СТАВЛЕННЯ ХРИСТИЯНИНА ДО ПРЕДСТАВНИКІВ ІНШОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ.

    Любов до ближнього проявляється передусім у терпимості щодо людей іншої національності. Під національністю розуміємо громаду людей, яка користується однією спільною мовою і має більш-менш спільне походження, історію та інші духовні та фізичні ознаки. Слово "національність" не те саме, що "держава", тому що кілька національностей (націй) можуть об'єднатися в одну державу на основі спільності інтересів або відповідного географічного розташування. Належність до якоїсь національності кожен успадковує від своїх родичів; якщо ж батько і матір різних національностей, тоді, звичайно, вирішує вплив оточення і виховання, або, як у нас, сини йдуть за батьком, а доньки - за матір'ю. Різні національності виникли за допустом Бога, з одного боку, для покарання людської гордості, а, з другого боку, для добра окремих народів. За словами св. Письма, спочатку була лише одна спільна мова для всіх людей. Наукові дослідження свідчать про те, що всі світові мови розвинулися з кількох первісних мов. Як каже св. Письмо, Бог змішав мови при побудові вавилонської вежі з тією метою, щоб утихомирити тодішніх людей і змусити їх розійтися (Буття 11). Однак, як завжди, так і тоді, обернув Бог покарання людей на добро. Різноманітність національностей повинна була спонукати людей до здорового суперництва, а, звідси, - до поступу і прогресу цивілізації. Ця різноманітність повинна була також перешкоджати поширенню релігійного і морального занепаду. Як змішання мов ніби зруйнувало величну справу в Вавилоні, так пізніше різниця між національностями повинна була бути загальною, котра б охороняла окремі народи від ідолопоклонства та моральної гнилі. Різноманітність мов повинна, врешті, давати поштовх до прославлення Бога, як дає поштовх до цього дивовижна різнородність в цілому світі.

     Християнин може і повинен любити свій народ і свою націю більше, ніж будь-яку іншу: ця любов є вродженою, і християнська релігія не заперечує, а, навпаки, схвалює її. Християнин не тільки може, але навіть повинен любити свою націю. Любов до себе самого і любов до родичів є не лише дозволеною, але й обов'язковою. Ми повинні любити народ, до котрого належимо, бо він являє собою одну велику родину, один великий союз споріднених. Якщо рідню любимо сильніше, ніж чужих, то повинні любити і власний народ сильніше, ніж будь-який інший. Як дитина любить свою матір сильніше, ніж чужу, так і ми повинні любити свою націю сильніше, ніж чужу; однак, ми не повинні зневажати та ненавидіти іншу націю. Отже, любов до народу або до вітчизни базується на законі природи, тобто на волі Творця. Як вдихнув Творець у наші серця сильнішу любов до родичів, ніж до інших людей, так само вдихнув у наші серця і сильнішу любов до народу, до котрого належимо. Також цілком природно і те, що люди, котрі говорять тією самою мовою, згуртовуються між собою тісніше. Отже, любов до свого народу є вимогою природного закону, а християнство не заперечує таких вимог. Ісус Христос виразно заявляє, що не прийшов ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мт.5,17). Отже, Бог є творцем і любові до нації, і любові до релігії; одна й друга любов - наче близнюки, котрі мають одного Отця-Бога. А що Бог не може суперечити Самому собі, отже, не може також любов до релігії заперечувати любов до народу. Тому бачимо, що сам Ісус Христос, пророки, Апостоли, Матір Божа і майже всі Святі палко любили свій народ. Зауважимо також, що особиста діяльність Спасителя простягається майже виключно на ізраїльську землю, отже, Ісус Христос працював насамперед для власного народу. Він сам говорить, що післаний у першу чергу до загублених овечок дому Ізраїля (Мт.16,24). Палку любов до Вітчизни знаходимо у пророків (Єремія гірко плаче на руїнах Єрусалиму), у єврейських Мучеників (один з братів Макавейських посилаєтья при смерті на "батьківські закони" (II Мак. 7, 2), у Матері Божої ("Величання"), у Апостолів (св. Павло згоджується на осуд, якщо це допоможе врятувати його народ (Рим. 9, 2 і 10). Сам Бог намагався пробудити в євреях почуття національної гідності, про що свідчать слова, сказані до Мойсея з палаючого куща: "Я - Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова" (Вихід 3, 6). Доказом цього є святкові дні і субота, які Господь Бог узаконив для євреїв; бо, як субота, так і свята були національними торжествами, які одночасно вшановували Спасителя. Тому і католицька Церква завжди рахувалася з національними почуттями різних народів. Проповідниками і священиками в тому чи іншому краї Церква по можливості призначала людей тієї ж національності, що було добром і для самої релігії. У кожній країні Церква встановлювала народні свята, а саме свята покровителів краю. Наверненим іновірцям Церква завжди залишала їхні народні звичаї та обряди, яких дотримувалися ще їхні предки. Церква намагалася змінити або усунути лише народні зловживання, вади і недосконалості.

     Любов до вітчизни проявляється в тому, що ми високо цінуємо свою націю, сприяємо її прогресу і захищаємо її. Кожна людина серед усіх інших людей найбільше любить і цінує свою матір, хоч розуміє, що є багато жінок розумніших і кращих за неї. Але любов до матеpi - особлива любов. Те саме можна сказати і про любов до своєї нації. Однак, це не значить, що ми повинні переоцінювати свою націю і вважати її кращою від усіх інших. Якби так думав кожний, тоді всі нації повинні були б бути найкращими, а це неможливо. Будь-яку річ цінуємо тим вище, чим більше пізнаємо її; отже, кожен повинен намагатися пізнати особливості своєї нації, її розвиток та історію. Не треба, однак, вважати вади та недосконалості нації її достоїнствами, бо така любов до нації була б і сліпою, і нерозумною. Будь-які вади треба спочатку пізнати, а потім намагатися, по можливості, їх усунути. Розвитку і достатку нашої нації сприяємо тоді, коли маємо на увазі благо наших земляків. Щодо цього дають нам гарний приклад євреї, котрі вміють дуже дбайливо піклуватися про своїх бідних. Того, що і ми, християни, повинні дбати передусім про близьких нам людей, вчить нас і св. Павло, коли нагадує, щоб ми чинили добро в першу чергу своїм співвітчизникам (Гал.6,10). До захисту своєї нації ми повинні бути готові перш за все тоді, коли хтось нас пригноблює і переслідує нашу рідну мову. Тому грішить той, хто байдужий до своєї нації або навіть відмовляється від своєї належності до неї; однак, грішить також і той, хто вважає національність найвищим благом людини.

     Якщо небезпечною є релігійна байдужість (індиферентність), то небезпечною є також і національна байдужість; вона підтверджує недостатність поваги до власної особи та співчуття до своїх земляків. Хто не цінує найменшого блага - національності, той легко перестане цінувати і найвище благо - релігію, бо хто зневірюється у дрібницях, той зневірюється і в важливих справах. І, навпаки, хто одухотворений любов'ю до народу, той швидше зважиться присвятити своє життя великим справам заради людства. Історія народів дає цьому чимало підтверджень. Хто знову ж таки словом або ділом відрікається від належності до своєї національності (напр.,через матеріальні погляди, як це найчастіше у нас буває), той чинить нечесно й підло, як той, хто встидався б своїх родичів і рідні. Національність є цінним благом, однак, не є найвищим благом людини, тому що в такому випадку, сама належність до якоїсь нації повинна була б зробити людину дійсно щасливою, але це не так. Зрештою, смерть вирівнює і ліквідовує будь-які національні відмінності. Різнорідність мов є карою за гріх, отже, не може існувати на небі між вибраними, бо там немає кари. Тому всі народи величають Бога на небі спільними піснями (Одкр. 7, 9). Перед трибуналом вічного Судді нічим нам не допоможе належність до тієї чи іншої нації. Отже, перебільшення значення любові до народу вже не є справжньою любов'ю, лише пристрастю, а, як така, вона є шкідливою і непостійною. Національний фанатизм, шовінізм - це лише різновиди ідолопоклонства, тому що в цьому випадку належна увага приділяється нації, а не Богу. Любов до своєї нації не повинна породжувати в нас самолюбства, недостатньої любові або несправедливості щодо членів іншої нації. Ми повинні пам'ятати, що люди різних національностей є дітьми одного Отця на небі, а, отже, братами по відношенню один до одного, і що католицька Церква об'єднує всі народи в одну велику Божу родину.

     У національних відносинах також є важливим християнський принцип: "Не роби ближньому того, що тобі не миле". Любов до свого народу не повинна перетворювати людину в дикого звіра, а, навпаки, повинна породжувати в нас гуманність і людяність. Хто по-справжньому любить свою націю, не буде зневажати людей іншої нації, а буде прагнути того, щоб його нація користувалася любов'ю і повагою інших; не буде викликати суперечок, ворожнечі та кривавих воєн, але, навпаки, буде прагнути спокою і достатку для свого краю. Тому всі генії, всі великі люди намагаються бути добродіями не лише для власної вітчизни, але й для цілого людства. Любов до своєї нації і любов до всього людства зовсім не виключають одна одну, а, навпаки, взаємно доповнюють. Хто не поважає чужої нації, той не вартий своєї. Ми повинні любити людей будь-якої нації, - цього вчить Ісус Христос у притчі про милосердного самарянина. Св. Павло говорить: "Нема юдея, ані грека... - бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). Всі люди є дітьми Бога, а, звідси, братами. Всі звертаються до Бога "Отче наш". Саме тому католицька Церква об'єднує всі нації в одну велику Божу родину і вимагає, щоб усі члени цієї родини були з'єднані спільними узами любові. Релігійна єдність - це одне з найбільших добродійств людства; вона полагоджує будь-які національні протиріччя, сприяє миру між народами. І, навпаки, релігійні розмежування шкодять взаєморозумінню між окремими народами і викликають страшні війни. Тому Ісус Христос заснував католицьку всесвітню Церкву, єдину для цілого світу, а не окремо для кожної нації. Чудесний дар спілкування різними мовами, даний Апостолам у день Зелених свят, якраз мав бути вираженням єднання народів в одній вірі і в одній Церкві, як вираженням того є спільна церковна мова, котру запровадила Церква; на Сході - грецька і старослов'янська, на Заході - латинська. До такого єднання народи колись прийдуть, бо, як говорить Ісус Христос, колись прийде такий час, коли буде лише один пастир і одна отара (Йоан 10, 16). Треба пам'ятати і про те, що ми повинні відчувати вдячність до інших народів за те, що їх далекі предки проголосили нашим пращурам Євангеліє і йшли на смерть заради блага нашого народу, а також за те, що користуємося їхніми винаходами, приймаємо від них ліки, продовольчі товари та інші необхідні речі. Грішить недостатньою любов'ю і несправедливим ставленням до іншої нації той, хто свого ближнього вважає гіршим від себе або ненавидить його тому, що він належить до іншої нації; хто за образу або за зло, яке йому заподіяла людина іншої національності, усю відповідальність перекладає на націю.

