THE SIXTH DAY OF CREATION: THE FASHIONING OF MAN

On the first Wednesday of Lent, we rehearse the sixth day of creation. We catch a glimpse of our beginning, and discern a sign of that path we must follow, if we are to arrive at that glorious end for which we were created. God created us according to His own image. And from the very beginning, this humanity according to the image was to exist as male and female (Gen. 1:26). There is an essential difference between man and woman, woven by God into the fabric of creation – stitched even into the pattern of our being according to His image – and this difference is something “very good” (Gen. 1:31). God willed that this difference take the form, not of division, but profound union (Mt. 19:5-6). As Apostle Paul writes, “In the Lord …woman is not independent of man, nor is man independent of woman” (1 Cor. 11:11-12). This is a “great mystery,” Paul tells us, pointing us to the union of Christ and the Church (Eph. 5:32). In the book of Proverbs, we read: Three things are too wonderful for me; four I do not understand: the way of an eagle in the sky, the way of a serpent on a rock, the way of a ship on the high seas, and the way of a man with a maiden (Prov. 30:18-19).

There is a kind of prophecy, written into our fashioning as male and female. But if it is prophecy, then we ought not to look either to Adam and Eve or to ourselves for its fulfillment. In our very being, we are all fundamentally incomplete. Our very creation as male and female is a mystery, a sign, pointing beyond. “The work of God is the fashioning of the human being,” says St. Irenaeus of Lyons. Creation is God’s project to raise up a fully-formed, mature human being: that “living man” who, as Irenaeus proclaims, will be “the glory of God,” whose life is the vision of God; that man in whom the image of God is fully actual. The first man and woman short-circuited this process (Gen. 3). Later, Adam fathered a son after his own image and likeness, and then died (Gen. 5:3-4). Today’s reading from Proverbs shows us the results of this situation: a picture of fallen man and woman, man and woman standing in the tension between good and evil, wisdom and depravity (Prov. 2:1-22).

Now we heard in Genesis that after creating man and woman on the sixth day, God rested from all His works (Gen. 2:2). It was for this reason that the Israelites rested on the Sabbath. Yet according to the Apostle John, when the Jews sought to attack our Lord for healing on the Sabbath, He said to them; “My Father is working still, and I am working” (Jn. 5:17). The true Sabbath – the seventh day of creation – had not yet arrived. The first Adam was but a type, a pre-figure of the one to come (Rom. 5:14). The work of the sixth day was not yet finished. In the life and ministry of Christ, God was still at work, fashioning the human being.

 God created man in the year 33, on a hill in Palestine called Golgotha. On the sixth day of the week, on Holy Friday, the true man, “the image of the invisible God, the firstborn of all creation” (Col. 1:15), is heralded by Pontius Pilate, as he brings forth the thorny-crowned, purple-robed Jesus and announces to the crowd, “Behold the man!” (Jn. 19:5)

“The Savior first and alone showed us the true human being.”In the man on the Cross, at the limit-point of death, we see our own humanity in that state of relationship intended from the beginning: a complete offering of our life to the Father, in a love that gathers into its embrace the entire world. From the Cross also is revealed the “Woman,” the New Eve, “the Mother of all the living” (Gen. 3:20; cf. 3:15; Rev. 12:1-17), the first-fruit and sign of the Church, distinguished by her co-suffering love for man (Lk. 2:35): When Jesus therefore saw his mother, and the disciple standing by, whom he loved, he saith unto his mother, ‘Woman, behold thy son!’ (Jn. 19:2)

This is the sixth day of creation, the “lifting up” of Jesus (Jn. 12:32), the fulfillment of the Father’s plan to raise up a fully formed “man.” This is the day on which the Lord concludes His work, with a word spoken from the Wood, saying, “It is finished” (Jn. 19:30). This is the sixth day, on which Adam sleeps, and a Bride is fashioned for him out of his side, in blood and water (Jn.19: 34). On the seventh day, God rests from all His work (Gen. 2:2): in the tomb, on Holy Saturday, the great Sabbath of the Lord. And after this: the mystery of the age to come.  In the present season, we enter anew upon the path that will lead us to that sixth day of creation: the passion and death of Christ. This is the reason for the fasting, the abstinence, the services, and the spiritual readings the Church enjoins upon us: we renew our commitment to the task of becoming authentic human beings. The world in which we live is a marketplace of idols, where a multitude of false gods seek to rule over men. As the Psalmist tells us, those who make idols and trust in them become like unto them (Ps. 115:1-8; Ps. 135:15-18). Humanity itself is monstrously disfigured when it is conformed to the idols of money, strife, power, and lust.
By fasting from our passions, we are set free from these false images of man. We renounce that pseudo-humanity which we have  fashioned by sin, in order that we might become true men and women, created according to the image of Christ – “the whole Christ, head and body” (Augustine). Glorifying God in our bodies (1 Cor. 6:20) on the way of the Cross, slowly, by the work of the Spirit, we are being “conformed to the image of the Son, that he might be the firstborn among many brethren” (Rom. 8:29). This Lent, may we make our own these words of St. Ignatius of Antioch, written to his fellow Christians on his way towards martyrdom for refusing the idolatry of pagan Rome: It is better for me to die in Christ Jesus than to be king over the ends of the earth… The pains of birth are upon me. Allow me, my brethren; hinder me not from living, do not wish me to be stillborn… Allow me to imitate the passion of my God …when I shall have arrived there, I shall become a human being.

LOVING TO FAST, AND FASTING TO LOVE

And when you fast, do not look dismal, like the hypocrites, for they disfigure their faces that their fasting may be seen by men. Truly, I say to you, they have received their reward. But when you fast, anoint your head and wash your face, that your fasting may not be seen by men but by your Father who is in secret; and your Father who sees in secret will reward you. –Matthew 6:16-18

The Gospel accounts are replete with examples of how not to fast; the above reading from Matthew’s Gospel account is perhaps the one with which we are best acquainted. Our Lord reminds us that fasting, and in fact, all virtue that is autonomous and selfish is not only contrary to righteousness but to be condemned. It is only when fasting is an act of love for God, a hunger and thirst for the presence of Christ, that fasting is redemptive. Our Lord is clear on how we are not to fast; however, the question remains, how should we fast? It seems to me that there are three specific ways in which people fast.
The first way I call the Individualist’s fast. This kind of fasting sees fasting as a way for an individual to give up or sacrifice something they like. There is certainly nothing inherently wrong with this. It can help us learn to live with less, instill within us a sense of gratitude, and can help free time for more noble pursuits. This might come as a surprise to some, but this is not the fasting of the Church. This fasting might help us pursue virtue, but it leaves us as isolated individuals.
The second way I call the Religious fast. This kind of fast keeps the form, often quite rigorously, of the Church’s fast, but lacks the true spirit of the fast. This is the fasting that leads us to read the ingredients on the side of the box of cookies. We sadly shake our head if we see that it was made on a machine that might have come into contact with egg, and with great self-discipline, we return the box to the shelf. Or, if the cookies are without animal product, we rejoice and celebrate by eating half the box,  needless to say, this is not the fasting of the Church.
The third way is the Ecclesial fast. This is the fast that we share and the fast that the Church as our faithful Mother teaches us. This is the fast that is an act of fellowship with the fullness of the Church; we fast and we feast as a community. With this fast, eating, drinking, hunger, and thirst, experiences of self-preservation, are transcended, becoming events of communion. In fasting as the Church teaches, we have a common experience with Christians throughout the world, parents and grandparents, the martyrs, and the saints, and even those yet to be born who will strive to live their lives according to the rhythm of the Church. This is the fast of the Church – the bride of Christ, a fast of preparation and active anticipation for the coming of the Bridegroom and the celebration of His Resurrection. The Christian fasts in “obedience to the common will and common practice of the Church, and subjugates his individual preferences to the Church rules of fasting which determine his choice of food. And obedience freely given always presupposes love: it is always an act of communion.”

SECOND SUNDAY OF THE GREAT FAST – ST.GREGORY PALAMAS

What hymns of praise shall we sing in honor of the holy bishop? He is the trumpet of theology, the herald of the fire of grace, the honored vessel of the Spirit, the unshaken pillar of the Church, the great joy of the inhabited earth, the river of wisdom, the candle-stick of the light, the shining star that makes glorious the whole creation.

What words of song shall we weave as a garland, to crown the holy bishop? He is the champion of true devotion and the adversary of ungodliness, the fervent protector of the Faith, the great guide and teacher, the well-tuned harp of the Spirit, the golden tongue, the fountain that flows with waters of healing for the faithful, Gregory the great and marvelous.

