TREASURE FELLOWSHIP WITH GOD

“Be still, and know that I am God” (Psalm 46:10).This brief but powerful assertion, applicable to virtually any age in history, speaks to the uneasiness and distress every person or group experiences throughout life. Specifically, the Psalm addresses signs of violence in nature and the tumults that exist between nations which seek dominion over one another. Man is reminded that he does not have the final word in an age of injustice or affliction – God does. If the Psalm is studied through the prism of Christian interpretation, it appears then as a commentary on the defeat of such intimidating conditions as sickness and death by virtue of the Incarnation, Crucifixion, and Resurrection of the Lord Jesus Christ. And where God and man share each other’s company, bound by love, man finds the internal peace he requires to feel fulfilled and at peace with everyone and everything around him.

Yet, this idealistic expectation seems so out of place in today’s day and age. We are all so busy with our work, with our families, with school. Realistically it seems we only make “time for God” on Sundays or for a few minutes in the morning or evening, if we are truly pious. But what does it mean to make “time for God?” Most people are inclined to think it means to pray or to read the Bible or to sing hymns, to situate “holy activities” into a particular slot in our day. “God time” is one of our many activities … and it is precisely in this manner of thinking that, dolefully, we lose the whole meaning behind what it means to have a relationship with God. If we pray to God, attend church, incense our homes, and fast, we are called religious. These are all religious activities, and truly there is nothing wrong with doing them … so long as we do them in the hope of appreciating the time we have to spend with God.

So long as we act in the hope of being with God. I have often thought, time and time again, that we have created a culture of doing but have deprived ourselves of participating in a culture of being. Very often our religious activities are performed mechanically, without a sense of understanding what it is we are doing and, most importantly, why we are doing them. I fast. Why? Because that is what we do on Wednesdays and Fridays and Lent. Fine, but insufficient. OK, let us try again. I fast because I learn obedience to the teachings of the Church because the Church seeks both my physical and spiritual welfare. A little better, but still lacking. I fast because I love God and want to be with Him and learn that by being with Him, it is clear that my whole existence depends on Him. Bingo! All of our activities related to God culminate – or should culminate, anyway! – in an ardent desire to be with Him. Nothing more, nothing less.

I submit to you that our furiously busy lifestyles are, to a large degree, co-responsible for this culture of doing rather than being. We are task-oriented, even in our familial relationships, almost to the extent that infants see their mothers as, well, milk factories! We have needs and so see one another in a utilitarian manner because we trust in their abilities to provide services or goods that will appease our immediate or long-term physical needs. While it is true that so long as we live in the body, yes, we will have bodily needs. But there is also within each human person a mind and a soul that also needs nurturing and, given the state of the world today, it seems these other two areas of human life are neglected altogether. In fact – and I truly believe this – one of the primary factors why people become physically ill today is because they are deprived of receiving and giving love to one another. When one’s morale and self-confidence cave in, the body’s defense mechanism also begins to gradually break down. In a vast majority of cases, in order to effectively “fix the body”, we really need to first fix the mind and heart of man.

Even in the Divine Liturgy, many people attend because they want to get something out of it. They want God to fulfill a need they have, to answer a prayer, to provide help. After all, He is God and that is what He does, is it not? So, if a need is fulfilled and we are pleased with how God responded, we feel even closer to Him. This is natural, to be sure. However, what happens if another more serious need arises, and we pray to God again, but He does not respond as we expected, do we then hold something against Him? Are we angry at Him? Do we never again approach Him in prayer or, if we do, is it because we fear His punishment or repercussions due to our faithlessness or doubt? Can we see the illogical nature of our thinking here? Do we understand that we are using God rather than loving Him for who He is? Do we see that we only want to be with Him, that we love Him, only because He can give us something? Is this not conditional love? Do not our pets at home, on the whole, behave similarly?

Sadly, we human beings forget God’s beneficences too quickly. It is because we have been conditioned to relate to the Lord only on the basis of need, but not on the basis of love. We must learn to be with other people and so love them and be loved by them for the right reasons. Not enough of this happens and so our relationships are artificial and strained – to put it bluntly, out rightly fake. This is why in Psalm 46, the Lord commands us to “be still” and not worry. We must stop being gods and doing things. We must start being more and doing less. We must become more like Mary and less like Martha ( Luke 10:38-42), enjoying our time with God and one another rather than bustling about and performing tasks that will always be with us and will naturally be repeated in this life. But the ability to be with God and with one another is priceless, and one day we may have neither if we don’t appreciate that which we do have!

As parents, we told our children when they were toddlers or very young to sit still and be quiet, because oftentimes their childlike noises were loudly disruptive. But they were disruptive to the work that we were busy performing. What if our children were beckoning to us to be with them? What if God was sending us a message through our earthly angels to do less and be more? What if they were trying to parent us and correct our own immaturities and weaknesses? Have we ever thought about how God can work in mysterious ways in this regard? When the Lord God decided to create woman, His rationale was: “It is not good that man should be alone; I will make him a helper comparable to him” (Genesis 2:18). Personal companionship and fellowship precede any functional relationship.

Let us likewise learn the magnanimity of being with God and with one another. In our iconographic tradition, the majority of the depictions of the saints show them graced with the presence of God as they look solemnly and nobly through the window of the icon toward us. Their serene faces are proof that they are in the presence of God. Their successful activities for the glory of God – be they martyrdom, confession, asceticism, teaching, or writing – all flow from their being with the Lord. When one possesses the joy of fellowship with God, he is already in heaven; what he does afterwards is simply a praising commentary on that which he celebrates continuously throughout his life. Let the activities of our lives then also be praises of that treasure of fellowship we share with God first and foremost.

METROPOLITAN ANDREW SHEPTYTSKY SPEAKS TO THE YOUTH

Throughout his life, Metropolitan Andrew Sheptytsky was a friend to Ukrainian youth. Like a father, he was concerned with all Ukrainian children. He taught them how to live and work to achieve God’s blessings for themselves and their native land, and whenever the need arose, he extended his kindly hands to help the young people find their way. Every Ukrainian child dreamed that just once in his life he would be able to look upon the beloved Archbishop, the great son of Ukraine, to just once touch his priestly garb, to hear just one word from his fatherly lips, and to receive a blessing from his kindly hands. But, in 1939, the Bolsheviks swept across the lands of the western Ukraine – Galicia. They used all the means at their disposal to separate the Ukrainian youth from the influence of the Church and to tear the youth away from the protection of the great Metropolitan. They tried to substitute for faith the idolization of “Father Stalin,” and in place of the Church and Christian organizations, they tried to set up “Octobrists,” “Pioneers,” “Komsomols” and others. The goal of the Bolsheviks was very clear: to make the idealistic Ukrainian youth their collaborators and traitors to the Holy Faith. In this way, they hoped to raise them up to be persistent, dedicated traitors to their homeland. It is for this reason that, towards the end of 1939, Metropolitan Andrew wrote his “Letter” to the youth of Ukraine. This has become the best guideline, “prophecy, final teaching, petition and sincere fatherly benediction for all Ukrainian youth.”

You rush to all manner of schools, benefiting from the fact that education is free. It is well that you care about education and learning. For, after Christian piety and God’s grace, learning is the greatest source of strength a person can command. When we speak of education we specify one thing: that the knowledge imparted be true and not composed of falsehoods and lies. For just as true knowledge gives man strength, so false knowledge makes him infirm, crippling him and causing him unhappiness in his life. We know that human nature is marred and that man’s passions pull him toward evil. It is hard for the mind to attain pure and unembellished truth. Therefore, we need the Wisdom of God which knows how to differentiate between real gold and false gold and which, within the multitude of information presented to man, is able to separate that which is necessary and beneficial from that which is false. Let the guiding light of your work in school be first of all your asking of the heavens to bestow upon you that priceless gift of God which is Wisdom.

In every school Christians begin their day with prayer: and you too should do the same. What do we ask for before learning begins? We ask for God’s Wisdom, that precious gift which the Almighty has promised to bestow upon those who ask. God’s Wisdom is the best and most precious asset of the mind. It is the reason that a wise child is more wise at times than the adult who tries to teach it. A child does not have all the detailed information which the adult may have, but if the adult does not have God’s Wisdom, then the child remains superior in his glorious, pure and strong character of mind, which places him on a higher plane than the solely intellectual life of the adult. Strength of mind and brightness do not mean a knowledge of detail, but rather a good in-depth knowledge of how to avoid mistakes and deceptions, and to have a general understanding of the question involved, and knowing which details have no bearing on the discussion of that question or what is not worth bringing up in the discussion. He who knows that the earth is a planet which revolves around the sun knows more about our land than someone who is not aware of this, even though that man is able to count every blade of grass and root in a lawn.

Therefore, in seeking the Wisdom of God, we must daily raise our hands in prayer and repeat: “Almighty God, send down Your Holy Wisdom from the heavens to me. Enlighten my mind and let Your Wisdom lead me along the path of truth. Let it protect me from lies and deception! I ask this through the death on the Cross of Jesus and through the Immaculate Conception of the Blessed Virgin Mary. I ask You, Lord Jesus, for that precious gift! You promised it through the Apostle James to all those who would ask You. I want to be the first among those who will ask. Fulfill Your promise, O Lord, and heed this obedient Christian prayer.”

