1946-й рік: початок Великого Страсного Тижня УГКЦ

Цього року випадає сумний ювілей трагічної події в історії Греко-Католицької Церкви. Минає 70 років з часу, коли у Львові відбувся так званий собор у справі скасування Берестейської Унії. Щоб наші читачі краще зрозуміли "історичну вартість і цінність" псевдособору 1946 року, дозволю собі звернутися до "Єпархіального вісника" - органу Львів­сько-Тернопільського єпархіального управління (№^2-3, Лютий-березень 1946 р.), а саме - до статті Сергія Хруцького "Собор повороту до віри батьків". Духовенство, історики, політики по-різному оцінюють так званий собор, який відбувся у Львові 1946 р. На цю тему написано багато праць як з католицького пункту бачення, так і з православного. Кожен обстоює свою думку, позицію, свою Церкву. Вважаю важливим показати інший бік справи - підкупу, залякування, духовного терору, насильства, зневаги, лицемірства. Бо тільки побачивши ці речі, можна зрозуміти "цінність" цього зібрання, яке РПЦ називає "Собором". Перші рядки статті вказують на історичне зна­чення події, яка мала місце у Львові в Соборі Святого Юрія: "Цей історичний Собор - поворот до віри бать­ків - відбувся у Львові, в дні 8-10 березня 1946 р. Рівно 350 літ перед тим на Унійному Соборі в Берестю-Литовськім 1596 р. заведено унію з Римом... Великий Радянський Союз вийшов повним переможцем з гі­гантської, найбільшої у світі боротьби та вкрився невмирущою славою. А з ним заодно й Україна осягнула те, що навіть не снилось найбільшим українським на­ціоналістам. Постала Соборна Радянська Україна. Зі Східною Україною злучились Західні українські землі, що 600 літ були від неї відірвані, злучилось і Закарпаття після 1000 літ. Тільки подумати - 1000 літ! Але в житті ніщо не дається даром. За соборне об'єднання в радянській державі заплатили дорогою ціною і ми, українці, а ще більше - братній російський народ. Міліони жертв впали в смертельній боротьбі за нашу волю і славу. Міліони наших православних братів. Чи ж після цього могли ми заховувати єдність з Римом?.."

       Дивуєшся: чим це відрізняється від гітлерівської пропаганди - Гітлер, вождь нації, житиме вічно, і його ніхто й ніколи не переможе. А тут виходить на світову арену нова ідеологія: "Великий Радянський Союз вийшов повним переможцем з гігантської, найбільшої у світі боротьби та вкрився невмирущою славою". На сторінках релігійного видання читаємо блюзнірські, лицемірні слова: "Великий Радянський Союз". В історії зустрічаємо багато "великих" держав, імперій, королівств, різних політичних об'єднань, всі вони розпалися, залишившись у папках на поличках архівів. Автор вважав, що невмируща слава СРСР буде вічною. Так писати, говорити, думати - не по-християнськи. Автор, який вихваляє злочинну владу, надає їй якогось особливого статусу на світовій арені, приписує їй невмирущу славу (яка насправді є невмирущою ганьбою), не може бути людиною християнського духу. Він виступає тут як прислужник більшовицьких окупантів, ретельно виконуючи ідеоло­гічну роботу своїх господарів із Кремля й будучи далеким від Божої правди й від самої Євангельської науки. Навряд чи така людина здатна писати, говорити і обстоювати правду або об'єктивно оцінювати події і свій час - вона оцінює все крізь окуляри окупанта. Постала Соборна Радянська Україна - та сама радянська система, яка буде нищити українську культуру, мистецтво, мову, звичаї і традиції нашого народу. Вона обере найжорстокіший метод понево­лення нації - геноцид над українським народом, в результаті якого загинуло мільйони неповинних людей. Хіба автор не знав тих фактів? Важко бути прислужни­ком, бо мусиш говорити, писати, хвалити й навіть жити по чиїйсь думці, а не по своїй совісті. На сторінках "Православного Вісника" найвища ієрархія часто про­славляла Радянську Україну: "Цього року наша Вітчизна урочисто святкувала 60-річчя свого буття в нових соціальних умовах. Український народ відзначив також 60-річчя утворення Радянської України. Ми молимося за мир і благо нашої Вітчизни і закликаємо всіх працювати для її процвітання в умовах загального миру" (Філарет, митрополит Київський і Галицький, Патріарший екзарх всієї України. Різдво Христове, 1978 р. Київ). Отже, щодо комунізму. Невже духовенство і вірні Греко-Католицької Церкви нічого не знали про згубний вплив комунізму на народ і Церкву? Звичайно, що знали. Ексцеленція Митрополит Кир Андрей написав Пастирський лист про комунізм, який був надрукований у журналі "Місіонар" (1936) та в інших релігійних виданнях. У цьому листі духовний Провідник звертає увагу на лихо, яке несе з собою комунізм, виявляє способи, "що ними той комунізм втискається тепер усюди", дає вказівки, "як захоронитися перед ним". Слуга Божий Митрополит Андрей опам'ятовує народ: "Хто помагає комуністам в їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву. Треба ту правду пригадувати всім вірним й цілій українській суспільності тим усильніше в наших часах, коли комуністи, щоб збаламутити й здурити вірних християн, удають віруючих людей і святотатсько приступають до св. Тайн, діставши такі прикази з Москви". Комунізм - найнебезпечніша ідеологія для Віри Христової: "Від початку християнства не було на світі ніякої секти ані релігії, ані політичної партії, яка би в такій мірі була ворожою для Божого Об'явлення і для всякої релігії, та особливо для релігії Ісуса Христа і Його Св. Церкви. Большевики мають за найголовнішу засаду знищення Церкви. До тої ціли стремлять викликанням революції, серед якої удається їм церкви палити, священиків і вірних християн убивати і нищити в людських душах віру в Бога і Його Св. Об'явлення... В однім лише більшовики є щирі, коли висказують ненависть проти Бога, проти об'явленої релігії і коли хваляться, що до кількох літ не буде ні одної церкви в цілій совєтській Росії й поневоленій Україні. Очевидне і те люте пере­слідування християнства, в якому згинули тисячі і десятки, а може сотки тисяч християн, а поміж ними багато єпископів і священиків - у своїй конституції нази­вають свободою совісти й толєранцією для релігійних переконань. Але, поза тою грубою брехнею, з цілої їх праці і зі всіх їх намірів висказане одно виразно й щиро: ненависть до Бога і до релігії" ("Місіонар Пресвятого Ісусового Серця", число 9, вересень 1936. Річник ХХХІХ). Галицьке суспільство, а тим більше свяще­ники й практикуючі вірні, дуже добре знали і були проінформовані, хто такі комуністи, галицькі періодичні релігійні й національні видання писали про Голодомор та про інші численні безчинства, що їх творили більшовики в Росії і на теренах Великої України.