     Нікого не треба відразу засуджувати без достатніх на це причин. Хоча, можливо, не одна нація має якісь недоліки і робить помилки, але завжди знайдемо серед її представників і чесних людей. Грішними були люди в час потопу, однак знайшовся серед них праведний Ной, як серед людей пізніших часів Авраам, Лот та інші. Євреї зневажали Спасителя, говорячи: "Та хіба ж може бути з Назарету що добре?" (Йоан 1, 46). Однак, як вони помилялися! Саме тому християнська мораль вчить: нікого не треба осуджувати, доки не маємо на те очевидних підстав. Хто, без достатніх причин, думає погано про інших, той грішить підозрою. Зате не є гріхом звичайна обережність. Якщо, напр., якась нація "прославилася" тим, що недостатньо дбає про чесність і порядність, то, природна річ, треба бути обережним у стосунках з людьми цієї нації, хоча не треба їх зневажати і засуджувати. Ніхто, напр.,не здивується, якщо ми пильно будемо стерегти наш дім, коли почуємо, що наближаються цигани. Ненависть між народами народилась у далекому минулому. Римляни називали всі інші народи "варварами", зневажали і ненавиділи їх. Не треба дивуватися цьому. Римляни бачили, що інші народи чатують лише на те, аби напасти на їхню країну, змінити суспільний лад, убивати, грабувати, нищити. Тепер інші часи. Майже всі народи - християнські, цивілізовані, бажають лише миру і прогресу (Толстой). Отже, не маємо жодної причини ненавидіти інші народи чи перекладати відповідальність за вчинки окремих їх представників на всю націю. Чи можна було засудити усіх Апостолів разом із Христом за зраду Юди? Чи повинні за одного поганого священика відповідати усі священнослужителі, або за одного поганого вчителя усі вчителі? Те саме стосується кожної нації та її членів.  

Знак для невіруючих

 Ісус Христос здійснює чудо через заступництво Своєї і нашої Матері Марії…

     Шокуюче диво… У четвер 29 березня 1640 року Мігуель Хуан не поїхав просити милостиню. Він залишився вдома, аби допомогти батькові навантажувати навозом коші, які потім на ослі везли на поле. Після цілого дня тяжкої праці Мігуель прийшов додому дуже втомлений. Під час вечері всі бачили його ногу, рана на якій зажила, а деякі гості навіть доторкалися її. Цього вечора у Каланді зупинився на нічліг загін кавалеристів, і сім'я Пеллісерів отримала наказ прийняти до себе одного з солдатів. Мігуель Хуан був змушений поступитися своєю постіллю солдатові, а сам ліг спати на матраці в кімнаті батьків. Він вкрився батьковим плащем, який був надто коротким, щоб накрити його єдину стопу. Після вечері, приблизно о 10-ій вечора, Мігуель Хуан побажав доброї ночі батькам і зібраним гостям, залишив на кухні дерев'яний протез і милицю і, стрибаючи на лівій нозі, пішов спати. Після молитви, в якій він цілком віддав себе в опіку Богородиці, Мігуель поринув у глибокий сон. Коли через деякий час (приблизно між 22:30 і 23:00) мати ввійшла до кімнати, де спав син, вона відчула дивний небесний запах. Піднявши ліхтар вище, вона побачила, що зпід плаща, яким був накритий Мігуель, виглядає не одна, а дві стопи, закладені одна на другу. Вражена, вона покликала чоловіка, який відкинув плащ - і батьки побачили сина, який спав з двома здоровими ногами. Вони зрозуміли, що здійснилося велике чудо. Батьки почали кричати і будити Мігуеля, але він спав так міцно, що довго ніяк не реагував. Врешті решт він розплющив очі і побачив збуджених батьків, які кричали: "Поглянь! У тебе відросла нога!" Неважко уявити потрясіння і радість Мігуеля Хуана, який побачив і відчув, що в нього дві ноги і що він уже не каліка. Збіглися всі домашні і з подивом дивилися на його зцілену ногу. Мігуель не розумів, як це могло статися. Він лише пам'ятав, що перед тим, як прокинутись, йому снилося, що він намащує покалічену ногу оливковою олією з лампади в Пілар. Він був переконаний, що Ісус Христос здійснив це чудо через заступництво Своєї і нашої Матері, Марії.

     Коли минулося перше потрясіння, Мігуель Хуан почав обмацувати стопу і рухати нею, щоб переконатися, що це не сон. При бляклому світлі ліхтарів усі бачили його ногу, яка "відросла" в чудовий спосіб. На ній виднівся великий шрам від колеса воза і три маленьких: від укусу собаки в дитинстві, від вирізаного чиряка і від колючок, якими він поранився багато років тому. Ці шрами свідчили, що до нього "повернулася" та сама нога, яку ампутували і поховали на цвинтарі два роки і п'ять місяців тому. Цікаво, що зберігся випуск місцевої газети "Aviso Historіco" від 4 червня 1640 року зі статтею про те, що пошуки ноги на лікарняному цвинтарі в Сарагосі не дали жодних результатів - не залишилося і сліду від могили, в якій було поховано ампутовану ногу.

     Звістка про чудо швидко облетіла околицю. Люди прибігали в бідний будинок сім'ї Пеллісерів, голосно дякували Божій Матері та Ісусові за велике чудо, разом молилися. Усі, хто приходив, відчували чудовий "небесний" аромат, який панував у домі упродовж кількох днів. Ранком наступного дня до них прийшов парафіяльний священик отець Герреро (Herrero), а разом із ним бургомістр, представники місцевих властей і хірурги, які обмацали ногу, аби офіційно підтвердити достовірність події. Уже 30 березня, тобто наступного дня, суддя першої інстанції Мартін Кореллано (Martin Corellano), відповідальний за громадський порядок у Каланді, склав перший офіційний документ щодо незвичайної події. А через три дні у домі Пеллісерів представники церковних і державних властей у присутності лікаря і нотаріуса склали протокол, підтверджений підписами десяти свідків, у якому вказувалося на "Боже втручання". Зціленого Мігуеля урочисто привели до місцевої церкви, де зібралися всі мешканці Каланди, щоб побачити його на двох ногах, хоча ще кілька днів тому вони бачили його одноногим. У церкві Мігуель Хуан спочатку приступив до сповіді, а потім разом з усіма мешканцями Каланди взяв участь в урочистій подячній Службі Божій. Ампутована нога, яка упродовж двох з половиною років перебування у землі повністю згнила, завдяки безпосередньому втручанню Бога була повернена до життя і приєднана до живого тіла. Цей знак дав нам Ісус Христос як знак і доказ нашого воскресіння у День Його Другого Пришестя.

                             Творець, який вчинив всупереч законам природи, поставився до них із повагою, і тому лише за кілька місяців потому Мігуель Хуан отримав колишню здатність володіти ногою...

     25 квітня 1640 року Мігуель Хуан разом із батьками направився у сарагоську святиню, аби подякувати Богородиці за чудо повернення ноги. Усі мешканці Сарагоси чудово пам'ятали одноногого жебрака, який просив милостиню біля входу до базиліки. Можна уявити собі їхнє потрясіння, коли вони побачили його зціленим. Але справжній шок пережив хірург, професор Естанга, який особисто ампутував ногу, а пізніше упродовж двох років робив перев'язки. Тепер він міг переконатися, що ампутована нога повернулася до життя у цілком непояснений для медицини спосіб. Такий самий шок пережили асистенти професора і весь медичний персонал, які побачили Мігуеля на двох ногах. 

«Молимося за Польський Сейм, щоб політики не знищили справу польсько-українського примирення»

Особливо молимося за Польський Сейм, щоб політики не знищили якимись невластивими словами справу польсько-українського примирення, яку наші Церкви вже століттями разом творять і йдуть уперед. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час прощі до Зарваниці. Участь у цьогорічній прощі взяв Митрополит Познані Станіслав Гондецький, Голова Польської Єпископської Конференції. Звертаючись до нього, Предстоятель УГКЦ зазначив: «Ваша присутність між нами є пророчим знаком, що Католицька Церква Польщі і Греко-Католицька Церква в Україні хочуть разом вести наші народи дорогою примирення. Бо це є та дорога, якою можуть і повинні йти християни Європи в третє тисячоліття». «Тисячі людей дякують вам, Ваша екселенціє, за братерство і єдність», - додав Блаженніший Святослав. Також участь у прощі взяв владика Вільгельм з Австрії, Правлячий єпископ дієцезії Граца, і владика Леон Дубравський, Єпископ Кам'янець-Подільської дієцезії. У цьогорічній загальнонаціональній прощі взяло участь 140 тисяч вірних.       

РЕЛІГІЙНА ТЕРПИМІСТЬ

Розрізняємо терпимість речову і особисту. Правда як така не знає терпимості речової, зате зазнає особистої терпимості. Математика вчить, що 2x2=4. На щось інше, напр. - що 2x2=5, математика ніколи не згодиться, тому що це невірно. Отже, математика виключає речову терпимість. Однак жодна освічена людина не буде переслідувати, зневажати або бити того, хто скаже, що 2x2=5. Та терпимість щодо людини, котра помиляється або думає інакше, називається особистою терпимістю. Саме так чинить Церква; блуду вона не терпить, зате вчить, що треба мати терпимість для особи, котра помиляється. Науці і справам Ісуса Христа притаманна велика терпимість щодо тих, хто помиляється. Ісус Христос велить любити ближнього, любити ворогів, бути терплячим і лагідним і т. д., тобто спонукає людину до терпимості щодо ближніх, а передусім щодо тих, хто помиляється. Знаємо також, яким лагідним був завжди Ісус Христос щодо грішників, напр., щодо Магдалини в домі Симона (Лук. 7), або щодо жінки, котру фарисеї привели до Нього в храм і хотіли укаменувати (Йоан 8). Саме тоді Спаситель сказав пам'ятні слова: "Хто з вас без гріха, - нехай перший кидає у неї камінь" (Йоан 8, 7). Суворо виступав Ісус Христос лише проти злої волі і лицемірства і за це неодноразово картав фарисеїв (Мат. 23, 27). Христос спеціально вишукував тих, хто помиляється, і радо розмовляв із ними, як, напр., з самарянкою біля криниці Якова. Він говорив: "Здорові не потребують лікаря, лише хворі" (Мат. 9, 12).