With what words shall we who dwell on earth praise the holy bishop? He is the teacher of the Church, the herald of the light of God, the initiate of the heavenly mysteries of the Trinity, the chief adornment of the monastic life, renowned alike in action and in contemplation, the glory of Thessalonica; and now he dwells in heaven with the great and glorious martyr Demetrius, whose relics flow with holy oil.

Inspired by the divine Spirit, as a winged angel thou hast come to the aid of the pious Emperor, fighting against the foolish-minded Barlaam, who in his madness blasphemed against the glory of God; and thou hast justly gained the victory over him.

Wholly filled with heavenly wisdom, O glorious saint, thou hast shone as a light in the world, teaching the doctrines of the Christian faith. In thy love for true wisdom, thou hast conceived the fear of God within thy heart, and given birth to the words of the Spirit.

SOME QUOTES FROM ST. GREGORY PALAMAS

“If from one burning lamp someone lights another, then another from that one, and so on in succession, he has light continuously. In the same way, through the Apostles ordaining their successors, and these successors ordaining others, and so on, the grace of the Holy Spirit is handed down through all generations and enlightens all who obey their shepherds and teachers.”

“Prayer changes from entreaty to thanksgiving, and meditation on the divine truths of faith fills the heart with a sense of jubilation and unimpeachable hope. This hope is a foretaste of future blessings, of which the soul even now receives direct experience, and so it comes to know in part the surpassing richness of God’s bounty, in accordance with the Psalmist’s words, ‘Taste and know that the Lord is bountiful’ (Ps. 34:8). For He is the jubilation of the righteous, the joy of the upright, the gladness of the humble, and the solace of those who grieve because of Him.”

"Because the Deity is goodness itself, true mercy and an abyss of loving bounty - or, rather, He is that which embraces and contains this abyss, since He transcends every name that is named and everything we can conceive - we can receive mercy only by union with Him. We unite ourselves to Him, in so far as this is possible, by participating in the godlike virtues and by entering into communion with Him through prayer and praise. Because the virtues are similitudes of God, the participate in them puts us in a fit state to receive the Deity, yet it does not actually unite us to Him."

A PRAYER FOR PEACE IN UKRAINE

Heavenly Father, Your Son taught us “Blessed are the Peacemakers for they shall be called Children of God.” At this hour, we fervently pray that Your Holy Spirit may inspire men and women in Ukraine to become Peacemakers. May they seek reconciliation and dialogue and end the violent confrontation and killing. May they restore tranquility to their nation and restore human rights, democratic principles and religious liberty to their troubled land. God, our Father, we beseech you to comfort the suffering, heal the wounded and accept the souls of the departed into Your Heavenly Kingdom. And may the Most Holy Mother of God, extend her Blessed Mantle of Protection over Ukraine. And may each of us always live our lives as instruments of Your Peace. Amen.

Українці на загальній аудієнції з Папою

  Під час загальної аудієнції, українці намагалися пояснити Папі Франциску, що саме діється в нашій державі та поруч. Папа Франциск запевнив, що молиться за мир в Україні. «Щиро вітаю єпископів з України: Слава Ісусу Христу! – які прибули з візитом ad limina. Це привітання скеровую також до паломників з дієцезій, які їх супроводжують. Брати й сестри, знаю, що серед багатьох намірів, в яких прагнете молитися біля гробів апостолів, є прохання про мир в Україні. В своєму серці я також маю те саме прагнення і приєднуюся до вашої молитви, щоб якнайшвидше настав тривалий мир на вашій Батьківщині. Нехай Бог вас благословить!», – сказав Понтифік.  «Ad limina Apostolorum» у перекладі з латини означає «До апостольських порогів». Такий візит католицькі єпископи з усього світу здійснюють кожних 5 років, щоб особисто зустрітись зі Святішим Отцем. Він включає молитву в римських базиліках, зустрічі у ватиканських відомствах та спільну зустріч єпископів з Папою, який дає їм відповідні напрямні вказівки на основі отриманих звітів.  

     Під час зустрічі з Папою в рамках візиту аd limina Apostolorum Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук розповів про війну в Україні, подякував Папі за підтримку та молитву і запросив його відвідати Україну. Блаженніший Святослав наголосив, що «Україна є жертвою прямої агресії сусідньої країни. Вона переживає жахіття війни, яка була їй накинена ззовні, а не з причини внутрішнього громадянського конфлікту. Мільйони невинних жертв цієї несправедливої війни взивають у своїх серцях до Бога, благаючи справедливості та солідарності. І цей стогін їхнього болю вдень і вночі підноситься до Господа!» Глава УГКЦ розказав Папі про переселенців та біженців, про поранених та гуманітарну катастрофу, «яку у Європі не бачили після часів другої світової війни». «В цій важкій надзвичайній ситуації, яка дедалі погіршується, наша Церква буквально стала «польовим госпіталем». Щодня понад 40 тисяч людей отримують необхідну допомогу у наших осередках «Карітасу України», маючи можливість отримати служіння з боку Церкви та відчути, що Бог любить їх та про них пам’ятає. Наші парафії, монастирі, єпархіальні спільноти стали осередками безперервної молитви, осередками прийняття та служіння ближнім, осередками волонтерства, в якому, згідно з державними статистиками, вже взяли участь майже 80% населення. Всі наші структури, які з Вашою підтримкою, Святіший Отче, розвиваються в Україні, дають змогу нашим єпископам у їхньому душпастирському, але також й екуменічному служінні, з оновленим запалом, відважно та часто серед страждань, звіщати Євангеліє, дбати про душі всіх потребуючих»…

Представляємо Вам запрошення з боку християн католиків і православних та всіх людей доброї волі відвідати Україну,  коли випаде слушна нагода!».

МІЦНІ ВІДНОСИНИ – ЯКІ ВОНИ? Що вказує на тривалість сімейних стосунків

Леся БАЛУЦЬКА

День святого Валентина – свято квітів, сердечок, шоколаду, чарівних слів і ніжних зізнань у коханні. Як відомо, свято 14 лютого склалося за не надто добрих обставин, не зважаючи на його подальший романтичний, сповнений приємних відчуттів дух. Так, святий Валентин був християнським священиком, який жив за часів імператора Клавдія Готського у ІІІ столітті. Попри заборону імператора вінчати закоханих, оскільки, на його думку, подружнє життя і створення сім’ї заважало солдатам повноцінно займатися військовою справою, Валентин таємно вінчав наречених, за що, у підсумку, поплатився життям. Саме 14 лютого, за наказом розлюченого імператора, священику Валентину було відтято голову. Відтак трагічна подія по суті поклала початок радісним сьогодні святкуванням. У повсякденному житті часто буває навпаки, коли радісна, довгоочікувана, святкова подія з плином часу переходить у фазу напруги, невдоволення, конфліктів і страждання. Подружнє життя, на жаль, не завжди виправдовує вислів: «і жили вони довго та щасливо». Дедалі частіше тут додається іронічне продовження: «…доки не зустріли одне одного». На тривалість відносин, як стверджують психологи, вказує ряд факторів, частину з яких ми розглянули у попередньому числі. Тож сьогодні продовжимо, зупинившись на ще декількох важливих аспектах. Дослідження проведені у Канзаському університеті психологом Барбарою Керр, яка спеціалізується на сімейних взаємовідносинах, свідчать про те, що у сім’ях, де кожен зайнятий своєю улюбленою справою, розлучення і навіть серйозні сварки зустрічаються вкрай рідко. Висновок, до якого дійшла психолог звучить так: «в успішних сім’ях немає незайнятих». Далі психолог пояснила, що справа не в роботі, яка приносить додатковий дохід і не в рівні сімейного достатку, який мав би збільшуватися за рахунок збільшення кількості працюючих осіб. В першу чергу мова йде про улюблене заняття. Це може бути звичайне хобі, яке, займаючи левову частку часу одного з партнерів, приносить мінімум доходів, чи узагалі не приносить. Справа у зацікавленості, у відданості своїй справі, у тому задоволенні, яке вона приносить. Найважливішим є те, що кожен з учасників взаємин є чимось зайнятий і це заняття приносить йому моральне задоволення, психологічний відпочинок, естетичну насолоду, гарний настрій та віру у свої сили. Таким чином, у партнерів сім’ї залишається дедалі менше часу на претензії, на обмірковування поточних подій, які приносять невдоволення, а також і на невдоволення щодо себе, яке часто буває причиною конфліктних ситуацій. Теж саме пов’язане і з професійною діяльністю та з роботою в цілому. Якщо обидва партнери зайняті, вони відчувають себе повноцінними членами суспільства, а відтак і на одному рівні. Робота, зайнятість додає впевненості, вона розширює коло спілкування, збільшує кількість інтересів. Особа здатна розвиватися і ділитися своїми досягненнями з партнером, який також перебуває в соціально-активному середовищі. У протилежному випадку, коли хтось із партнерів в силу різних причин перебуває у процесі незайнятості, на цьому грунті в подальшому можуть виникати суперечки, конфлікти і непорозуміння, базовані на звинуваченнях та невдоволенні. На тривалість сімейних відносин, окрім іншого, може вказувати вміння сімейної пари перетворювати щоденний побут на щось цікавіше. Звучить ілюзорно, але, як відомо, саме побут, сірість, рутина та одноманітність буднів стає однією з головних причини охолодження почуттів, конфліктів у парі та серйозного розладу сімейних відносин. Вчені дослідили, що кохання живе три роки – не більше і не менше. Одначе, сімейні пари, які прожили у щасливому шлюбі десятиліття, можуть посперечатися з цими даними. Рівно ж як і ті, шлюб яких розпався задовго до завершення вказаного терміну. Це ще раз підтверджує, що не існує єдиного рецепту щастя. Усі пари щасливі по-різному і нещасні також по-різному. Кожен здатен для себе визначити саме таку стратегію і тактику поведінки, яка буде найоптимальнішою для відповідного варіанту сімейного життя. Хтось же не обирати жодної стратегії і або повертається до попереднього стану або продовжує залишатися у відносинах. Кожна сім’я індивідуальна. Кожен її учасник, увійшовши до подружнього життя, став на шлях чогось нового і незвіданого, у якому самостійно, а також за допомогою партнера, має навчитися як закладати фундамент і будувати міцний союз. Фахівці стверджують, що ті пари, які не лякаються труднощів, а сміливо, довіряючи один одному, намагаються їх подолати, значно успішніші у своєму шлюбі, аніж ті, які при перших же труднощах намагаються перекласти провину та відповідальність на плечі іншого. І це зрозуміло. Хоча, труднощі труднощам рівня і час змінює ставлення людей не лише одне до одного, але й до поточних обставин, до повторюваних ситуацій, до того самого побуту, який не завжди вдається прикрасити і розмалювати кольоровими фарбами. Та все ж таки, довіра і підтримка у подружжі відіграють важливу роль. Але чомусь же одні пари створюють міцні відносини, народжують, виховують, ставлять на ноги дітей, а інші не проходять цього шляху навіть наполовину? Очевидно, що немає однозначної відповіді на це запитання. Значною мірою усе залежить від партнерського балансу, від співпраці, яка превалює над суперництвом, від комунікації, яка переважає над мовчанками і поглинаннями невдоволення, від конструктивних суперечок та з’ясування відносин, які переважають над деструктивними відносинами, побудованими на звинуваченнях та образах.

