Серце Христове – повне любови

Сьогодні наша Україна переживає нелегкі часи. Хоча, переглянувши сторінки історії нашого краю, мимоволі запитуєш себе: а коли ті часи для нашого народу були легкими? Адже Історія України писана кров'ю мучеників, ісповідників, зрадою своїх і вірністю чужих, нас палили вогнем, а ми, мов та трава навесні, на чорних згарищах руїн випускали свої зелені листочки. Нас убивали мечем, але наші неприятелі самі гинули від того меча, а на крові наших мучеників народжувалося нове покоління борців за свободу і незалежність Рідного Краю. Нас винищували голодомором, а ми воскресали до нового життя, і перед престолом Всевишнього невинно убієнні благали о благословення для народу. Над нами робили експерименти, насаджували ворожу ідеологію молоді, але частина народу їм не піддавалася, і тому ми залишалися самі собою. Нашу віру, культури, звичаї і традиції висміювали, принижували й переслідували, вважаючи за щось меншовартісне, вони зникали із середовища української шляхти, міщанства, зате знайшли місце в українській селянській хаті й щирому відкритому українському серцю. Забороняли українське слово в дитячих садочках, у школі, вищих навчальних закладах, спалювали наші книги. Але вогонь ненависті наших неприятелів гартував наші серця, і вони ставали все сильніші і загартованіші, вільніші й жертвенніші для Бога, Церкви і рідного народу. Саме серце, до якого не могли дістатися ані монголо-татари, ані поляки, мадяри, румуни, чехи, росіяни, словаки, стало носієм, розповсюджувачем тієї іскорки, яка запалювали все нові й нові серця для протидії і протистояння нашим неприятелям. Серце, як найбільша скарбниця, ключ від якої спочиває в руках в Господа Бога, стало великим скарбом для народу... У ньому зберігалися найцінніші скарби віри, культури, звичаїв і традицій. Це серце різали, шматували, переслідували, проколювали мечами й багнетами, в нього стріляли, заморожували морозами Сибіру та Уралу, голодом ГУЛАГів, отруювали радіацією Чорнобиля, воно плакало, страждало, мучилося, вороже око цього не бачило, але це страждальне серце бачив Всемогутній зі Свого Небесного Маєстату... Серце нашого народу не здавалося: через ті приниження, знущання, переслідування воно гартувалося, ставало сильнішим і палкішим. Його ніхто не міг здолати і перемогти. У рідному краї чи на чужині, серед своїх чи чужих воно молилося й вірило в силу перемоги правди. Держави України не було на світовій мапі, нашу землю не один раз ділили, різали, шматували, давали їй чужу назву, вона пережила різні окупаційні поневолення, але віра в серці й душі нашого народу ніколи не згасала. Серце вдовиці, сироти, в'язня, стікаючого кров'ю повстанця, спухлого з голодомору юнака волало до Бога конаючим голосом, але повним надії і уповання на Боже Милосердя. Нерідко в ньому залишалася лише маленька жаринка, якої не бачило людське око, але вона тліла, не згасала, давала про себе знати й певного часу розгорялася, освітлюючи шлях заблудлим співбратам: Мій рідний край - в моїй душі!..

     Але серце народу не було б таким героїчним сміливим, відважним і стійким, якщо б не черпало сили й відваги від Пресвятого Ісусового Серця. У світовій духовній спадщині назбиралося багато сторінок про Пресвяте Ісусове Серце. В українській духовній літературі цей скарб не є таким великим, багатим, багатогранним порівняно з іншими християнськими народами. Чим відрізняється християнська світова спадщина про культ Пресвятого Христового Серця від української? Доки тривали духовні дебати про потрібність культу Пресвятого Серця Христового у Вселенській Церкві, виступало чимало противників такого "нововведення", але коли під впливом Святого Духа було наведені докази про доцільність і духовну потребу для вірних культу Серця Христового, тоді всякі дебати, сумніви відпали самі собою і розпочався новий духовний розквіт християнських народів, який приніс дуже багаті плоди. Впровадження культу Серця Христового в Католицькій Церкві принесло спасенні ліки для фізичного й духовного здоров'я людства, мир і благословення для християнських родин, парафій, народів і всього світу, зростання у святості і чеснотах, зростання духовних покликань, навернення з блудної дороги до покаяння і нового життя в благодаті Божій. Незліченна кількість вірних, які мали набожність до Пресвятого Ісусового Серця по цілому світі, приналежних до різних народів і різних обрядів, отримали від Серця Спасителя обильні, щедрі Божі благословення: радість і мир в душі, в своїх родинах, вони виконали заповідь любові до Господа Бога і свого ближнього, цією любов'ю жили, її поширювали, передавали іншим, нею запалювали холодні байдужі серця ближніх, випрошували ласку навернення для закаменілих і байдужих налогових грішників. Душам, які почитають Серце Христове, легше вправлятися у християнських чеснотах. Найважливіша з усіх обітниць Серця Христового: душа, яка любить і за життя почитає Солодке Серце Спасителя, не відійде з цього світу без примирення з Господом Богом, тож люди випрошували в Всевишнього щасливої години смерті для себе.