      Переслідування іновірців несумісне ані з духом Христа, ані з намірами Церкви. Ісус Христос велів Апостолам не переслідувати іновірців, а приєднувати їх до правди через повчання. Церква також не переслідує іновірців, а, навпаки, молиться за них під час кожної Служби Божої. Католицька Церква вчить, що й іновірці можуть досягти спасіння, якщо живуть чесно, а помиляються через несвідомість. При укладенні мішаних шлюбів Церква зобов'язує католицьку сторону намагатися довести другу сторону до пізнання правди через повчання і добрий приклад, а не примусом. Ніколи католицька Церква не навчала тому, щоб єретиків карати смертю. Якщо б якийсь католицький вчений оголосив такий принцип, то це приписали би його недоумству. Якщо колись і були переслідування іновірців, то не Церква, а вони самі були в цьому винні. Єретики намагались змінити державний лад, виступали проти шлюбу, власності або влади. Тому їх переслідувала світська влада. Так, напр., в 1415 р. в Констанції спалено на вогнищі єретика Яна Гуса. Однак не єпископи були причиною цього жорстокого вироку, - вони були проти цього; король сам, спираючись на державні закони, виніс вирок Гусу як бунтівникові. Доказом того, що Гус справді був бунтівником, є гуситські війни, які він викликав. Часто переслідували іновірців також тому, що останні намагалися підступністю і насильством добитися влади в державі, через що наживали собі багато заздрісників і ворогів. Отже, іновірців переслідували не так із релігійних, як швидше з політичних причин; Церква завжди стояла осторонь таких суперечок і не чує за собою жодної провини. Лише політичні причини, суперечки про владу в державі довели до страшної різні в ніч св. Варфоломея (24 серпня 1572 р., за Карла IX), коли за одну ніч у Парижі було замордовано 2000, а в усій Франції 30000 гугенотів. У 1578 р. Рудольф II запровадив у Відні процесії на честь Пресвятої Євхаристії. Він сам із своїм двором брав участь у процесіях. Розлютовані цим протестанти напали на процесію, а цісар під охороною солдат ледве встиг утекти до своєї палати. Результатом цього було те, що він заборонив відправляти у Відні протестантські богослужіння і вигнав з країни лютеранських проповідників. А якщо б навіть і правдою було те, що часом невинно переслідували іновірців, то треба врахувати, що люди завжди залишаються людьми і злих завжди багато, та що ніхто не витерпів стільки релігійних переслідувань, як католики.

     Релігійні переслідування найбільше далися взнаки католикам. Хто зрікається правди, той пристрасно виступає проти неї і проти тих, хто їй служить. Нечиста совість часом перетворює таких людей у диких звірів. І, навпаки, того, хто служить правді, нелегко вивести з рівноваги і переконати у протилежному. Тому неважко зрозуміти, чому саме католики витерпіли і терплять стільки переслідувань заради своєї релігії. Ще аріянські імператори наполегливо переслідували католиків, котрі не хотіли зректися своєї релігії; вони карали їх в'язницею або топили. Відомо також, що вже в нові часи в Англії, Ірландії, Данії, Швеції і Шотландії було введено смертну кару за проповідування католицькій релігії. Англійський король Генріх VIII засудив на смерть 20 єпископів і кількасот священиків лише за те, що вони лишилися вірними католицької релігії. Єретик Кальвін (+1564) у Женеві (Швейцарія) прирік багатьох католиків на тортури і смерть. Іспанського лікаря Михайла Сервета, котрий був проїздом у Женеві, Кальвін наказав у 1553 р. палити на малому вогні за те, що він був іншої думки, ніж Кальвін, щодо науки про Пресвяту Трійцю. Таких прикладів ми могли б навести тисячі. Отже, зовсім несправедливо звинувачувати католицьку Церкву у переслідуванні іновірців. Не можна навертати когось до справжньої релігії силоміць, а лише через повчання, любов до ближнього та добрий приклад. Нікому не можна чинити проти власної совісті, хоч би, навіть, голос совісті помилявся; хто робить інакше, той грішить. Тому не можна залучати когось до Церкви примусом; треба намагатися переконати його в правді. Немає у Бога вартості те, що робиться примусом. Мусульмани керуються неправильним принципом у поширенні своєї релігії (вогнем і мечем).

     Іновірців треба переконувати з гідністю, стримано, помірковано, без пристрасті й образливих слів. Витримка якраз і є знаком і доказом правди. Хто виступає пристрасно, фанатично, той викликає сумнів. Найбільшого досягається через прояв любові до ближнього, бо любов до ближнього - це найголовніший принцип, яким керуються і який проповідують учні Христа. Отже, хто любить іновірців і цю любов проявляє на ділі, той доводить, що знаходиться недалеко від джерела правди. Якщо ми, християни, повинні любити ворогів, то повинні ми любити також і іновірців, котрі є нашими братами, хоча їхня віра помилкова. Папа Пій IX, не роздумуючи, влаштував за свій кошт у художню академію в Римі одного протестанта, а коли побачив на вулиці зомлілого єврея, відвіз його у власному повозі додому. Так чинять мужі великого духу і глибокої віри. Висміювати когось або ображати через його віросповідання є прикладом поганого виховання. Те саме стосується і тих, котрі примушують іновірців виконувати якусь релігійну практику проти їх совісті. 

Знак для невіруючих

 Матінка Божа - цілителька хворих…

     В іспанському містечку Каланда (Calanda), розташованому за 118 кілометрів від Сарагоси, сталося “чудо над всіма чудами” – “El milagro de los Milagros”. У двадцятитрилітнього Мігуеля Хуана Пеллісера у чудовий спосіб “відросла” ампутована нога. Багаторічні дослідження документів, пов’язаних із цим чудом, завершилися написанням книги під назвою “Il Miracolo” (“Чудо”). Їі автор – італійський журналіст Вітторіо Мессорі. 29 березня 1640 року увечері, між 22:00 та 22:30, коли Мігуель Хуан Пеллісер спав у себе вдома, у нього “відросла” права нога, яку ампутували у сарагоській лікарні за 29 місяців до того. Зцілений був палким почитателем Піларської Богородиці, і саме Її заступництву приписав цю подію. Так коротко можна описати вражаюче чудо, яке місцеве населення назвало “чудом над всіма чудами” – El milagro de los Milagros. Всесвітньовідомий італійський журналіст упродовж кількох років вивчав чисельні документи, які зберігаються у найрізноманітніших архівах, і дійшов беззаперечного висновку: з наукової точки зору не може бути жодних сумнівів у тому, що документи описують незаперечний історичний факт. Вони свідчать про те, що ампутована нога знову “відросла”, і незважаючи на неймовірність такої події, її не можна жодним чином заперечити. Завдяки свідченням, підтвердженим клятвою і записаним у нотаріальному протоколі, а також актам канонічного процесу, що розпочався через 68 днів після цього дивовижного факту, можна детально відтворити події.

     Нещасний випадок і ампутація…    Із парафіяльних книг Каланди можна довідатися, що Мігуель Хуан Пеллісер народився 25 березня 1617 року і був другим із восьми дітей Мігуеля Пеллісера Майя та Марії Бласко. Батьки були бідними селянами, простими і побожними людьми. Мігуель Хуан виховувався в атмосфері щирої релігійності, регулярно приступав до таїнств Святої Сповіді і Святої Євхаристії та був палким почитателем Божої Матері. У 1637 році, коли йому виповнилося 20 років, він покинув батьківський дім у пошуках роботи.Йому пощастило знайти роботу у свого дядька Хаміє Бланко, який мешкав в околицях Кастеллона. Але після кількох місяців роботи у дядька, у липні 1637 року, трапився нещасний випадок. Мігуель їхав двоколісним возом, наповненим зерном, у який були запряжені два мули. Так виглядає, що під час їзди хлопець задрімав і випав із воза.Падіння було настільки невдалим, що колесо переїхало йому праву ногу, розтрощивши кістки. Мігуеля одразу ж відвезли у валенсійську лікарню, де в документах до цього часу зберігся запис про його прийом у понеділок 3 серпня 1637 року. Але в лікарні йому нічим не могли допомогти. Мігуель був переконаний, що сарагоські лікарі у славнозвісній “Королівській і Загальній Лікарні нашої Милосердної Пані” зможуть вилікувати його ногу.

      Після тривалих прохань йому дозволили переїхати до лікарні в Сарагосі, яка розташована за 300 кілометрів від Валенсії. Незважаючи на страшний біль у розтрощеній нозі і сильну спеку, Мігуель подолав цю віддаль за 50 днів і на початку жовтня 1637 року прибув до Сарагоси. У нього була температура, і все ж перш за все він попрямував до храму Пілар, де висповідався і прийняв Святе Причастя. У лікарні йому тут же діагностували швидкоплинну гангрену поламаної ноги і заради спасіння життя пацієнта прийняли рішення ампутувати її. Рішення відрізати розпухлу і почорнілу від гангрени ногу прийняли голова лікарської ради, відомий в усьому Арагоні професор Хуан де Естанга (Juan de Estanga) та хірурги Дієго Мілліруело і Мігуель Белтран. Саме вони виконали операцію видалення правої ноги. Відомі найменші деталі операції: ногу ампутували на “чотири пальці нижче коліна”, її відрізали скальпелем і пилою, а після операції припекли рану розпеченим залізом. Єдиним обезболюючим засобом того часу був алкоголь, тому бідний Мігуель упродовж усієї операції був при свідомості, безперестанно благаючи про допомогу Діву Марію, Матір Ісуса Христа. У документах зберігся запис навіть про те, що відрізану ногу передали практикантові Хуану Лоренцо Гарсії (Juan Lorenzo Garcia), який удвох із колегою поховав її на цвинтарі в зазначеному місці у ямі довжиною близько 21 сантиметр. У ті часи людське тіло дуже шанували, тому ампутовані частини тіла ховали на цвинтарях. Пеллісерові довелося залишитися у лікарні ще на кілька місяців, доки не зажила рана від ампутації. Його виписали навесні 1638 року і видали дерев’яний протез та милицю.