     Знаємо з історії, що на початку Другої світової війни, в результаті реалізації однієї з умов таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь і частина Полісся) були оку­повані більшовицькими військами. На жаль, зна­йшлася частина вірних і духовенства (їх було, звичайно, мало), які вітали утворення Радянської України. Далі автор (Сергій Хруцький) описує, як саме відбувався собор: "Собор повороту до віри батьків відбувся в кафедральній церкві св. Юрія з участю 216 делегатів-священиків і 19 світських членів Собору. Була п'ятниця першого тижня Великого посту, бо коли ж, як не в цей день покути, випадало відпокутувати гріх нашого національно-релігійного роздертя та ворожнечі? Стояла гарна погода, а дзвони дзвонили зраня і під вечір (як і в усі три дні Собору). Дзвонили, щоб сповістити вірних у Львові про надзвичайну подію, якою є Собор повороту до віри батьків. Задзвонив "Кирило" в Ставропігійській церкві, що найдовше боролась за православну віру; задзвонили і всі львівські дзвони, де лиш вони були при церквах. І, в гармонії з тим, в серцях делегатів дзвеніли радощі і втіха, що, врешті, з волі Провидіння, весь наш народ об'єднався не тільки територіально-політично, але і церковно-релігійно. Наш любий Юр і сам по собі захоплює глядача своєю архітектурною красою. А в дні Собору він по-святочному прибрався так, як ніколи в своїй історії. Вся долівка Юра була встелена гарними різнобарвними килимами. Посередині просторої, маєстатичної церкви симетричними рядами стояли крісла для оо. делегатів Собору. В деяких місцях ще було розставлено кіноапарати: вони мали закріпити навіки на фільмових світлинах і звукових плитах найважніші моменти зі Собору. Між крилошанськими лавками стояв стіл, застелений зеленим сукном, для Президії; за ним три стилеві фотелі. Головою Президії був о. д-р Костельник; членами Президії: єп. Антоній (Пельвецький) і єп. Михаїл (Мельник)". Роздумаймо над вищенаведеними рядками. Ініціативна група очолювана о. д-ром Костельником назбирала аж 216 священиків. Чи насправді всіх священиків на псевдособорі було 216? Є й протилежні думки, до яких варто прислухатися, принаймні знати: "За офіційними підрахунками делегатів було 216, насправді ж їх було значно менше, приблизно 140. В пізніших повідомленнях, вже по "соборі", подавано між делегатами навіть таких священиків, які вже кілька місяців перед "собором" були небіжчиками. Деякі, що попали в список делегатів, під час "собору" сиділи у в'язниці" (Ю. Герич. Як відбувся "возсоєдинительний собор" у Львові 8 березня 1946 (На основі свідчень учасника): Календар "Світла". - Торонто-Нью-Йорк, В-во оо. Василіян, 1955, с. 88-91). Безсумнівно, що більшість із них - це були залякані Сибіром, в'язницею священики, які під тиском репресій пристали до стада зрадників, само собою були серед них і москвофіли, які мріяли про об'єднання з великою Росією "і святим православієм", такою була реальність тих часів.

       Щоб краще зрозуміти все лицемірство і фальшивість слів Сергія Хруцького, перенесімося духом до післявоєнного Львова. Місто переживало руїну: політичну, економічну, соціальну, національну, культурну, бо прийшли більшовицькі варвари в кирзових чоботях, куфайках, принісши вульгарність у спілкуванні, злодійство, крадіжки, елементарну невихованість, яка проявлялася на кожному кроці, відштовхуючи місцеве галицьке населення. Коли комуністична орда прийшла в Галичину в 1939 р., Мілена Рудницька, яка всього три тижні працювала інспектором дитячих будинків Львівського шкільного округу, так писала до Осипа Назарука: "Уявіть собі "еліту", якої товариські форми, щоденні звички, вся культура щоденного життя - стоїть на рівні африканських дикунів. Що прийдеться з тими дикунами робити? Творити для дорослих людей якісь виховні інститути, в яких треба їх вчити, як по-людськи жити, як митися, як вдягатися, як їсти, як сидіти, як ходити, як знайомих на вулиці здоровити, і інших найпримітивніших засад культурної поведінки. Не можу Вам сказати, з якою погордою дивляться наші мужики (як відомо, товариська культура нашого простолюддя дуже висока і шляхетна) на большевиків, власне з причини їх некультурности і дикунства. В кімнаті (також в бюрі) сидять завсіди в шапці на голові, привітів на вулиці не знають, їсти не вміють (у Львові люди нарочно ходили до готелю Жоржа, де була головна харчівня большевицьких урядовців і покладалися зо сміху на вид їх поведінки за столом), одним словом: менажерія (звіринець)" (Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. У кн.: "36 доку­ментів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької" / Упор. М. Дядюк. - Львів, 1998. - С. 595). Жахливий червоний терор панує в місті, люди бояться лягати спати, тому що будь-якої хвилини може приїхати чорний ворон і повезти їх у в'язницю, а відтак на засла­ння. Багато людей на ніч покидають свої помешкання, щоб не потрапити під облаву в руки більшовиків. Панує хаос, розбої, грабежі... Байдуже ставлення нової влади до елементарного порядку сприяло тому, що антисанітарія і бруд панували в закладах праці, уста­новах, навіть приватних квартирах, що спричиняло поширення інфекційних захворювань. Нова інтелігенція зі Сходу в нічних спальних сорочках прогулюється вулицями міста, навіть відвідує театр і інші культурні місця міста. Такого Львів ще не бачив. Ще не загоїлися рани від перших відвідин біль­шовиків восени 1939 р., коли із західних областей УРСР у 1940-1941 рр. депортували понад 10% на­селення - поляків, українців, євреїв, а також представ­ників інших національностей. Людські втрати Гали­чини, за підрахунками польських дослідників, склали понад 400 тис. осіб, у тому числі 100 тис. лише у Льво­ві. Широкомасштабні репресії мали всі ознаки явища, яке в міжнародному праві називається злочином проти людяності. Нелюдське ставлення до в'язнів: у тюрмі на Лонцького при нормі розміщення 1500 осіб фактично перебувало 3800. У грудні 1939 р. у в'язниці перебувало 57 римо-католицьких, 18 греко-католицьких свя­щеників, з яких 14 отримали смертний вирок.

      Народ переживає велике потрясіння духовне і національне. Розбиті родини. Хтось, повернувшись із війни, не може дістатися до своєї квартири, бо в ній поселилися небажані й неочікувані гості. Старенькі батьки очікують вістки від сина чи доньки, які були вивезені в Німеччину: яка їх доля, де вони зараз - виїхали на Захід, живі, здорові, пропали без вісті? Інші батьки переживають за дітей, чоловіків, жінок, які воюють за визволення Рідного краю від большевицької навали. Вони в лісі, в Карпатах, перейшли кордон, живі, поранені, вбиті, ув'язнені?.. Страх: а раптом хтось із "добрих людей" донесе в НКВД, що син чи донька в українському підпіллі або в рядах УПА? За це неминуче чекає арешт, тортури, знущання, а відтак і Сибір. Тих, які вітали Радянську владу, були одиниці. Пізніше, впізнавши "солодкість" цієї влади, вони заливалися гіркими сльозами, часто стаючи її жертвами. Хто з вірних вітав і тішився поверненням до "святого православія"? Адже вірні знали, що греко-католицькі священики разом з їхніми синами й доньками перебувають у Німеччині, несучи їм духовну потіху, що в українському підпіллі є греко-католицькі священики, які духовно опікуються й матеріально допомагають нашим хлопцям і дівчатам. У лавах УПА багато синів і доньок зі священичих родин, багато священиків є військовими капеланами. До кого зверталися хлопці з лісу, якщо була потрібна їжа чи інша підтримка? Насамперед, до священиків. Автор (Сергій Хруцький) глибоко помиляється - це не були "дзвони радості", а дзвони жалоби, трауру, підлої зради. Від скривдженого галицького народу забрали останню надію й дошку порятунку, якою була їхня рідна Греко-Католицька Церква. То був початок Великого Страсного Тижня, в якому зрадники продають свій народ і свою віру.

Папа Франциск зачинив Святі двері базиліки Святого Петра

У неділю, 20 листопада 2016 року, перед урочистим Євхаристійним богослужінням з нагоди завершення Надзвичайного року Божого милосердя Папа Франциск звершив обряд зачинення Святих дверей базиліки Святого Петра. «Вдячні за дари благодаті, які ми отримали, та заохочувані свідчити словами й ділами ніжність Твоєї милосердної любові, зачиняємо Святі двері: Душе Освятителю, онови нашу надію на Христа Спасителя, завжди відчинені двері для тих, які шукають Тебе зі щирим серцем, єдині ворота до Царства, що надходить», – прозвучали з уст Папи слова молитви, після чого він у тиші помолився на порозі Святих дверей, а тоді особисто зачинив їх.