     В Україні, на жаль, від часу прийняття Берестейської Унії (1596) понині ці дебати не припинялися, вони тривають досі... Пресвяте Серце Христове мало своїх палких прихильників і почитателів не тільки серед простого віруючого, побожного народу, але й насамперед серед багатьох унійних (греко-католицьких) митрополитів, єпископів, священиків, монахів і монахинь, а також серед української шляхти. Противники культу Ісусового Серця неустанно аргументують, що ця набожність чужа для східного обряду. Таке твердження не обгрунтоване й не несе правдивої інформації. Культ Пресвятого Ісусового Серця прийняли Східні Католицькі Церкви - сирійці, мароніти, халдейці, вірмени, мелхіти, італо-греки, румуни... У нас же панує дух меншовартості, москвофільства, оглядання на "старшого брата", на "православний мір", тому ми відкинули духовні надбання і спадщину мучеників та ісповідників Греко-Католицької Церкви. Ніхто з протилежної сторони насправді не бажає навернення, не пропагує його, не молиться в цьому наміренні, а навпаки - всі чекають, коли вже уніати нарешті приєднаються до них і стануть "істинними православними християнами", в результаті чого ми маємо втратити своє духовне обличчя й відкинути свою Унійну спадщину. Аналіз історії Унії в нашому народі засвідчує сумний шлях духовного самогубства і самознищення, це не тільки самоспалення, але й спалення усієї славної історії минулого. Одним із "важливих аргументів" противників культу Пресвятого Ісусового Серця є той, що в Святому Письмі ми, мовляв, не знайдемо прямих вказівок щодо вшанування Серця Христа Спасителя. Для спростування цієї думки мусимо глибше поглянути на значення серця у Слові Божому. Слово "серце" має надзвичайно глибинне й широке духовне розуміння, тож для того, аби передати його значення у семітській мові, замало навіть просто увійти - потрібно зануритися у ті події, де йде мова про серце. У Святому Письмі слово "серце" вживається 668 разів. У самих Псалмах Давида слово "серце" повторюється 140 разів. Цей перший аргумент є дуже важливим. Слово "серце" досить часто вживається у Святому Письмі.

     Для юдаїзму слово "серце" - це не тільки важливий орган людського тіла, а насамперед вираз внутрішньої, духовної сутності людини. Розуміння цього слово - це не тільки почуття, але й думки, спомини про минуле, зародження ідей і планів, прагнення творити, політ у "небеса", поле битви моїх думок, прагнень, бажань, мої рішення, заперечення, сприйняття й відкинення тієї чи іншої ідеї, гіпотези. Серце - це чисте прозоре море або забруднена всяким непотребом річка. Серце - це ясний погідний теплий сонячний день або похмуре, затягнуте чорними хмарами небо, холод якого пронизує усе тіло. Серце - це духовний центр самої людини. В цьому духовному центрі вона провадить монолог, веде діалог сама з собою, відкривається або закривається перед дією Святого Духа, в цьому центрі народжуються ідеї, які перетворюються у реальність людського буття. Стан серця - це духовний стан людини: любов, радість, спокій, урівноваженість, адекватна поведінка, доброзичливість, ввічливість, чемність, слухняність або навпаки: роздратування, тривога, страх, бунтівливість, заздрість, ворожість. Серце - це посудина, в якій ми носимо минуле, живемо сьогоденням і плануємо майбутнє, від його чистоти залежить мій духовний стан і стан тих, які живуть поруч зі мною. Для Бога серце людини дуже важливе, уже в Старому Завіті Всевишній звертає увагу на людське серце: "Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі, і жалував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: "Знищу з лиця землі людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх" (Бут. 6, 5-8). Тут маємо порівняння бунтівливого серця людини з серцем Бога, нашого люблячого Отця, який переживає за жалюгідний стан людського серця. На світанку розвитку людства Бог дає нам пізнати Своє любляче Батьківське Серце, це Серце для Вселенної має відкрити Божий Син.

      Понад рік перебував Ной у ковчезі, на його очах відбувалася найбільша трагедія людства. Ной був праведний чоловік, тож, побачивши, як гинуть грішники, навіть знаючи, у чому причина їхньої загибелі, він, мабуть, молився за тих нечестивих, бо йому жаль було людей, але реально він нічим їм допомогти не міг, хіба доручив їх Божій опіці. Праведник не буде ніколи тішитися з загибелі грішника. У Ноя було вдосталь часу, щоб не один раз переосмислити все побачене у своєму серці. Навіть після тих страшних подій він не втратив довіри до Бога, а цілковито й безоглядно уповав на Всевишнього, адже в нього не було іншого порятунку й надії, крім самого Творця. Приклад праведного Ноя є акту­аль­ним для християн і в наші дні, тому Ісус Христос, щоб підбадьорити християн і утвердити їх у вірності й упованні на Господа, так охарактеризував їх: "А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, - лише один Отець. Як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина Чоловічого. Бо як за днів перед потопом, їли й пили, женилися та віддавались аж до дня, коли Ной увійшов у ковчег, і ніхто не знав нічого, аж поки не прийшов потоп і забрав усіх, - так буде й прихід Сина Чоловічого" (Мт. 24, 36-39). Що зробив Ной, вийшовши з ковчега разом зі своєю родиною? Слово Боже оповідає: "Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику. Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: "Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то Я вчинив був. Покіль земля землею, - сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути" (Бут. 8, 21-22). Сам Господь Бог промовляє, що помисли людського серця злі від самої молодості людини, але жертва, яку принесла врятована від потопу людина, була мила в очах Господніх. Людина виявила перед Всевишнім повноту своєї покори й смирення, а також свою велику довіру до Господа. Господь чекав на цю жертву, тому що: "Жертва Богові - дух сокрушенний: серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш" (Пс. 50, 19). Жертва, яку приніс Ной Господеві, складалася не тільки з тварин і птахів, а насамперед із сокрушенного серця. Жертва не приймалася Богом, коли людина при цьому не вознесла прослави Всевишньому, благодарення Йому і само собою з чистого й покірного серця. Праведний Ной зробив це з великою подякою. Не тільки дим жертви піднісся попід небеса, але подячний дух праведного чоловіка вознісся перед Маєстатом Божим. Помисли людського серця вже від молодості лукаві й нечестиві. Господь, як ніхто інший, добре розумів стан людського серця. Він виступає не тільки в ролі Отця-Сотворителя, а також у ролі лікаря, який має вилікувати й спасти хворе серце людини.                              