      Сім’я – це ніби порожня чашка, яку по черзі наповнює кожен із партнерів, а у підсумку, частує іншого приготованим напоєм. Від якості напою, який превалює у ній впродовж тривалого часу, можна приблизно зорієнтуватися, у якому керунку рухається подружжя. Іноді чашка здатна переповнитися непитущою рідиною, а іноді й отруйною сумішшю. Важливо, чи у цей нелегкий час партнери продовжуватимуть за звичкою частувати цим «напоєм» одне одного, чи просто виллють цю бурхливу суміш і вже продовжуватимуть наповнювати чашку напоєм іншої, значно кращої якості. У більшості відносин, які стали на межу свого з’ясування існує, як правило, один величезний камінь спотикання, який спершу ніхто не помічає. Цим каменем є очікування. Вступаючи у серйозні відносини, одружуючись, кожен із партнерів, зазвичай, очікує від іншого чогось такого, про що інший можливо і не здогадується. Однаково, очікування зростає по мірі тривалості відносин. Жінка може очікувати від чоловіка, що він, приміром, зміниться у кращий бік, буде більш уважним, стане краще заробляти, буде більше піклуватися про неї, адже тепер – вони одна сім’я і все би мало відбуватися інакше. Мають автоматично звикнути погані звички, натомість же – проявлятися позитивні сторони. Тим паче, що жінка переконана, завдяки своїй здатності та гнучкості, більшість змін відбуватимуться за її участі та з огляду на її прекрасну і не заміниму присутність. Іншими словами, чоловік буде змінюватися заради неї. Чоловік же, у свою чергу може думати, що жінка, навпаки, завжди залишатиметься такою милою, привабливою особою, якою була до шлюбу. Він оцінює її якості як дружини, вірної життєвої супутниці, як господині, як майбутньої мами і на цій основі формує свій досконалий образ, який його задовольняє раз і назавжди. Але якщо у першому варіанті зміни, як правило, не відбуваються: чоловіки рідко змінюються у шлюбі, хіба що це результат багаторічної клопіткої праці та безумовного терпіння обох партнерів, то у другому, навпаки, можливі серйозні зміни. Надто, якщо жінка починає бути чимось незадоволена – вона таки міняється і цю зміну чітко відчуває партнер. Власне, в чому ж тут основна суть і як не потрапити у пастку невиправданого очікування та бажання щось змінити там, де зміни, апріорі, протипоказані. Якщо люди свідомо вирішують одружитися, то це в ідеалі мало би означати, що вони приймають одне одного таким, яким він чи вона є. Без права чи можливості у майбутньому щось корегувати, шліфувати, викручувати на свій лад, керуючись, ясна річ, загальновідомим благом та безсумнівною любов’ю. Адже у шлюбі, надтопопервах, усе відбувається задля блага і з любові. Тож можна спершу спробувати зачекати, доки щось зміниться само собою, а далі вже брати ініціативу у свої руки і міняти на повному диханні. Таке собі подружнє «пігмаліонство». Жінка, яка покладала надії і сподівання, що чоловік зміниться після одруження, часто опиняється у пастці своїх очікувань і пожинає плоди тотального розчарування. Твердження, яке крутиться в голові, звучить приблизно так: «він не змінився, він залишився таким, як і раніше». А за цим природне запитання: «Чому? » Та напевне тому, що він таким був завжди. Зміни не входили в його плани. Надто, якщо не були чітко обумовлені до весілля. А навіть якщо і були… Сам факт вступу у подружнє життя не означає якихось кардинальних змін з чиєїсь сторони. Це радше означає прийняття. Якщо щось не підходить, то не варто було і починати. Або миритися, або є як є. Звучить не надто оптимістично, але усі найбільші розчарування у шлюбі, та і в житті в цілому, пов’язані із надмірними очікуваннями, які в результаті не втілюються. Звісно є безліч варіантів, що люди міняються і саме подружнє життя їх змінює. Але фактом залишається і те, що коли до шлюбу не було ніяких передумов аби міняти те гірше на краще, то і в подальшому навряд чи вони з’являться. І це потрібно розуміти. Зрештою, не для обидвох же сторін це гірше насправді є гіршим. Комусь воно однозначно підходить, раз присутнє стільки часу у житті, у звичках чи поведінці.

      Навряд чи хтось купує собі картину з тим, аби потім дома ще її підправити: олівцем, фарбами чи підручними засобами, так би мовити, повноцінно вписати в інтер’єр, додати лоску. У відносинах же так само акцент слід робити на тому, що є на даний момент, а не плекати марних надій, що щось таки зміниться. Можливо і зміниться, а можливо і ні. Така собі лотерея, якщо у неї грати заради цікавості, а не підходити більш відповідально. Можна, вигравши один раз, усе життя продовжувати грати далі, а виграш уже не приходитиме. А можна відкласти цю ідею і шукати інші сторони позитиву у цій ситуації. Коли приходить усвідомлення, що нічого не поміняється, разом із ним може прийти розчарування, обурення, відчуття ошуканості. Але в цьому випадку слід знову ж таки поставити собі запитання: чим для мене є ці відносини і що я можу зробити, аби щось таки поміняти? Основні зміни, як правило, потрібно починати із себе, із свого ставлення і сприйняття. Людям характерно акцентувати увагу на негативі. Це те, що найперше кидається у вічі, що дратує, обурює, збиває з пантелику, доводить до відчаю. Вся ця страва готується упродовж тривалого часу і подається гарячою, під «соусом» невиправданих очікувань, в результаті ж набуває просто таки отруйних властивостей. І тут на всезагальний огляд виступає ще один камінь, якого раніше теж не помічали. Нарешті спіткнувшись об нього стає зрозуміло, що відносини – це праця. Щоденна і щохвилинна. Це праця над собою, це розвиток нових якостей у собі та у відносинах в цілому, це можливість жертвувати чимось своїм заради іншого, це здатність приймати іншого таким, яким він є з одночасним прийняттям себе, це відповідальність за свій вибір. І навіть, якщо вибір виглядає помилково – це вміння відповідально прийняти усі наслідки цієї «помилки». Насправді ж однією з найбільших помилок у відносинах є вимагати, аби мінявся хтось і не докладати жодних зусиль, аби змінити себе. Це сприйняття свого партнера чи партнерку як даність, яка нікуди не подінеться і небажання вкладати свої сили, енергію, свій час у розвиток та вдосконалення відносин. Відносини, а також і подружжя – це як новонароджена дитина, яка з перших днів свого життя потребує максимум уваги та піклування. Адже люблячі мама чи батько ніколи не залишать свою дитину без нагляду, голодною чи плачучою. По мірі свого зростання дитина, однак, не зменшує своїх потреб. З віком вони хіба що модифікуються. Лише підрісши, ставши на ноги, дитина може вилетіти із сімейного «гнізда» і покинути своїх батьків, але вона не перестає бути для них дитиною. Як і вони не перестають бути для неї батьками. Сім’я – це та ж сама дитина, яку треба ростити, годувати, про яку треба піклуватися, не зважаючи на труднощі. Часто партнери даються одне одному для того, аби навчитися у житті чомусь новому, раніше незвіданому, аби краще пізнати себе. Звісно, що в сухий пісок лити воду немає змісту. Але якщо перед вами плодовитий ґрунт, дарма, що поки що сухий та порослий бур’яном, то можливо все ж таки варто засукати рукави і братися до праці. До якої саме – питання індивідуального характеру, міцні відносини – це легко