      Двадцятитрилітній чоловік без ноги в ті часи не міг заробити собі на прожиття, тому Мігуель отримав офіційний дозвіл просити милостиню біля входу до базиліки Дель Пілар у Сарагосі. Це означало своєрідну ліцензію на професію жебрака. Серед мешканців Сарагоси було правилом принаймні раз на день заходити до базиліки. Вигляд молодого жебрака без ноги викликав загальне співчуття. Люди звикли до нього і полюбили його, тим більше, що Мігуель Хуан завжди розпочинав день участю у Святій Службі Божій у каплиці, де на колоні Дель Пілар стояла чудотворна фігура Богородиці. Лише після цього він ішов на своє “робоче місце” просити милостиню. Крім того, він щодня просив церковну прислугу дати йому трохи оливкової олії з лампад, що горіли в базиліці. Цією олією він змащував рану, яка залишилася після ампутації і довго не заживала. Спав він під портиком лікарняного коридору, де весь медичний персонал знав його і радо приймав.

     Коли Мігуель мав гроші, то дозволяв собі переночувати в найближчій корчмі “de las Tablas”. Власник корчми Хуан де Мазаса (Juan de Mazasa) та його дружина Віталіна Ксавієрре також були свідками у канонічному процесі, коли необхідно було довести, що Пеллісер з двома ногами і є той самий чоловік, який ночував у них, коли був одноногим. На початку березня 1640 року Мігуель вирішив повернутися до батьків у Каланду. Подорож додому (приблизно 118 кілометрів) зайняла майже 7 днів. Дерев’яний протез нестерпно ятрив культю і завдавав хлопцеві неймовірних страждань. Вдома Мігуеля прийняли з великою радістю. Не будучи спроможним допомагати батькам у праці в полі, він вирішив ходити по сусідніх села просити милостиню. У ті часи не вважалося соромом, якщо інвалід без засобів до існування просив милостиню, і люди вважали своїм обов’язком виявляти милосердя і допомагати потребуючим. Таким чином, Мігуель почав об’їжджати на своєму осликові сусідні з Каландою села. Аби викликати у людей жалість, він зазвичай показував залишок ноги з раною від ампутації. Тож тисячі людей бачили його калікою, а потім у чудесний спосіб зціленим. 

Молитовна хода, чи демонстрація «руського міра»?

  «Для них України, як головної політичної, духовної культуральної цінності не існує. А існує аморфний світ концепції «руського міра…» Таку думку у коментарі в ефірі Радіо Марія в прямому ефірі спецвипуску «Християнство сьогодні» заявив директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України, відомий релігієзнавець Андрій Юраш.

      «Сакралізуючи Миколу ІІ, який всіма способами душив українську ідентичність, не визнаючи російську інтервенцію – церква демонструє повне неприйняття України як держави…»  «Українська Православна Церква не змогла відповісти на домінуючі суспільні очікування. І тому панівні суспільні настрої є дуже критичними щодо організаторів і тих хто бере участь в цій акції. Думки Голови Верховної Ради Андрія Парубія і Голови профільного підкомітету Віктора Єленського, на мій погляд, це ті базові сигнали, які ретранслює організаторам ходи українське суспільство…»  

     «На нас націлені танки. От навіть сьогодні зранку переглядав інформацію, що бойовики в Донецьку за даними ОБСЄ (це навіть не дані української розвідки, чи українських експертів, це дані ОБСЄ), приховують кілька десятків танків і ГРАДів, тобто це не брати, це завойовники, це є агресивна орда, яка хоче своїми впливами примусити увесь навколишній простір жити на їхніми законами… А те що церковне керівництво не засуджує культу новомученика Миколи ІІ, є дуже промовистим жестом. Бо церква показує, що благословляючи цей культ, навіть не згадуючи Україну, вони моляться всім абстрактним святим в тому числі й святим з відверто російською ідентичністю, які ніби то мають припинити цю «братовбивчу війну», як стверджують організатори цього хресного ходу…».

     «Провокативний і деструктивний характер цієї ходи не можна не розуміти. Ідеологи, богослови і певно частина вірян, вбачають в Росії інтегральну частину простору, і вони хочуть жити в одному спільному просторі.

         То фактично вони себе протиставляють абсолютній більшості українського суспільства…

     Дійсно в спеціальному чині молебні, який був затверджений Предстоятелем Онуфрієм, навіть згадки, слова Україна нема. Для них України, як головної політичної, духовної культуральної цінності  не існує…        А існує аморфний певний світ концепції «руського міра…».

Все, що потрібно знати про Святий Ювілейний рік Божого Милосердя!

 З відкриттям Святих дверей у базиліці святого Петра у Ватикані 8 грудня 2015 р., у празник Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці за григоріанським календарем, Папа Франциск офіційно відкрив надзвичайний Ювілейний рік Божого Милосердя, який триватиме до 20 листопада 2016 року Божого.Урочиста інавгурація Ювілейного року відбувалася з виставленою справа від престолу старовинною українською іконою «Милосердя двері» з українського греко-католицького собору Преображення Господнього з м. Ярослава в Польщі. Як відомо, копія цієї ікони, подарована нещодавно Главою УГКЦ Святославом (Шевчуком) офіційному проповіднику Папського дому Раньєро Канталамесса, з великою несподіванкою викликала побажання Папи Франциска, щоб її оригінал прибув до Ватикану на відкриття Ювілейного року Божого Милосердя. Отож, перед нами постає аж цілий рік Божого Милосердя. Спробуємо у питаннях і відповідях синтетично подати усю інформацію, з якою найчастіше до нас зверталися наші читачі (християнський часопис українців в Італії «До Світла» ), з’ясовуючи суть і значення Ювілею.  

     1. Що таке Ювілей?  Термін «ювілей» походить від єврейського Jobel, що в буквальному значенні означає козел, вказуючи на його ріг. «Біблійний текст із 25 розділу Книги Левит допомагає нам зрозуміти, що означає «ювілей» для ізраїльського народу: кожні п’ятдесят років євреї чули голосний звук рогу (jobel), котрий скликав їх (jobil) відзначати святий рік, як час поєднання (jobal) для всіх. У цей час потрібно було відновити безкорисливі добрі стосунки з Богом, ближніми і всім створінням. Заохочували, між іншим, дарувати борги, допомагати убогим, відновлювати стосунки між людьми і звільнювати в’язнів», − Папа Франциск у Надвечір’я Неділі Божого Милосердя, 11 квітня 2015.

     2. Відколи відзначається ювілейний рік у Церкві? Яка різниця між звичайним і надзвичайним ювілеєм? У Католицькій Церкві Ювілейний рік відзначають, почавши від 22-го лютого 1300 року. Його започаткував папа Боніфатій VІІІ для паломників, які прибули до Риму. Спочатку Ювілейний рік мав повторюватися раз у 100 років. Але папа Климент V у 1343 році запровадив його відзначати раз на 50 років, а папа Урбан VI у 1389 році зменшив цей період до 33 років. Згодом Ювілейні роки святкувалися у 1400, 1423 та 1450 роках, поки папа Павло ІІ не встановив святкування один раз на 25 років (починаючи від 1475 р.). У періоді цих 25-ти років, коли виникне якась особлива нагода чи потреба, Церква оголошує ще й надзвичайні Ювілейні Святі роки. Останній із черги звичайний Святий Ювілейний рік відбувся 2000 року з нагоди 2000-ліття від народження у людському тілі Божественного Спасителя.Останній надзвичайний Святий рік оголосив св. Папа Іван Павло ІІ 1985 року. Це був Марійський Святий рік. Крім того, Римські Архиєреї проголошували надзвичайні святі роки. Такими були Ювілеї Відкуплення 1933 та 1983 років, проголошені Пієм ХІ та святим Іваном Павлом ІІ з нагоди 1900-ї та 1950-ї річниць пасхальних подій.

     3. Чому Папа Франциск вирішив проголосити надзвичайний Ювілей, присвячуючи його саме темі Божого милосердя? «Ісус Христос прийшов, щоб оголосити та виконати час благодаті від Господа, приносячи Добру Новину бідним, визволення полоненим, сліпим прозріння і свободу пригнобленим (Лк. 4,18-19). У Ньому, а особливо в Його Великодній Містерії сповняється найглибший сенс ювілею. Коли в ім’я Христа Церква скликає ювілей, то ми всі є запрошені переживати надзвичайний час благодаті. Сама Церква покликана до того, щоб щедро ділитися знаками присутності і близькості Бога, щоб будити в серці здібність бачити найважливіше. Святий Рік Милосердя особливим чином є «часом нового відкриття почуття місії, яку Господь довірив своїй Церкві у Великодній день: бути знаком та інструментом милосердя Бога», − Папа Франциск у Надвечір’я Неділі Божого Милосердя, 11 квітня 2015. Початком Ювілею є відкриття так званих «святих дверей». Мова йде про двері, які є в кожній з чотирьох папських базилік Риму. Вони відкриваються лише під час Святого Року, натомість в інший час є замурованими. Обряд відкриття цих дверей вказує на те, що під час Ювілею вірні є запрошені до «надзвичайного шляху», прямуючи до спасіння. Ритуал урочистого відчинення Святих Дверей сягає 1500 року. Традиційно вірні, які в цей рік здійснили паломництво до Риму, отримували повний відпуст гріхів, виконавши декілька головних умов, визначених Святішим Отцем: прийняття Святих Тайн Покаяння та Євхаристії, молитва в наміренні Святішого Отця, повне відречення від гріха та відвідини чотирьох папських базилік, заходячи в кожну через Святі Двері.  Ці умови деколи змінювались. Зокрема, у 2000 році паломникам, які прибули до Риму, було достатньо відвідати тільки одну папську базиліку. Ті, хто не мав змоги здійснити паломництво до Риму, могли отримати відпуст, виконавши всі інші умови та відвідавши спеціально призначену церкву у своїй єпархії, зазвичай це був катедральний собор. Особливістю 2016 року є те, що Святіший Отець оголосив, щоб такі ювілейні двері були відкриті також в кожній католицькій дієцезії та в кожній єпархії світу, щоб вірні могли в тому році увійти ювілейними дверима до Божого храму та відчути красу Божого Милосердя. Святіший Отець доручив, щоб кожний місцевий єпископ призначив одну з церков з відкритими дверима. Це буде особлива нагода, щоб під час Святого року вірні могли увійти до храму Божого Милосердя, відчути радість прощення милосердного Отця так, як її відчув євангельський блудний син. «Цей надзвичайний Святий Рік також є даром благодаті. Перейти через ці двері − означає відкрити глибину милосердя Отця, який всіх приймає й особисто виходить назустріч кожному. Це Він нас шукає, Він виходить нам назустріч. Це буде рік, під час якого слід зростати в переконаності у милосерді. Якої ж кривди завдається Богові та Його благодаті, коли стверджується насамперед про те, що гріхи караються Його судом, замість того, щоб наголошувати на тому, що вони прощаються Його милосердям», − Святіший Отець під час проповіді з нагоди відкриття Ювілею Божого Милосердя.