Глава УГКЦ у День Соборності: «В основі Акту Злуки виявилася християнська сутність нашого народу»

У світлі соборності шукаймо відповіді на питання, які сьогодні ставимо перед собою. У своєму духовному, громадському житті, давайте протиставимося всьому, що нас ділить, за будь-якою ознакою, мовною, релігійною чи навіть національною. Тому що світло соборності, яке сяє через героїв Небесної сотні, є більше і ширше за межі одної етнічної групи. Про це говорив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Патріаршому соборі Воскресіння Христового. У цей день українці також відзначають День Соборності України. Предстоятель відзначив, що в цю неділю, яка слідує за йорданським Богоявленням, Христове Євангеліє звертає нашу увагу на Ісуса Христа, який починає свою проповідь. Можна сказати, що ця неділя по Богоявленні нам вказує на Ісуса Христа як на світло. У Священному Писанні, зазначає проповідник, в образній мові, якою описує нам Боже Слово Бога, дуже часто Євангеліє називає Бога Світлом. Бог є Світло. І в Ньому нема жодної темряви, як каже євангелист Іван. «Те світло, – розповів Блаженніший Святослав, – яке сьогодні починає сяяти в особі Ісуса Христа, котрий виходить з Йорданського хрещення, сяє у Христовій Церкві. Можемо сказати, що це світло – це світло Христового Євангелія, яке Христова Церква і сьогодні по всій вселеній проповідує всякому творінню. Тому, каже апостол Павло, один Бог, одна віра і одне хрещення. Притаманною рисою істинної Христової Церкви є її соборність. Те світло і сьогодні у своїй повноті світить по всіх усюдах. Бо сьогодні соборність Церкви означає її внутрішню єдність. У світлі Христової істини на всіх континентах, у всіх народів, на різних мовах проповідує одне й те саме Євангеліє, звершує одні й ті ж Таїнства, хрестить усі народи во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Те світло, яке єднає Бога з людиною, через покаяння і хрещення є світлом соборності, що збирає воєдино всіх дітей Божих і робить їх єдиною Христовою Церквою». Глава Церкви звертає увагу на те, як цікаво і глибоко це Слово Боже про світло промовляє сьогодні до нас, українців, які святкують свято Соборності нашої держави. Адже саме цього дня, 22 січня 1919 року, дві держави – Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Народна Республіка – об'єдналися в єдину соборну незалежну державу. «Можемо сказати, що в основі соборності, яка так проявилася в Акті Злуки, виявилася християнська сутність нашого народу. Соборна держава була виявом соборності народу, незважаючи на те, що довгий час різні частини нашої Батьківщини, нашої обітованої землі, були розшматовані між різними імперіями, котрі вживали єдине правило: поділяй і владарюй. У цей момент соборності на Софійському майдані світло засвітило, – світло надії, світло, яке вийшло з серця, з нутра українського народу як світло Христового Євангелія, Христової благовісті», – вважає Блаженніший Святослав. Але подивімося, просить архиєрей, на джерело цієї соборності, і ми побачимо, що ми, можливо, сьогодні теж часто почуваємося як народ, що сидить у темряві. «Ми так потребуємо світла надії, світла, яке б наново зібрало розшматованих і розсіяних, – світла, яке б освітило наше життя сьогодні. До нас сьогодні в особливий спосіб світлом соборності промовляють перші герої Небесної сотні. Бо саме сьогодні є третя річниця їхньої жертовної смерті», – сказав Глава УГКЦ. Отож сьогодні молімося, закликав проповідник, за єдність нашого народу. Нехай світло Христового Євангелія, особа Христа буде осердям єднання нашого народу. «Ми сьогодні потребуємо сили, аби будувати, розвивати єдину соборну незалежну державу. І та сила і світло сьогодні нам сяють із Того, хто є єдиним святим, єдиним світлом, єдиною нашою надією і нашим спасінням – це є наш Ісус Христос», – вважає Предстоятель УГКЦ. «У цю хвилину, – відзначив духовний лідер греко-католиків, – коли ми молимося, багато молодих дівчат і хлопців творять живий ланцюг єдності, який об'єднує обидва береги Дніпра. Хочу подякувати цим молодим людям, які у своєму житті будують ту єдність і соборність, що її нам передали наші великі попередники».                     

Як дивиться Господь

 І, поглянувши довкола себе на тих, які сиділи, каже: «Ось Моя мати та Мої брати!