Praying with Icons

When an iconographer creates an icon, they are said to "write the icon", not paint it. This is because it is a prayerful exercise in humility before God. They are highly symbolic using shapes, colors and forms to symbolize different spiritual realities. The best iconographers are not famous artists, but holy saints. Praying with icons is an ancient prayer practice that involves keeping our eyes wide open, taking into our heart what the image visually communicates. We focus not on what is seen in the icon, but rather on what is seen through it - the love of God expressed through God's creatures.

Religious icons are commonly referred to as "windows to heaven" or "windows to the eternal". The idea that a piece of artwork can give us a glimpse of the invisible comes from Christology - the study of the person of Christ -,which focuses on the Incarnation. Because God took on human flesh, He allows us to see the person of Christ, who is God.

Icons also lift up our minds from earthly things to the heavenly. St. John of Damascus wrote, "We are led by perceptible Icons to the contemplation of the divine and spiritual."  And by keeping their memory before us through the Icons, we are also inspired to imitate the holiness of those therein depicted. This is prayer without words, with a focus on being in God's presence rather than performing in God's presence. It is an experience of touching and feeling what is holy -- a divine mystery. Icons are not simply art; they are a way into contemplative prayer, and are therefore one way to let God speak to us.

They are doorways into stillness, into closeness with God. If we sit with them long enough, we too can enter into the stillness - into communion. And if we listen to them closely enough, with our hearts, we just may discern the voice of God. When we speak of icons as a medium for “gazing into heaven”, we refer to their value as much more than religious art. Instead, icons serve as a very real means for connecting us with God and His love. Icons are beautiful, but without relationship behind it, beauty alone feeds only a portion of the human soul, and ultimately patronizes the deep human need for loving connection with the Transcendent. With this in mind, we seek to view icons as points of visual and spiritual intersection with eternal things, as living prompts for our prayers, and as reminders of the very real world that exists beyond the limitations of this temporal one. Christ and the saints are alive and well, and they have not forgotten us.

We can draw strength from holy people who have gone before us into eternity, who are constantly present within both the form and function of the icon to help us in our prayers. Icons teach us to contemplate life’s most important matters. Icons can seem complicated or strange at first. Take time to simply gaze, allowing both your sense of sight as well as the longings of your heart to interact with what the icon presents to you in a particular moment. Icons have a way of teaching the heart spiritual truths the mind cannot. This is part of what is meant by icons being “theology in color.”

Icons are painted in reverse, or Byzantine, perspective, in which the further away objects in the icon are, the larger they are drawn, diverging against the horizon, rather than converging as in linear perspective. This technique is meant to bring the subject matter in the icon perpetually into the present, into the immediate experience of the viewer. Reverse perspective serves as a reminder that since God is omnipresent and outside earthly time and place, his view converges from everywhere simultaneously. We are to put ourselves in relationship to the world within the icon, not expect that world to adapt to us. Like other features, iconic landscapes are not meant to be realistic, but symbolic. Mountains in icons are not peaked, but flat, symbolizing all creation bowing down to Christ (Luke 3:5). Even iconographic depictions of events from Christ’s earthly life are meant to remind us that those events are ultimately of an eternal, transcendent nature, and not merely historical. Unlike much of western religious art, human subjects in icons are not meant to look precisely like the people portrayed in real life.

 Icons are spiritual portraits, meant to emphasize the stillness of the subjects’ souls, as well as their freedom from sin and struggle in the presence of God. Eyes tend to dominate the faces of iconic subjects, acting as reflections of the serene selves within. We are naturally attracted to a person’s eyes, so this helps our focus in prayer and our heart’s connection with Christ or the saint within the icon. Fr. Henri Nouwen says of the eyes in the icon of the Mother of God: “Her eyes gaze upon the infinite spaces of the heart where joy and sorrow are no longer contrasting emotions, but are transcended in spiritual unity.” Halos and gold backgrounds remind us that the people depicted there live in the presence of God’s unearthly and uncreated light. The figures in some icons appear to be floating in a veritable sea of gold. We are reminded again of another world and of another reality beyond the one we know. To begin your prayer, you may want to light a candle nearby. A flame is a metaphor for prayer, inviting us into the presence of Holy God. Look at the icon as you pray. See it as a point of connection with Jesus and the community of saints. Even though you may feel pressured by the demands of the day, try not to pray in a hurry. Better to pray for a short time with quiet attention to each word and each breath than to rush through many prayers. Be aware of your breathing. You are breathing in life itself, breathing in God's peace. You are breathing out praise and gratitude, breathing out your appeals for help. As you pray, cultivate an inner attitude of listening. God is not an idea and praying is not an exercise to improve our idea of God. Prayer is the cultivation of the awareness of God's actual presence. We may speak words to God or just look attentively at the icon and let God speak to us. 

VESPERS – FIRST SUNDAY OF LENT

The prophets, inspired by Your Spirit, O Lord, foretold that You, whom nothing can contain or grasp, and who has shone forth in eternity before the morning star from the immaterial and bodiless womb of the Father, was to become a child, taking flesh from the Virgin, being joined to men and seen by those on earth. At the prayers of these Your prophets, in Your compassion count us worthy of Your light, for we sing the praises of Your ineffable and holy Resurrection.

The divinely-inspired prophets preached You in word and honored You in works, and they received as their reward a life without end. For they steadfastly refused, O Master, to worship the creation instead of You, the Creator; They renounced the whole world for the Gospel’s sake, and in their suffering they were conformed to Your Passion which they had foretold. At their intercessions, count us worthy to pass through the period of the Fast without offence, for You alone are rich in mercy.

You who are uncircumscribed, O Master, in Your divine nature, were pleased in the last times to take flesh and be circumscribed;
and in assuming flesh, You have also taken on Yourself all its distinctive properties. Therefore we depict the likeness of Your outward form, venerating it with an honor that is relative. So we are exalted to the love of You, and following the holy traditions handed down by the apostles, from Your icon we receive the grace of healing.

As a precious adornment the Church of Christ has received the venerable and holy icons of the Savior Christ, of God’s Mother and of all the saints. Celebrating now their triumphant restoration, she is made bright with grace and splendor, and drives away all heretics. With great rejoicing she gives glory to God who loves mankind, and who for her sake has endured His voluntary Passion.

The grace of truth has shone upon us; the mysteries darkly prefigured in the times of old have now been openly fulfilled.

For behold, the Church is clothed in a beauty that surpasses all things earthly, through the icon of the incarnate Christ that was foreshadowed by the ark of testimony. This is the safeguard of the Christian faith; for is we hold fast to the icon of the Savior whom we worship, we shall not go astray. Let all who do not share this faith be covered with shame; but we shall glory in the icon of the Word made flesh, which we venerate but worship not as an idol. So let us kiss it, and with all the faithful cry aloud: O God, save Your people and bless Your inheritance.

GREAT FAST PASTORAL OF THE UKRAINIAN CATHOLIC HIERARCHY OF THE U.S.A. TO OUR CLERGY, HIEROMONKS AND BROTHERS, RELIGIOUS SISTERS, SEMINARIANS AND BELOVED FAITHFUL

On Monday, February 16th, we begin the holy season of the Great Fast. Once again, our Church invites us to embark upon this annual journey – a period of grace when we identify more closely with our Lord Jesus Christ in his suffering, death, and Resurrection.