I urge you also, dear Children, to receive the Holy Sacraments as often as possible. The schools will not encourage you to do this but remember on your own about the Holy Eucharist. This is the special seed of all God’s graces. Draw from it for yourselves, for your parents your relatives, your village and homeland. Jesus Christ, He comes to you through the Holy Eucharist. God’s Son wants to be your guest. Then He will enlighten your soul, cleanse it of all traces of sin and fill it with the gifts of God. The spirit in which a man approaches Holy Communion should be respectful and pious. Remember that you must approach Holy Communion with a clear conscience, which means that before receiving Communion you must search within yourself, asking if there has been any grievous sin committed since your last Confession. If there is no trace of sin, you can approach Holy Communion without Confession whenever you want. It is clearly evident that we must prepare well for Holy Communion; that it must be approached with an empty stomach, not to do so only that we be seen by others, or from habit, and not because others do so. We must approach Jesus Christ with the clear intention of receiving His grace. The Priest says: “Come forth in fear of God and in love within your soul for Jesus Christ.” Remember, Children, that it is a grievous sin to approach Holy Communion in disgrace, with a heavy sin upon your conscience. This is a sacrilege of Communion. It is a repetition of the sin of Judas Iscariot. As Judas approached Jesus Christ in the Garden of Gethsemane and kissed Him, in his heart there was treachery, for with this kiss he revealed Christ to His enemies. So also, the sinner who approaches Jesus in Communion but who, in his soul, scorns Him and grieves Him, is deprived of grace and blessings. May the Almighty God protect you, dear Children, from this fearful sin which leads the soul into the abyss of sins such as man has no knowledge of. 

Be on your guard against sin. Hold on to the teachings of the Church. Just as betrayal of your homeland is a loathsome crime, so too is the betrayal of your Holy Church, your Mother who from childhood to grave leads you along the road and offers up a helping hand when it is needed. Remember that God gave you the great blessing of belonging to the Holy Universal Catholic Church. Love Her and be faithful to Her. Strive on your own to learn the catechism so that you will not forget your daily prayers and your obligation to receive Holy Communion at least four times a year. Try to read religious books. You older children, teach your younger brothers and sisters. Guide them on the true path. Teach them religion. Read religious books to your parents, and to strangers as well, who might forget without your reminders. Urge your parents to daily prayer, morning and evening, and at least once a day read or sing out of the prayer-book together. When you are able to convince your parents, you will have performed a great service to the whole family. The custom of communal prayer is very holy and very Christian. It is also a very important custom. It is proof that God’s blessings exist in such families, that Christ lives among them and guides them along the road of Christian life.  Dear Children, copy my letter for yourself and remember it from time to time. Remind other children of these truths. In this letter, dear Children, I take my leave of you for I do not know whether I will be allowed to work for you and to pray for you. Let this, my letter, be for you my legacy, my last teaching and my sincere paternal blessing. The blessings of the Lord Jesus Christ and the Love of God the Father and the Communion of the Holy Spirit be with you always. Amen. 

Глава УГКЦ: «У стані тяжкого гріха до Святого причастя не можна приступати»

      Ми абсолютно одностайно говоримо про те, що той, хто живе в стані тяжкого гріха, чи ми говоримо про ситуацію розлучених і повторно одружених, чи говоримо про будь-який інший гріх щодо Божих заповідей, навчання Церкви є незмінне – у стані тяжкого гріха до Святого причастя не можна приступати. Про це сказав Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю Радіо Витакану, підбиваючи перші підсумки XIV Асамблеї Синоду Єпископів Католицької Церкви у Ватикані, в якій він бере участь. Предстоятель пояснив, що «коли Церква каже, що хтось є в стані тяжкого гріха і не може бути допущений до Святого причастя, вона цим нікого не дискримінує, нікого не принижує, а навпаки таке навчання Церкви є великою захороною і материнською допомогою таким людям». «Бо ми знаємо, згідно навчань святого апостола Павла, що Святе причастя можемо прийняти як на спасіння нашої душі, так і на наш суд або осудження. Отож, згідно навчання святих апостолів і традиційного вчення Церкви, коли хтось приступає до причастя у стані тяжкого гріха, він ще погіршує свій стан, тому він чинить новий тяжкий гріх святотатства», – зауважив Блаженніший. Він розповів, що отці на Синоді одностайно висловилися щодо цього питання. І коли, каже Глава УГКЦ, ми говоримо про Святе причастя, зокрема про можливість чи не можливість Святого причастя для тих, хто є в стані тяжкого гріха, то це питання є не питанням якогось пастирського методу, це є питання доктрини Церкви, питання католицької віри, питання розуміння, з одного боку, як святості Таїнства подружжя, а з іншого боку, розуміння також святості і змісту Євхаристії як осердя, вершини християнського життя. Натомість Блаженніший Святослав розповів, що на Синоді єпископи роздумували більше над тим, як допомогти тим людям, які живуть у стані такого тяжкого гріха і як з нього вийти. Яка є покутна дорога, по якій сьогодні Церква може повести людей до навернення, покаяння, а відтак можливості поправитися. Бо це є ті умовини, згідно яких людина може вилікуватися із стану тяжкого гріха.

     У цьому питанні, на думку Глави УГКЦ, цікавим є внесок саме Східних Церков, тому що, можливо, у латинському обряді поняття про гріх є більш юридичним. «Тобто гріх як певний переступ закону, за який наступає певна кара. Отож у багатьох простих людей складається таке враження: ага, раз я порушив закон, значить тоді я є покараний. Неможливість причастя – це є покарання для мене… Ну, то давайте тепер почнемо просити Церкву, аби це покарання в той чи інший спосіб можна було зменшити або відмінити. У східній церковній духовності гріх розуміється не так, як переступ якогось закону, а розуміється, як страшна недуга, хвороба, яка потребує лікування. Тобто всяка покутня практика в розумінні східного богослов’я, є лікувальна, терапевтична. Таким чином ми допомагаємо зрозуміти багатьом нашим співбратам у єпископстві, що традиційне вчення Церкви про покутню практику, про можливість чи неможливість Святого причастя для тих, хто живе у стані тяжкого гріха, це не є якась сувора кара для когось, а це є дорога лікування та оздоровлення людської душі». 

Нагорода досконалого життя.

Ісус Христос говорить, що шукати спокою треба в боротьбі зі злими нахилами,

 в покорі, послусі, терпеливості, любові до Бога і ближніх…

     З правдивою вільністю досконалість дає людині правдивий спокій, як запевняє нас пророк: "Глибокий мир тим, що закон твій люблять" (Пс. 119, 165). Спокій - це настільки велике добро, що між земними речами не можна почути нічого милішого, нічого сильніше прагнути, ані нічого гарнішого знайти. Правдивий спокій посідають тільки ті, які повністю віддаються Господу Богу. Людина сама собі не може дати спокою, бо не є для себе межею і не може сама собі вистачити. Створіння його не може дати, бо воно саме є неспокійне. Де ж є для людства спокій? В Бозі і тільки в Бозі! Причину Господь Бог пояснив сам св. Катерині Сієнській: "Глибокий спокій даю тим, що люблять моє ім'я. Ніщо не може їх зрушити; знаю, що вони люблять тільки мій закон, тобто мою волю, а власне мій закон керує всіма речами. Через них дуже тісно є з'єднані зі мною, що ніщо в світі не може їх засмутити, крім гріха, тому що гріх мене зневажає. Вони бачать чистим і спокійним оком душі, що Я - найвищий Цар всесвіту, керую всім з нескінченною мудрістю, порядком і любов'ю, а звідти бачать, що щоб їх не спіткало, то все є добре". Справді, світ своїм прихильникам також обіцяє спокій, коли б вони позбулися страху про Божий суд і вічність, придушили в собі сумління, дбали тільки про власну користь чи приємність і пили з чаші розкошів. Але це є спокій смерті, який приносить розчарування, хвороби і докори сумління і часто вже за життя переходить у розпач. Ісус Христос говорить, що шукати спокою треба в боротьбі зі злими нахилами, в покорі, послусі, терпеливості, любові до Бога і ближніх. А хоч часом побожним і милим Йому душам дає тяжкі випробування і терпіння тіла чи душі, а саме остиглість, скрупули і спокуси, однак вчить їх любити всякі хрести, наділяє їх щедро своїми ласками і відкриває їм безпечну пристань у своєму Найсвятішому Серці. До цієї пристані і ти втікай, щоб схоронитися, якщо коли-небудь бурі вдарять у твою душу. 

     Поза Богом не знайдеш спокою і щастя, як не знайшли ті всі, які його десь поза Богом шукали. Поглянь на магнітну стрілку, вона є образом душі. Стрілка так довго неспокійно коливається, доки не повернеться на північ, аж тоді відпочине. І нашій душі Бог накреслив сталий напрямок - до Нього. Якщо душа не звертається до Бога, вона перебуває у постійному русі і неспокої. Де б вона не повернула, ніде не спочине. Тільки коли, покинувши створіння, віддасться Господу Богу, знайде в Ньому спокій, якого дотепер марно шукала - спокій для розуму у вірі, спокій для серця в надії, спокій для волі в любові. Щаслива душа, яка вірна Богові, бо вона в якійсь мірі бере участь у щасті самого Бога, а живучи на землі, відчуває справді передсмак неба. Це також обіцяв Святий Дух, говорячи устами апостола, що ті, які служать Господу Богу цілим серцем, "ні голоду, ні спраги не матимуть уже більше, і не палитиме їх ні сонце, ні жодна спека, бо Агнець, що на середині престола, пастиме їх і водитиме їх на живі джерела вод, і витре Бог усяку сльозу з їхніх очей" (Од. 7,16-17). Це на собі досвідчила св. Тереза, тому сміло до всіх говорить: "Пам'ятаймо, що Господь Бог обіцяної нам нагороди за вірну службу не відкладає, але вже в цьому житті починає винагороджувати ". Коли король Франції Карл IX запитав великого віщуна Торквата, хто є найщасливіший, той відповів не задумуючись: "Господь Бог". - "А хто по Бозі?" - питає далі король. - "Той, хто до Господа Бога є найбільш подібний", а, отже досконалий християнин. Читаємо також про святого Франциска Ксаверія, що нераз голосно кричав: "Досить вже, Боже, досить", бо його серце не могло помістити потік насолоди, який спливав від Бога. 