     4. Отож, цьогорічний ювілей відзначатиметься і на локальних рівнях? Так, зокрема і в УГКЦ. Рішенням Синоду Єпископів УГКЦ, у відповідь на заклик Святішого Отця Франциска, Папи Римського, започатковано Надзвичайний Ювілейний рік Божого Милосердя. Він триватиме від 8 грудня 2015 року до 26 листопада 2016 року Божого. У визначених храмах по всій Україні буде проведено Молебний чин відкривання дверей. Зокрема з нагоди Ювілею до вірних з окремим зверненням звернувся Блаженніший Святослав. На офіційному веб-сайті УГКЦ є окрема сторінка, присвячена Ювілею: http://news.ugcc.ua/topthemes/rik-Bozhogo-myloserdya/. Тут публікується календар подій Ювілейного року в УГКЦ.

     5. Які події передбачені протягом року за участю Святішого Отця? Практично протягом всього року кожного місяця, окрім серпня, заплановано по декілька подій, присвячених Ювілею за участю Святішого Отця. Щоб брати участь у головних подіях, а також щоб пройти через Святі двері базиліки святого Петра, необхідно зареєструватися на офіційному веб-сайті Ювілею: www.im.va (Registrazione Pellegrini ).

     6. Що символізує логотип та девіз року Божого Милосердя? Логотип і девіз разом пропонують чудовий синтез Ювілейного року! У девізі Милосердні, як Отець (уривок з Євангелії від Луки 6,36) пропонується жити милосердно за прикладом Отця, котрий просить не судити і не засуджувати, але прощати і дарувати любов та пробачення без міри (пор. Лк 6, 37-38). Логотип – витвір єзуїта отця Марка І. Рупніка презентується немовби невеличка сума теології на тему милосердя. Відображаючи насправді образ Сина, який бере на плечі загублену людину, він відновлює дуже цінну картинку для ранньої Церкви, тому що вказує на любов Христа, який відкупленням довершує таємницю свого втілення. Образ виконаний таким чином, щоб продемонструвати, що Добрий Пастир торкається глибини людської тілесності, роблячи це з такою любов’ю, що перемінює її життя. Є ще одна деталь, крім того, що не може залишитися непоміченим: Добрий Пастир з непорушним милосердям бере на себе людство, але його очі розчиняються з очима людини. Христос бачить очима Адама, а цей − очима Христа. Кожна людина, таким чином контемплюючи в його погляді любов Отця, відкриває в Христі нового Адама, власну гідність і майбутнє, яке на неї чекає. Описана сцена вміщена всередині мигдалини, форми дуже притаманної античній та середньовічній іконографії, що пригадує про співіснування в Христі двох природ: божественної і людської. Три концентричні овали, що поступово світлішають у зовнішньому напрямку, відображають хід Христа, який витягує людину з ночі гріха і смерті. З іншого боку, глибина темнішого кольору символізує також незбагненність любові Отця, що все пробачає.

      7. Молитва Папи Франциска з нагоди Ювілею. Господи Ісусе Христе, Ти навчив нас бути милосердними, як Отець небесний, і сказав нам, що хто бачить тебе, той бачить і Його. Яви нам твоє обличчя, і будемо спасенні. Твій погляд, повний любові, визволив Закхея  і Матея від рабства грошей; перелюбницю та Магдалину від шукання відчуття щастя лише в одному створінні; спричинив плач Петра після зради і запевнив рай розкаяному розбійникові. Вчини, щоб кожен з нас слухав, немовби звернене до нього, слово, яке Ти промовив до самарянки: «Якби ти відала про дар Божий!». Ти є видимим обличчям невидимого Отця, Бога, який виражає свою всемогутність насамперед через прощення й милосердя: вчини, щоб Церква у світі була твоїм видимим обличчям, свого Господа, воскреслого у славі. Ти забажав, щоб і твої служителі також були зодягнені у слабкість, щоб відчувати справедливе співчуття до тих, які перебувають у незнанні і хибі: вчини, щоб кожен, хто приступає до одного з них, відчув себе очікуваним, любленим і прощеним Богом. Пошли твого Духа та освяти всіх нас Його помазанням, щоб Ювілей Милосердя став роком Господньої благодаті, і щоб Твоя Церква з оновленим ентузіазмом могла нести бідним добру новину, звіщати ув’язненим та пригнобленим свободу і сліпим повертати зір. Ми просимо цього за заступництвом Марії, Матері Милосердя, у Тебе, що живеш і царюєш з Отцем і Святим Духом на віки вічні. Амінь.

Щоб об’єднатися, нам потрібно любити Бога і любити ближніх.

Два тижні тому я запропонував шановним читачам "Української правди" колонку, темою якої була єдність Христової Церкви. Цю колонку прочитали тисячі осіб, набагато більше як зазвичай. Значить, тема єдності Церкви цікавить багатьох людей. Треба сказати: Богу дякувати! Як звичайно буває, не всі читачі були задоволені висвітленням теми. Це не дивно, але й не погано, бо інший погляд часто стає нагодою глибше подумати, старатися вивчити ситуацію. Вдячний за критичне читання тексту, автор цих рядків хоче дещо пояснити, дещо доповнити, із надією, що в такому дусі повинен відбуватися діалог, тобто щире спільне намагання шукати істину. Передусім бажаю нагадати, що таке Церква. Дуже часто під цим словом розуміють тільки ієрархію – єпископат. Коли вживається вислів "Церква каже", то зазвичай мають на думці якийсь документ, якесь звернення єпископів. Для декого поняття "Церква" – це духовенство, тобто священики, проповідники. Таке розуміння не хибне, але й не повне. Бо Церква – це не тільки священнослужителі, а й увесь зібраний у Господі Божий люд, зокрема й миряни, – усі, що визнають триєдиного Бога, воплоченого Божого Сина Ісуса Христа, приймають Боже об’явлення у святих книгах Біблії, послуговуються Святими Тайнами як засобом освячення і об’єднані на зразок трьох осіб Пресвятої Тройці.

      Ще перед народженням Ісуса Христа існував вибраний народ, головним завданням якого було зберігати обітницю про прихід Месії. Коли з народженням, життям, смертю та воскресінням Ісуса обіцяний Месія Христос прийшов і звершив своє спасенне посланництво, поняття Божого люду поширилося на все людство, на всіх, хто прийняв християнську віру. Єпископи та священики виконують особливе служіння – навчання, освячення та проводу цього народу, тобто Церкви, але вони є не винятковими її членами, а радше слугами. Божий люд, хоч розсіяний на всій Земній кулі та представляє різні народи й культури, є одною Вселенською Церквою, на зразок Пресвятої Тройці. Така єдність, яку визнаємо у "Символі віри", вказує, де існує Христова Церква. Де немає єдності, християни, так би мовити, не є повноцінними. Тому ми повинні усвідомити собі цю правду і те, що практичне здійснення єдності (тобто подолання будь-якого поділу), визначає, будемо чи не будемо справжніми християнами. Що, згідно з Божою волею, є елементом, який робить Церкву одною? Щоб авторитетно відповісти, процитуємо слова самого Спасителя: "Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що ви Мої учні, коли любов взаємну будете мати" (Ів. 13, 34-35). Цю правду згодом повторять апостоли Петро, Павло та Іван – автори послань, які є інтегральною частиною Нового Завіту.

     А як це сталося, що між християнами існують такі поділи? Коли і чому одна Церква, яку установив Христос, поділилася на стільки фрагментів? Ми, люди, через свою гріховність несправедливо піднесли другорядні елементи до рівня істини. Так, для прикладу, існують різниці культури, політичні інтереси, пожадливість. Ми наполягаємо, що наша прив’язаність до тих речей є необхідними для нашого духовного добра. Натомість ми забули, більше чи менше свідомо, що суттєвим є лише одне - любити одне одного так, як Ісус любив і любить нас. А що означає любити? Жити в правді і бажати одне одному добра. Ісус Христос виразно і недвозначно вчить, яка є найважливіша заповідь, що її християни мають притримуватися: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і перша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого" (Мт. 22, 37-38).

     Вище було згадано, що ми, люди, поділили Церкву, вважаючи, що багато інших елементів, крім тих, про які говорить наш Спаситель, є так само важливими для існування і життя Церкви. І що з цього вийшло? Замінюючи Божу науку та захоплюючись не Божими, а інколи явно гріховними псевдоцінностями, ми ввели згубний поділ у святу Церкву. Сьогодні, на превеликий жаль, Христова Церква поділена, розчленована. Всесвітня Рада Церков, представники якої недавно відвідували Україну, має понад триста груп, які вважають себе Христовою Церквою. Не треба виходити навіть за кордони нашої рідної землі, щоб бути свідком чисельного поділу. У межах своєї держави ми можемо переконатися, яким трагічним явищем є поділ між християнами (поділ Церкви), скільки спричиняє він лиха, непорозумінь, а інколи ще гірше – ненависті! Для нас, які хочемо бути вірними синами і дочками Христа, може бути тільки один спасенний розв’язок: любити Бога і любити ближніх. А як таку любов плекати? Над цим нам усім треба дуже серйозно замислитися.            + ЛЮБОМИР.  

Христовий скиталець». Священномученик Олексій Зарицький.