     Святий Рік - це, насамперед, період особливої благодаті, плоди якої не піддаються емпіричному вимірюванню. Але до підсумків подій, що відбуваються у цьому світі, належать також і статистичні дані. У понеділок, 21 листопада 2016 р., у Ватианському прес-центрі відбувся брифінг архиєпископа Ріно Фізікелли, Президента Папської Ради сприяння новій євангелізації, якій Папа Франциск доручив проведення заходів з нагоди Ювілею Милосердя. Зустріч з журналістами була присвячена підбиттю підсумків та представленню Апостольського листа «Misericordia et misera». «З цим Ювілеєм певним є один факт: милосердя протягом року стало головною темою щоденного життя християн», – сказав доповідач, наголошуючи, насамперед, на духовному вимірі прощі, призадуми й молитви, та підкреслив, що «конкретизація знаків милосердя», здійснена, зокрема, під час так званих «п’ятниць милосердя», вразили громадську думку не лише представленням «нових форм убогості в нашому світі», але й «простої та дієвої відповіді Церкви». Говорячи про статистичні дані, архиєпископ Фізікелла ствердив, що в ювілейних заходах в Римі взяли участь понад 21 мільйон прочан. Загалом, це були паломники із 156 країн світу. Але як відомо, вперше в історії цей Святий Рік мав ту особливість, що Двері Милосердя були відчинені в місцевих Церквах. На основі зібраних та опрацьованих даних, надісланих дієцезіями, стверджено, що приблизно 900-950 мільйонів вірних пройшли через Святі Двері. Великий наплив вірних відзначено у санктуаріях, зокрема, святиню Божого Милосердя у Кракові відвідало 5 мільйонів прочан, а в Марійському санктуарії в Ґвадалупе в Мексиці побувало 22 мільйони паломників. Особливу згадку Президент Папської Ради сприяння новій євангелізації присвятив волонтерам, яких було приблизно 4000. З-поміж них 1800 із Суверенного Мальтійського Ордену були задіяні в надаванні медичної допомоги в 4 Папських базиліках. Волонтери прибули із 36 країн, найстаршому з них було 84 роки, наймолодшим – 18. Дуже часто це були люди, які присвятили свої канікули, відпустки та вільний час, аби послужити паломникам, що протягом Святого Року прибували до Вічного Міста.

      Терпеливо зносити надокучливих людей - учинок милосердя… Вимога порадити, перестерегти і навчити ближнього не повинна спонукати почуватися вищим від інших, а пізнавати себе самого, перевіряючи себе на послідовність із тим, що навчаємо. На це вказав Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 16 листопада 2016 р., останньої у Святому Році Милосердя, запросивши слухачів роздумати «над ділом милосердя, яке ми всі дуже добре знаємо, але яке, можливо, не здійснюємо так, як повинні це робити». Ним є «терпеливо зносити надокучливих осіб». Як зауважив Святіший Отець, ми вправні у тому, щоби визначати тих, які нам надокучають. Зустрічаючи когось на вулиці чи відповідаючи на телефонний дзвінок, відразу думаємо: «Скільки-то можна терпіти нарікання, балачки, прохання чи хвастощі тієї особи?..». Такі надокучливі особи можуть бути нашими близькими: родичем чи колегою на роботі. Такими особами можемо для когось бути також і ми… Що ж означає це діло милосердя: терпеливо зносити надокучливих осіб?

     «У Біблії бачимо, що Сам Бог повинен застосовувати милосердя, аби перенести нарікання Свого народу. Наприклад, у Книзі Виходу бачимо цей народ дійсно нестерпним: спочатку плаче, бо є рабом в Єгипті, тож Бог його визволяє; пізніше в пустелі нарікає, що не має що їсти, і Бог посилає перепелиць і манну, але попри це, нарікання не припиняються. Мойсей був посередником між Богом та цим людом, і також він, іноді, виявлявся надокучливим для Господа. Але Бог залишався терпеливим, навчивши Мойсея та народ також і цього суттєвого виміру віри», – сказав Папа, додаючи: «Отож, спонтанно зроджується перше запитання: Чи ми коли-небудь робимо іспит сумління, щоби побачити, чи також і ми, іноді, стаємо надокучливими для інших? Легко показувати пальцем на вади й помилки інших, але мусимо навчитися ставити себе на їхнє місце». У цьому контексті Святіший Отець заохотив поглянути на приклад Ісуса, Який мусив виявити неабияку терпеливість протягом трьох років прилюдного життя. Навіть із учнями не було легко… Одного разу мама Якова та Йоана підійшла до Нього, прохаючи про кар’єру для своїх синів. Але навіть цю ситуацію Ісус використав, щоби «залишити фундаментальне повчання», зазначаючи, що «Його царство не є царством влади й слави, як земні царства, а служінням і жертвуванням себе ближнім». «У цій ситуації можемо розгледіти натяк на інші два діла милосердя для душі: грішника напоумити й невігласа навчити» , – вів далі Наступник святого Петра, вказуючи на великі заслуги тих, які допомагають людям «зростати у вірі та в житті». Ними є катехити, між якими чимало матерів і черниць, що присвячують свій час навчанню підлітків основ віри. «Супроводжувати у пошуках суттєвого – прекрасна й важлива справа, адже це дає нам змогу ділитися радістю від розуміння сенсу життя, – додав Папа. – Нам часто трапляється зустрічати людей, які зупиняються на поверховних, проминаючих і банальних речах; іноді це спричинене тим, що вони не зустріли когось, хто спонукав би їх шукати щось інше, цінувати справжні скарби».

     За словами Святішого Отця, «навчити дивитися на суттєве» в наш час є «визначальною допомогою». Навчити відкривати те, «чого від нас бажає Господь і як цьому відповісти» допомагає зростати на шляху покликання, що є «шляхом справжньої радості». Так само й відповідь Ісуса матері апостолів вказує на шлях, як уникнути заздрощів, пихи, підлабузництва, «спокус, які завжди чигають також і на нас, християн». «Вимога порадити, напоумити та повчати не повинна спонукати нас почуватися вищими від інших, – підсумував Папа, – але зобов’язує нас, насамперед, зосередитися на собі самих, щоб перевірити, чи ми є послідовними з тим, чого вимагаємо від інших. Не забуваймо про слова Ісуса: “Чому дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди у власному не бачиш”. Нехай же Святий Дух допоможе нам бути терпеливими у зношенні інших та смиренними й простими в даванні порад».  

Папа Франциск прийняв Главу УГКЦ Блаженнішого Святослава

У четвер, 10 листопада 2016 року, Папа Франциск прийняв на приватній аудієнції Блаженішого Святослава, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, Главу УГКЦ, який цими днями перебуває в Римі, беручи участь у Пленарній асамблеї Папської ради сприяння єдності християн. Як Блаженніший Святослав розповів після цієї зустрічі в інтерв’ю для Радіо Ватикану, він, насамперед, представив Святішому Отцеві напрацювання Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся на початку вересня, зокрема ті рішення і пропозиції, які стосуються компетенції Єпископа Рима. Було звернено увагу на те, що головна тема цього Синоду – дияконія, тобто соціальне служіння, була співзвучною з Ювілейним роком Божого милосердя, що стало нагодою підбити підсумки його переживання в УГКЦ. Ще однією темою, порушеною під час зустрічі, була участь УГКЦ в роботі Міжнародної змішаної комісії богословського діалогу між Католицькою і Православними Церквами, яка нині розглядає питання синодальності й першості. Відзначено, що досвід синодальності УГКЦ може бути цікавим та корисним і для Веселенької Церкви. Підкреслено теж, що в екуменічному діалозі УГКЦ бажає не просто бути присутньою, але бути активним учасником. Розповідаючи про те, як очолювана ним Церква свідчить Євангеліє в українському суспільстві, Блаженніший Святослав представив свій нещодавній візит до Краматорська, те, як виглядає життя людей у так званій «сірій зоні» й участь УГКЦ у здійсненні ініціативи «Папа для України». У цьому контексті Святіший Отець поділився враженням від нещодавніх апостольських подорожей до південного Кавказу, що дали змогу побачити ситуації, схожі до тих, які сьогодні переживає Україна, що ці явища не є якимось ізольованим фактом. За словами Глави УГКЦ, Папа запевнив, що має Україну у своєму серці та молиться за всіх її мешканців, уділяючи своє апостольське благословення.

