохотив українців, вірних нашої Церкви, які живуть в Австралії, «не соромитися розп’ятого Христа». «Якщо ви шукаєте, в який спосіб зберегти всю ту спадщину, що її привезли ваші батьки на святу землю Австралії, пам’ятайте, що без хреста Господнього немає майбутнього. Бо тільки через нього виходить воскресіння», – наголосив проповідник австралійським українцям. «Я прошу вас: любіть свою Церкву, користайте з її духовної сили, не шукайте духовної послуги в інших Церквах. Бо Христова Церква - це щось набагато більше, ніж людська культурна організація, яка зберігає якусь національну спадщину. Церква зберігає джерело вічного життя, постійної наснаги, сили і воскресіння. Сьогодні ми молимося, щоб Господь подав мир нашій українській землі, щоб через рани наших солдатів, волонтерів, через кров, яка була пролита на Майдані, Господь Бог дарував у належнім часі воскресіння, мир, свободу і незалежність нашій державі». Ми зараз переживаємо складні часи… Україну вкотре розпинають

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ДЛЯ ВИХОВАТЕЛЯ.

Служи охоче і з радістю, якщо бажаєш наказувати

 Чи доречно наказувати дітям, чи це застаріле поняття? Якщо індивідуальність дитини має не просто право на існування, а ще й потребує особливого піклування, тоді чи не в тому полягає основне завдання вихователя, щоби створити таке середовище, де дитина могла б себе цілковито відкрити? Чи повинні ми її обмежувати вимогами і заборонами? Чи дозволено йти проти її волі? Багато людей ставлять такі питання і ми хочемо на них відповісти.

     Зрозуміло одне: без покори спільність між людьми може проіснувати не дуже довго. Будь-яка сім'я розпадеться, коли в ній не всі з готовністю виконують доручені обов'язки і підкоряються, іншими словами є послушними. Будь-яка форма державного управління розпадеться, якщо не буде слухняності. Жодна робота не буде виконана, якщо всі відкажуться служити. Таким чином ідуть справи у суспільному житті. Жоден учитель не дасть знання учневі, котрий не підкоряється його вимогам. Ніхто не залишиться на робочому місці, якщо люди не будуть виконувати свої службові і посадові обов'язки. Ми можемо дивитися на світ, як нам захочеться, однак без послуху ми не можемо обійтися. 

     Отже, ми хочемо прищепити нашим дітям послух. Він повинен стати для них життєво важливою звичкою, як і багато інших, які формують у дітей моральне сприйняття світу, братню любов, релігійні переконання. Наші діти повинні слухатись з бажанням і радістю, тому що вони дійсно цього хочуть, а не похмуро і з відразою, тільки тому, що вони зобов'язані бути послушними. Не випадково ми вже говорили про звичку до порядку, про справедливість і увагу до особистості вихованців. Без цих основних принципів, котрими повинен керуватися вихователь, радісне, добровільне підкорення просто неможливе. Той факт, що ми вводимо дітей в упорядковану сімейну спільноту і робимо їх її частиною, є першим уроком підпорядкування без слів, але справді повним вражень для маленького жителя Землі. Вони розуміють це швидко і непомильно. Ця постійна звичка до необхідного, природнього і надприроднього добра є найкращою школою послуху для дитини. Тверда, одностайна настанова надзвичайно необхідна. Недопустимо, щоб батько забороняв те, що дозволяє мама, або навпаки. І не можна допускати, щоби сьогодні дозволялось те, що завтра буде заборонено. Строгий порядок регулює раз і назавжди, що можна, а що ні, і це поширюється на кожного члена сім'ї. Якщо мати і батько самі з радістю і бажанням дотримуються святого порядку своєї сімейної спільноти, в якій вони самостійно і усвідомлено приймають необхідні обмеження власної свободи, без довгих суперечок і скарг, діти також ростуть в подібній атмосфері послуху. Чи хто-небудь засумнівається в тому, що в душі дитини залишаться зовсім інші враження, коли батько, наприклад, скаже: "Ходімо, дитино, нам потрібно вчасно повернутися з прогулянки додому, щоб мама нас довго не чекала з вечерею", ніж коли буде буркотіти: "Пора рухатися, бо мама буде сваритися". Сім'ї підходить приказка: "Тон народжує музику". Жаль, що про це часто забувають. 

     Багато батьків, не зважаючи на всі свої зусилля заставити дітей бути послушними не можуть добитися успіху, тому що в них немає порядку у всьому способі життя, а вимоги і заборони, відірвані від всеобіймаючого сімейного порядку, видаються установленими лише для дітей, або тому, що вони самі собі протирічать, або що немає виразної, завжди діючої вказівки, часто також тому, що вони забагато наказують чи забороняють. Часто батьки плетуть навколо дітей колючий дріт із "тобі не можна" і "ти повинен". На кожному кроці дітей переслідують вказівки батьків. Це не приведе до добра. Нам необхідно вчитися поважати особу дитини. Ми повинні обмежити наші вимоги і заборони до необхідного рівня і не повинні намагатись виправити наших дітей наказами. Нам потрібно старатися втілити перед їх очима добро, як заповітну ціль, як визначний поступок, будити в них захоплення добром. Необхідно, щоб діти могли самостійно виражати своє волевиявлення. Наприклад, відвідування недільної св. Літургії в християнських родинах обов'язкове для всіх. До цього нікого не потрібно просити. А відвідування св. Літургії в будні дні є тим добром, до якого ми прямуємо, навчаємо, бажаємо розбудити своїм прикладом. Тут не потрібне ніяке силування. Або вимога заховувати піст у п'ятницю - закон. Це стосується і дитини. Однак відмова від солодощів чи які-небудь інші маленькі самостійні переборення під час посту не повинні нав'язуватися батьками, а повинні бути самостійним рішенням, яке потрібно періодично, приязним способом заохочувати і підтримувати. 