Відзначився великими чеснотами душі глибокою побожністю, 

лагідністю і погідністю духа…

 "Христовий скиталець", який подолав тисячі кілометрів, аби бути Божим промінцем віри, надії та любові в "долині темряви", у табо­рах Сибіру й Казахстану. Щоб перев'язувати рани душі... І не тільки рідним українцям, а й росіянам, по­лякам, казахам, німцям. Усім, хто шукав Бога. Аби принести своїм служінням мир і всепрощення. Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в селі Більче Ме­диницького повіту на Львівщині (те­пер Миколаївський район Львівської області) в сім'ї дяка парафіяльної церкви Василя Зарицького та його дружини Марії, які виховували в любові шестеро дітей. Правдиве релігійне життя в родині мало вплив на юну душу Олексія, котрий ще змал­ку любив молитву та церковні богослуження. Щосуботи звечора чистив взуття, аби вранці прийти вчасно на Літургію, а після Служби Божої чи не останнім виходив із храму. Від 1922 до 1931 року навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої вступив до Львівської Богословської Академії, відчуваючи безсумнівне священиче покликання. Тут Олексій опинився в унікальному академічному середовищі, яке, ймовірно, допомогло утвердитися його покликанню. Серед наставників, професорів Олексія були щирі, віддані служінню Церкві особистості: викладач біблістики і патрології отець Василь Лаба, автор книги "Патрологія: життя, письма і вчення Отців Церкви"; викладач філософії, етики і соціології отець Миколай Конрад, автор книги "Нарис історії старинної філософії", викладач дог­матики отець Андрій Іщак, викла­дач літургіки отець Степан Рудь та викладач схоластичної філософії, ректор Львівської Богословської Академії, ісповідник віри - патріарх Йосиф Сліпий. Отці Миколай Конрад та Андрій Іщак 1941 року загинули мученицькою смертю, а 2001 - були проголошені блаженними священно­мучениками.

     Олексієві ще не було 24 років, коли він постановив бути неодру­женим священиком. 28-29 квітня 1935 року одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня 1936 року в соборі Cв. Юра Митрополит Андрей Шептицький рукопо­ложив його в сан священика. "Він відзначився великими чес­нотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завж­ди веселий, бадьорий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав ста­ти духівником Малої Семінарії, одна­че задля слабого здоров'я остався в сільській парохії" (митрополит Йо­сиф Сліпий). Невдовзі після свячень отця Олексія було призначено сотрудни­ком на одну з найбільш занедбаних парафій - у села Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Здиву­вало й засмутило молодого отця те, що дуже мало людей приходило на богослуження. З'ясувавши причину (селяни пристали до протестантської спільноти), він намагався виправити цю ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, зокрема місцеву "Просвіту", працював із дітьми, мо­лоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя. Старенький па­рох щиро шкодував отця Олексія, співчував йому й сумно усміхався: мовляв, тут уже нічого не вдієш. Од­нак отець Зарицький не знеохочу­вався. Майже два роки він трудився на цій парафії. Часто свої незначні грошові надходження з парафії роз­давав нужденним. Його батько соро­мився, дивлячись на скромний одяг свого сина: "Та ти вже два роки на парафії, і собі нічого - ні чобіт, ні плаща, нічого не справив. Та мені стидно, що ти - священик і такий убогий приходиш до мене". То [тато] заказав у шевця чоботи, хутро - щоб якийсь вид мав..." (Зі спогадів Марії Іващишин). Згодом молодого священика ске­рували в село Струтин на Золочівщині. Досвід праці, набутий під час душпастирювання на попередній парафії, отець широко застосовував та поглиблював. Парафіяни щораз активніше долучалися до життя церковної спільноти, пожвавлювалося і їхнє духовне життя: щомісяця люди приступали до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії.

      Діти та молодь - особлива царина діяльності отця Олексія. Для най­менших він створив дитячий садочок, де вони вивчали пісні, вірші, танці, а також пізнавали основи катехизму. Готував діток до святих таїнств По­каяння та Пресвятої Євхаристії. Для найстаранніших отець організовував поїздки до Гошева. Діти, здібні до науки, завдяки клопотанню отця Зарицького мали змогу навчатися в "Рідній школі" в Золочеві. Якось отець прийшов відвідати сім'ю, де батько був інвалідом війни. З'ясувавши, що дитина не може відвідувати школу через матеріальні нестатки, доклав усіх зусиль, аби звільнити її від оплати. "Для нас, дітей, я пам'ятаю, в церкві, в захристії, організував бібліотечку. Тому що хата-читальня була і там була, бібліотека, але для дорослих, для дітей не було [...]. Він усе записував собі: хто яку взяв книжку. Якщо не приніс, то він на­гадував. А якщо приніс вже, то він тоді обов'язково розпитав: "А про що ти там прочитав? А що тобі спо­добалось? А що не сподобалось?" (Зі спогадів Григорія Романишина). Смиренність, лагідність, надмірна скромність, турбота про ближнього, батьківська мудрість... Ці риси отця Олексія полонили його парафіян. Він дбав не тільки про їхній релігійний, духовний, культурний поступ, а й про добробут. Отець За­рицький ініціював зведення Народного дому, а задля покращення рівня життя селян організував кооператив зі збору та переробки молока, на­лагодив мережу збуту (виготовлене масло постачали до Львова). Люди бачили в ньому і доброго пастиря, і дбайливого господаря, довіряли йому та горнулися до нього. "На Йордан, коли отець За­рицький ходив зі свяченою водою по селу, коли заходив у хату, де бідно жили, або жінка вдова була, маленькі діти були, він незамітно для самої жінки, клав гроші під об­раз або в якесь таке місце, де потім можна було знайти" (Зі спогадів Григорія Романишина).

     Перший прихід радянської вла­ди позначився знищенням того, що поставало роками, а саме: руйнуванням релігійного, просвітницького та господарського життя парафії. У будинок, де мешкав отець Олексій, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство, зви­чайно ж, не сприяло душпастирській праці. Було заборонено проводити уроки релігії в школі. На свій страх і ризик отець поділив дітей на групи за місцем проживання, призначивши в кожній із груп найкращого учня, який мав навчати інших, а також збирав дітей у себе вдома. Настали часи голоду... Люди приходили до будинку отця з надією на підтримку. Він зі співчуттям та милосердям ділився тим, що мав. Якось господиня, яка допомагала отцеві Олексію в побуті, намагала­ся прогнати з подвір'я людей, котрі просили їсти. Але надійшов отець і, відкривши запаси, сказав, аби люди взяли стільки, скільки потрібно. Го­сподиню попросив не робити так більше, бо "люди бідні, просять їсти. Треба дати..." До жахіть воєнного лихоліття долучилося намагання радянської влади знищити Українську Греко- Католицьку Церкву. На настирливі "прохання" перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповідав одно­значно: "Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!", продовжуючи своє душпастирське служіння. 1946 року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під пиль­ним оком органів влади. Хоча знав, відчував, що заарештують, зрештою, як і багатьох греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору, проте відступати й не думав вважаючи: "Якщо така воля Божа бути заа­рештованим, то я готовий". Лю­дей закликав бути витривалими у вірі. Він, як завжди, відкритий до чужого горя, готовий підставити плече допомоги, допомогти "нести хрест", підтримати в будь-який спосіб. Жив не для себе, а для людей. "Бідна вдова, четверо дітей, згорає хата і все, що в хаті. І вона лишається без домівки, без притулку. І отець дає їм притулок у себе на приборстві. Але там була ще особлива така біда в них, тому що найменша дівчинка Марійка мала з дитинства якусь таку ваду: ... хворо­бу хребта і грудної клітки. Вона про­лежала кілька років у гіпсі. На спині лежала отак, і отець її виходив" (Зі спогадів Костянтина Козинського).

     У Рясній-Руській отець Олексій Зарицький, попри заборону уряду, продовжував катехизацію дітей. "Чекали того дня, коли перед школою дорогою пройде з поглядом на вікна - то означало, що сьогодні [буде] релігія. Діти один одному пе­редавали про це і після уроків - бігом до отця на приборство. Він посадить нас - кого на ліжко, кого на лавку [...]. Отець якось так умів завжди побудувати, що то було з жартами, з цікавими розповідями, смішними. І це дітей дуже вабило"(Зі спогадів Костянтина Козинського). Він глибоко переживав трагедії українських родин, вивезених на Сибір. "На Різдво після Святої вечері люди збиралися до церкви. В село вривається тая зграя з тими штика­ми, з автоматами, і тоді забрали ба­гато родин в Сибір. Отець, безпереч­но, переносив це дуже болісно. Він був такий стривожений. Він любив радитися зі старшими людьми. Він висказував свої думки. По всьому видно було, що його чекає та Хресна дорога [...]. Якось мій батько каже йому: "Отче, так для самозбережен­ня, поставте підпис і оставайтеся тим, яким Ви є. Ви потрібні людям. І батько мій за те поплатився. Отець відповів йому різко: "Ну, пане Ко­зинський, від вас я того не чекав!" (Зі спогадів Костянтина Козинсько­го). Отець Олексій жив у передчутті неминучого. Його останньою наста­новою, яку пам'ятають парафіяни, була: "Не зрадьте віри батьків!" Якось дорогою додому отця перестріли агенти держбезпеки, сказа­ли, що його заарештовано, проте у відповідь почули: "Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа - то її я не віддам". Відтак арешт... Золочівський замок, переобладнаний на в'язницю, де він перебував до рішення суду. Отець повсякчас намагався розвіяти пе­чаль та страх, заохочував в'язнів до молитви.