12 листопада Блаженніший Святослав зустрівся з українським духовенством, яке душпастирює для громад УГКЦ в Австрії. Зустріч відбулася в рамках офіційного пастирського візиту Глави УГКЦ до Відня. На сьогоднішню розмову з Блаженнішим Святославом завітали священики, диякони та семінаристи, які перебувають в Австрії та опікуються українськими вірними за межами Батьківщини. Під час представлення священнослужителі розповіли про духовне життя громад, в яких душпастирюють, зокрема, українські осередки греко-католиків у Відні, Зальцбурзі, Граці, Лінці, Інсбруку та Клагенфурті. За останніми даними, в Австрії налічується близько шести тисяч українців-греко-католиків, які бодай два рази на рік відвідують Службу Божу. Хоча, як зазначає о. Олег Ковтун, сотрудник у храмі Святої Варвари, точну кількість українців, які перебувають на території Австрії, назвати важко. Особливо це стосується так званої старої генерації. В часи окупації Австрії російськими військами деякі наші земляки боялися визнати свою приналежність до української спільноти і через страх мусили називати себе австрійцями. Тому вже сьогодні частина їх нащадків не вважає себе українцями. Тему еміграції продовжує о. д-р Тарас Шагала, парох церкви Святої Варвари у Відні: «За останні роки до Австрії прибуло майже дві тисячі студентів. Заробітчан у нас мало через складні міграційні закони. Також тут проживають українці, які працюють у великих корпораціях та міжнародних концернах». Глава УГКЦ звернувся до священиків із закликом: «Зараз у нашої Греко-Католицької Церкви в Австрії є дуже нелегке завдання – завдання місійності Церкви. Всіх тих людей треба шукати, оскільки ми навіть не знаємо їх точної кількості». Блаженніший Святослав також наголосив на необхідності реструктуризації системи УГКЦ за межами України та оживленні Церкви, адже нова хвиля еміграції має свої духовні запити. «Якщо ми не будемо робити безпрецидентного руху за нашими людьми, - продовжив Глава УГКЦ, - то ми їх втратимо». На завершення Отець і Глава УГКЦ запропонував священикам розпочати переклад Катехизму «Христос – наша Пасха» на німецьку мову. «Це може стати ще одним хорошим інструментом у наших руках на шляху просвітлення українців в Австрії», - додав Блаженніший.

12 листопада Блаженніший Святослав і кардинал Шенборн, Архиєпископ Відня, Ординарій для католиків візантійського обряду в Австрії, очолили Божественну Літургію в головній католицькій святині Австрії – соборі Святого Стефана. Це Богослужіння стало завершальною подією у відзначенні 100-річного ювілею з часу перенесення мощів св. Йосафата (Кунцевича) до Відня. Цього суботнього вечора священнослужителі та вірні були об‘єднані спільною молитвою-проханням до Господа про спокій і мир у світі. «Ми молимося за мир у Сирії та за мир в Україні, де сьогодні, як і сто років тому, проливається кров», - сказав у своїй проповіді Предстоятель УГКЦ. Глава Української Греко-Католицької Церкви нагадав, що кардинал Шенборн був папським легатом в Україні в грудні 2014 року. «Ми тоді разом молилися за мир і були наживо (через телеміст) пов‘язані з містами на Сході України, де було чути постріли, - продовжив Блаженніший Святослав. - Кардинал потім звернувся до українського народу такими словами: “Ви не лише маєте обов’язок захищати свою країну, а це є ваше право захищати її”. Спасибі папському делегату за ці слова». Як зазначив Патріарх, Літургія візантійського обряду в соборі Святого Стефана відправляється з ініціативи самого кардинала. «Це означає, що Греко-Католицька і Римо-Католицька Церква йдуть одним шляхом, - наголосив Блаженніший Святослав. - Ісус хоче одної Церква. І це Католицька Церква, яка є вселенською». Особливим чином Предстоятель УГКЦ подякував Архиєпископові Відня за його служіння як Ординарія для вірних візантійського обряду в Австрії.  За словами Блаженнішого Святослава, він ще раз переконався, яким квітучим є життя греко-католиків в Австрії під патронатом кардинала Шенборна. Наприкінці кардинал звернувся до духовенства та громади: «Ця Божественна Літургія, яка сьогодні служилася тут, у катедрі Святого Стефана, дозволила нам усім досвідчити присутність живого Христа, що Він є посеред нас.  Це центр нашої віри, і це особливе пережиття дає нам запевнення, що мир є посеред нас, але одночасно ми молимося за мир земний».  

Постійно пам'ятай про Божу присутність. Бл. Вернард-Франциск де Хойос (1711–1735)

Різні способи уприсутнення собі Господа Бога… Передусім, пам'ятай правду віри про те, що Бог є всюдиприсутній, Він усе пронизує й наповняє Своєю сутністю та утримує Своєю силою так, що ми "в Ньому живемо, рухаємося й існуємо" (Ді. 17, 28). Бог не віддаляється від нас, якщо ми самі Його не залишаємо через смертельний гріх, ані не відвертаємося від Нього через забуття. "Коли я перебувала у близькості з Господом, - пише св. Фаустина, - Він сказав: "Чому боїшся приступити до справи, яку Я тобі доручив?" Я відповіла: "Чому Ти, Ісусе, в такі хвилини залишаєш мене одну і я не відчуваю Твоєї присутності?" - "Дочко Моя, навіть якщо б ти не помічала Мене і в найпотаємніших глибинах свого серця, не можеш стверджувати, що Мене там нема. Я усуваю тільки відчуття Себе, і це не повинно бути для тебе перешкодою у виконанні Моєї волі. Я роблю це заради Своїх незглибимих намірів, які пізнаєш пізніше. Дочко Моя, завжди знай про те, що тільки смертний гріх виганяє Мене з душі, і ніщо більше". Так висловився пророк: "Куди мені піти від Духу Твого? Куди мені втекти від Обличчя Твого? Зійшов би я на небо - Ти там єси, ліг би я у Шеолі - і там Ти. Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря, - і там Рука Твоя мене б водила, і Твоя Десниця мене б тримала" (Пс. 139, 7-10). Слушно, отже, прирівнює св. Августин Господа Бога до незмірного океану, а нас - до губки, яку морська вода наповнює звідусіль. "Якщо будемо старатися сумлінно чинити кожне діло згідно з Божою волею, - каже св. Василій Великий, - тим самим ми завжди будемо злучені з Богом безнастанною пам'яттю про Нього... Усе, що робимо, робімо, наче на Божих очах. Кожна наша гадка хай буде такою, начеб її Бог оглядав. Таким чином будемо мати постійний Божий страх і ненависть до гріха".