      Коли ми розуміємо ці відмінності і вимагаємо та формуємо лише необхідне, тоді ми не зломимо волі дитини, ми лише будемо допомагати їй зміцнювати силу волі, а також вчити добра. Ми відівчимо дітей від впертості, котра згідно зі старою приказкою є силою нерозуму. Тоді не важко пояснити дітям, які підросли, основи вимог і заборон. Те, що в дітей є простою звичкою, повинно з роками, з їх здібностями, стати свобідно вибраним вчинком. Наші дорослі діти повинні підкорятися, тому що вони бачать і розуміють причину, моральне добро такої поведінки. Особливо для цього необхідний приклад батьків. Чи наші діти повинні на прикладі нашої поведінки вчитися і розуміти наскільки згубні наслідки нерозважного способу життя? Там, де є взаємна підтримка є і повага. Там, де є взаємне ушанування, не важко дається служіння, легко дається послух, не порушується прекрасна гармонія.            

Любов не полонить, вона завжди залишає можливість вибору

Одного разу мале ягня побачило діру у загорожі, через яку могло пролізти тільки воно. Не довго думаючи, вистрибнуло і опинилося на волі. Радості не було меж: ягня підстрибувало, співало, глибоко вдихало повітря, вказуючи, що вдихає свободу.  “Яке гарне відчуття бути вільним!” – так сказавши, воно побігло у незнаний край і зникло у далині. Поволі день схилявся до заходу, наставала темрява, приходила ніч і глибока темінь, нічого не було видно. У цій темряві воно на нещастя заплуталось у тернині і після багатьох намагань не змогло визволитись. Враз із цим прийшло почуття страху і потреба опіки. В одну мить, десь зовсім недалеко, ягня відчуло якесь гарчання і важкий, лякаючий подих. Промінь світла, що відходило від місяця, стрімко прорізав цю темряву і вже стало видно якусь постать із страшними обрисами, зеленими очима і виблискуючими зубами. “Небезпека!” – усвідомило ягнятко і почало намагатись утікати що було сил, але все намарно. Воно здійняло крик помочі і благало про допомогу. Небезпека насувалась все ближче і ближче. Прийшла думка про кінець свободи, більше того, вже наблизився кінець життю. На превеликий подив “небезпека” враз відступила, а натомість ягня відчуло чиїсь міцні, але ніжні руки, що взяли і пригорнули міцно до теплих грудей. Це був пастир, його кликали “Добрим Пастирем”. Він нічого не питав, не домагався пояснень, не сварив, лише міцно притиснув до грудей, передаючи тепло, враз із ним також почуття безпеки і спокою. Незабаром були в дома. Пастир положив спляче, втомлене ягня у стайні, а сам далі сів біля вогню на сторожі. Наступного ранку усі просили, щоб Добрий Пастир залатав дірку у загорожі, але на превеликий подив усіх він цього не зробив. Багато потім наближувалось до діри, багато заглядало крізь діру, щоб побачити щось інше, а може вдихнути іншого повітря? Ягня дивилось на них і не відповідало нічого, от лишень час від часу дивилось на свого Доброго пастиря, бажаючи переконатися, що воно біля нього. Незабаром вони всі вийдуть із кошари і будуть поза огорожею, будуть на свободі. Та все ж будуть почуватися у безпеці, дивлячись час від часу за пастирем і переконуючись, що є близько нього. Любов не полонить – вона завжди залишає можливість вибору. А якщо і ставить якусь загорожу, то для того, щоб вберегти і захоронити від небезпеки.          

Світові дні молоді – час для того, щоб знайти своє місце у Церкві та відчути покликання

     «Світові дні молоді – це вияв постійного піклування Церкви про молодих людей. Саме тому Церква, об’єднана навколо Наступника Петра, повинна щораз більше в усьому світі звертати увагу на молодь, виходячи назустріч їх очікуванням, вказуючи їм на певність, якою є Христос, правду, якою є Христос, і любов, якою є Христос».

Святий Іван Павло ІІ, Слово до Колегії Кардиналів, 20 грудня 1985 р.

Молоді люди шукають своє місце у світі. Можливо, тому вони так часто змінюють місце навчання в університеті, місце проживання, бо не можуть знати, що вони хочуть. У період Світових днів молоді і підготовки до цих днів кожна молода людина може знайти собі місце у Церкві, без огляду на те, звідки вона походить, чим щоденно займається. Людина може відчути, що є важливою частиною Церкви, такою частиною, про яку ми читаємо в період Апостолів і яка триває зараз. Молоді люди під час Світових днів молоді знаходять своє покликання.Особа Івана Павла ІІ, Бенедикта ХVІ і Франциска – це магніт, який притягує молодих людей. Папи вміють говорити з людьми, починати діалог, ставити запитання, давати відповіді. Незважаючи на те, що на Світових днях молоді є дуже багато людей, молодь не відчуває цієї зустрічі як натовп, але переживає цю зустріч особисто. У Святому Письмі і у словах Папи кожен знайде слова, якими буде керуватися в житті. Світові зустрічі молоді – це прекрасне засвідчення універсальності Церкви. А також унікальне місце, де можна знайти свою другу половинку

Жартуємо Українською

Вокзал на Волині.
Біля виходу дідок смалить люльку.  
А дим такий, що очі виїдає…       Підходить до нього міліціонер.    
- Шановний, тут палити заборонено!
Хіба ви не бачите, що он на тій вивісці написано?    
- А що там?    
- «Курить запрещено!»  
- А!   Та то для москалів