      Якщо життя святих подібне до весняного дня, в якому легкі хмаринки лише пролітають по небу, не спиняючи сонячних променів, то їхня смерть пригадує літній вечір, повний блаженної тиші, після якої незадовго має зійти сонце, яке ніколи не згасне. Якщо і ти, душе, хочеш знайти щастя на землі настільки, скільки його тут можна знайти, служи досконало Господу Богу. Досконалість дає запоруку спасіння і запевняє прекрасний трон у небі, так що слушно сказав Апостол: "Вправляйся у досконалості, бо тілесна вправа до дечого лише корисна, а досконалість до всього корисна, бо має обітницю життя теперішнього і будучого" (1Тим.4,8). Хто охоче і з радістю несе свій хрест, такого сам хрест підносить до неба. Хто вірно йде за Христом на Голгофту, той з Христом увійде і в небесний Тавор. Хто з Ним поділяє свої терпіння і пониження, буде ділити разом з Ним також радість і славу. А яка то слава? Сам Апостол визнає, що "ані око не бачило і вухо не чуло, що на думку людині не спало, те приготував Бог тим, що Його люблять" (І Кор. 2, 9). А що чекає тих, хто Його досконало любить? Вони будуть оглядати Бога "лицем в лице", пити насолоду з потоку і світити, як зірки на небозводі, і то тим яскравіше, чим більшою була їх любов на землі. З огляду на такі обітниці, хто ж злякається труду? Хто ж не схоче докласти всіх зусиль? Хто буде нарікати на хрест життя, коли його чекає така нагорода? 

     "Чувай, душе, - говорить св. Вернард, - праця твоя триває тільки хвилю, а нагорода за неї буде тривати вічно; терпіння п'єш, якби з кухля, крапля по краплі, а за те цілими пригорщами будеш пити з потоку радості і спокою". Св. Андріан, будучи ще поганином, не міг надивуватися незрозумілій терпеливості мучеників. Одного разу запитав одного з них, звідки беруть ту дивну силу переносити такі жорстокі муки. Мученик вказав на небо і промовив: "Звідти спливає нам ласка і сила, звідти надія простягає свої могутні рамена і підносить нас, вказуючи на прекрасну нагороду, якої досі жодне око не бачило і жодне серце не відчуло. Там є джерело, яке оживляє нашу мужність і охолоджує наші терпіння". Ті слова збудили в душі Андріана таке бажання мучеництва, що незабаром і він пролляв свою кров за Христа. Ті слова нехай і Тебе підносять на дусі. Працюй і терпи, бо чим більше будеш працювати, тим щедрішою буде нагорода, чим тяжчий хрест, тим більша слава. І так, як на королівському дворі - хто має більші заслуги, той має вищу гідність - так і в Царстві Царя-Христа: хто більше задля Нього працював і терпів, тим вище і ясніше отримає місце в небі. Отже, сміло прямуй Божою дорогою! Такими ласками обдаровує досконалість своїх вибраних. Окрім того, її благословенний вплив поширюється і на зовнішнє життя, на дочасні справи, на долю родини, суспільства і народу. Бо досконалість замість руйнувати людську природу, очищує її і освячує, замість пригноблювати характер, його підносить і ушляхетнює, замість робити замішання в земських справах, запроваджує до них Божий лад, замість порушувати родинний спокій, встановлює в ній згоду і єдність, замість затримувати суспільні добра - розвиває їх згідно духа Божого. 

     Звідси виходить, що досконала душа є неоціненним даром неба. Вона своєю молитвою для інших випрошує Божі ласки, своїм життям потягає інші душі до Бога, приносить великі плоди зі святих своїх думок, вчинків і жертв. Нерідко одна свята людина може підняти з морального упадку не тільки цілі родини чи міста, але навіть і народи, або направити їх на спасенну дорогу. Часто траплялося, що святі своєю молитвою віддаляли від людей стихійне лихо або своєю наукою і життям спричинювалися до віднови суспільства. Слушно можна сказати: один святий більше зробить, як один мільйон звичайних людей. Св. Вернард вступає до монастиря, за ним слідує шестеро його братів, батько, сестра, дядько і багато товаришів. Св. Серафим, покірний і незамінний брат-капуцин, ціле місто Асколь привів до побожності і релігійного життя. Один убогий священик, св. Вінкентій а Паульо, в часі голоду нагодував велику провінцію, а ділами милосердя огорнув цілий католицький світ. Один святий король, Степан Угорський, навертає цілий свій народ. Одна покірна дівиця, свята Катерина з Сієни, привертає спокій цілій Церкві. А в наших часах, який великий вплив мали св. Іван Віаней і св. Іван Боско. Які великі благословення стягали на ціле людство великі і святі Папи Римські! Тому треба молитися, треба багато молитися, щоб наш народ, відроджений до нового життя, дав багато святих.   

ГЛАВА ЦЕРКВИ…

На чолі Церкви стоїть її Глава. Першим главою Апостолів і вірних став св. Петро. 

     Христос установив св. Петра князем усіх Апостолів і видимим главою усієї воюючої Церкви (Соб.Ват.4,1). Ще перед воскресінням Спаситель обіцяв св. Петрові найвищу владу в Церкві. На дорозі до Кесарії похвалив його за сміливе визнання віри, кажучи: "... ти - Петро (скеля), і ... я на цій скелі збудую мою Церкву й ... пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мт.16,18-19). У день Зелених свят Петро навчав від імені всіх Апостолів. Він прийняв перших навернених до Церкви євреїв і поган; він здійснив перше чудо, він наказав вибрати нового Апостола на місце Юди, боронив Апостолів перед судом. Св. Петро помер як єпископ Риму, тому влада і гідність св. Петра як глави Церкви щоразу переходить на римського єпископа. Св. Петро спочатку протягом 7 років перебував у Антіохії, у 42 р. Ангел звільнив його з в'язниці в Єрусалимі; після цього він близько 25 років (з 42 по 67 рік) був єпископом Риму, де помер мученицькою смертю. Папа Климентій Римський пише: "Тут загинули замучені Петро і Павло разом з великою кількістю вибраних, служачи для нас гарним прикладом". Тертуліан, священик з Картагену, називає римську Церкву щасливою, бо в ній св. Петро умер такою ж смертю, як Спаситель, а св. Павло - такою ж смертю, як св, Йоан Хреститель. Оріген, керівник Олександрійської школи, розповідає, що св. Петра розп'яли в Римі вниз головою. Гріб св. Петра знаходиться в Римі - його мощі спочивають в катакомбах під цирком Нерона. Єпископська столиця в Римі ще в давні часи отримала назву Столиці Апостольської. 

     Римські єпископи від початку користувалися найбільшою владою в Церкві і їх завжди визнавали главами Церкви. У 100 р. після Христа римський єпископ Климентій вирішував спори між духовенством і вірними, у II ст. Римський єпископ Віктор зобов'язав християн Малої Азії святкувати Великдень разом з римською Церквою, а не з євреями. Римські єпископи очолювали усі вселенські Собори. В усіх справах єпископи нижчих рангів апелювали до Риму. Римського єпископа називають "найвищим священиком" або "Єпископом єпископів". Це Христова воля, щоб св. Петро аж до кінця світу завжди мав спадкоємців (Соб. Ват.). З бігом століть валилися престоли, зникали держави і народи, а Папство стоїть непохитно і до кінця світу не буде хвилини, щоб у Церкві не було Папи. Римського єпископа називаємо Папою або Святійшим Отцем, а також Його Святістю, Отцем Християнства або Намісником (заступником) Христа. Наслідника св. Петра називають також Найблаженнішим Отцем, Папою римським (бо мешкає в Римі), а Церкву, якою він керує, - римо-католицькою Церквою. Папа римський посідає найвищу владу серед усіх єпископів, йому належить найважливіша роль у керівництві усією Церквою (Соб. Ват. 4, 3). Папа є найвищим архієреєм і князем серед єпископів (св. Берн.). Посідаючи своє високе становище, Папа бере собі нове ім'я (ім'я когось із своїх попередників, крім імені Петра). Символами папської влади є тіара (єпископська митра), прикрашена потрійною короною (вона символізує його потрійний уряд-учительський, священичий і пастирський), жезл, увінчаний потрійним хрестом, і біла шовкова реверенда. 

     Чолобитню складається Папі, цілуючи йому ноги, бо, як сказав Св. Павло: "Які гарні ноги тих, що благовістять добро!" (Рим.10,15). Папі належить найвища влада в Церкві. Як "учитель усіх християн" (Соб. Ват.), як "Пастир всіх овець і пастирів", Папа наділений найвищою суддівською владою (юрис¬дикцією) щодо навчання віри та звичаїв, а також щодо карності і керівництва усією Церквою, тобто має владу над кожною окремою Церквою, над кожним окремим єпископом і душпастирем. Може призначати єпископів і усувати їх з посади, може скликати собори, встановлювати і розпускати монаші чини, посилати місіонерів, надавати привілеї і диспензи і т. д. Папа має також начальну контролюючу владу - єпископи зобов'язані час від часу звітувати перед ним про справи у довірених їм єпархіях. Як "найвищий суддя усіх вірних" Папа має право оголошувати остаточні вироки у всіх церковних спорах. 

     Папі підлягають кардинали. Кардинали, представники різних народностей, мають право після смерті Папи вибрати нового. Вони мають титул "Еміненцій", а їх відзнакою є червоний капелюх і пурпуровий плащ (він означає, що кардинали щохвилини повинні бути готовими віддати свою кров за Ісуса Христа). Кардинали входять у законодавчі і виконавчі органи Конгрегацію цензури книжок, Конгрегацію уділювання відпустів, досліджування мощів, Конгрегацію обрядів, управи місій і т. п.). Від початку існування Церкви по сьогодні керувало Церквою близько 260 пап. Протягом перших п'яти століть (до 540) р.) було близько 60 пап і всіх їх Церква вшановує як святих - 33 з них померли смертю мучеників. Пій IX керував Церквою 32 роки, Лев XIII - 25 років. Інші папи перебували на папському престолі коротше (св. Петро керував Церквою 33 роки). Серед пап було 195 італійців, 15 французів, 14 греків, 8 сірійців, 9 німців, 5 іспанців, 2 африканці. Найчастіше папи обирали для себе ім'я Іван (23 рази), Григорій (16), Климентій (15), Бенедикт (14), Інокентій і Лев (13), Стефан і Пій (10), Урбан, Боніфатій і Олександр (8).                                