Окрім цієї загальної пам'яті про Божу присутність, уяви собі, що Бог в особливий спосіб присутній у тобі. "Бог тоді перебуває в душі, - каже св. Василій Великий, - коли ми пам'ятаємо про те, що Він у нас самих присутній. Так ми стаємо Божим храмом, коли тривалість тієї пам'яті ніколи не переривається земними думками, і коли пристрасті несподівано не каламутять розум; коли той, хто любить Бога, все покидає і тільки до Нього звертається; коли він викидає з серця пристрасті, що тягнуть до нестриманості й триває в ділах, що ведуть до чесноти". Бо, як царі, хоч і посідають цілий палац, однак радо перебувають в одній кімнаті, подібно й Господь Бог: хоч і цілий світ заповнює й огортає Собою, проте в особливий спосіб мешкає в душі праведної людини, як у своїй подобі і у своїй святині, в якій прагне бути пізнаний, вшанований і люблений. А мешкає безустанно, аби ту душу в кожній хвилі просвічувати, потішати, відвідувати і їй допомагати. Не забувай, отже, що ти є домом і храмом живого Бога. Тому обожнюй Бога, Який має вівтар у твоїй душі, віддавай Йому пошану, складай жертви і просьби, упокорюйся перед Ним глибоко, поводься з великою скромністю, будь пильним, аби не втратити освячуючої ласки, й завжди пам'ятай, що Його око, звернене на тебе, читає у твоєму серці, як у відкритій книзі, тож навіть не думай нічого такого, що було б Богові немиле. У своєму "Щоденнику" св. Фаустина пише: "Ісусе, коли Ти приходиш до мене у Св. Причасті, Ти, хто зволив замешкати з Отцем і Св. Духом у малому небі мого серця, я стараюся протягом усього дня супроводжувати Тебе, не залишаю Тебе самого ні на хвилину, хоч і перебуваю серед людей чи разом з вихованками, моє серце завжди з'єднане з Ним. Засинаючи, я жертвую Йому кожний удар свого серця; прокидаючись - занурююсь у Ньому без слів. Прокинувшись, величаю Святу Трійцю і дякую, що зволила подарувати мені ще один день, що ще раз повториться у мені таємниця Втілення Твого Сина, що ще раз на моїх очах повторяться Твої мученицькі страсті, у той же час намагаюся допомогти Ісусові перейти через мене до інших душ. Я всюди йду з Ісусом, Його присутність усюди супроводжує мене". Також духовні вчителі радять переноситися думкою і серцем до неба. Бо хоч Господь Бог є всюдиприсутній через Своє існування й силу, однак особливим способом перебуває у небі, де свій маєстат показує в усьому блиску, де роздає нагороди святим, де є трон Агнця Божого, який приніс себе в жертву за гріхи світу. Там є Пречиста Діва Марія, Богородиця і Цариця неба, там мільйонне військо ангелів і святих. Туди також зверталися зі своєю пошаною й просьбами патріархи і пророки, як один з них каже: "До тебе я підношу мої очі, до тебе, що живеш на небі" (Пс. 123, 1). Також і наш Божественний Вчитель підносив свій Божий погляд у небо і велів нам молитися: "Отче наш, іже єси на небесіх". Отже, треба часто відривати думку і почуття від землі, а підносити їх до неба, де наша правдива батьківщина. Можна також навіть і свої очі звертати до неба, аби лише без удавання й перебільшення, як це робив св. Ігнатій Лойола, який любив ставати ввечері на плоскому даху свого будинку й дивитися на небо, засіяне зірками, а тоді зітхав і говорив зі сльозами: "О, якою ж бідною видається мені земля, коли я дивлюся у небо!" Можна також уявляти собі присутність Ісуса Христа в різних постатях, наприклад: ось Він, як немовлятко, лежить у яселках, а ти є одним з пастушків; або ось Він спочиває на руках Матері-Діви, а ти разом із трьома царями складаєш Йому дари; або ось ти, як старець Симеон, береш Його з рук Марії. Можеш собі уявити, що бачиш Його в біднім домі в Назареті, як Він працює разом зі св. Йосифом при верстаті, або що ти супроводжуєш Його під час прилюдної діяльності в містах і селах Палестини, або подивляєш Його велич на горі Тавор. Можеш собі уявити, що ти перебуваєш з Ним у Вечернику й приймаєш з Його рук Пресвяту Євхаристію, або йдеш за Ним під час всієї Його муки, то знову, що клячиш під хрестом, як Магдалина, цілуєш Його рани і скриваєшся в Його Серці, врешті, що бачиш Його на престолі в Церкві або сидячого на троні в небі. Уявляй собі це все згідно з Божими натхненнями і потребами своєї душі. Цей спосіб уприсутнення Ісуса Христа дуже корисний, бо зворушує серце й займає уяву, а тим самим допомагає зосередженню. Однак у душ з непокірною або лінивою уявою він викликає немалі труднощі, а в деяких навіть може спричинити омани. Для таких душ краще буде пригадувати собі Божу присутність у більш духовний спосіб: наприклад, уявити собі, що Господь Ісус постійно дивиться на нас і проникає в усі куточки наших сердець.

Також старайся бачити Бога у створіннях. Бо світ - це немов великий музичний інструмент, який безустанно грає мелодію для Творця, а також - немов книгою, яка розповідає про Божі досконалості, а кожне сотворіння є мовби однією літерою цієї книги. "Моєю книгою, - говорив св. Антоній пустельник, - є вся природа, небо і земля зі всіма істотами. Все створіння є письмом Бога, в якому щоденно читаю про Його мудрість, доброту і всемогутність. Зорі неба, як квіти землі, показують мені Бога в Його величі і любові". Подібно і для св. Терези створіння служили за книгу, в якій вона вичитувала "свою невдячність і свої гріхи". Отже, створіння повинні підносити людину до Бога. А якщо вони її відривають, то це означає, що людина дивиться на них оком, яке засліплене гріхом, або надмірно почуттєвим і неумертвленим. Святі дивилися на них оком чистим, тому всюди бачили Бога і все потягало їх до Бога. Св. Франциск з Асижу на вид Божих діл відчував невимовну солодкість. Кожного разу, бачачи баранчика, плакав з радості, бо пригадував собі Агнця Божого. Св. Франциск Салезій був переповнений подібними почуттями. Дивлячись на поля, повні колосся, говорив: "Ми є полями Божими, які повинні приносити Богові щедрий урожай". Дивлячись на прекрасні храми, запитував: "Ми є святинями Божими, чому ж ці святині не є оздоблені чеснотами?" Побачивши бистру ріку, зітхав: "Ах! І моя душа не спочине в своїм бігу, аж поки не добіжить до моря Божества, до свого початку й кінця". Побачивши озеро, вигукував: "О Боже, виведи мене з низу нужди й болота!" То знову, споглядаючи на курчат, які ховалися під крилами квочки, молився: "Господи, скрий мене в тіні Твоїх крил". Св. Франциска, бачачи маленький струмочок, говорила з піднесенням: "Ласка Божа так тихенько й солодко пливе, як той струмочок". Якщо ти таким оком будеш дивитися на створіння, то вони стануть для тебе драбиною до неба. Кожна краса землі хай нагадує тобі красу Бога, а всяка радість і приємність - доброту Бога. Сонце хай пригадує тобі Ісуса Христа, місяць - Пречисту Діву Марію, зорі - Святих, зелені поля - надію на вічне життя, спів птахів - небесне "Алилуя", краплі дощу - ласки Божі, потоки води або літаючі птахи - короткотривалість життя, пожовкле листя або сніжно-біла шата землі - смерть, ніч - вічність, гроза і вихор - день суду. Також старайся у кожній людині бачити Бога: чи то в образі милосердного батька, чи справедливого судді, відповідно до вчинків і духа. Також дуже корисним є пригадувати собі за різних обставин події з життя Ісуса Христа і Пречистої Діви Марії. Наприклад, коли ти одягаєшся, пригадай, що Предвічне Слово взяло на себе тіло в лоні Пресвятої Богородиці. Коли скидаєш одяг - думай про Спасителя, обнаженого на бичування і розп'яття. Коли молишся, уяви собі Господа Ісуса, який клячить і молиться в Оливному саду. Перебуваючи на Службі Божій, уявляй собі, що ти присутній на Тайній Вечері або на Голгофті. Коли сповідаєшся, згадай про Магдалину, яка цілує ноги Ісуса. За кожним ударом годинника пригадуй удари Серця Ісусового. Чуючи гомін людей, пригадуй собі той страшний гомін: "Розіпни!" Коли п'єш якийсь напій, пригадай собі оцет із жовчю, який подали Спасителеві. Убогі будинки нехай приводять тобі на пам'ять вифлеємську стаєнку. Кожне дерево чи фігура при дорозі нехай пригадують тобі хрест на Голгофті і Мати Божу Страждальну під хрестом і т. д. Цей спосіб дуже милий і легкий, і кожна найпростіша душа може зробити високий поступ у молитві, якщо безустанно буде єднатися з Господом Ісусом.