During this time, we are encouraged to be faithful to our traditional Lenten practices. Prayer, fasting, and almsgiving are practical means for our spiritual move in the direction of our Savior. But we do not stop with just these. Micah the Prophet sets for us a good checklist: “Act justly, love tenderly and walk humbly with your God” (Micah 6:8). Without this right relationship with God and with others – no amount of fasting and prayer will help us to draw closer to the Lord.

The Great Fast makes sense when it is seen precisely as preparation for the celebration of the Paschal Mystery – the redemptive death and resurrection of Jesus – which spells out the Gospel (Good News) in terms of our being reconciled and made one with God, and consequently our being at peace with self, with God, and with others.

That reconciliatory peace our Lord proclaimed to his followers on the day of his resurrection: “Peace be with you . . . Receive the Holy Spirit; for those whose sins you forgive, they are forgiven; for those whose sins you retain, they are retained” (Jn. 20:21, 22-23). To believe the Gospel is to believe that Jesus’ forgiveness is to be experienced in the Mystery of Reconciliation (Penance). That’s Good News! That’s the Gospel! Therefore, the Mystery of Reconciliation serves to couple the call to repent by acknowledging sin in our lives and the call to believe the Gospel by seeking and accepting God’s loving forgiveness. 

God does not want us to get discouraged or overwhelmed by our sins. When St. Paul the Apostle looked into his own life, he exclaimed “I do not understand what I do; for I do not do what I would like to do, but instead I do what I hate” (Rom. 7:15).

How typical! Don’t we all experience this? We have such good intentions and poor performance. We start well, but somewhere along the line our will power runs out. We slide down the slippery slope and often end up pretty much where we started. We could get discouraged. To help us when we are tempted to give up, St. Paul continues:

“I know that no good lives in me, that is, in my human nature. For even though the desire to do good is in me, I am not able to do it. I don’t do the good I want to do; instead, I do the evil that I do not want to do . . . What a miserable man I am! Who will rescue me?” (Rom. 7:18-19, 24). And St. Paul gives the answer: “Thanks be to God, our Lord Jesus Christ!” (Rom. 7:25). God does not abandon us to our sins. Throughout the entire Holy Bible, from the Law and the Prophets of the Old Testament to the sending of his Beloved Son in the New Testament, we get a picture of a loving, heavenly Father seeking and calling his children to come home.   With warnings, invitations, promises, and the offering of his Only-Begotten Son, has the call of God gone throughout the world. He has spoken to us in words and gracious deeds and by the Holy Spirit in our own consciences. All the promises that God has made to us have been confirmed and fulfilled in Jesus Christ. 

The call of the Great Fast is a call to return home, so vividly seen in the story of the prodigal son. It is a call to fear the Lord, to love him, to serve him, to glorify him, to rejoice in him. So much has been done for us, especially that great sacrifice of Christ upon the Cross for the sake of our salvation, of bringing us home. God has endless blessings to bestow upon us if we open our hearts to him. And this is the time to do it! Beloved sisters and brothers in Christ, please be assured of our daily prayers for all of you. Let us remember also at this time our sisters and brothers in Ukraine as they undergo tremendous hardships in their continued struggle for peace, dignity, unity, and territorial integrity. May our good Lord look favorably upon them and fulfill all their requests.

O Lord and Master of my life, take from me the spirit of sloth, despair, lust of power, and idle talk. But give rather the spirit of chastity, humility, patience, and love to Thy servant. Yea, O Lord and King, grant me to see my own transgressions, and not to judge my brother, for blessed art Thou, unto ages of ages. Amen

Український анекдот з перцем!

''Маскаль'' - це не житель Росії. Це та падлюка, яка живе в Україні, і йому все не подобається: ні їжа, ні мова, ні наші вродливі жінки...

Але ж і до Росії ця тварюка їхати не хоче...

Даішник зупиняє машину: - Ви перший хто проїхав на цьому перехресті без порушень, ось вам 500 грн.

     - О!   Права куплю! - Ви без прав?        Дружина: - Не слухайте його, чого по п'яні не скажеш? - Так Ви і п'яний?

        Теща: - Я ж казала, що на краденій машині далеко не поїдеш!                  Голос з багажника: - А що, кордон вже переїхали? 

ПАПА ЗАКЛИКАЄ ПРИПИНИТИ «БРАТОВБИВЧЕ НАСИЛЬСТВО» В УКРАЇНІ.

     «Моя думка знову лине до улюбленого українського народу, – сказав Папа Франциск. – На жаль, ситуація погіршується та посилюється протистояння між сторонами. Молімося, насамперед, за жертви, між якими дуже багато цивільних, та за їхні родини, і благаймо у Господа Бога, щоб якнайшвидше припинилося це жахливе братовбивче насильство. Знову звертаюся з наполегливим закликом докладати всі зусилля, також і на міжнародному рівні, для відновлення діалогу – єдиного можливого шляху для повернення миру і згоди на цю багатостраждальну землю».«Браття й сестри, – додав Папа, – коли я чую слова “перемога” і “поразка”, відчуваю у серці глибокий біль і смуток. Це не є правильні слова. Єдиним правильним словом є слово “мир”. Це єдине правильне слово! Я думаю про вас, браття і сестри українці... Задумайтеся: це ж війна між християнами. Ви всі отримали те ж саме Хрещення! Ви боретеся між християнами. Отож, задумайтеся над цим згіршенням. І молімося, тому що наша молитва є протестом перед Богом в період війни!»
.

НЕРУКОТВОРНИЙ ОБРАЗ ХРИСТА У ЛЬВОВІ: ДЛЯ МИРУ І ЗАХИСТУ УКРАЇНИ

     Духовенство Львівщини закликає до єдності, щоб протистояти агресії… Очільники католицьких та православних церков Львівщини звернулись до вірян через складну ситуацію в нашій країні. Звернення підписали архієпископ і митрополит Львівський УГКЦ владика Ігор Возьняк, митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП владика Димитрій Рудюк, митрополит Львівський УАПЦ владика Макарій Малетич, архієпископ-митрополит Львівський РКЦ владика Мечислав Мокшицький та єпископ Львівський і Галицький УПЦ владика Філарет Кучеров, інформує прес-служба Львівської ОДА. Католицький і православний єпископати Львова підписали спільне звернення до вірян щодо ситуації, яка склалася в нашій державі. Владики українських церков звертаються до усіх християн з посланням єднатись заради подолання агресії та збереження соборності. «На наших очах народжується нова Держава, нове покоління Героїв, яке ладне пожертвувати власним життям, забути про комфорт та спокій і першим відгукнутися на крик своєї землі про допомогу. Віримо в те, що об’єднавши наші зусилля, подолаємо агресію й лють заради гідності та тих моральних цінностей, які є фундаментом нашого спільного непереможного майбутнього, збережемо даровану нам Богом Свободу й не допустимо розділення нашої Батьківщини, – йдеться у посланні. Тим часом 3 лютого, після 14.00 у собор св. Юра у Львові прибули 60 військових, аби вшанувати Нерукотворний образ Ісуса Христа та помолитись до реліквії. Про це повідомив капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк, інформує прес-служба Львівської міськради.
     Відзначимо, що до Львова з особистої захристії Папи Римського прибула унікальна реліквія – оригінал Нерукотворного образу Ісуса Христа, яка за всю свою історію перебування у Ватикані вдруге покинула його. Відсьогодні до 15 лютого святиня буде виставлена до почитання у соборі святого Юра. 30 січня, Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) у співслужінні з владиками Синоду УГКЦ звершив у церкві Юра вечірню, після якої відкрив для привселюдного почитання Нерукотворний образ Ісуса Христа.До храму прийшло дуже багато людей. За словами прес-секретаря Львівської архиєпархії УГКЦ, капелана Львівської міськради о. Павла Дроздяка, паломники прибули і продовжують прибувати зі всієї України. «Це є справжня реліквія, оригінал. На ній – найдавніше зображення обличчя Ісуса Христа. Вона прибула до Риму з Едесси, дорогою побувавши у багатьох різних місцях. Згодом, у 1870 році, зважаючи на те, що це одна з найцінніших реліквій, Блаженний Папа Пій ІХ наказав перевезти її до Ватикану. З того часу цю реліквію лише вдруге дали до Богопочитання у храмі. Крім того, Ватикан вперше дозволив цілувати її. Це – як виняток для України у такий складний для неї час. Також це присвячено 25-річчю виходу УГКЦ з підпілля, – розповів журналістам о. Павел Бенедік, відповідальний за приватну Папську захристію у Ватикані. О. Роман Кравчик, адміністратор собору святого Юра, зазначив, що коли натрапив у літературі на цей Нерукотворний образ, то захопився ідеєю привезти його в Україну. «Мені говорили, що неможливо, аби Ватикан дозволив вивезти за його межі реліквію світового значення. Але молитва і добрі наміри, віра перемагають усе. Ми почали працювати і реліквію таки вдалося привезти до нас. Для України зараз це дуже потрібно», – підкреслив він. На початку богослужіння Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) наголосив на тому, що ми сьогодні маємо унікальну можливість – «побачити Боже обличчя». За його словами, Нерукотворний образ Ісуса Христа Ісуса – це реліквія, що є свідком земного життя Спасителя.