     Адже хто виконує Божу волю, той Мені брат, і сестра, і мати». Порух Ісуса, який оглядає всіх, хто Його оточує, взагалі характерний для Євангелія від св. Марка. Євангеліст виокремлює цей жест Господа Ісуса, аби підкреслити, що Його слово скероване до всіх і кожного. Саме такий жестом відреагував Господь Ісус на закам’янілість своїх противників, які, замість побачити Боже діяння у зціленні від каліцтва, готові були звинуватити Його в порушенні суботнього спокою. Коли на своє виразне запитання, чи повернення здоров’я каліці було першим чи другим, Господь Ісус відповіді не отримав, Він «споглянув із гнівом на них, засмучений закам’янілістю їхніх сердець» (Мк 3, 5). Буквально - «подивився довкола на всіх із гнівом». Інший сенс мав Його погляд по натовпу, коли Він побачив жінку, яка за мить до цього здобула собі зцілення (Мк 5, 32).

Цей жест виражав прагнення зцілити всіх без винятку.

У Його жесті огортання поглядом усіх, хто сидів довкола 

Нього в цій описаній ситуації, міститься запрошення,

аби кожен з нас став Його близьким - найближчим…

Папа закликав не сидіти «на балконі» власного життя, а ризикнути та піти за Ісусом

Щоб слідувати за Ісусом, потрібно прямувати, тобто бути в русі, а не залишатись непорушними із «засидженою душею». Проповідник наголосив, що народ слідував за Христом з різних причин: хтось йшов за Спасителем, маючи якісь свої особисті інтереси, а інші, – шукаючи слова потіхи та підтримки. На переконання Святішого Отця, не зважаючи на те, що часто намір людини слідувати за Господом не є цілковито досконалим, однак, дуже важливо слідувати, тобто йти за Христом. Як навчає нас євангельський уривок, люди найчастіше йшли за Ісусом, бо бачили у Ньому Того, Хто має владу, адже те, що Він чинив, зокрема, повертаючи здоров’я недужим, свідчило про Його силу і владу. Так, іноді, Спаситель докоряв тим, які слідували за Ним, мовляв, вони роблять це з причини власного зиску, бо ж Він міг не лише оздоровити, але й помножити їжу та інше. Однак, зауважмо, що попри ті недосконалі людські мотиви, Месія завжди дозволяв, щоб за Ним ішли, адже Він добре знав, що кожен із нас є грішником. На переконання Вселенського Архиєрея, більшою проблемою були не ті, які йшли за Ісусом, маючи недосконалу мотивацію, шукаючи зиск, а ті, які залишались непорушними, які взагалі не ходили за Спасителем. Зазвичай, ті які, які залишаються сидіти «на балконі» власного життя, як спостерігачі, що не бажають ризикнути, є дуже компетентними у критиці, адже вони дивляться на тих людей, які слідують за Господом і вправно їх оцінюють. Папа зазначив, що схоже трапляється також і з нами: бачачи побожність простих людей, нас опановує клерикалізм, який завдає великої шкоди Церкві.

     Проте, є й інші «непорушні» у житті, схожі на того бідного чоловіка, позбавленого надії, якого хвороба прикувала до ліжка на 38 років. Він не мав надії, він не йшов за Ісусом. Щоб зустріти Ісуса не можна втрачати надію, варто ризикнути. Ось ці друзі паралітика, які спустили хворого на ношах з даху, вони не побоялись ризику, адже власникові будинку такий жест, мабуть, не дуже сподобався і він міг подати на них до суду, щоб відшкодували збитки. Вони ризикнули, бо хотіли прийти до Ісуса. А хвора на кровотечу жінка, яку мучила недуга протягом 18 років, хіба не ризикувала, коли насмілилась тайкома доторкнутись до Учителя?! Вона прагнула оздоровитись, зблизитись до Христа, тому не побоялась і пішла на ризик. Папа теж подав у приклад жінку хананейку, яка наважалась на сміливий вчинок, задля того, щоб зустріти Ісуса. «Ех, жінки більше ризикують ніж чоловіки. Це правда: вони сміливіші! І мусимо це визнати», – наголосив Вселенський Архиєрей.

     Слідувати за Ісусом не є легко, адже іноді потрібно виставити себе на сміх, однак, лише таким чином, тобто, будучи готовими на ризик, можемо знайти те, що насправді є цінним і почути слова: «Прощаються тобі твої гріхи». Всі ми усвідомлюємо нашу гріховність, тому й слідуємо за Ісусом, тому й ризикуємо, бажаючи, щоб Він оздоровив нашу душу, нас простив. Тому Глава Католицької Церкви закликав кожного застановитись і запитати себе самого: «А я ризикую чи прямую за Христом завжди згідно із правилами страхової компанії?» Довіритись Спасителеві, ризикуючи, – це і є вірою у Нього. Тому не потрібно боятись, що іноді можемо здаватись іншим диваками, не потрібно боятись ризикнути, вийти, відчинити свою душу, щоб зустріти Господа Ісуса.

      Чому не всіх радує прихід Спасителя?     Того часу Йоан Хреститель побачив Ісуса, який іде до нього, і каже: «Ось Агнець Божий, що на себе бере гріх світу». Чому деякі люди байдужі навіть до справи власного спасіння? Чому деяких людей прихід Спасителя зовсім не радує? Чому деякі люди поводяться так, як ніби Господь Ісус їм узагалі непотрібний? Пригляньмося уважно до постаті Йоана Хрестителя — і знайдемо відповідь на ці запитання. А саме: діяльність Йоана полягала у тому, щоби привести людей до усвідомлення їхньої гріховності, й до того, щоб вони стали тужити за примиренням із Богом та благали Його про милосердя. Як відомо, деяких людей Йоанові не вдалося до цього привести. Ті люди визнали, що й Христос їм непотрібний. То були фарисеї. Вони вважали себе людьми праведними, й новина про спасіння їх тільки дратувала. Про них Господь Ісус якось сказав: «Стережіться закваски фарисейської». Фарисейська закваска - це фальшиве відчуття праведності, це приписування зла всім іншим, тільки не собі самому.