     "Люди мали вервички з хліба. Щодня відправляли вечірню, деколи молебен, рано, в обід і ввечері молилися. Отець Олексій завжди ділився їжею зі всіма. Розказував історію нашої церкви, про православіє і ка­толицизм. Підтримував всіх на дусі, бо люди думали, що це вже кінець. Отець Олексій був завжди спокійний, мав дар впливати на людей" (Зі спогадів Володимира Злунка). Згодом отця перевели до львівської в'язниці, де він перетерпів нелюдські знущання та голод... 29 травня 1948 року за політичною статтею (як голову "Просвіти") отця Олексія засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах. Табори в Мордовській АРСР, Кемеровській та Омській області. Му­ляр, штукатур, вантажник цегли... На рівні з усіма терпеливо викону­вав усю каторжну роботу, а долоні його були стертими до крові. Проте отець усіх заохочував до молитви, аби Господь допоміг нести гідно цей тягар хреста. "Отець був відданий вірі, спокійний, без спалахів і емоцій. Роз­мови з отцем Зарицьким були про майбутнє, як себе поводити, як бути добрим християнином" (Зі спогадів Івана Поповича). 31 грудня 1954 року термін ув'язнення отця Зарицького закінчився. Була субота, але отець не міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому залишився до понеділка... 11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караган­ду. Йому було заборонено повертатися до України. У квітні 1956 року цю заборону було знято, але отець вирішив залишитися, щоб продовжувати своє душпастирське служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні Літургії по приватних будинках, на шахтах. Згодом під церкву облаштували одну з кімнаток у бараку. На богослуження в неділю і свята приходило близько 60-70 осіб. "Він радів, що він з людьми... Що люди вірять у нього. Що віру Христо­ву не забувають. А ми не могли за­бути, бо ми за то страждали. І там ми хотіли того, як нас батьки колись навчали, і ми тої віри хотілись-мо всюди. І ми ся не бояли" (Зі спогадів Ганни Лилик). Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього приходили діти різних національностей - поляки, німці, латвійці. Аби духовно послу­жити їм, Отець відправляв для них у латинському обряді. Серед людей, засланих у ці сте­пи, були й римо-католицькі свяще­ники. Вони не раз зустрічалися для духовних бесід. "Ми з отцем Олексієм познайо­мились в 1955 році в Караганді, де вже наступного року він відкрив церкву для українців. Отець знав і латинську месу, і служив для українців церковнослов'янською мовою, а для німців і поляків - латинською. Він був дуже старанним і трудолю­бивим священиком. Окрім дуже інтенсивної роботи в Караганді, він ще здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості" (Зі спогадів отця Владис­лава Буковінського). Найчастіше богослуження в при­леглих місцевостях задля безпеки відбувалися вночі. Кожен приїзд отця Олексія був великим святом для вірних. Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем Величковським і одержав доручення розшукати ми­трополита Йосифа Сліпого.

      Життя в його Україні - те­пер радянській - краяло серце: греко-католицькі храми, які побудували діди, прадіди, належать іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян... Був враже­ний і пригнічений після зустрічі з близьким другом-семінаристом Ан­тоном Поточняком, який став од­ним з ініціаторів сектанського руху "покутників", що активізувався в умовах підпілля Церкви. Упродовж літа 1957 року отець Зарицький жив у батьків сестри Констанції (Оксани) Сенюк, ЧСВВ у Рясній-Польській. Його несподівана поява, богослуження, таїнства, які він звершував, були колосальною підтримкою та розрадою для бага­тьох священиків, монахинь, зокре­ма Згромаджень Св. Йосифа та Cв. Вінкентія. Вони додають радості та надії підпільній Церкві. Відвідав отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові, щоб він купив собі новий одяг, роздав тим, хто в потребі, і повернув­ся до батькової оселі без обновок. Бідним гроші потрібні більше, а одяг... Листи отця Олексія сповнені те­плотою віри та любові. Вони - живі. Вони - про найважливіше. Вони - від серця... "Спеціальну радість відчуваю по одержанні Ваших листів, написаних до мене. З них я пізнав стан Вашої душі, і це мені справило радість, бо моральний стан людини треба цінити, як всі скарби світа. З ваших листів я довідався про те, що Ви живете в згоді і в супружій любові. Нема кращого життя, як в добрій родині, де одно другого розуміє, співчуває, помагає. Нема кращої приязні, як між добрим му­жем і женою. Та лиш ті знаходять щастя в супружестві, які розуміють це життя в світлі Євангелія. Життя - це обов'язок! Жити - значить про­славляти в молитвах Творця, жити, значить добре творити, для другого бути покірним, терпеливим, проща­ти, контролювати кожне своє слово і думку, чи вони виходять на добро…

 І якраз родина є місцем, де можна здобувати ці чесноти, ними прикра­сити свою душу і знайти щастя вже на цьому світі. Життя супруже - то життя безперервних уступок, жертв і помочі одне для другого в ім'я Бога і добра. Нехай у Вас все так буде! Шукайте Бога, а жива буде душа Ваша - вчить Ісус Спаситель. І Ви так творіть. Моліться много разом голосно, сповідайтеся кілька разів у році, цініть Службу Божу і буде­те мати Бога в душі, бо хто Його має, він всьо має. А хто немає Бога в душі, хоч би цілий світ мав, він нічого не має. Ця могутня думка, яка мені до тепер світила, і я щасливий, що її вважаю за найвзнеслішу думку життя" (Із листа отця Олексія). Отець і надалі залишався під пильним наглядом міліції, а тому 21 вересня 1957 року він повернувся до Караганди. Його словами про­щання стали: "До зустрічі в небі!"

Давній ворог польського і українського народів прагне сьогодні роз’ятрити рани минулого

 Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав та єпископи УГКЦ у Польщі: владика Євген (Попович), Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський, владика Володимир (Ющак), Єпископ Вроцлавсько-Гданський – напередодні річниці Волинської трагедії звертаються до вірних та всіх людей доброї волі з проханням про молитву за жертв польсько-українського протистояння. «Майже 30 років, – мовиться у Зверненні ієрархів УГКЦ, – люди доброї волі з обох наших народів хочуть достукатися до сердець усіх поляків та українців, щоб відкрити їх до прощення і примирення. Сьогоднішній момент у політичній історії Польщі і Європи видається особливо несприятливий для тих, хто не ідеалізує свого минулого. Давній ворог польського і українського народів, що може панувати над нами лише розділяючи нас, прагне роз’ятрити рани минулого, спровокувати новий виток напруги і ненависті між нами та зруйнувати наше спільне європейське майбутнє». «Саме тому в цей Святий рік Божого милосердя прагнемо, щоб, за словами святого Папи Івана Павла ІІ, милосердне «прощення, отримане і дароване, було тим лікувальним бальзамом», котрий може оздоровити нашу історичну пам’ять та загоїти рани минулого», – закликають отці Церкви. Ієрархи Церкви нагадують, що українські діячі запропонували встановити спільний день пам‘яті за жертвами нашого минулого і віри в неповторення зла і просять, щоб у неділю, 10 липня, під час вшанування жертв Волинської трагедії 1943 року відправити панахиду за всіх, хто протягом століть загинув внаслідок польсько-українського протистояння. «Хай правда про Божий образ, якого не може знищити найтяжчий гріх, дає силу кожному християнину перемагати ненависть у собі. Хай надія на Боже милосердя спонукає всіх до наслідування Чоловіколюбця», – побажали Глава та єпископи УГКЦ.

Вірую в Єдину Cвяту Cоборну і Aпостольську Церкву

Автор цих рядків часто зустрічається з різними групами громадян. Переважно це молоді люди, але далеко не всі. Такі зустрічі мають різну тематику. Одначе, що цікаво: незалежно від віку співбесідників, від теми розмови, від місцевості проведення зустрічі – завжди мене запитують, що я думаю про можливість об’єднання Церков в Україні. Із цього можна зробити висновок, що для багатьох наших співвітчизників це питання актуальне і що їх тривожить поліконфесійність в Україні. Оскільки питання, яке ставлять, стосується не причин поділу, а радше можливості чи правдоподібності його подолання, то можна знову ствердити, що цей поділ багато людей вважає великим лихом, глибокою і болісною раною на тілі нашого народу, яку треба якнайшвидше вилікувати. Тематика, яку ми зачепили, дуже широка. Можна чи навіть потрібно було б щодо цього, як кажуть у народі, глибоко копати. Але це вимагало б багато часу і місця. Тому хочу зупинитися на двох-трьох речах, які б стали вихідним пунктом для дальших роздумів. Почнімо з того, чи взагалі треба щось робити для об’єднання християн. Свідомо вжив словосполучення "об’єднання християн", а не "об’єднання Церков". Говорити, як, на жаль, ми це часто робимо, про багато Церков в абсолютному значенні цього слова, є явною суперечністю.

    У "Символі віри" визнаємо: "Вірую в єдину святу соборну і апостольську Церкву", бо воплочений Божий Син Ісус Христос, наш Спаситель, заснував тільки одну Церкву. Вживання слова "Церква" в множині є доказом немочі людини, яка через свої гріхи роздерла єдину Церкву на сотні структур, що називають себе Церквами, але ними не є. Мене часто запитували, чи треба щось робити, щоб повернути первісний властивий вигляд Христової Церкви в нашому народі. Моя відповідь дуже проста: якщо хочемо бути справжніми християнами, жити відповідно до засад Божого об’явлення, то не маємо вибору, мусимо здійснювати те, що визнаємо устами і серцем у "Символі віри", а це значить зберігати Церкву одною та позбутися всякого марення про багато Церков. Зверну увагу на ще одну річ, про яку не можна забувати. Що є справжньою основою єдності християн? Це надзвичайно важливе питання, бо подаємо безліч причин, якими хочемо виправдати або щонайменше пояснити наявність великої кількості більших чи менших організації, які вважають себе повноцінними Церквами. Ми навіть вказуємо як на підставу суттєвих відмінностей церковні обряди чи богословську науку, яких треба дотримуватися будь-яким коштом. Однак, якщо задумаємося, що таке обряд чи богословська наука, то зрозуміємо, що хоча вони можуть бути справді різними, все одно не виправдовують поділу.

    Бо що таке обряд? Це спосіб, як ми молимося, як почитаємо Триєдиного Бога. Можна сказати, що обряд - це те, як різні народи бачать ті самі реалії. Наведу приклад ікони Богородиці в соборі Святої Софії у Києві та не менш популярний образ Пресвятої Богородиці у Гваделупі в Мексиці. Чи це дві різні особи представлені на іконі та образі, чи все-таки різний с посіб представити ту саму Матір Ісуса Христа? Здавалося б, іншою є ситуація з богослов’ям, бо в ньому справді є певні відмінності. Одначе не можна забувати, що богослов’я – це зусилля людського розуму за допомогою суто наукових засобів пізнавати (наскільки це для людей можливо) зміст віри в Бога і всього, що з Ним пов’язано. Західнохристиянська традиція вчить, що Мати Ісуса Христа непорочно зачата, а східнохристиянська передає ту саму правду (що Марія з Назарета не мала навіть найменшої тіні гріха) словом "Пресвята". Що є і мусить бути спільним та однаковим для всіх християн? Хоч би як з точки зору богослов’я ми сприймали ті чи ті питання в Божому об’явленні, хоч би як у наших молитвах ми зверталися до Господа Бога - спільною і однаковою мусить бути наша віра! Тож чи можливе повернення до одної Христової Церкви - Київської, яку нам передав рівноапостольний великий князь Володимир? Моя відповідь звучить беззастережно: так, якщо з Божою допомогою всі щиро бажатимемо такого повернення. Дехто скаже: ми вже настільки поділені, що це цілковито неможливо. Із тим, що це було б дуже важко, я частково погоджуюся, але що неможливо – відкидаю. Поясню чому. По суті, я вже сказав це вище. Для мене той факт, що багато людей ставить запитання про єдність Церкви, є своєрідним доказом, що наш народ прагне єдності. Треба, може, тільки глибше усвідомити, що означають слова із "Символу віри": "Вірую в одну… Церкву". Нашу журбу, наш біль, наше хвилювання, що Христова Церва в Україні поділена, треба замінити на свідоме, активне бажання бачити її справді єдиною. Нехай наше "вірую" стане "усім своїм єством я, учень чи учениця Ісуса Христа, щиро бажаю". Для того, хто щиро бажає, усе, що цьому стоїть на заваді, стає другорядним. Тож шановні друзі і подруги, щиро бажаймо виконати Божу волю.                  + ЛЮБОМИР 

Ісус Христос - творець духовного життя.