СИГНАЛ ДЛЯ ПУТІНА, АБО КРАПЛІ ДОЩУ НА РОЗЖАРЕНОМУ ДАХУ ВІДПЛАТИ

Віталій ПОРТНІКОВ

Все більше впливових людей не бояться говорити правду збожеволілим керівникам своєї країни…

     Російський олігарх Михайло Фрідман розповідає читачам впливової британської ділової газети Financial Times про бразильське місто Манаус, яке розквітло на продажах каучуку і знову занурилося в провінційну сплячку після того, як винайшли штучну сировину. Ця розповідь - чудова ілюстрація до роздумів Фрідмана про "світ дешевої нафти", який він вважає найкращою альтернативою світу, в якому нафта коштувала надто дорого. Кращого - бо інноваційними розробками у сфері енергетики займалися країни з ліберальною економікою, а не режими, які жили за рахунок нафтової ренти і деморалізовували своїх громадян. Кращий - тому що в цьому новому світі сила цих режимів буде зменшена. Фрідман не називає ці режими. Якщо його хтось захоче запитати про те, що він мав на увазі, він може сказати московським співрозмовникам про Іран або Венесуелу. Або навіть про Саудівську Аравію, одвічного конкурента Росії - адже її сила буде зменшена, що ж тут поганого? Хіба араби не живуть за рахунок нафтової ренти? Але всі чудово розуміють, що російського олігарха менше всього на світі цікавить Саудівська Аравія і найбільше - його власна країна. Фрідман очолює одну з найбільш впливових бізнес-груп на всьому пострадянському просторі. Ця група була "своєю" для родини Бориса Єльцина - навіть криза 1998 року особливо не торкнулася Альфа-банку - і залишилася в хороших відносинах з Володимиром Путіним. Те, що людина такого масштабу у статті для британської газети малює картину світу, абсолютно відмінну від тієї, яка існує в головах самого Путіна і мільйонів його недалеких співвітчизників - це важливий сигнал. Сигнал процесів, які відбуваються в російській еліті. Демонстрація того, що навіть настільки серйозно зав'язані на режим люди вже не вважають за потрібне приховувати свої погляди і діляться ними з пресою потенційного супротивника. Звичайно, можна оголосити Фрідмана дисидентом і людиною, якій, з її мільярдами - може бути вже не дуже цікава Росія. Але всі ці роки Фрідман був не просто обережний - гранично обережний. Ця обережність і дозволила йому стати тим, ким він став. І те, що він сьогодні готовий ризикувати, може свідчити хіба що про те, що його вчинок - вже не ризик. Що розуміння швидкого краху "нетерпимого режиму", як Фрідман висловлюється про режими нафтової ренти - питання вирішене і невідворотне. Ось як гинуть такі режими? Раптово? Без всяких ознак?

     Ні, ознаки з'являються як краплі дощу на розжареному даху відплати. І однан з таких ознак - ерозія еліт. Те, що все більше і більше впливових людей не бояться говорити правду збожеволілим керівникам своєї власної країни. Звичайно, після своєї статті Фрідман може і не поспішати в Росію. Може відсидітися в Лондоні від гріха подалі. Але здоровий глузд підказує йому - і всім нам - що надовго він у британській столиці або де-небудь ще - не затримається. Його буде чекати Манаус

МІЦНІ ВІДНОСИНИ – ЯКІ ВОНИ? Про що свідчить статистика розлучень

Леся БАЛУЦЬКА

     Сучасна статистика кількості розлучень, зокрема в Україні, вимагає бажати кращого. Так, на сьогодні, кожна друга подружня пара у нашій країні розлучається, а Україна в цілому займає третє місце в Європі за кількістю розлучень. У великій кількості розвинених країн саме поняття сім’я набуває певних викривлених ознак і форм, рівно ж як соціальний інститут сім’ї перебуває у не найкращому стані, переживаючи скрутні часи. Україна, як виявилося, тут не виняток. Різні статистичні дані вказують на різні причини такої великої кількості розлучень серед українців. Окрім матеріальних труднощів та зловживання алкоголем, на передову виходять морально-психологічні проблеми, які пара не здатна подолати в силу різних причин. Так, ряд дослідників акцентує увагу на непідготовленості пари до подружнього життя. На це також вказують і цифри. За даними державної служби статистики більше 60% розлучень припадає саме на молоді сім’ї, з яких більша частина розлучається після трьох місяців – півтора року подружнього життя. Збільшення кількості розлучень у світі, а також нехтування суспільним інститутом сім’ї, окрім іншого, вказує також на те, що в подальшому ситуація здатна поглибитися, оскільки відповідні «сімейні моделі» чи їх відсутність проектуватимуться на майбутні покоління. Уже сьогодні, стверджують учені, збільшення розлучень якраз і пов’язані з відсутністю показового прикладу сім’ї. Відтак, молодята часто просто не знають на яких основах і засадах слід будувати свій подружній будинок. Психологічна непідготовленість, нездатність, а також невміння творити міцних, здорових сімейних стосунків, небажання брати на себе стовідсоткову відповідальність за свій вибір і свою сім’ю – все це лише короткий перелік основних причин розлучення, який, однак, складає основу проблематики. Ще однією із важливих причин, які приводять до краху сім’ї – нерозуміння основ спільного життя, ілюзорне сприйняття свого партнера і не усвідомлення того, що побудова сім’ї передбачає працю і щоденний розвиток. Подружжя у перспективі здебільшого розглядається як перманентний вікенд із веселим походом на природу, чи як щасливий медовий місяць, у якому усе складається прекрасно і різнобарвно. Неготовність до сімейних труднощів, і щонайголовніше до одноманітних буднів здатне спотворити первинні щасливі враження від сім’ї й перетворити рай на пекло. Адже сім’я – це щоденна праця. Не в тому розумінні, що дружина увесь день порається по господарству, а чоловік трудиться на роботі. Це праця над відносинами, над їх розвитком, удосконаленням, процвітанням, це праця над собою, з тією метою, аби у відносинах кожен міг розвиватися паралельно і заохочувати до аналогічного розвитку іншого. Сім’я – це не тотальна самопожертва й відмова від своїх інтересів заради інтересів іншого, а радше здатність досягти компромісу і в процесі спілкування та співпраці дійти до тієї оптимальної для обох точки, у якій кожен відчуватиме максимум комфорту. Усі ці пояснення можуть видатися занадто банальними чи навпаки, з категорії ідеальних. Однак серед переліку характеристик, які вказують на міцність сім’ї, якраз і є вміння досягати порозуміння, йти на поступки, іноді робити те, чого не хочеться. А найголовніше - якомога частіше спілкуватися. Спілкування у парі не обов’язково передбачає вирішення назрілих питань чи з’ясування відносин, а складається з обміну повсякденню інформацією, емоційного обговорення побутових справ, здатності обминати конфліктні та спірні питання й виходити на нові рівні осмислення і розуміння одне одного. На твердження фахівців, важливим моментом у подружньому житті є можливість жити окремо від батьків. Хоча і це не завжди є запорукою міцності пари. Трапляються випадки, коли батьки активно втручаються у сімейне життя, навіть перебуваючи на відстані. З психологічної точки зору, таки ситуація є дуже шкідливою для новоствореної сім’ї, оскільки позбавляє її можливості діяти автономно, будуючи свій власний фундамент та розвиваючи досвід сімейного життя. Окрім цього, активне втручання когось із батьків у справи молодого подружжя, як правило, вказує на психологічну неготовність родичів відпустити свою дитину у «вільне плавання». Це також може бути показником внутрішньої незрілості батьків, які, шляхом контролю за життям своїх дітей, намагаються своєрідно втекти від поточних питань у своїй сім’ї, чи своїх власних питань. З психологічного боку – це також може свідчити і про неготовність когось із подружжя жити самостійним життям й постійне бажання повернутися під опіку своїх батьків. Важливим стрижнем міцної сім’ї є взаємоповага. Адже часто так стається, що на початку знайомства і в процесі розвитку відносин пара поводиться досить стримано у вираженні своїх емоцій та можливого невдоволення, поважаючи думку і погляди партнера, остерігаючись образити його чи її. Але уже за межами сімейного життя на зовні наче із міфічної скриньки Пандори починають виповзати усі претензії, невдоволення, зневага, боротьба за першість, відстоювання своєї правоти, особистісні образи та суперечки. Разом із тим видимими стають усі недоліки, які раніше чи то приховувалися, чи то не помічалися. Так, ніби у шлюбі народжується зовсім нова індивідуальність, яка за будь-яку ціну хоче цій іншій довести свою «неповторність» та «унікальність». В ідеальному варіанті такого роду демонстрація «найкращих якостей» мала би відбуватися ще задовго до одруження, аби для когось це не стало вбивчою несподіванкою. Коли кожен з партнерів поступово розкривається у відносинах, це може мотивувати іншого на здобуття нових кращих якостей, навичок, умінь, адже особистим прикладом можна мотивувати іншого на вдосконалення. Коли ж схожі речі відбуваються з метою демонстрації своєї першості на фоні приниження іншого, тоді це прямий шлях до погіршення відносин, з усіма подальшими негативними наслідками. Якщо у парі превалює конкурентна поведінка, з метою підвищення авторитету на фоні применшення іншого, то це може свідчити про певні внутрішні проблеми одного із партнерів, про комплекси, дитячі травми, незагоєні раніше душевні рани. Молода сім’я – це саме те «сприятливе» середовище, де на зовні здатні вибратися усі скелети із шаф попередніх років: дитинства, юності та зрілості. Тому тут поводитися дуже обережно, аби під уламками давнини не поховати чогось нового, світлого та перспективного. Невміння стримувати своїх емоцій та нерозуміння цінності подружнього життя, також часто стають причинами швидких розлучень. Ряд психологів наполягають на необхідності перед одруженням пожити парі спільно хоча б рік. При цьому йдеться про переживання разом усіх чотирьох сезонів, адже зміна настрою партнерів часто співвідноситься із зміною пори року. Це дасть можливість усвідомити, який партнер/партнерка у побуті, детальніше з’ясувати риси характеру, змиритися з недоліками і прийняти рішення про створення майбутньої сім’ї або ж відкинути таку перспективу. Християнська церква, натомість, забороняє чи принаймні не схвалює подібного роду «спроби сімейного життя», оскільки стверджує, що за таким принципом можна обирати свого супутника чи супутницю життя дуже довго, переступаючи основні Божі заповіді. Власне, статистика свідчить, що саме віра в Бога та релігійність є тим стримуючим фактором, який допомагає вберегти сім’ю від розлучення. Показником у цьому випадку є, приміром, регіональний розподіл розлучень по Україні. Так, згідно із статистичними даними, найменший рівень розлучень у західних областях України, де, як відомо, високий рівень набожності, зокрема, серед молоді. У південних та східних регіонах відсоток розлучень у порівнянні із Заходом зростає більш ніж на половину. Основою міцності подружнього життя, як твердять психологи, є психологічна зрілість та готовність створити сім’ю, розуміння основ її функціонування, рівно ж як і основ партнерських відносин, усвідомлення свого місця та ролі в подружньому житті, а також наявність у парі спільних цілей. Коли ж справа досягає точки кипіння, все ж таки наостанок варто згадувати одну важливу річ і поставити собі кілька ключових запитання: «На що спрямована моя сьогоднішня поведінка? На зміцнення чи розхитування, на побудову чи руйнування, на порозуміння чи самоствердження, на збереження відносин чи їхній крах? Яку мету я переслідую, поводячись саме так, а не інакше? І до чого, у підсумку, може привести ця ситуація? ». Іноді, вчасно поставлені подібного роду запитання здатні вивести конфлікт у раціональне русло, розвернути на нову стежку раціональності та істини. А з ними – привести до примирення