     Отож умову для того, щоби визнати Ісуса нашим Спасителем, щоби насправді радуватися нашою вірою в Ісуса Христа, становить наша відкритість на той досвід з‑над Йордану, коли люди визнавали свої гріхи та благали Бога про милосердя. Варто принаймні час від часу нагадувати собі, що гріх це акт ворожості щодо Бога. Гріхом ми зневажаємо у собі образ Божий, закладений у нас Творцем. Нашими гріхами ми перетворюємо цей Божий світ у присінки пекла, де добро перемішане зі злом, де не раз царює брехня, а правду висміюють, де байдужість до людської кривди вважають чимсь нормальним. Аби насправді радуватися Христом, треба спершу вразитися тим, що ми насправді грішні, і що то ми - співтворці цього світу, який живе так, ніби Бога немає. Бо Христос це істинний Агнець Божий, який світу гріх забирає. Хто цього не побачить, той ніколи насправді Христа не побачить.

     Знайдено тіло зниклого священика… Тіло о. Хоакіна Ернандеса Сіфуентеса, про якого від 3 січня не було жодних відомостей, було знайдено 12 січня 2017 р. в його рідному штаті Коауїла на півночі Мексики. Про це повідомив у бесіді з журналістами єпископ дієцезії Сальтильо, до якої належав покійний священик, Хосе Рауль Вера Лопес ОР. Крім того, державні органи підтвердили, що одним із трьох тіл, знайдених 12 січня в цьому штаті, був труп священика. У ході зустрічі з представниками засобів масової єпископ подякував місцевій владі за роботу з пошуків священика, але одночасно вказав на те, що він не може надати жодних відомостей про те, що сталося, а, отже, ні місця, ні часу, ні причини вбивства священика. Місіонерське агентство Ватикану Fides повідомляє, з посиланням на власні джерела, що наразі затримано двох підозрюваних, додавши також, що слідство у цій справі триває. Єпископ зі свого боку запевнив, що «Церква може пробачити убивць священика, але наполягатиме на покаранні їх по справедливості». Крім того, 71‑річний ієрарх, який очолював дієцезію з кінця 1999 року, сказав, що це перший подібний випадок відтоді, як він став місцевим єпископом. Він закликав місцевих мешканців усвідомити, що духовні особи теж можуть стати жертвою будь‑якого злочину, як і решта суспільства. «Ми живемо у понівеченому, занепалому середовищі, і священики також не живуть у скляній кулі», - нагадав єпископ-домініканець. Співчуття йому та родині загиблого висловила Мексиканська конференція єпископів. Отець Хоакін Ернандес Сіфуентес був визнаний зниклим 3 січня, коли з ним було втрачено усі контакти. У його помешканні знайшли його розкидану одежу, також не було жодного електронного приладу: телефона, планшета і комп’ютера. 7‑го січня дієцезіальна курія в Сальтильо нагадала, що «після відправи новорічної Меси о 22 годині священик готувався поїхати у відпустку, яка (…) розпочалася у вівторок 3 січня, а в суботу, 7 січня, він мав повернутися до пастирської роботи»

Блаженніший Святослав розділив з друзями УГКЦ різдвяну просфору.

У Києві 14 січня, на свято Василія Великого, відбулася традиційна «Різдвяна просфора з Патріархом». Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав мав нагоду розділити різдвяний хліб із вірними та друзями УГКЦ. Перед початком заходу гості ознайомилися зі станом будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового та дізналися про стан розбудови Патріаршої резиденції. На урочисту частину зібралося близько 800 гостей. Серед запрошених були культурні та громадські діячі, дипломатичні представники, члени Уряду, народні депутати… Національна капелла бандуристів України імені Г. Майбороди дарувала гостям різдвяні колядки.

     Під час свого слова господар свята пояснив, що просфора – особливий хліб, який готується для Божественної Літургії. З грецької «просфора» означає «приношення». Це те, що ми хочемо принести в дар Богові, аби послужити Йому. Але коли ми святкуємо Різдво, ми цією різдвяною просфорою ділимося один із одним. «Ми знаємо, що наш Спаситель прийшов на світ у містечку Вифлеєм, назва якого дослівно і означає «місто хліба». Але Він прийшов, аби самому бути Хлібом для нас. Він є тим Хлібом, яким Небесний Отець хоче поділитися з нами, щоб сповнити нас життям, надією на майбутнє», – розповів Глава Церкви. «Цього вечора хочемо з вами – нашими друзями, поділитися різдвяною просфорою», – сказав Блаженніший Святослав до гостей.