На жаль, серед усіх пап траплялися і такі    (їх було 11),    

які не відповідали своїй високій місії…

OCTOBER: RESPECT FOR LIFE MONTH:

THE EXAMPLE OF SAINT GIANNA BERETTA MOLLA (1922-1962)

Saint Gianna Beretta Molla was born in Magenta (Milan), Italy, on 4 October 1922, the 10th of 13 children. Already as a young girl, she willingly accepted the gift of faith and the clearly Christian education that she received from her excellent parents. As a result, she experienced life as a marvelous gift from God, had a strong faith in Providence and was convinced of the necessity and effectiveness of prayer. She diligently dedicated herself to studies during the years of her secondary and university education, while, at the same time, applying her faith in generous apostolic service among the elderly and needy as a member of the St. Vincent de Paul Society. After earning degrees in medicine and surgery from the University of Pavia in 1949, she opened a medical clinic in Mesero (near Magenta) in 1950. She specialized in pediatrics at the University of Milan in 1952 and thereafter gave special attention to mothers, babies, the elderly and the poor.

While working in the field of medicine—which she considered a "mission" and practiced as such—she increased her generous service to Catholic Action, especially among the "very young" and, at the same time, expressed her joie de vivre and love of creation through skiing and mountaineering. Through her prayers and those of others, she reflected on her vocation, which she also considered a gift from God. Having chosen the vocation of marriage, she embraced it with complete enthusiasm and wholly dedicated herself "to forming a truly Christian family."

She became engaged to Pietro Molla and was radiant with joy and happiness during the time of their engagement, for which she thanked and praised the Lord. They were married on 24 September 1955 in St. Martin's Basilica in Magenta, and she became a happy wife. In November 1956, to her great joy, she became the mother of Pierluigi; in December 1957 of Mariolina; in July 1959 of Laura. With simplicity and equilibrium she harmonized the demands of mother, wife, doctor and her passion for life.

In September 1961, towards the end of the second month of pregnancy, she was touched by suffering and the mystery of pain; she had developed a fibroma in her uterus. Before the required surgical operation, and conscious of the risk that her continued pregnancy brought, she pleaded with the surgeon to save the life of the child she was carrying, and entrusted herself to prayer and Providence. The life was saved, for which she thanked the Lord. She spent the seven months remaining until the birth of the child in incomparable strength of spirit and unrelenting dedication to her tasks as mother and doctor. She worried that the baby in her womb might be born in pain, and she asked God to prevent that. A few days before the child was due, although trusting as always in Providence, she was ready to give her life in order to save that of her child: "If you must decide between me and the child, do not hesitate: choose the child—I insist on it. Save the baby." On the morning of 21 April 1962, Gianna Emanuela was born. Despite all efforts and treatments to save both of them, on the morning of 28 April, amid unspeakable pain and after repeated exclamations of "Jesus, I love you. Jesus, I love you," the mother died. She was 39 years old. Her funeral was an occasion of profound grief, faith and prayer. The body of the new blessed lies in the cemetery of Mesero (4 km. from Magenta).

GIANNA’S HEROIC DECISION

During Gianna’s pregnancy with her fourth child, she made the decision to save her child’s life, at all costs. This decision ultimately led to her death. In the second month of her fourth pregnancy, Gianna was diagnosed with a large tumor in her uterus. Gianna’s tumor (a fibroid), though benign, was large and painful. It threatened the development of the baby and even threatened the continuation of the pregnancy. Gianna began having bleeding, so a decision regarding surgery was urgent. Gianna had three options. She could have the fibroid removed by also removing her uterus (hysterectomy). This would cause the death of her two month old fetus and eliminate the possibility of future pregnancies. A second option was to remove the fibroid and terminate the pregnancy. The last option was to remove the fibroid and continue the pregnancy. This was the only option to save her unborn child, but the risk of pregnancy-related complications was very high. “If you have to decide between me and the baby, there is to be no hesitation. Choose the baby. I demand it. Save it!” Against standard medical advice, Gianna chose the third option. She underwent surgery. She recovered well and her pregnancy continued.

At the end of her pregnancy, labor could not be induced, so her baby had to be delivered by Caesarian section. A healthy baby girl, Gianna Emanuela, was born on April 21, 1962. Very soon after the delivery, Gianna began having increasing abdominal pain and fever. She was diagnosed with septic peritonitis (an infection of the lining of her abdomen). She received all the known treatments of that time – antibiotics and transfusions for the infection, which was likely a complication of the caesarian section surgery. Despite their efforts, Gianna could not be saved. Gianna died on April 28, 1962, seven days after the birth of her child. Gianna never considered the possibility of aborting her child. She also repeatedly made it clear that if only one life could be saved, it should be the baby’s life. The heroic part of what Gianna did was to choose life for her child under difficult and uncertain circumstances, no matter the consequences to herself.

THE MAKING OF A SAINT

Canonization is the process the Church follows to name a saint. In the early years of the church, saints were chosen by public acclaim. Though this was a more democratic way to recognize saints, some saints’ stories were distorted by legend and some never existed. Over time, the bishops and the Vatican became responsible for this decision.

The process begins after the death of a Catholic whom people regard as holy. The local bishop investigates the candidate’s life and writings for heroic virtue. Then a panel of theologians at the Vatican evaluates the candidate. After approval by the panel and cardinals of the Congregation for the Causes of Saints, the Pope proclaims the candidate “venerable”.

In Gianna’s case, Cardinal Giovanni Colombo, Archbishop of Milan, began promoting the cause for her beatification on November 6, 1972. On April 28, 1980, the cause for beatification of the servant of God, Gianna Beretta Molla, was officially introduced by the decree of Cardinal Carlo Maria Martini, Archbishop of Milan. Between June 1980 and January 1984, the investigation of Gianna Beretta Molla in Milan and Bergamo, Italy, included over 170 sessions with more than sixty witnesses, including priests, religious women, medical professionals and Gianna’s family. Between April and November of 1986, the Congregation for the Causes of Saints reviewed the four volume (2570 pages) investigation results, and issued the Decree of Validity for Gianna Beretta Molla. On July 6, 1991, the Congregation for the Causes of Saints confirmed and Pope John Paul II decreed that the heroic virtues of the Servant of God, Gianna Beretta Molla, be recognized. Gianna Beretta Molla received the title of “Venerable”.

THE MIRACLES OF SAINT GIANNA

Two miracles have officially been attributed to the intercession of Gianna Beretta Molla, and both miracles took place in Brazil. Fr. Alberto, one of St. Gianna’s brothers, and also a physician, was a Capuchin missionary in Brazil. He cared for the needy and regularly wrote to his sister about the work in the mission. She had a strong desire to join him. After completing her studies and contemplating going to Brazil, her spiritual director raised concerns around her health and the grueling life of missionary work. He counseled against the idea, as did the Bishop of Bergamo. Gianna accepted that God had other plans for her and began her medical practice in Italy.

BEATIFICATION MIRACLE

On October 22, 1977, Lucia Sylvia Cirilo, a 27 year old Brazilian Protestant woman, gave birth to her fourth child, a still born baby, via caesarian section. She was discharged from the hospital 9 days later in good health, but a few days later she returned to the hospital as a result of severe pain. Doctors found a very serious complication had caused a rectal-vaginal fistula. It was inoperable in that hospital, and the nearest viable facility was more than 600 km away. Since Lucia was unlikely to survive the trip, a nurse, Sr. Bernardina, who was a Capuchin religious, invited two other nurses to join her in intercessory prayer to Gianna Beretta Molla. Gazing at a small picture of the Servant of God, Sr. Bernadina prayed, “You who are Father Alberto’s sister, make this fistula heal and keep this woman from having to travel to Sao Luis.” According to the young mother’s testimony, her pain subsided immediately and disappeared completely. An examination by the surgeon revealed that the fistula had healed, and it was no longer necessary to transfer the young woman. On May 22, 1992, following years of investigation and verification, the cure was recognized by the Special Congress of the Congregation of the Causes of Saints, as a third degree miracle.

CANONIZATION MIRACLE

In mid- November 1999, Elizabeth Comarini Arcolino, a 35-years-old Brazilian woman, was pregnant with her fourth child. Within the first month, she had a serious hemorrhage. In spite of this, the pregnancy continued, but an ultrasound showed abnormalities, and doctors did not hold much hope for a full-term pregnancy. On December 9, a further complication occurred in the form of a large blood clot. Ten days later, doctors found the baby’s heart was still beating, but the placenta was very deteriorated. Elizabeth’s physician said the baby was barely alive due to the size of the blood clot and it was almost certain that she would spontaneously abort. Contrary to these expectations, the pregnancy continued.

In February, Elizabeth returned to the hospital feeling something was wrong, only to learn that the membranes had broken. At 16 weeks, the baby was alive, but there was no amniotic fluid, placing mother and child at serious risk of infection. Termination of the pregnancy was recommended to avoid the risk of infection. As a practicing Catholic, Elizabeth knew she could not choose abortion and she must try to bring the child to term. Isabel, her friend, overheard this recommendation and inspired by her faith, went to the chapel to pray. As she got up to leave, she saw the Bishop pass by the door and went to tell him what was happening. Knowing Elizabeth and Carlos from having presided at their wedding, he went to her room and prayed with them. The Bishop left and returned with a biography of Blessed Gianna Beretta Molla. He told Elizabeth to “do what Blessed Gianna did, and if necessary, give your life for your child. I was praying at home and I said to the Blessed in prayer, ‘Now has arrived the opportunity for you to be canonized. Intercede before the Lord for the grace of a miracle and save the life of this little child.’”

