СИГНАЛ ДЛЯ ПУТІНА, АБО КРАПЛІ ДОЩУ НА РОЗЖАРЕНОМУ ДАХУ ВІДПЛАТИ

Віталій ПОРТНІКОВ

Все більше впливових людей не бояться говорити правду збожеволілим керівникам своєї країни…

     Російський олігарх Михайло Фрідман розповідає читачам впливової британської ділової газети Financial Times про бразильське місто Манаус, яке розквітло на продажах каучуку і знову занурилося в провінційну сплячку після того, як винайшли штучну сировину. Ця розповідь - чудова ілюстрація до роздумів Фрідмана про "світ дешевої нафти", який він вважає найкращою альтернативою світу, в якому нафта коштувала надто дорого. Кращого - бо інноваційними розробками у сфері енергетики займалися країни з ліберальною економікою, а не режими, які жили за рахунок нафтової ренти і деморалізовували своїх громадян. Кращий - тому що в цьому новому світі сила цих режимів буде зменшена. Фрідман не називає ці режими. Якщо його хтось захоче запитати про те, що він мав на увазі, він може сказати московським співрозмовникам про Іран або Венесуелу. Або навіть про Саудівську Аравію, одвічного конкурента Росії - адже її сила буде зменшена, що ж тут поганого? Хіба араби не живуть за рахунок нафтової ренти? Але всі чудово розуміють, що російського олігарха менше всього на світі цікавить Саудівська Аравія і найбільше - його власна країна. Фрідман очолює одну з найбільш впливових бізнес-груп на всьому пострадянському просторі. Ця група була "своєю" для родини Бориса Єльцина - навіть криза 1998 року особливо не торкнулася Альфа-банку - і залишилася в хороших відносинах з Володимиром Путіним. Те, що людина такого масштабу у статті для британської газети малює картину світу, абсолютно відмінну від тієї, яка існує в головах самого Путіна і мільйонів його недалеких співвітчизників - це важливий сигнал. Сигнал процесів, які відбуваються в російській еліті. Демонстрація того, що навіть настільки серйозно зав'язані на режим люди вже не вважають за потрібне приховувати свої погляди і діляться ними з пресою потенційного супротивника. Звичайно, можна оголосити Фрідмана дисидентом і людиною, якій, з її мільярдами - може бути вже не дуже цікава Росія. Але всі ці роки Фрідман був не просто обережний - гранично обережний. Ця обережність і дозволила йому стати тим, ким він став. І те, що він сьогодні готовий ризикувати, може свідчити хіба що про те, що його вчинок - вже не ризик. Що розуміння швидкого краху "нетерпимого режиму", як Фрідман висловлюється про режими нафтової ренти - питання вирішене і невідворотне. Ось як гинуть такі режими? Раптово? Без всяких ознак?

     Ні, ознаки з'являються як краплі дощу на розжареному даху відплати. І однан з таких ознак - ерозія еліт. Те, що все більше і більше впливових людей не бояться говорити правду збожеволілим керівникам своєї власної країни. Звичайно, після своєї статті Фрідман може і не поспішати в Росію. Може відсидітися в Лондоні від гріха подалі. Але здоровий глузд підказує йому - і всім нам - що надовго він у британській столиці або де-небудь ще - не затримається. Його буде чекати Манаус