     Зазвичай перед діленням цим різдвяним хлібом робиться три речі. Насамперед – дякуємо Господу Богу за прожитий рік. Ми згадуємо все те, що нам подарував Господь Бог протягом останнього року. «Цей рік був непростий, – вважає Предстоятель, – ще один рік війни. Але водночас ми так багато отримали дарів від Господа Бога. Найбільший дар – дар приятеля, людини. Якщо порівняємо з минулою просфорою, то нас стало набагато більше. Наша "Різдвяна просфора" зібрала, можливо, вдвічі більше людей, ніж торік. Ми маємо набагато більше за що дякувати Богові, ніж ми собі уявляємо». За його словами, 2016 рік був роком, коли ми згадували 25 років відновлення Незалежності нашої держави. Ми також мусимо подякувати Господу Богу за ще одну подію, яка чомусь мало прозвучала в інформаційному просторі. 25 років тому розвалилася новітня тюрма народів – Радянський Союз. І ми сьогодні маємо багато різних іноземних дипломатичних представників, які цими днями відзначають 25 років встановлення дипломатичних відносин з Україною. «Тому, панове посли, сердечно дякую за вашу присутність між нами і за все те добре, що наша Церква могла зробити і далі робить, аби Україна в міжнародному вимірі заговорила голосно в ім’я свого народу», – сказав господар вечора.

     Глава Церкви привітав і українських вояків, які були на святі. «Під час ділення просфорою ми особливо будемо згадувати наших воїнів, які в цю хвилину захищають нашу свободу і незалежність. Своїм життям захищають, прикривають і дають нам життя і надію на новий рік», – додав архиєрей. За звичаєм згадали і тих, хто минулого року відійшов у вічність: «Нехай Господь Бог прийме у свої обійми всіх наших приятелів, друзів, Героїв України, які впродовж цього року відійшли від нас і сьогодні є разом з Ним, беручи участь у житті вічному». Гості разом із Блаженнішим Святославом помолилися і за тих, хто сьогодні не має можливості сісти за святу різдвяну вечерю – за наших переселенців, за людей, які опинилися у пастці на окупованих територіях, у Криму, за тих, які, можливо, святкують це Різдво і початок нового року в зоні розмежування. «Згадуємо всіх тих, кому сьогодні важко. Згадуємо, аби і з ними поділитися різдвяною радістю і вірою в те, що цей рік буде кращий, ніж той, що минув», – сказав насамкінець Глава УГКЦ.

     Предстоятель зауважив, що сьогодні, 14 січня, за юліанським календарем ми розпочинаємо новий рік. Ми входимо в новий період нашого церковного і особистого життя. За його словами, як християни ми починаємо цей рік з особливого дня – свята. Сьогодні ми святкуємо празник Обрізання і найменування Господа нашого Ісуса Христа. Сьогодні минає восьмий день після Різдва Христового. Як ми чули у Святому Євангелії, відповідно до припису старозавітного закону, цього дня в обрізанні новонароджений Спаситель отримує ім’я Ісус, що означає «Спаситель». «Можемо сказати, – пояснив Блаженніший Святослав, – що нині сам Господь Бог у тілесному обрізанні свого єдинородного Сина відкриває нам зміст і значення Його місії, задля якої Він народився між нами. Христос народжується, аби вкласти в кожну людину не так тілесне зовнішнє обрізання, як джерело вічне».

     «Обрізання Ісуса Христа, – продовжив проповідник, – є передвісником, обіцянкою дару Хрещення – того моменту, коли кожен з нас отримує хрещальне ім’я, того моменту, коли в нутро кожного з нас Господь вкладає зародок життя вічного. Усе те, що сьогодні Небесний Отець відкриває в особі свого єдинородного Сина, даючи пізнати нам Його ім’я, є здійснене для нас. Спаситель своє спасіння хоче вкласти в істоту кожного, хто прийме дар усиновлення і стане дитиною Божою за новою обітницею – у тайні Святого Хрещення». І щоразу, сказав Глава Церкви, коли ми хочемо обновити своє життя, коли ми хочемо відродження: особистого, церковного, суспільного - ми повинні повертатися до цього джерела. Маємо вертатися до тої сили, яку Господь уже вклав у наше нутро. Ми повинні ще і ще раз відкривати для себе самих власне християнське ім’я. Розпочинаючи сьогодні новий рік, ми також святкуємо свято Святого Василія Великого. «У його постаті ми можемо побачити плоди Таїнства Хрещення», – вважає Предстоятель. За його словами, святий Василій Великий походив зі знатної, вченої родини. Чуючи Слово Боже про нове християнське ім’я, чуючи благовість Євангелія про нове життя, яке випливає з Таїнства Хрещення, він по-новому зрозумів гасло грецької філософії, яке звучало так: «Пізнай самого себе». «Аскетичне життя Василія Великого, його монаший спосіб життя, його глибоке богослов’я було ніщо інше, як пізнання дару спасіння, яке Господь Бог поклав у його серце. Він щоразу глибше повертався до джерела, – джерела життя вічного», – відзначив Блаженніший Святослав.

     Також цього дня ми розпочинаємо особливий ювілейний рік у житті УГКЦ і в житті Чину святого Василія Великого. Глава Церкви нагадав, що торік ми дякували Господу Богу за 420-річчя Берестейської унії – церковного єднання, яке знову привело Київську Церкву до джерела єдності Церкви Христової. Коли наші владики на чолі зі своїм митрополитом відновили єдність Київської Церкви з наслідником апостола Петра – Святішим Отцем Папою Римським сьогодні. «Неминуче, – зазначив архиєрей, – таке повернення до джерела мало вилитися в оживлення, оновлення святого життя в Київській Церкві. І через двадцять років Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський розпочинає реформу руського монашества. Цю реформу ми сьогодні знаємо як початки нового історичного буття монашества в лоні Василіанського чину». Блаженніший Святослав сердечно привітав ченців і сестер Чину святого Василія Великого. «Хочу побажати, аби в цьому році переживаючи, святкуючи цей рік, з одного боку, ви дотримувалися цього гасла і заповіту Василія Великого: «Пізнайте самих себе». Відкривайте щоразу глибше зміст богопосвяченого життя. Хочу побажати, аби цей рік став не просто роком повернення до джерел, а став роком оновлення нашого монашества, здобуттям нової духовної сили. Хай стане роком глибокого духовного оновлення всієї нашої Церкви», – побажав Глава УГКЦ.