POPE FRANCIS' LENTEN MESSAGE 2015

"A merciful heart does not mean a weak heart."

Lent is a time of renewal for the whole Church, for each communities and every believer. Above all, it is a "time of grace."  God does not ask of us anything that he himself has not first given us. "We love because he first has loved us." He is not aloof from us. Each one of us has a place in his heart. He knows us by name, he cares for us and he seeks us out whenever we turn away from him. He is interested in each of us; his love does not allow him to be indifferent to what happens to us. Usually, when we are healthy and comfortable, we forget about others (something God the Father never does): we are unconcerned with their problems, their sufferings and the injustices they endure… Our heart grows cold. As long as I am relatively healthy and comfortable, I don’t think about those less well off. Today, this selfish attitude of indifference has taken on global proportions, to the extent that we can speak of a globalization of indifference. It is a problem, which we, as Christians, need to confront.

When the people of God are converted to his love, they find answers to the questions that history continually raises. One of the most urgent challenges which I would like to address in this Message is precisely the globalization of indifference. Indifference to our neighbor and to God also represents a real temptation for us Christians. Each year during Lent, we need to hear once more the voice of the prophets who cry out and trouble our conscience.

God is not indifferent to our world; he so loves it that he gave his Son for our salvation. In the Incarnation, in the earthly life, death, and resurrection of the Son of God, the gate between God and man, between heaven and earth, opens once for all. The Church is like the hand holding open this gate, thanks to her proclamation of God’s word, her celebration of the sacraments and her witness of the faith which works through love. However, the world tends to withdraw into itself and shut that door through which God comes into the world and the world comes to him. Hence the hand, which is the Church, must never be surprised if it is rejected, crushed and wounded. God’s people, then, need this interior renewal, lest we become indifferent and withdraw into ourselves. To further this renewal, I would like to propose for our reflection three biblical texts.

          1. "IF ONE MEMBER SUFFERS, ALL SUFFER TOGETHER" (1 CORINTHIANS 12:26) – THE CHURCH

The love of God breaks through that fatal withdrawal into ourselves which is indifference. The Church offers us this love of God by her teaching and especially by her witness. But we can only bear witness to what we ourselves have experienced. Christians are those who let God clothe them with goodness and mercy, with Christ, so as to become, like Christ, servants of God and others. This is clearly seen in the liturgy of Holy Thursday, with its rite of the washing of feet. Peter did not want Jesus to wash his feet, but he came to realize that Jesus does not wish to be just an example of how we should wash one another’s feet. Only those who have first allowed Jesus to wash their own feet can then offer this service to others. Only they have "a part" with him and thus can serve others. Lent is a favorable time for letting Christ serve us so that we in turn may become more like him. This happens whenever we hear the word of God and receive the sacraments, especially the Eucharist. There we become what we receive: the Body of Christ. In this body there is no room for the indifference which so often seems to possess our hearts. For whoever is of Christ, belongs to one body, and in him, we cannot be indifferent to one another. "If one part suffers, all the parts suffer with it; if one part is honored, all the parts share its joy." The Church is the communio sanctorum not only because of her saints, but also because she is a communion in holy things: the love of God revealed to us in Christ and all his gifts. Among these gifts there is also the response of those who let themselves be touched by this love. In this communion of saints, in this sharing in holy things, no one possesses anything alone, but shares everything with others. And since we are united in God, we can do something for those who are far distant, those whom we could never reach on our own, because with them and for them, we ask God that all of us may be open to his plan of salvation.

2          2. "WHERE IS YOUR BROTHER?" (GENESIS  4:9) – PARISHES AND COMMUNITIES

All that we have been saying about the universal Church must now be applied to the life of our parishes and communities. Do these ecclesial structures enable us to experience being part of one body? A body which receives and shares what God wishes to give? A body which acknowledges and cares for its weakest, poorest and most insignificant members? Or do we take refuge in a universal love that would embrace the whole world, while failing to see the Lazarus sitting before our closed doors ? In order to receive what God gives us and to make it bear abundant fruit, we need to press beyond the boundaries of the visible Church in two ways.

In the first place, by uniting ourselves in prayer with the Church in heaven. The prayers of the Church on earth establish a communion of mutual service and goodness which reaches up into the sight of God. Together with the saints who have found their fulfillment in God, we form part of that communion in which indifference is conquered by love. The Church in heaven is not triumphant because she has turned her back on the sufferings of the world and rejoices in splendid isolation. Rather, the saints already joyfully contemplate the fact that, through Jesus’ death and resurrection, they have triumphed once and for all over indifference, hardness of heart and hatred. Until this victory of love penetrates the whole world, the saints continue to accompany us on our pilgrim way. Saint Therese of Lisieux, a Doctor of the Church, expressed her conviction that the joy in heaven for the victory of crucified love remains incomplete as long as there is still a single man or woman on earth who suffers and cries out in pain: "I trust fully that I shall not remain idle in heaven; my desire is to continue to work for the Church and for souls."

We share in the merits and joy of the saints, even as they share in our struggles and our longing for peace and reconciliation. Their joy in the victory of the Risen Christ gives us strength as we strive to overcome our indifference and hardness of heart. In the second place, every Christian community is called to go out of itself and to be engaged in the life of the greater society of which it is a part, especially with the poor and those who are far away. The Church is missionary by her very nature; she is not self-enclosed but sent out to every nation and people.