"У єднанні з Господом, - каже св. Фаустина, - ніщо мені не перешкоджає: ні розмова з ближніми, ані жодні обов'язки; хоча б я залагоджувала навіть якісь дуже важливі справи, це мені зовсім не заважає; дух мій - з Богом, нутро моє - повне Бога, тому я не шукаю Його поза собою. Він, Господь, проникає через мою душу, як промінь сонця через чисте скло. Перебуваючи в утробі своєї матері, я не була з нею настільки злучена, як з моїм Богом; там була несвідомість, а тут - повнота дійсності й усвідомлення поєднання". Саме так молилася одна покірна селянка, про яку описує її сповідник. Одного разу вона визнала, що Господь Ісус дає їй багато світла під час розважання. Коли її сповідник запитав, де вона навчилася розважати, відповіла: "Колись на проповіді отець місіонер говорив про муки Христові. Казав, аби постійно про них думати, і так я навчилася розважати". - "А як ти розважаєш? - Запитав сповідник. - Коли і чи маєш час на це?" - "Я не маю на це часу, бо мушу працювати, але розважаю завжди, а розважаю так, як Бог мені дає світла і як дозволяє моя праця. Ось, наприклад, зараз, коли мене посилають у поле полоти збіжжя, а поле дуже далеко, треба виходити дуже раненько. Після короткої молитви я виходжу, коли ще всі сплять, і думаю собі: "Господь Бог чуває над тими, що сплять". І зітхну. Потім думаю: "Я спала, а скільки ж то безсонних ночей мій добрий Ісус провів, молячись за нас!" І зітхну.

Пригадую собі ту ніч, коли Ісус молився на Оливній горі, заливаючись кривавим потом, витисненим із Христа тягарем гріхів цілого світу і моїх, пригадую Його учнів і мою оспалість, зраду Юди і стільки моїх зрад, про втечу учнів від Христа і мої втечі…

 Про жорстокість тих невдячних, які так немилосердно в'язали, шарпали і пхали того Агнця Божого, любого Ісуса. Тоді мені здається, немовби я те все бачила, серце мені крається, душа болить, а з очей безперервно ллються сльози. Іду дорогою в поле, а тут і когут піє. Пригадую собі св. Петра і жахаюся з власних гріхів, якими не тричі, а три тисячі разів більше відреклася мого Ісуса. Тоді дуже плачу. І так доходжу до місця моєї праці. Там перед роботою молюся до Матері Божої кажучи: "О Маріє, й Ти працювала, і Твій Син працював, осолоди мені мою працю!" Тоді беруся до роботи, починаю полоти збіжжя й думаю: "О Господи і Боже, вирви кукіль гріха з поля моєї душі!" А коли потягну і вирву бур'ян, знову думаю: "О, як то боліло мого Ісуса, коли Його жиди тягнули за волосся". А коли вже від роботи опухнуть мені руки й заболить спина, тоді кажу собі: "Ісусові руки ще більше опухли, коли Його прив'язали до стовпа, і спина Його ще більше боліла, коли Його так жорстоко бичували". Ввечері з великою в'язанкою трави повертаюся додому. Тяжко мені, змучена, а коли вже не здужаю, то закличу: "О Ісусе, Ісусе! Твій хрест був тяжчий, який Ти за мене двигав". І так йду далі. А коли коло села зустрічаю овечок, що вертаються з паші, думаю про Ісуса і в серці так до Нього говорю: "О Пастирю наш любий! Вчини, аби ми Тебе так слухали, як ті овечки слухають свого пастуха. А мене, заблукану овечку, відшукай і візьми на Свої рамена, бо я покалічена!" Дійшовши додому, йду до хліва і там мою в'язку трави кидаю голодній худобі, яка її розриває і топче. "Ісусе, Тебе жиди гірше рвали і топтали, а ще гірше я Тебе топчу своїми гріхами і розриваю Твоє Серце. О мій Боже!" Потім іду до пекарні, там розпалюю в печі, аби спекти хліб, і так думаю: "Так душі, осуджені навіки, печуться в печі і ніколи не згорять... Боже, яка страшна Твоя справедливість, але я довіряю Твоєму милосердю..." І так між тривогою і надією, між жалем і любов'ю минає мій день, і я йду до ліжка, як на смерть. Так проходить день за днем моє життя. О отче, я не відповідаю ласкам, які мені Бог дає!"

Урочистість Усіх Святих

Ці «великі небесні іменини» об’єднують усіх. І тих, чиї імена завжди є в літургійному календарі, й тих, хто туди потрапляє рідко. І тих, кого Бог знає, а Церква офіційно святим не назвала, бо, може, і не здогадується, що то була свята людина. Радісна урочистість Усіх Святих промовляє до сердець віруючих: на Небесах так багато наших братів і сестер, наших заступників і помічників, – радіймо їм і живімо добре, аби долучитися до них свого часу! Урочистість Усіх Святих – це зовсім не «гробки», це торжество святості! А ще ця урочистість відображає певний «вплив», або ж реакцію християнства на явище язичництва. З історичного погляду, вшанування святих у Церкві не виникло саме по собі як окреме свято чи особливо підкреслювана побожність. Віруючі вшановували Матір Спасителя, загиблих за віру зі своїх спільнот (а потім сформувався культ мучеників), з часом Церква у своїй повноті дійшла до розуміння великої цінності дівоцтва перед Богом – постало вшанування дів… А ось коли папа Боніфацій IV (†615) зробив у Римі з поганського Пантеону храм Пресвятої Діви Марії та Всіх Святих, то з цього постало справжнє свято для всього християнського світу. Між іншим, освячення храму Всіх Святих відбулося 13 травня 610 року, якщо комусь цікаві зіставлення дат… Потім щороку відбувались урочисті святкування, а папи служили особливі Меси («стаційні»). Близько 800 року це свято відзначалося на півночі – у Британії та Ірландії; святкували його 1 листопада. Потім імператор Людовік І Благочестивий, король франків, поширив його на всю Священну Римську Імперію. Ще за століття, 935 року, папа Йоан ХІ зробив це свято загальним для всієї Католицької Церкви. Ми його тепер відзначаємо як урочистість, тобто церковне свято найвищого рангу.До заступництва Всіх Святих Церква прибігає у важливих для її життя випадках – наприклад, під час свячень, в обряді освячення храму; Літанія до Всіх Святих є найстаршою серед молитов цього зразка.  Нехай усі святі Господні допомагають нам сьогодні в боротьбі з сучасним язичництвом. А зусилля християн, які належать до Церкви паломницької, нехай будуть скеровані на те, щоб сучасні «язичницькі капища», з якими ми маємо справу, перетворювати на місце служіння Богу Живому. Для цього не потрібне папське рішення: для цього потрібне рішення кожного окремого християнина не піддаватися гонитві за наживою там, де інші їй піддаються, не обманювати там, де всі призвичаїлися обманювати, не красти, «бо всі так роблять»… І тим більше – тільки від рішення кожного окремого християнина залежить, який саме бог сидітиме на троні у тому «храмі Святого Духа», за словами св.Павла, яким є кожен охрещений...