Elizabeth had prayed through Blessed Gianna before, for the birth of her third child, and was reassured by the inspiration of Blessed Gianna and the Bishop. Several doctors said this was madness as the child was already dying. Her doctor told Elizabeth that Elizabeth’s faith had made her think, and that she, as her physician, also had faith. They would wait for the natural death of the fetus. Elizabeth’s whole community continued to invoke Blessed Gianna for a miracle. Elizabeth had a very difficult time, often feeling abandoned by God. At 32 weeks, a baby weighing 1.8 Kg was delivered by caesarian section on May 31, 2000. She was named Gianna Maria, after her intercessor, and was healthy with the exception of a twisted foot, which was later corrected successfully. Elizabeth had life-threatening complications, but after 3 days in the intensive care unit, she made a full recovery. In July 2001, a pediatrician examined the child and found her to be perfectly normal and healthy, intelligent and lively. In January 2002, a subsequent examination revealed no problems of any kind with the child’s development.

On December 20, 2003, the decree “super miracle” was promulgated by the Congregation for the Causes of Saints in the presence of Pope John Paul II. With her spouse and three children in attendance, Gianna Beretta Molla was canonized on May 16, 2004. St. Gianna is

a patron saint for mothers, physicians, and unborn children.

---

God our Father we praise You and we bless you because in Saint Gianna Beretta Molla you have given us one who witnessed to the Gospel as a young women, as a wife, as a mother, and as a doctor. We thank you because through the gift of her life we can learn to welcome and honor every human person.

You, Lord Jesus, were for Gianna a splendid example. She learned to recognize you in the beauty of nature. As she was questioning her choice of vocation, she went in search of you and the best way to serve you. Through her married love she became a sign of your love for the Church and for humanity. Like you, the Good Samaritan, she cared for everyone who was sick, small or weak. Following your example,  out of love she gave herself entirely, generating new life.

Holy Spirit, Source of every perfection, give us wisdom, intelligence, and courage so that, following the example of Saint Gianna and through her intercession, we may know how to place ourselves at the service of each person we meet in our personal, family and professional lives, and thus grow in love and holiness. Amen.

Глава УГКЦ закликав у Римі відроджувати служіння духівників родин!!!

До відродження служіння духівників подружжя і родини закликав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час засідання Єпископського Синоду у Ватикані на тему «Покликання і місія родини в Церкві та сучасному світі». У розмові з Католицьким інформаційним агентством Предстоятель зазначив, що «ми потребуємо не психологів, соціологів, а духовних отців, аби відродити християнську духовність і пройняти нею подружжя та родини». Блаженніший Святослав звернувся з відозвою до Папи Франциска та синодальних отців з проханням про молитву за Україну. «Нехай Католицька Церква в усьому світі покаже, що ми не покинуті напризволяще, що Бог, Папа і Церква – разом з українським народом, який зараз страждає», – додав Глава Церкви. Архиєрей пригадав слова Папи, сказані на початку Синоду, в яких він переконливо ствердив, що отці зібралися на Синод не для того, щоб змінити науку Церкви про подружжя і родину. «Ми зібралися для того, щоб пошукати кращих методів, щоб якнайкраще допомогти родині в сучасному світі, щоб вона жила згідно з Євангелієм і наукою Церкви. Таке завдання ми отримали від Папи і це значною мірою врівноважило дискусії та сумніви щодо дальшого перебігу синодальних нарад», - сказав Верховний Архиєпископ Києво-Галицький. Говорячи про завершений другий етап дебатів щодо теологічного розуміння подружжя і родини, Глава Церкви визнав, що його дуже втішили результати дискусій на цю тему в групах circuli minores. «Ми не мусимо ще раз повторювати доктрини Церкви про подружжя і родину, бо неможливо зробити це за короткий час, але й не про це йдеться», – сказав він. На його думку, ця доктрина була чітко викладена у навчанні св. Івана Павла ІІ та бл. Павла VI.

     За словами Предстоятеля УГКЦ, Церква зараз потребує визнання духовності родини в сучасному світі. «Виклики сучасності послаблюють родину. Ми стаємо щоразу крихкішими і беззахисними істотами», – вважає він. На його переконання, сучасна родина не потребує зараз від Церкви людських інструментів підтримки, оскільки їй це дають психологи, соціологи, інші суспільні науки чи державні програми підтримки. «Ми є Церквою, тобто живим тілом Христа, і живемо в постійній присутності Святого Духа. Нашою головною метою і завданням є уділяти Святого Духа, котрий зміцнює, лікує рани і нас, слабких людей, робить здатними витримати і встояти супроти сучасних викликів. Святий Дух діє не лише в момент укладення таїнства подружжя: Його ласка активна протягом усього подружнього життя і родини. Ми повинні наново відкрити присутність Божої любові й Святого Духа в подружжі та в родині», – переконаний Верховний Архиєпископ. Глава УГКЦ вказав на потребу відродження служіння духівників для родин. «Кожна родина повинна отримати допомогу від Церкви через свого духівника, котрий буде її супроводжувати, лікувати її рани ласкою Святого Духа. Вкаже сучасній людині, як молитися, практикувати християнський аскетизм, зростати духовно через слухання Слова Божого серед викликів сучасного світу, – сказав Блаженніший Святослав і додав: – Тому коли ми обговорюємо практичні рекомендації для душпастирів, то не можемо забувати про духовний провід. Духовні отці повинні бути адміністраторами Божого милосердя, Божої сили, котра постійно перебуває з нами і огортає своєю ласкою подружжя та родини».

    Говорячи про Євхаристію для розлучених осіб, котрі живуть у нових цивільних зв’язках, а також про охоплення душпастирською опікою гомосексуалістів, Глава Церкви зазначив: «Ми сповнені милосердя для тих осіб, але також є певні умови, щоб отримати Боже милосердя. Христос сказав: «Навертайтеся і проголошуйте Євангеліє». Коли людина зранена гріхом, то необхідними ліками є Євангеліє навернення і віри. Ми не можемо тільки говорити, що ви стоїте на доброму шляху і можете приймати Святе Причастя. Це була б зрада Ісуса Христа. Ми повинні жити й проголошувати правду, бути джерелом Божого милосердя. Заохочувати людей, що перебувають у такій ситуації, щоб вони скористалися тією ласкою, особливо під час оголошеного Папою Франциском Року милосердя». Блаженніший Святослав пригадав, що в комуністичні часи переслідування Церкви та хвиль еміграції християнська родина підтримувала і берегла Церкву, а тепер святим обов’язком Церкви є підтримувати і берегти родину. Він провів паралелі з теперішньою ситуацією української родини і подав кілька статистичних даних, що промовисто свідчать про роль християнської родини в Україні. «Зараз, згідно з офіційними даними, ми маємо в Україні 1,5 млн внутрішньо переміщених осіб. Кількість людей, котрі отримали міжнародну допомогу, церковну чи державну, становить близько 400 тисяч. Виникає запитання, хто допомагає решті? Відповідь звучить: християнська родина! Пригадаймо, що родини в Україні живуть зараз у страшних економічних умовах, але попри те виявляють велику силу солідарності й діляться всім, що мають. У минулому і сьогоденні Україну захищає християнська родина, передовсім православна і католицька, котру підтримує Святий Дух», – сказав Блаженніший Святослав.

     Під час Синоду Глава УГКЦ говорив про самотність людини, не лише покинених одним із батьків дітей, але також про залишення напризволяще і на самоті в ситуації війни і трагедій цілих суспільств і народів. «Ніхто про нас не пам’ятає. У такій ситуації опинився зараз український народ. Ми маємо таке відчуття, що стали об’єктом політичних, дипломатичних, економічних і навіть екуменічних торгів». Багато людей в Україні питає: чи Бог покинув нас? Це важливе питання. Ісус на хресті волав: Боже, Боже, чому Ти мене покинув? Крик Христа на хресті був криком покинутої людини. Святий Августин, коментуючи ці слова Христа, сказав, що в той момент Він висловив крик усього людства. В Україні, на Близькому Сході і всюди там, де точаться конфлікти і війни, людина почувається самотньою і покинутою сама собі, – розповів Блаженніший Святослав і додав: Церква не може навчати тільки про подружню вірність, але мусить засвідчувати також свою вірність Богові, котрий ніколи не залишить самому собі свого створіння. Він завжди разом зі своїм людом, особливо, коли той терпить». Архиєпископ звернувся до Папи Франциска з проханням про молитву за Україну і попросив, щоб до неї долучилися всі синодальні отці. «Нехай Католицька Церква в усьому світі покаже, що ми не покинуті на самоті, що Бог, Папа і Церква – разом з українським народом, котрий страждає», – наголосив Глава Церкви. Повертаючись після Синоду до України, Глава УГКЦ прагне сказати своїм вірним, що Церква є вірною християнській родині, підтримує її і є джерелом її надії. «З кожним днем синодальних нарад ця надія завдяки Святому Духові зростає», – додав Верховний Архиєпископ Києво-Галицький. У делегації Української Греко-Католицької Церкви на Синоді поряд з Главою УГКЦ присутні владики Гліб (Лончина) та Борис (Ґудзяк).