 Надприродне життя Ісус Христос бажає дати всім, бо всіх до цього життя покликав, всіх відкупив Своєю Кров’ю…

     Праця задля досягнення досконалості подібна до зведення будинку, бо вже Апостол сказав про це такими словами: "Ви є Божа будівля" (1 Кор. 3, 9). Коли хтось має намір будувати дім, то спочатку шукає будівничого, який би виконав креслення і керував роботою аж до завершення споруди. Подібно і для зведення духовного будинку потрібен насамперед Будівничий, але Його не потрібно шукати, бо Він Сам нам жертвується без винагороди. Хто ж Ним є? - Втілена Мудрість, Ісус Христос. Бо Він Своєю Всемогучістю збудував цей дім видимий, тобто Всесвіт, в якому ми живемо, а Своєю Любов'ю збдував духовний дім, яким є Церква. Він також і в кожній душі будує менший дім, але так само гарний і таємничий - дім життя надприродного. Аби краще зрозуміти, не забувай, що Господь Бог першу людину, а в ній і все людство покликав до подвійного життя: до природного і надприродного. Бо не тільки обдарував щедро дарами людської природи, які її зробили здібною до життя природного, не тільки дав їй безсмертну душу, розум і волю, але і з великою любов'ю влив у ту душу життя надприродне, безмежно перевищуючи сили і потреби людської природи, бо об'явив Себе Самого, а в тій душі, збагаченій безмірними скарбами освячуючої ласки, збудував Свій престіл і в ньому замешкав. Одне слово, Бог віддався людині яко правда, добро і життя, аби людина вже жила не своїм життям, а життям Божим, аби через ласку стала учасницею Божої природи, а тим самим Божою дитиною і спадкоємцем небесних дібр, аби між людиною і Богом існував не тільки зв'язок підданства, але й синівська любов на землі і вічне з'єднання у небі.

      З'ясуємо це на прикладі. Кожне дерево родить плоди відповідного сорту. Але якщо садівник хоче, аби ті плоди були ліпші, він нащеплює галузки з кращого дерева на гіршому, через що перше дерево виділяє свої соки іншому і врешті видає кращі плоди. Так само і з людиною. Ласкою сотворення отримала вона від Бога різні дари як щодо тіла, так і щодо душі і легко може осягнути остаточну мету. Проте, коли творець накреслив людині надприродну мету, тобто з'єднання із Собою і Боже синівство, то мусив також, як той добрий садівник, вщепити в неї кращі соки, тобто надприродне життя, щоб людина, видаючи надприродні овочі, могла осягнути вічне життя. Так вчинив Бог із безконечної своєї доброти, а до початкової святості додав дари, не властиві людській природі: захорону від помилок, пристрастей, терпінь і смерті тіла. Коли б Адам залишився вірним Богові, він зберіг би ці ласки і дари не тільки для себе, але і для всього людського роду. Але, на жаль, гріх, вчинений у раю, вирвав людині надприродне життя Боже, розірвав вузол любові, який єднав її з Богом, знищив прекрасну гармонію, яка була в її душі, запровадив зіпсуття в людській природі, нерозум, схильність до поганого і злу власну любов до волі, жадобу, хвороби і смерть для тіла... І в такий спосіб обдерту і зранену кинув у жертву розбурханим пристрастям і на вічне прокляття. Господь Бог міг назавжди позбавити весь людський рід того надприродного життя і нікого не допустити до з'єднання з Собою, але Він, Котрий любить душі, зіслав їм порятунок. Бо прийшов Ісус, Він же Спаситель, аби відкупом Своєї Крові переблагати Божу справедливість і знову відновити розірвану через гріх приязнь людини з Богом. Прийшла Правда, аби просвітити тих, що сиділи в тіні смерті; прийшла Дорога, щоб заблуках довести до мети; прийшло Життя, щоб своєю смертю виєднати освячуючу ласку, а через неї дати надприродне життя тим, які були мертві в душі; прийшов Богочоловік, щоб взяти людину, яка втікала від Бога, і знову піднести її до гідності дитини Божої і спадкоємця неба; одне слово - аби все виправити, все освятити, все з'єднати.

     Отже, Ісус Христос є нашим Відкупителем, який поєднав у собі світ із Богом (2 Кор. 5, 19); Він є нашим Лікарем, який все очищає, лікує, удосконалює і освячує; є нашим Посередником, через якого ми маємо доступ до Отця; є наріжним каменем, на який маємо опертися, бо іншого фундаменту ніхто не може закласти, крім того, який є закладений, а ним є Ісус Христос (1Кор. 3, 11); є виноградним кущем, на якому ми, як всохлі галузки, маємо прищепитися, аби з нього зачерпнути життєдайних соків; є нашою головою, з якою ми, мертві члени, повинні з'єднатися, аби з нею отримати життя. Він є Головою Містичного Тіла, Головою Святої Апостольської Католицької Церкви, в якій живе і діє; є Творцем надприродного життя, будівничим дому духовного. Бо Він у Тайні Святого Хрещення вливає у душу початок надприродного життя, даючи їй через Духа Святого і Святу Церкву ласку освячуючу, яка оживляє душу, а разом із ласкою зародки Божих чеснот: віри, надії і любові і чеснот моральних, а також і дари Святого Духа. Саме цим Він накреслює головні контури духовної будівлі, а потім додає знаряддя до подальшої будови, вчить, як їх використовувати, діє на душу і працює з нею, так що душа є тільки Його помічницею, згідно зі словами Апостола: "Ми бо співробітники Божі" (1Кор. 3, 9). Якщо душа через смертельний гріх втрачає освячуючу ласку, а разом з нею і надприродне життя, Ісус Христос привертає її в Тайні Святої Сповіді або через акт досконалого жалю, з невиразним принаймні бажанням Тайни Святої Сповіді, а в інших Тайнах примножує цю ласку. Тому життя християнина, якщо він живе по-християнськи, є не чим іншим, як тільки життям Ісуса Христа в його душі. І тому, якщо християнин робить щось добре, - це Христос у ньому і через нього робить. Ісус Христос у душі християнина добрі справи розпочинає, можна сказати, зароджує їх і освячує, дає їм надприродну вартість. Без Ісуса ми не могли б не тільки нічого надприродного зробити, але навіть і забажати. Від Нього походить усяке світло, всяка вища сила. Від Нього походить всяка чеснота, всяка посвята, всяка жертва. Від Нього походить ревність апостолів, мужність мучеників, стійкість ісповідників, чистота дівиць, витривалість справедливих, навернення грішників і спасіння всіх. Тобто Ісус Христос є нашим Життям і Творцем надприродного життя. "Бо в ньому, - каже св. Павло, - Він нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним у любові" (Еф. 1, 4). Це надприродне життя Ісус Христос бажає дати всім, бо всіх до цього життя покликав, всіх відкупив Своєю Кров'ю. Вимагає тільки, щоб ми, віруючи в Його правду і співпрацюючи з Його ласкою, присвоїли собі плоди Відкуплення. У цьому намірі Він наказує голосити свою Євангелію і жертвує свою ласку або видимо через Святу Церкву в Святих Тайнах, або невидимо через внутрішнє натхнення Святого Духа. Тим, які цю ласку приймають, дає силу, щоб вони стали синами Божими. У цьому намірі Він також неустанно діє на кожну душу. Аби вона не тратила цього життя або щоб віднайшла втрачене. Послуговуючись ласками святого Духа, Він зворушує її і заохочує, зміцнює і підносить, напоминає і навертає. Отже, Ісус Христос є невід'ємним супутником душ у їхній земній мандрівці, провідником, захисником, опікуном, батьком, братом, приятелем, обручником, їхнім життям. Звідси випливає для душі прямий обов'язок з'єднання з Ісусом Христом. Але, на жаль, у багатьох душах, навіть віруючих, надприродне життя переривається або б'є слабеньким ритмом, бо через смертельний гріх вони відриваються від Подателя життя або мають прив'язання до повсякденних гріхів і не співпрацюють із ласкою Божою.

     Якщо бажаєш, щоб Ісус Христос був завжди з тобою, якщо хочеш мати у собі Його життя, а цього потрібно хотіти, бо інакше не осягнеш свого призначення, проси Ісуса, аби це життя у тобі створив. "О Ісусе, життя моєї душі, - так повторюй за однією святою душею, - вчини, щоби моя душа в Тобі, для Тебе і через Тебе жила. Нехай про Тебе думає, про Тебе говорить, для Тебе працює і терпить, нехай Тебе шукає, до Тебе прямує, з Тобою з'єднається, щоби Ти був єдиним джерелом і метою мого життя, щоби Ти був моєю мудрістю, моєю силою, моєю радістю, моїм спокоєм, моїм скарбом і моїм щастям тут і у вічності". З Ісусовою ласкою поєднай свою працю, щоб надприродне життя, уділене при Святому Хрещенні, зберегти і примножити, щоб вірно і витривало поступати згідно з волею божою або робити те, що Бог хоче, так, як Бог хоче, і тому, що так Бог хоче. Якщо виноградна галузка родить плоди, то все ж не досить, що вона росте на виноградному кущі, не досить, що Бог уділяє світла і вологи, але ще потрібно, аби садівник безупинно обробляв свій виноградник. Так само, якщо християнин хоче видавати плоди для вічного життя, він повинен з'єднати з Божою ласкою свою працю, аби очистити те, що забруднене, удосконалити те, що недосконале, освятити і примножити те, що добре. Одне слово - щоб відродитися в Ісусі Христі. Бог віддався людині яко правда, добро і життя, аби людина вже жила не своїм життям, а життям Божим…