                                                 Поганство починається не з розпорядження президента, хоч би які рішення він ухвалював… 

ІДОЛОПОКЛОНСТВО

Кожна людина відчуває свою залежність від якогось найвищого єства і відчуває внутрішню потребу вшановувати це найвище єство. Отже, хто не пізнає і не вшановує справжнього Бога, той змушений спрямувати свою пошану на якесь створіння, тобто стати ідолопоклонником. Хто не хоче вшановувати Бога об'явленим Ним і приписаним Церквою способом, той буде Його вшановувати, але нерозумним способом. Вшанування Бога випливає з віри; отже, яка віра в людини, така й її пошана до Бога. Якщо віра фальшива, то фальшивою буде й пошана, яка віддається Богові. Ідолопоклонство проявляється тоді, коли Божа пошана віддається якомусь створінню, напр., сонцю, вогню, тваринам, ідолам і т. п. Євреї неодноразово відступали від віри в справжнього Бога і захоплювалися ідолопоклонством. Знаємо, що у пустелі вшановували золоте теля (Вихід 32), що відтак вшановували ідола Навуходоносора (Дан. 3). Знаємо, що солдати Юди Макавея полягли в боротьбі за те, що мали при собі речі, пов'язані з поганськими жертвами. За полеглих наказав Юда принести щедрі жертви, аби перепросити Бога (II Мак. 12, 40). Християни також захоплювалися ідолопоклонством, передусім у час великих переслідувань, коли не один приносив жертви божкам зі страху перед муками. Французи стали ідолопоклонниками під час французької революції, коли в церкві вшановували смертну жінку, називаючи її богинею розуму (10. ХІ.1793р.).

Ідолопоклонство існує серед іновірців і сьогодні. Іновірці "проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображає тлінну людину, птахів, чотириногих і гадів" (Рим. 1, 23). Народи Азії, над якими сяйво небесних тіл сильніше, ніж над нами, вважали божками сонце, місяць і зірки, а також вогонь як джерело світла, вітер і воду (Прем. 13, 2). Єгиптяни шанували переважно тварин, як домашніх, так і диких, напр. котів, крокодилів; образам тих звірят також віддавали Божу пошану. Римляни і греки вшановували переважно ідолів і образи божищ. І що іновірці внаслідок ідолопоклонства грішили, то це було лише справедливою карою їм за те, що відмовилися від правдивого Бога (Рим. 1, 28). Вони уявляли собі своїх богів грішниками, навіть опікунами гріха. Так, напр., вважали бога Меркурія опікуном злодіїв та брехунів, Вакха - опікуном пияків. Вони вважали, що, здійснюючи подібні гріхи, роблять своїм богам послугу. Апостол називає ідолопоклонників спільниками диявола (І Кор. 10, 20), бо диявол був душею усього ідолопоклонства. Він вселявся в ідолів, а не раз і промовляв їхніми вустами. Давид говорить, що всі нехристиянські боги є дияволами (Пс. 95, 5). Як же ж ми повинні дякувати Панові Богу за те, що просвітив нас світлом Євангелія! Цю вдячність виявляємо тоді, коли встаємо під час читання Євангелія на Службі Божій. Церква ретельно працює над тим, щоб навернути іновірців, посилаючи з цією метою місіонерів, які незважаючи на небезпеку, навертають іновірців до правдивої віри. Обов'язком кожного християнина-католика є допомога місіонерам у першу чергу молитвою та милостинею. Ідолопоклонством грішить також той, хто душею і тілом віддається якійсь створеній речі. Такими ідолопоклонниками є насамперед скнари (Єф. 5, 5); бо всі свої бажання і прагнення, усе своє життя і здоров'я приносять у жертву зажерливості, користолюбству, тимчасовим благам. Скупість - це ідолопоклонство (Кол. З, 5). Такими ідолопоклонниками є люди скупі, горді, нечисті, непомірковані і т. п. Богом кожного є те, чого він бажає і що шанує (св. Авг.). Богом скупих є гроші (Ос. 8, 4). Богом гордих є почесті, богом непоміркованого - черево (Фил. З, 19), богом нечистих - тіло (І Кор. 6, 15). Зажерливість, гордість і розпуста - це потрійний бог дітей світу (Мег.). Ідолопоклонниками є також батьки, котрі надто люблять своїх дітей (Прем. 14, 15). Ідолопоклонство - це злочин проти величі Бога. Ідолопоклонство - гріх, найтяжчий з усіх гріхів (св. Тома з Акв.). У євреїв ідолопоклонство каралося смертю (Вихід 22, 20). За Божим наказом загинуло одного разу 23.000 євреїв, котрі згрішили ідолопоклонством (Вихід 32, 28). Ідолопоклонство - це найтяжчий злочин на землі (Терт.), це перша і найбільша провина (св. Григ. Наз.). Хто поринає в ідолопоклонство, той накликає на себе прокляття Бога (Второзак. 27, 15), тобто, потрапляє в біду. Бачимо це на прикладі народів - нехристиян; деякі з них упали так низько, що займаються людоїдством. Ідолопоклонники, нечисті, скупі люди, пияки і т. д. не потраплять до Царства небесного (І Кор. 6, 10).   

ПЕРША ЗАПОВІДЬ БОЖА. (продовження)

 Ми повинні віддавати Богу зовнішню пошану тому, що й тіло повинно Бога возвеличувати, а також тому, що зовнішня пошана примножує у нас внутрішню пошану; і, нарешті, тому, що зовнішня пошана відповідає потребам нашої людської природи. Як душа, так і тіло - це справа Бога, тому одне й друге повинні віддавати шану Богові і коритись Йому. - "Всезнаючому не потрібні зовнішні прояви" (складання рук, ставання на коліна і т.д.), бо ж Йому добре відомі наміри того, хто молиться; ці знаки, однак, є важливі для людини тому, що розпалюють скриті порухи серця і зумовлюють зростання внутрішньої пошани" (св. Авг.). Зовнішня пошана наче кора внутрішньої пошани. Дерево, позбавлене кори, гине; подібно гине в нашому серці почуття пошани, якщо не проявляємо його зовні. Це закладено в людській природі, - те, що відчуваємо в душі, проявляється і назовні; тому у кожної людини почуття втіхи, гніву, суму і т.д., проявляється у виразі обличчя. Те саме стосується і почуття пошани до Бога. Якщо в якомусь будинку виникне пожежа, то вона виявиться полум'я, або бодай димом; так само й вогонь пошани до Бога, котрий горить в серці людини, повинен проявитися і назовні. Людина змушена була б піти наперекір своїй природі, якщо б хотіла вшанування Бога обмежити виключно своїми думками і почуттями. Тому, що зовнішні обряди під час молитов є лише засобом для досягнення мети (засобом для примноження внутрішньої побожності), можна їх і пропустити, якщо б перешкоджали внутрішній пошані. Якщо, напр., хтось змучений, тоді може молитися й сидячи. Можна також молитися стоячи або ходячи, якщо знаємо з досвіду, що так побожніше молимося. "Не мучся довгим стоянням на колінах, бо не зможеш зосередитися. Вистачає, коли духом стоїш на колінах перед Богом із належною побожністю" (св. Тер.). Якщо людина вшановує Господа Бога ззовні, то повинна при тому завжди пробудити в собі відповідне внутрішнє почуття.                                        