     Перебуваючи у Ватикані з офіційним візитом для участі в Папському Cиноді про сім’ю, Блаженніший Святослав зустрівся із Святішим Отцем… і вкотре розповів йому про ситуацію в Україні. Зустріч Єпископа Рима і Глави УГКЦ відбулася вчора, 14 жовтня. Під час розмови Блаженніший Святослав розповів Папі Франциску про гуманітарну кризу, котру переживає Україна у зв’язку з війною на сході країни. Глава УГКЦ озвучив Папі дані ООН про понад півтора мільйона внутрішньо переміщених людей, які стали жертвами війни на Донбасі. Святіший Отець запевнив Блаженнішого Святослава у молитві та підтримці для відновлення та побудови мирного життя в Україні. «Україна є і завжди буде в моєму серці», ‒ наголосив Папа Франциск. Окрім цього, Предстоятель УГКЦ подякував Святішому Отцю за проголошення геройських чеснот митрополита Андрея Шептицького. Він зазначив, що «постать митрополита Андрея є неоціненною в житті нашої Церкви, а підписання декрету про

визнання його геройських чеснот є знаком великої підтримки України збоку Апостольської Столиці». Як повідомив Глава УГКЦ, наразі відбувається аналіз чуда оздоровлення, що відбулося на території США, за посередництвом молитов до митрополита Андрея. Цей факт уже канонічно зафіксований. Згодом відбудеться зустріч медиків, які дослідять це чудо.

     Блаженніший Святослав розповів, що УГКЦ 1 листопада 2014 року розпочала відзначення Року митрополита Андрея, згадуючи 70-ту річницю з дня його смерті. Кульмінацією стало святкування у Львові на державному рівні дня його народження. «Тоді ми освятили пам’ятник великому Митрополиту. На цю подію прибув й Президент України», - додав він. Тож ця подія вийшла за межі Галичини. Також, як відомо, пам’ятник відкрили і в Івано-Франківську під час проведення Патріаршого Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом».

     «1 листопада ми календарно завершимо Рік митрополита Андрея. Напередодні (28 жовтня) відбудеться відкриття меморіальної дошки на будинку колишньої Центральної Ради у Києві (сьогодні Будинок учителя). Відомо, що саме в цьому будинку митрополит Андрей, повертаючись із Росії, зустрівся із членами ЦРУ, щоб обговорити основні фундаменти державного будівництва Української незалежної держави», ‒ розповів Предстоятель УГКЦ. Далі, 29 жовтня, у Києві пройде наукова конференція, в якій візьме участь інтелектуальна еліта Києва. Тема конференції стосуватиметься постаті Митрополита та його діяльності як на церковній, так і на суспільній, державній і міжнародній ниві. І нарешті, 1 листопада Рік митрополита завершиться в оперному театрі Києва урочистою академією. «Що більше ми відкриваємо постать Митрополита, то більше усвідомлюємо, як мало ми про нього знаємо. З прикрістю скажу, що його постать для широкого загалу українців залишається незнаною. Тому ці ювілейні святкування мали стати нагодою розповісти про цього праведного мужа всьому українському народові», – завершив Блаженніший Святослав.   

ПРИМАТ ПАПИ.

     Приматом називаємо право і привілей першості якоїсь особи щодо інших; під Папським приматом розуміємо абсолютну незалежність Папи від будь-яких світських володарів і законів будь-якої держави, а також першість влади над усією Церквою і незалежність від будь-якої духовної влади. Папа незалежний від будь-якої світської влади, бо світська влада не має найменшого права впливати на керівництво Церквою. Папа є учителем усіх народів. Його діяльність, освячена Богом, полягає на тому, щоб роз'яснювати усім людям їх право на спасіння, тобто його вплив поширюється на всі народи і на всі держави. Тому Папа як учитель народів не підлягає правовим законам і не може бути громадянином жодної держави. Як найвищий представник католицької Церкви Папа повинен мати можли¬вість спілкування з главами усіх держав світу. Отже, Папа стоїть на тому самому рівні, що глава будь-якої держави. Якщо б Папа підлягав комусь із державних керівників, міг би стати його слухняним знаряддям, а це могло б принести шкоду іншій державі чи народові. 

     До церковної держави Папи прийшли таким чином. Вже на початку християнства їм належали певні території і маєтки. Під час переселення народів папи неодноразово рятували від знищення Рим, таким чином здобувши собі право на це місто і його околиці - місцеве населення вважало їх своїми покровителями і опікунами. Ця влада пап над Римом утвердилася від часів Костянтина Великого, відколи Рим перестав бути столицею імперії і навіть імператорський намісник перебував в іншому місці. Навічно Рим з Його околицями, а також кілька міст на східному побережжі Італії було подаровано Папі королем Піпіним у 755 р. Син Піпіна, імператор Карл Великий, підтвер¬див цей дар батька (774 p.). Протягом наступних століть папи 17 разів втрачали цю церковну державу, але завжди повертали її. У 1809 р. її захопив Наполеон, але на Віденському конгресі її було повернено Папі (1815 p.). У 1859 р. Папа знову втратив свої володіння, за винятком самого міста Риму. У 1870 р. Рим приєднано до Італії, а Папі залишено Ватикан. 

      Існування церковної держави насамперед забезпечувало незалежність Главі Церкви, сприяло зростанню авторитету Папи серед державних діячів, надавало йому матеріальні засоби для керівництва Церквою, гарантувало свободу вибору Папи. Тому завжди на усіх католицьких зборах і з'їздах обстоювалася незалежність церковної держави і домагалося її повернення Папі, або, принаймні, надання йому певної території, яка гарантувала б абсолютну незалежність Папи. Папа є незалежним від будь-якої духовної влади, бо він сам собою представляє повноту будь-якої духовної влади. Папа не має на землі судді над собою. Найвищу духовну владу може судити хіба один Бог (Боніф. VIII, 1302). Навіть вселенський Собор не має зверхності над Папою. Папа утримує свій власний двір. Папську резиденцію стереже 350 охоронців: швейцарська сторожа (75 чол. одягнених у середньовічні костюми, несуть службу вартових при дверях), шляхетська сторожа (75 чол. - члени римської шляхти, які супроводять Папу під час публічних виступів, мають вільний доступ до пап¬ських кімнат, деколи виконують обов'язки послів), палатна сторожа, яка складається з сотень людей, 100 жандармів. Папа карбує власні гроші, роздає нагороди, має власну біло-золоту коругву, а також своїх послів (легатів, апостольських нунціїв) у всіх державах. Хтось може закинути, що Христос не мав таких почестей. Але йому треба зважити на це, що папа представляє не переслідуваного і скараного хресною смертю Спасителя, а Христа, який є Володарем неба в найбільшій славі. А також повинен пам`ятати про це, що папа постійно спілкується з главами держав чи їх послами, тому повинен пристосуватися до них і дотримуватись встановленого етикету.   

Подружня любов…

Цю статтю про подружню любов хотілося б почати уривком з листа: 

     У мене за плечима 29-літній стаж подружнього життя, освяченої вінчанням у церкві подружньої любові. Я не можу погодитися із твердженням, що шлюб автоматично гарантує любов. Клятва, яку ми даємо при вінчанні, - це одне, а життя - зовсім інше. Все виглядає гарно тільки у мріях і в книгах. Після вінчання настає повне розчарування. Любов кудись зникає, залишається сексуальне використання дружини домінуючим в союзі чоловіком. Дружина стає предметом, купленим через таїнство шлюбу, її роль полягає у вихованні дітей, веденні домашнього господарства, сексуальному задоволенні чоловіка та у роботі для заробітку. .. 

     Любов - основне покликання людини… Любов це основне вроджене покликання кожної людини. Чому? Тому що кожна людина створена за образом і подобою Бога, що Сам є Любов. Ми щасливі тільки тою мірою, якою реалізуємо це своє покликання. Світлої пам'яті Йоан Павло II сказав ще більш влучно: "...людина не може жити без справжньої любові" Що ж таке "справжня любов"? Як її здобути, якщо від неї залежить моє щастя, якщо без неї неможливо жити? Ми присвячуємо цим питанням, таким важливим, дуже мало серйозних міркувань. Сучасна людина вважає єдиним серйозним заняттям свою роботу, а після неї шукає розваг - і в такому ритмі проводить весь свій час. Міркування над найважливішим питанням людського існування перебувають за межами цього ритму. Людина мало цікавиться тим, що вона собою являє і що могла б являти. Її більше цікавить, скільки вона має і скільки могла б мати. Рідко шукає правду про себе і своє життя, частіше - про речі. Завжди готова вдосконалити речі, себе ж удосконалює неохоче... Все це проявляється як життя. Ми набуваємо все більше речей, але володіння не є гарантією щастя. Щастя таїться в інших джерелах, на що так драматично вказує лист. Любов у нашій уяві часто пов'язана із сентиментальністю, з якимись довоєнними романсами. Хтось вважає, що її взагалі немає. Для когось любов ототожнюється із сексом. Такі примітивні асоціації нашій свідомості і підсвідомості постійно пропонує масова культура на чолі з телебаченням і ми бездумно піддаємося подібній обробці! Оскільки наше щастя на землі та у вічності залежить від того, як ми розуміємо й реалізуємо любов, диявол, "батько неправди" (Йо. 8, 44) намагається спотворити правду про неї. Ми повинні розуміти це. Відкрити значення "справжньої любові" нелегко. Стати "людиною люблячою" ще важче. А це наше найважливіше завдання. 

     Що таке подружня любов?  Що таке любов? Найчастіше духовна література визначає любов як бажання робити добро іншій людині, Існує різного роду любов: батьки люблять своїх дітей, люблять один одного родичі й друзі, учителі - учнів, лікарі - пацієнтів. Ми повинні любити навіть своїх ворогів і робити їм добро. Але насамперед ми повинні любити невидимого Бога. Наша любов до Нього виражається у виконанні Його заповідей: "...це є любов до Бога, щоб ми дотримувались заповідей Його" (1 Йо. 5, 3), - пише св. Йоан Богослов. 

В цих міркуваннях не можна обійти мовчанням проблему почуття, особливо тоді, коли ми говоримо про подружню любов...