     Тому, вважає він, цей ювілей є не тільки ювілеєм Василіанського чину. «Це подія, яку повинні ми, як Київська Церква, глибоко пережити. Маємо зрозуміти Божий заклик у цьому році. Я так би хотів, аби в цьому році ми хоч трошки стали кращими християнами, аби ми відкрили в собі силу, яка здатна нас перемінити. Ми бачимо, що в нашому суспільно-державному бутті ми так потребуємо змін, ми так потребуємо оновлення. Ми відчуваємо, що по-старому жити вже не можливо», – закликав Глава УГКЦ і додав, що сьогодні ми просимо в Господа Бога дару оновлення, дару, який би став моментом нового імпульсу для глибокого святого життя, що походить від єдиного імені, в котрому є спасіння для людини, – імені Ісус.    

Iменування Ісусa.А якe твоє ім’я?

 Східна Церква святкувала Обрізання Ісуса Христа. Це свято нагадує історичну подію, що сталася на восьмий день після народження Ісуса, згідно з законом Мойсея при цьому дали йому ім’я.

Як сповнилось вісім день, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус,

ім’я, що дав був ангел, перше ніж воно зачалося в лоні.

     Восьмого дня народжене Марією немовля отримало у святині ім’я Ісус, що означає Спаситель, котрий став Спасителем усіх людей від гріхів їхніх. І це не була тільки назва чи просте надання імені – Ісус. В тому імені крилася велика правда, що почала здійснюватися з приходом Ісуса Христа на землю й довершилася Його смертю на хресті, та воскресінням з гробу.

Він у своєму імені сповнив місію Свого життя, а ми?

Отож, і ми у це свято маємо нагоду згадати і про своє духовне покликання. Кожен з нас має ім’я і це означає, що ми також маємо місію.

Сьогодні можемо пригадати своє ім’я і його значення, а поряд з цим також покровителя небесного Святого,

котрий мав це ім’я та освятив його своїм життям…

Давання імені – це давання напрямку життя!

      Не вартує легковажити із даванням імені дитині, бо кожна мама і тато хочуть дати власній дитині щонайкраще, але тут питання: чи вони  знають, що є краще для дитини? У цьому потрібно молити Бога, щоб Небесний Отець виявив свою волю. Трапляється таке, що вибирають ім’я в честь якогось героя мультфільму чи кіносеріалу, або ще чогось явища. І тоді як?

Хіба ми, як віруючі люди, можемо своїй дитині ставити в приклад не християнське?

     Отож маємо пам’ятати, що наше покликання – це наслідувати святих, щоб самим стати святими! Маємо виконати Божу волю тут на землі і в нашому і мені це має бути вказано. Нам дається ім’я святого не тільки для того, щоб відрізнялися один від одного, коли нас кличуть, не тільки, щоб ми мали небесного заступника і покровителя, а також для того, щоби ми пам’ятали про своє покликання, про свою особливу місію, щоб своїм ім’ям ми нагадували ближнім нашим про те, до чого ми вибрані і покликані А святий Василій Великий, котрого пам’ять світло святкуємо, хай буде яскравим прикладом єдності з Богом. Його ім’я “царський” – освятилось його праведним життям і Він удостоївся царства Божого.  Св.Василіє, заступайся перед Господом за нас, щоб і ми виконали місію свого життя.

Внутрішня молитва - розважання, або медитація… Потреба розважання

Св. Михаїл де Санктіс (1591-1625)