Хто падає на коліна, складає руки, б'ється в груди і т. п., а не думає при цьому про Бога, той є лицеміром, бо виявляє назовні те, чого не відчуває всередині. А скільки ж людей не раз виконують згадані релігійні обряди зовсім без думки, лише за звичкою! Так не повинно бути! Це ж не буденні вітання на вулиці, коли люди говорять один одному: Добрий день, добрий вечір, моє шанування і т.п., а не раз і не думають навіть про те, що говорять. Обряди, яких ми дотримуємося, щоб ушановувати Бога, повинні бути відображенням і виявом того, що відчуваємо в серці. Недарма говорить Ісус Христос до самарянки: "Бог-Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися"(Йоан 4,24), тобто зовнішній вияв поваги до Бога спочатку повинен зародитися у нашому серці (дусі) і повинен повністю відповідати почуттю внутрішньої пошани (опиратися на правду). "Не виявляй ніколи побожності, якої не маєш, і навіть ту, яку маєш, можеш приховати" (св. Тер.). Дехто з грішників любить демонструвати свою ніби-то повагу до Бога, щоб таким чином показати себе перед людьми у кращому світлі і скрити своє грішне життя. Але це все одно, що жувати пахучі цукерки, щоб скрити неприємний запах від зуба, який псується. У давніх єгиптян був звичай бальзамувати тіла померлих, щоб запобігти їх розкладу і позбавити неприємного запаху. Диявол чинить так само з грішником, щоб скрити неприємний запах гріха. Він бальзамує тіло пахощами різних показних доброчесностей, щоб не кожний зауважив, що воно мертве (Вен.). Таких показних "святих", - лицемірів найкраще можна розпізнати по тому, що вони не мають любові до ближнього і намагаються постійно звертати на себе увагу. Найчастіше вони моляться у публічних місцях, сильно б'ють себе у груди, завертають очима, зітхають, як ковальські міхи. Вони належать до багатьох церковних товариств, вважають занедбання сповіді у призначений час сповіді злочином (однак можуть скрити під час сповіді тяжкі гріхи), щораз звертаються до Божого імені і т. п. Але, разом з тим, з кожним живуть у незгоді і вороже ставляться один до одного, постійно обмовляють ближніх, не дають милостині, заздрять іншим у найдрібніших речах. "Лицеміри - це жалюгідні мученики диявола" (св. Верн.). Показна побожність таких лицемірів не є довготривалою, тому що не випливає з внутрішнього вшанування Бога. "Небесні тіла, комети і планети дуже схожі між собою; однак комети зникають безслідно, а планети ж існують і блищать. Подібна ситуація і у випадку щодо справжньої побожності і лицемірства" (св. Франц Сал.)- Лицеміри жартують собі з релігії і відвертають не одну людину доброї волі від виконання релігійних обрядів, за що не мине їх заслужена кара. Віддаючи Господу Богу зовнішню шану, ми повинні уникати будь-якого надміру у виявленні своїх почуттів, а також пам'ятати про сумлінне виконання своїх безпосередніх обов'язків. Вшанування Бога повинно бути вільним від усякого перебільшення. "Справжня побожність проявляється не у звішуванні голови, не в удаваній печалі, не у посоловілому обличчі і т. п. ні, - справжня побожність має в собі радість" (Зайлер.). Людина помиляється, якщо вважає, що лише тоді буде вшановувати Бога, коли буде дотримуватися багатьох релігійних обрядів. Коротка молитовка, проказана сто разів щиро, від серця, не раз вартує більше, ніж сто різних молитов (св. Франц Сал.). Якщо хтось ушановує Господа Бога, повинен пам'ятати про те, щоб не занедбувати своїх обов'язків. Людина вшановує Господа Бога найкраще тоді, коли сумлінно виконує свої обов'язки. "Хто ревно і з любов'ю до Бога виконує свої обов'язки, той є по-справжньому побожною людиною" (св. Франц. Сал.).

    Божу пошану можемо віддавати лише самому Богу, бо лише Він є найвищим Володарем неба і зeмлі. Тому говорить Ісус Христос дияволу, котрий Його спокушав: "Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся, і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4, 10). Я образив би знаменитого мужа, якщо б відвернувся від нього і зайнявся б іншою людиною, не такою знаменитою. Так само було б образою Божою, якщо б людина усі свої думки звертала на якесь створіння, а Пана Бога зневажала. Однак потрібно шанувати і створіння, поскільки вони є відображенням Божої досконалості. Таке вшанування не є уславленням; воно має свій початок у Богові і до Нього відноситься. Тому й вшанування Святих дозволене та й наказане Церквою.

«Ми не маємо права звикнути до страждань наших співвітчизників», - Синод Єпископів УГКЦ

 Ще надовго залишатимуться закликом до милосердя, солідарності й чинної любові тисячі вбитих, десятки тисяч важкопоранених, мільйони біженців і переселенців. Ми не маємо права звикнути до їхнього страждання, стати нечутливими до їхніх зойків, проходити байдуже попри їхню недолю. Над цим закликали застановитися владики Синоду Єпископів УГКЦ у своєму Постсинодальному посланні «Служіння ближньому – дияконія – в житті УГКЦ». «Навпаки, – йдеться у Посланні, – нехай виявом нашої живої віри стане ще більша солідарність із постраждалими від війни і нехай ця солідарність набере практичного виміру, залежно від потреб конкретної родини чи людини та відповідно до можливостей парафіяльної спільноти». Владики пригадали, що УГКЦ упродовж своєї тисячолітньої історії постійно давала приклад жертовного служіння рідному народові, особливо в буремні часи утисків, бездержавності й поневолення різними супротивними потугами, як рівно ж і в період внутрішньодержавних та суспільних криз. У Посланні згадується про соціальне служіння Галицьких митрополитів, зокрема Йосифа Сембратовича (1821−1900 рр.), який своєю діяльністю практично викоренив недугу алкоголізму серед мешканців тогочасної Галичини…

     «Особливого розвитку соціальне служіння Церкви набуло за митрополита Андрея Шептицького. Священики очолювали кооперативний рух у селах і містах, сестри-монахині засновували дитячі садки – захоронки. Сам митрополит докладав величезних зусиль до відродження української науки й мистецтва, а своїм пророчим словом утверджував серед вірних здоровий спосіб життя, захищав інститут сім’ї, дбав про виховання молоді в дусі євангельського патріотизму і любові до ближнього», – мовиться у Посланні до духовенства і вірних. А в часи комуністичного режиму, за словами Блаженнішого Святослава, коли на матірніх землях Церква була переслідувана, ми відчували велику солідарність і щедру підтримку з боку наших вірних на поселеннях… Вийшовши з підпілля, наша Церква в Україні почала відбудовувати свої структури – парафії, монастирі, навчальні заклади, і відразу посіла активну громадянську позицію, чим здобула авторитет не лише серед власних вірних, а й серед усіх людей доброї волі в Україні. «Захист ненародженого життя, рух за тверезість, душпастирські програми подолання недуги корупції, підтримка сімейних цінностей, регулярні відозви за чесність і прозорість політичних процесів, капеланське служіння в українському війську, у в’язницях та лікарнях, духовний супровід мирних змагань народу за власні права й свободи – ось далеко не повний перелік тих ділянок, в яких Церква підносила свій голос на захист гідності людини й гармонійного розвитку всього суспільства на основі Божого закону», – йдеться у Посланні. Проте окремо владики згадують про нинішні страждання, спричинені війною в Україні. «Важкі випробування, які випали на нашу долю, показали також небувалу жертовність і самопосвяту нашого народу в Україні та на поселеннях. Ми дякуємо Богові за ці благородні пориви української душі, свідками яких ми стали за останні три роки змагань за кращу долю рідного народу», – вважають архиєреї. УГКЦ покликана здійснювати дияконію як на рівні поодиноких членів, так і на рівні спільнот, до яких ми належимо: християнських сімей, братств, сестринств, парафій, монастирів і релігійних згромаджень, єпархій, митрополій і всієї нашої помісної Церкви. «Основне, щоб кожен відчув особисте покликання послужити ближньому і в такий спосіб дати йому пережити Божу любов у своєму житті», – наголошують владики Синоду.