CONTEMPLATING CHRIST WITH MARY – Lessons From the Holy Rosary

A Face Radiant as the Sun:  “And he was transfigured before them, and his face shone like the sun” (Mt 17:2). The Gospel scene of Christ's transfiguration, in which the three Apostles Peter, James and John appear entranced by the beauty of the Redeemer, can be seen as an icon of Christian contemplation. To look upon the face of Christ, to recognize its mystery amid the daily events and the sufferings of his human life, and then to grasp the divine splendor definitively revealed in the Risen Lord, seated in glory at the right hand of the Father: this is the task of every follower of Christ and therefore the task of each one of us. In contemplating Christ's face, we become open to receiving the mystery of Trinitarian life, experiencing ever anew the love of the Father and delighting in the joy of the Holy Spirit. Saint Paul's words can then be applied to us: “Beholding the glory of the Lord, we are being changed into his likeness, from one degree of glory to another; for this comes from the Lord who is the Spirit” (2 Cor 3:18).

Mary, Model of Contemplation: . The contemplation of Christ has an incomparable model in Mary. In a unique way, the face of the Son belongs to Mary. It was in her womb that Christ was formed, receiving from her a human resemblance which points to an even greater spiritual closeness. No one has ever devoted himself to the contemplation of the face of Christ as faithfully as Mary. The eyes of her heart already turned to him at the Annunciation, when she conceived him by the power of the Holy Spirit. In the months that followed she began to sense his presence and to picture his features. When at last she gave birth to him in Bethlehem, her eyes were able to gaze tenderly on the face of her Son, as she “wrapped him in swaddling clothes, and laid him in a manger” (Lk 2:7).

Thereafter Mary's gaze, ever filled with adoration and wonder, would never leave him. At times it would be a questioning look, as in the episode of the finding in the Temple: “Son, why have you treated us so?” (Lk 2:48); it would always be a penetrating gaze, one capable of deeply understanding Jesus, even to the point of perceiving his hidden feelings and anticipating his decisions, as at Cana ( Jn 2:5). At other times it would be a look of sorrow, especially beneath the Cross, where her vision would still be that of a mother giving birth, for Mary not only shared the passion and death of her Son, she also received the new son given to her in the beloved disciple ( Jn 19:26-27). On the morning of Easter hers would be a gaze radiant with the joy of the Resurrection, and finally, on the day of Pentecost, a gaze afire with the outpouring of the Spirit (Acts 1:14).

Mary's Memories:  Mary lived with her eyes fixed on Christ, treasuring his every word: “She kept all these things, pondering them in her heart” (Lk 2:19; cf. 2:51). The memories of Jesus, impressed upon her heart, were always with her, leading her to reflect on the various moments of her life at her Son's side. In a way those memories were to be the “rosary” which she recited uninterruptedly throughout her earthly life. Even now, amid the joyful songs of the heavenly Jerusalem, the reasons for her thanksgiving and praise remain unchanged. They inspire her maternal concern for the pilgrim Church, in which she continues to relate her personal account of the Gospel. Mary constantly sets before the faithful the “mysteries” of her Son, with the desire that the contemplation of those mysteries will release all their saving power. In the recitation of the Rosary, the Christian community enters into contact with the memories and the contemplative gaze of Mary.

The Rosary, a Contemplative Prayer:  The Rosary, precisely because it starts with Mary's own experience, is an exquisitely contemplative prayer. Without this contemplative dimension, it would lose its meaning, as Pope Paul VI clearly pointed out: “Without contemplation, the Rosary is a body without a soul, and its recitation runs the risk of becoming a mechanical repetition of formulas, in violation of the admonition of Christ: 'In praying do not heap up empty phrases as the Gentiles do; for they think they will be heard for their many words' (Mt 6:7). By its nature the recitation of the Rosary calls for a quiet rhythm and a lingering pace, helping the individual to meditate on the mysteries of the Lord's life as seen through the eyes of her who was closest to the Lord. In this way the unfathomable riches of these mysteries are disclosed”. It is worth pausing to consider this profound insight of Paul VI, in order to bring out certain aspects of the Rosary which show that it is really a form of Christocentric contemplation.

Remembering Christ with Mary:  Mary's contemplation is above all a remembering. We need to understand this word in the biblical sense of remembrance (zakar) as a making present of the works brought about by God in the history of salvation. The Bible is an account of saving events culminating in Christ himself. These events not only belong to “yesterday”; they are also part of the “today” of salvation. This making present comes about above all in the Liturgy: what God accomplished centuries ago did not only affect the direct witnesses of those events; it continues to affect people in every age with its gift of grace. To some extent this is also true of every other devout approach to those events: to “remember” them in a spirit of faith and love is to be open to the grace which Christ won for us by the mysteries of his life, death and resurrection. 

Consequently, while it must be reaffirmed with the Second Vatican Council that the Liturgy, as the exercise of the priestly office of Christ and an act of public worship, is “the summit to which the activity of the Church is directed and the font from which all its power flows”, it is also necessary to recall that the spiritual life “is not limited solely to participation in the liturgy. Christians, while they are called to prayer in common, must also go to their own rooms to pray to their Father in secret ( Mt 6:6); indeed, according to the teaching of the Apostle, they must pray without ceasing (1Thes 5:17)”. The Rosary, in its own particular way, is part of this varied panorama of “ceaseless” prayer. If the Liturgy, as the activity of Christ and the Church, is a saving action par excellence, the Rosary too, as a “meditation” with Mary on Christ, is a salutary contemplation. By immersing us in the mysteries of the Redeemer's life, it ensures that what he has done and what the liturgy makes present is profoundly assimilated and shapes our existence.

Learning Christ from Mary:  Christ is the supreme Teacher, the revealer and the one revealed. It is not just a question of learning what he taught but of “learning him”. In this regard could we have any better teacher than Mary? From the divine standpoint, the Spirit is the interior teacher who leads us to the full truth of Christ (Jn 14:26; 15:26; 16:13). But among creatures no one knows Christ better than Mary; no one can introduce us to a profound knowledge of his mystery better than his Mother.

The first of the “signs” worked by Jesus – the changing of water into wine at the marriage in Cana – clearly presents Mary in the guise of a teacher, as she urges the servants to do what Jesus commands ( Jn 2:5). We can imagine that she would have done likewise for the disciples after Jesus' Ascension, when she joined them in awaiting the Holy Spirit and supported them in their first mission. Contemplating the scenes of the Rosary in union with Mary is a means of learning from her to “read” Christ, to discover his secrets and to understand his message. This school of Mary is all the more effective if we consider that she teaches by obtaining for us in abundance the gifts of the Holy Spirit, even as she offers us the incomparable example of her own “pilgrimage of faith”.  As we contemplate each mystery of her Son's life, she invites us to do as she did at the Annunciation: to ask humbly the questions which open us to the light, in order to end with the obedience of faith: “Behold I am the handmaid of the Lord; be it done to me according to your word” (Lk 1:38).

Being conformed to Christ with Mary:  Christian spirituality is distinguished by the disciple's commitment to become conformed ever more fully to his Master (Rom 8:29; Phil 3:10,12). The outpouring of the Holy Spirit in Baptism grafts the believer like a branch onto the vine which is Christ ( Jn 15:5) and makes him a member of Christ's mystical Body (1Cor 12:12; Rom 12:5). This initial unity, however, calls for a growing assimilation, which will increasingly shape the conduct of the disciple in accordance with the “mind” of Christ: “Have this mind among yourselves, which was in Christ Jesus” (Phil 2:5). In the words of the Apostle, we are called “to put on the Lord Jesus Christ” (Rom 13:14; Gal 3:27).

In the spiritual journey of the Rosary, based on the constant contemplation – in Mary's company – of the face of Christ, this demanding ideal of being conformed to him is pursued through an association which could be described in terms of friendship. We are thereby enabled to enter naturally into Christ's life and as it were to share his deepest feelings. In this regard Blessed Bartolo Longo has written: “Just as two friends, frequently in each other's company, tend to develop similar habits, so too, by holding familiar converse with Jesus and the Blessed Virgin, by meditating on the mysteries of the Rosary and by living the same life in Holy Communion, we can become, to the extent of our lowliness, similar to them and can learn from these supreme models a life of humility, poverty, hidden-ness, patience and perfection”. In this process of being conformed to Christ in the Rosary, we entrust ourselves in a special way to the maternal care of the Blessed Virgin. She who is both the Mother of Christ and a member of the Church, indeed her “pre-eminent and altogether singular member”, is at the same time the “Mother of the Church”. As such, she continually brings to birth children for the mystical Body of her Son. She does so through her intercession, imploring upon them the inexhaustible outpouring of the Spirit. Mary is the perfect icon of the motherhood of the Church. 

The Rosary mystically transports us to Mary's side as she is busy watching over the human growth of Christ in the home of Nazareth. This enables her to train us and to mold us with the same care, until Christ is “fully formed” in us (Gal 4:19). This role of Mary, totally grounded in that of Christ and radically subordinated to it, “in no way obscures or diminishes the unique mediation of Christ, but rather shows its power”. This is the luminous principle expressed by the Second Vatican Council which I have so powerfully experienced in my own life and have made the basis of my episcopal motto: Totus Tuus.  The motto is of course inspired by the teaching of Saint Louis Marie Grignion de Montfort, who explained in the following words Mary's role in the process of our configuration to Christ: “Our entire perfection consists in being conformed, united and consecrated to Jesus Christ. Hence the most perfect of all devotions is undoubtedly that which conforms, unites and consecrates us most perfectly to Jesus Christ. Now, since Mary is of all creatures the one most conformed to Jesus Christ, it follows that among all devotions that which most consecrates and conforms a soul to our Lord is devotion to Mary, his Holy Mother, and that the more a soul is consecrated to her the more will it be consecrated to Jesus Christ”. Never as in the Rosary do the life of Jesus and that of Mary appear so deeply joined. Mary lives only in Christ and for Christ! 