Her mission is to bear patient witness to the One who desires to draw all creation and every man and woman to the Father. Her mission is to bring to all a love which cannot remain silent. The Church follows Jesus Christ along the paths that lead to every man and woman, to the very ends of the earth (cf. Acts 1:8). In each of our neighbors, then, we must see a brother or sister for whom Christ died and rose again. What we ourselves have received, we have received for them as well. Similarly, all that our brothers and sisters possess is a gift for the Church and for all humanity. Dear brothers and sisters, how greatly I desire that all those places where the Church is present, especially our parishes and our communities, may become islands of mercy in the midst of the sea of indifference!

          3. "MAKE YOUR HEARTS FIRM!" (JAMES 5:8) – INDIVIDUAL CHRISTIANS

As individuals too, we have are tempted by indifference. Flooded with news reports and troubling images of human suffering, we often feel our complete inability to help. What can we do to avoid being caught up in this spiral of distress and powerlessness?

First, we can pray in communion with the Church on earth and in heaven. Let us not underestimate the power of so many voices united in prayer!  Second, we can help by acts of charity, reaching out to both those near and far through the Church’s many charitable organizations. Lent is a favorable time for showing this concern for others by small yet concrete signs of our belonging to the one human family. Third, the suffering of others is a call to conversion, since their need reminds me of the uncertainty of my own life and my dependence on God and my brothers and sisters. If we humbly implore God’s grace and accept our own limitations, we will trust in the infinite possibilities which God’s love holds out to us. We will also be able to resist the diabolical temptation of thinking that by our own efforts we can save the world and ourselves.

As a way of overcoming indifference and our pretensions to self-sufficiency, I would invite everyone to live this Lent as an opportunity for engaging in what Benedict XVI called a formation of the heart. A merciful heart does not mean a weak heart. Anyone who wishes to be merciful must have a strong and steadfast heart, closed to the tempter but open to God. A heart which lets itself be pierced by the Spirit so as to bring love along the roads that lead to our brothers and sisters. And, ultimately, a poor heart, one which realizes its own poverty and gives itself freely for others.

During this Lent, then, brothers and sisters, let us all ask the Lord:  Make our hearts like yours (Litany of the Sacred Heart of Jesus). In this way we will receive a heart which is firm and merciful, attentive and generous, a heart which is not closed, indifferent or prey to the globalization of indifference. It is my prayerful hope that this Lent will prove spiritually fruitful for each believer and every ecclesial community. I ask all of you to pray for me. May the Lord bless you and Our Lady may keep you!

CHEEESEFARE SUNDAY (FORGIVENESS SUNDAY)

Forgiveness Sunday – also known as Cheesefare Sunday, since it is the last day on which we partake of dairy products before Holy Pascha – falls on the eve of the first day of Great Lent. In the day’s reading from the Gospels – Matthew 6:14-21 – we hear Our Lord’s teaching about forgiveness: "If you forgive men their trespasses, your heavenly Father will also forgive you. But if you do not forgive men their trespasses, neither will your Father forgive your trespasses." We also hear His teaching about fasting: "When you fast, do not be like the hypocrites, with a sad countenance. For they disfigure their faces that they may appear to men to be fasting. Assuredly, I say to you, they have their reward. But you, when you fast, anoint your head and wash your face, so that you do not appear to men to be fasting, but to your Father Who is in the secret place; and your Father Who sees in secret will reward you openly." Like Adam, exiled from Paradise, we lament our sins. Forgiveness and mercy are ours, but if only we fast from those things, those passions that, with Our Lord’s help, we can bring under control, even if we all too often allow them to control us.

 The Lord my Creator took me as dust from the earth and formed me into a living creature breathing into me the breath of life and giving me a soul; He honored me, setting me as a ruler upon the earth over all things visible, and making me a companion of the angels. But Satan the deceiver, using the serpent as his instrument, enticed me by food; he parted me from the glory of God
and gave me over to the earth and to the lowest depths of death. But, Master, in compassion, call me back again.

In my wretchedness I have cast off the robe woven by God, disobeying Your divine command, O Lord, at the counsel of the enemy; and I am clothed now in fig leaves and in garments of skin. I am condemned to eat the bread of toil in the sweat of my brow, and the earth has been cursed so that it bears thorns and thistles for me. But, Lord, who in the last times was made flesh of a Virgin, call me back again and bring me into Paradise.

O precious Paradise, unsurpassed in beauty, tabernacle built by God, unending gladness and delight, glory of the righteous, joy of the prophets and dwelling of the saints, with the sound of your leaves pray to the Maker of all: may He open to me the gates which I closed by my transgression, and may He count me worthy to partake if the Tree of Life and of the joy that was mine when I dwelt in you before.

Adam was banished from Paradise through disobedience and cast out from delight, beguiled by the words of a woman. Naked he sat outside the garden, lamenting, “Woe is me!” Therefore let us all make haste to accept the season of the Fast and hearken to the teaching of the Gospel, that we may gain Christ’s mercy and receive once more a dwelling-place in Paradise.

Let us begin the time of fasting in light! Preparing ourselves for the spiritual efforts. Let us purify our soul; let us purify our body. As from food, let us abstain from all passion And enjoy the virtues of the spirit, So that perfected in time by love We may all be made worthy to see The Passion of Christ and the Holy Pascha In spiritual joy!

FreeSavchenko Congressional Resolutions

Dear Friends of Ukraine,

As you are aware, Rep. Sander Levin, co-chair of the Congressional Ukrainian Caucus, along with his colleagues, introduced a bipartisan House of Representatives resolution (H.Res.50) calling for the release of Nadiya Savchenko. The resolution has ONLY 22 co-sponsors.  The list of co-sponsors is provided below:

Cosponsor	Date Cosponsored
Rep. Kaptur, Marcy [D-OH-9]*	01/26/2015
Rep. Fitzpatrick, Michael G. [R-PA-8]*	01/26/2015
Rep. Quigley, Mike [D-IL-5]*	01/26/2015
Rep. Pascrell, Bill, Jr. [D-NJ-9]*	01/26/2015
Rep. Higgins, Brian [D-NY-26]	02/02/2015
Rep. Hastings, Alcee L. [D-FL-20]	02/02/2015
Rep. Maloney, Carolyn B. [D-NY-12]	02/02/2015
Rep. Lipinski, Daniel [D-IL-3]	02/02/2015
Rep. Boyle, Brendan F. [D-PA-13]	02/02/2015
Rep. Engel, Eliot L. [D-NY-16]	02/02/2015
Rep. Costello, Ryan A. [R-PA-6]	02/02/2015
Rep. Ryan, Tim [D-OH-13]	02/02/2015
Rep. Bilirakis, Gus M. [R-FL-12]	02/04/2015
Rep. DeLauro, Rosa L. [D-CT-3]	02/04/2015
Rep. Slaughter, Louise McIntosh [D-NY-25]	02/04/2015
Rep. Deutch, Theodore E. [D-FL-21]	02/04/2015
Rep. Ribble, Reid J. [R-WI-8]	02/04/2015
Rep. Lance, Leonard [R-NJ-7]	02/04/2015
Rep. Schweikert, David [R-AZ-6]	02/04/2015
Rep. Rush, Bobby L. [D-IL-1]	02/04/2015
Rep. Cohen, Steve [D-TN-9]	02/10/2015
Rep. Weber, Randy K., Sr. [R-TX-14]	02/10/2015

Similarly, Sen. Benjamin Cardin introduced a Savchenko resolution (S.Res.52) in the Senate on January 28.  The Senate resolution has ONLY three co-sponsors - listed below: 

Sen. Wicker, Roger F. [R-MS]*	01/28/2015
Sen. Brown, Sherrod [D-OH]	02/03/2015
Sen. Gardner, Cory [R-CO]	02/10/2015

Time is of the essence!  These are very important resolutions in support of Savchenko's release.  Her trial in Moscow has been extended and her health is in grave danger.  Please contact your respective Member of Congress and Senators immediately and request their co-sponsorship of these important resolutions.  You may contact your Representative directly by using the House website at: http://www.house.gov/representatives/ or the Senate website at http://www.senate.gov

#FreeSavchenko 

  

Should you have any further questions, please feel free to contact UNIS at 202 547-0018, or by e-mail at unis@ucca.org.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Michael Sawkiw, Jr.
Director
Ukrainian National Information Service
(Washington Bureau - Ukrainian Congress Committee of America)

Ukrainian National Information Service
311 Massachusetts Avenue, NE
Washington, DC 20002

tel:  (202) 547-0018
fax:  (202) 543-5502
e-mail:  unis@ucca.org
Twitter:  @UNISdirect
Facebook:  Ukrainian National Information Service

Visit us on the web at:  http://www.ucca.org