Praying to Christ with Mary:  Jesus invited us to turn to God with insistence and the confidence that we will be heard: “Ask, and it will be given to you; seek, and you will find; knock, and it will be opened to you” (Mt 7:7). The basis for this power of prayer is the goodness of the Father, but also the mediation of Christ himself (1Jn 2:1) and the working of the Holy Spirit who “intercedes for us” according to the will of God ( Rom 8:26-27). For “we do not know how to pray as we ought” (Rom 8:26), and at times we are not heard “because we ask wrongly” (Jas 4:2-3).

In support of the prayer which Christ and the Spirit cause to rise in our hearts, Mary intervenes with her maternal intercession. “The prayer of the Church is sustained by the prayer of Mary”. If Jesus, the one Mediator, is the Way of our prayer, then Mary, his purest and most transparent reflection, shows us the Way. “Beginning with Mary's unique cooperation with the working of the Holy Spirit, the Churches developed their prayer to the Holy Mother of God, centering it on the person of Christ manifested in his mysteries”. At the wedding of Cana the Gospel clearly shows the power of Mary's intercession as she makes known to Jesus the needs of others: “They have no wine” (Jn 2:3). 

The Rosary is both meditation and supplication. Insistent prayer to the Mother of God is based on confidence that her maternal intercession can obtain all things from the heart of her Son. She is “all-powerful by grace”, to use the bold expression, which needs to be properly understood, of Blessed Bartolo Longo in his Supplication to Our Lady. This is a conviction which, beginning with the Gospel, has grown ever more firm in the experience of the Christian people. The supreme poet Dante expresses it marvelously in the lines sung by Saint Bernard: “Lady, thou art so great and so powerful, that whoever desires grace yet does not turn to thee, would have his desire fly without wings”. When in the Rosary we plead with Mary, the sanctuary of the Holy Spirit (Lk 1:35), she intercedes for us before the Father who filled her with grace and before the Son born of her womb, praying with us and for us.

Proclaiming Christ with Mary: The Rosary is also a path of proclamation and increasing knowledge, in which the mystery of Christ is presented again and again at different levels of the Christian experience. Its form is that of a prayerful and contemplative presentation, capable of forming Christians according to the heart of Christ. When the recitation of the Rosary combines all the elements needed for an effective meditation, especially in its communal celebration in parishes and shrines, it can present a significant catechetical opportunity which pastors should use to advantage. In this way too Our Lady of the Rosary continues her work of proclaiming Christ. The history of the Rosary shows how this prayer was used in particular by the Dominicans at a difficult time for the Church due to the spread of heresy. Today we are facing new challenges. Why should we not once more have recourse to the Rosary, with the same faith as those who have gone before us? The Rosary retains all its power and continues to be a valuable pastoral resource for every good evangelizer.

Священним обов’язком Церкви є захистити і зберегти сім’ю. Виступ Блаженнішого Святослава на Синоді Єпископів у Ватикані…

     «Сучасна сім’я в Україні позначена труднощами посткомуністичного суспільства, яке переживає швидку суспільно-культурну емансипацію», – про це розповів Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ, доповідаючи вранці 6 жовтня 2015 р. під час третього загального засідання Синоду Єпископів. Його доповідь стосувалася 9,10,11 та 53 пунктів Робочого документа. «Наша Українська Греко-Католицька Церквa готується до спогадування наступного року 70-ї річниці своєї насильницької ліквідації Сталіним у Радянському Союзі та примусового приєднання до Російської Православної Церкви, – розповів Блаженніший Святослав. – Відтоді розпочалася хресна дорога єпископів, священиків, монахів та монахинь і насамперед численних християнських родин, які були вирвані зі своєї землі та переселені в просторі сибірські пустелі». За словами Глави УГКЦ, у цей період переслідування Церкви «саме впокорені та переслідувані родини стали вогнищами, в яких збереглася віра в Бога, де нові покоління отримали дар віри, стаючи справжніми домашніми Церквами». «У їхніх домах, – пригадав Блаженніший Святослав, – підпільні священики могли знайти сховок та місце для Господнього вівтаря, де серед нічної тиші звершували Пресвяту Євхаристію та уділяли інші Святі Таїнства». Як сказав Предстоятель УГКЦ, після розпаду Радянського Союзу з’явилися нові виклики у вигляді масової міграції. «Віруючі родини, особливо віруючі мами, – підкреслив він, – знову вкоренили нашу Церкву в країнах нашої нової присутності, особливо в Західній Європі. Часто ці українські мами та бабусі повернули християнські та загальнолюдські цінності в численні італійські, іспанські, португальські та інші родини. Численні похилі віком люди в цих країнах відійшли до вічності, примирившись з Богом та отримавши маслосвяття саме завдяки українській доглядальниці». Зазначивши, за протягом ХХ сторіччя за мігрантами до країн Америки, Австралії, Європи і навіть Далекого Сходу слідували священики, доповідач ствердив, що саме «віруюча українська родина», перенісши свою Церкву до кожного куточка світу, «виконувала і далі здійснює місію, залишаючись вірною її моральному та аскетично-духовному вченню».

     «І навіть в теперішньому періоді війни в Україні перед обличчям ще одного виклику, спричиненого дійсно важкою економічною кризою, християнська сім’я виявилася гостинною до переселенців та джерелом небаченої раніше сили солідарності», – зауважив Блаженніший Святослав, вказавши на те, що згідно з оцінками ООН, в Україні нараховується приблизно півтора мільйона переселенців, більшість з яких отримали допомогу саме від «українських сімей як фундаментальної клітини суспільства». У світлі цього Глава УГКЦ сказав: «Сьогодні я повинен ствердити: в минулому родина захистила і зберегла Церкву. Сьогодні священним обов’язком Церкви є захистити і зберегти сімֹ’ю, – сім’ю, як вірний, нерозривний та плідний союз між чоловіком та жінкою». «Мої вірні, – додав Блаженніший Святослав, – попросили мене звернутися до Отців Синоду та пригадати, що ми, єпископи, не є господарями об’явленої істини про сім’ю, але її слугами. Наші люди очікують сьогодні від нас підтвердження та наголошення вчення Церкви про сім’ю, уточнене та викладене блаженним Папою Павлом VI та святим Папою Іваном Павлом ІІ. Святі і побожні родини, утверджені у вірі, самі знаходитимуть найкреативніші способи, щоб дати відповідь на виклики сучасного суспільства та навчать нас, як виявити милосердя до тих, які зазнають труднощів. Ми не можемо розв’язати всіх проблем, якими світ випробовує сім’ю, але можемо звіщати істину Євангелія про родину та допомогти наступним поколінням ступити з Божою допомогою на цей шлях до святості», – підсумував Глава УГКЦ.  

     Глава УГКЦ до молоді в Римі: «Повірте в Божу любов! Тоді ви будете добрими християнами» Господь завжди нас любить, хоч би де ми були. Його любов завжди звернена до кожного з нас. Це є змістом Його Доброї Новини. Про це сказав Блаженніший Святослав, Глав і Отець УГКЦ, 11 жовтня, під час проповіді у базиліці Святої Софії, що в Римі, у рамках зустрічі української молоді. Продовжуючи своє проповідницьке слово, Глава Церкви пригадав досвід життя святої Катерини із Сієна. За його словами, ця свята - одна з перших жінок, яку Католицька Церква називає учителькою. Вона у певний момент відчула, що Господь так багато їй усього дає, а вона нічого не може Йому дати взамін. Тоді в одному нічному об’явленні Господь до неї промовив, що йому нічого не потрібно. Однак усе, що вона від Нього отримала, повинна роздати іншим. «Тож коли Ісус кличе нас любити ворогів, то запрошує нас ділитися даром Божої любові, яку ми отримали від Нього. Що більше ми ділимося, то більше отримуємо! Що більше даруємо, то більше відчуваємо себе любленими Богом, і та сила, яка від нас виходить, перемагає наших ворогів», - пояснив він, додаючи, що любов стає силою навернення ворогів. Бо Господь не хоче смерті грішника, а хоче, щоб він навернувся. Таким є зміст Божого заклику: що більше ми даємо милостиню, то більше будемо благословенними від Бога. І тоді нам у житті ніколи нічого не забракне! Пригадуючи подію тисячолітнього ювілею з дня смерті святого Володимира Великого, проповідник зазначив, що цей святий повірив у те, що Бог його любить. «Ота віра в Божу любов стала революційною силою, якою він збудував величну християнську Київську Русь. Він усвідомлював, що не силою зброї і насиллям можна будувати міцну державу, а тільки силою любові, навіть до ворогів і опонентів. Тільки силою любові можна щось збудувати», - сказав він. Також пригадуючи тисячолітній ювілей мученицької смерті святих Бориса і Гліба, Предстоятель УГКЦ зауважив, що вони є першими святими Київської Русі після її хрещення. «Їхнє мучеництво є прикладом сили любові. Зміст їхнього мучеництва полягає в тому, що вони, будучи вправними воїнами, не відповіли насиллям на насилля своєму братові Святополкові, яких прийшов їх убивати. Вони в житті втілили ідеал сили любові розп’ятого Спасителя», - промовив Блаженніший Святослав. Наприкінці Глава Церкви сказав, що важливо «не просто ще один пам’ятник святому Володимиру окропити водою». А від таких святих, які сьогодні нам вказують на фундаменти християнської держави, навчитися сьогодні жити і так будувати наше суспільне, державне і народне життя, як будували вони. Бо багато є тих, хто прагне панувати, навіть силою та примусом, над своїм народом. Але мало є таких, які готові любити свій народ у його немочах, стражданнях і недоліках. «Це перший молодіжний з’їзд тут в Італії – історична подія. Вдячний вам за те, що ви успішно пробігли Римом під час квесту, відбули нічні чування і завершуєте цю зустріч спільною молитвою. Повірте в любов, яку Бог має до вас, і тоді ви будете добрими християнами», - звернувся наостанок Блаженніший Святослав до молодих мігрантів. Після Божественної Літургії на території комплексу Свята Софія Глава УГКЦ освятив пам'ятник князю Київському Володимиру Великому, хрестителю Київської Русі-України.