Другий спосіб молитви - це внутрішня молитва, або розважання. У чому полягає ця молитва? Таку молитву ще називаємо розумовою, бо тоді наші уста мовчать, а ми молимося розумом і серцем. Така молитва називається також розважанням, тому що тоді ми розважаємо (роздумуємо) над правдами святої віри, над чеснотами, над життям Ісуса Христа, Божої Матері чи Святих, а все це з тією метою, аби ці правди чи особи краще пізнати, полюбити й наслідувати. "У мовчанці і спокої, - каже книга "Наслідування Христа", - побожна душа поступає вперед і навчається розуміти тайни Свя­того Письма". Кожний внутрішній акт, який стосується злуки з Господом Богом: під­несення серця до Нього, добрий внутрішній намір працювати для більшої Божої слави, акт жалю за свої гріхи, акт любові до Бога і т. п. - це внутрішня молитва в ширшому значенні. Тут потрібна також праця над своєю душею, щоб вчинити її якнайдо­стойнішим помешканням для Господа Бога, з Котрим опісля душа має безнастанно перебувати у вічній щасливості. Немає сумніву, що відколи існують люди на землі, відтоді існує також внутрішня молитва. Про це свідчить зміст книг Св. Письма Старого Завіту.  Розумова молитва вища й корисніша від усної, бо сильніше впливає на наш розум і волю, на наше духовне життя. У нашому щоденному житті ми маємо багато нагод, які самі спонукують нас до розважання, як наприклад: добра проповідь, таємниці празника Христового Різдва, празника Пасхи, несподівана смерть дорогих нам осіб, похорон і т. п. Всі вчителі духовного життя дуже поручають нам часте, а то й щоденне роз­важання, а це з огляду на його великі користі. "Без розважання, - сказав славний кардинал Роберт Беллармін, - неможливо жити без гріха". "Розважання, - каже св. Ігнатій, - це най­коротша дорога до доско­налості". А св. Тереза від Дитятка-Ісуса додає, що диявол вважає втраченою для себе ту душу, яка належно триває у розважанні, або в "довірливому і приятельському спілкуванні з Богом". Що більше, св. Фран­циск Салезій впевнено обіцяє небо тому, хто щоденно при­наймні чверть години присвячує розважанню. Папа Венедикт ХІV буллою від 16 грудня 1746 р. надав повний відпуст раз на місяць тим, хто щоденно про­тягом чверті години відбуває розважання, а при цьому при­ступить до Святих Тайн і помолиться в наміренні Святішого Отця. Розважання - це піднесення і пристосування нашої душі до Бога, аби належно виконати наші обов'язки щодо Нього й стати по можливості як­найкра­щим знаряддям у Божих руках для збільшення Його слави. "Розважання, - каже св. Мати Тереза з Каль­кутти, - є подихом життя для нашої душі, без неї неможливо осягнути святості. Лиш завдяки розва­жанню ми можемо розвивати дар молитви. Підпорою розважання є простота, а отже, нехтування власним "я", умертвлення тіла і почуттів, а також часті хвилини піднесень, які є поживою нашої молитви. У молитві, яку проказуємо вголос, ми звертаємося до Бога, а в розважанні Господь промовляє до душі й освітлює її внутрішнім словом, як сказав пророк: "Слово твоє - світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці" (Пс. 119, 105). Тоді Бог сходить у наше серце. Розважання можна назвати нашим духовним дзеркалом, бо в ньому, наче в дзеркалі, ми найкраще бачимо стан нашої душі й досконалості Божі. У розважанні розпалюється вогонь святої ревності, бо воно є вогнищем любові. Якщо холодне й тверде залізо покласти у вогонь, то воно стає гарячим і гнучким, так і душа, холодна в любові і тверда в послуху, розігрівається і м'якне у вогні розважання. У розважанні удосконалюються чесноти, бо за допомогою ласки Божої і власної праці душа очищується від своїх недосконалостей, стає все більш подібною до первовзору досконалості Ісуса Христа і набуває енергійнішого злету до Бога, більшої ревності про славу Божу і особисте освячення. Св. Отець Піо каже: "Щоб досконало наслідувати Ісуса, ми повинні щодня роздумувати про життя Того, Кого маємо намір взяти собі за зразок. Наші роздуми про Його вчинки зумовлюють повагу до Ісуса, а завдяки їй (повазі) виникне бажання такого наслідування та духовна утіха від цього". Розважання називають духовною вчителькою, школою Святого Духа, годувальницею молитви, джерелом заслуг і радості, цілопальною жертвою душі. Хто розважає - той ссе з Божих грудей мудрість, побожність і любов.

Під час розважання участь у молитві бере вся людина: працюють усі сили її душі, працює уява, працюють її почування. Мета розважання - пізнати, з одного боку, Божу велич і святість, а з другого - свою нужденність і свою грішність та пристосувати свою волю до Божої волі. А що внутрішні почування звичайно сягають далеко глибше, як це можна висловити словами, тому й вартість розважання далеко вища за вартість усної молитви. Людина, яка добре відбула розважання, подібна до дорогоцінного металу, який у вогні очистився від неблагородних домішок. А цього не можна сказати про людину, яка відбуває тільки усну молитву. Бо хто віддається тільки усній молитві, може жити в стані смертельного гріха, а хто відбуває розважання, то неможливо такому, як свідчить св. Альфонс Лігуорі, довго пере­бувати в стані смертельного гріха. Тому що не­можливо щодня ставати перед Богом з усві­домленням смертельного гріха у своїй душі й не про­сити ласки сердечного жалю та не висповідатися за найближчої нагоди. Тому грішник, відбуваючи роз­важання, мусить або скоро поправитися, або зовсім залишити розважання. Це цілком зрозуміло, бо хто не призадумується над собою перед Богом, той не знає ані стану своєї душі, ані небезпек, які загрожують його спасінню, й тому може навіть при частій усній, але поверховій молитві все більше обтяжувати свою совість різними гріхами. Тому розважання, як дуже корисний середник до спасіння, є майже морально обов'язковим для всіх, хто прагне освятити свою душу та осягнути велику доско­налість. Головна користь розважання: воно нас просвічує, переконує і дає краще розуміння Божих правд. "Хто правди Божі має в живій пам'яті, - каже св. Тереза від Дитятка-Ісуса, - той не може згрішити, а коли б упав - не може тривати у гріху". Розважання вже дуже багатьох людей збудило з духовного сну, привело до Бога й освятило. Ось приклад. Багатий чоловік жив у вигодах і не дбав про спасіння своєї душі. Та його совість не давала йому спокою. Одного разу він запитав у священика, що має робити, щоб змінити своє життя і бути добрим християнином. Священик дав йому листочок, де було написано: "Ісус голодував, а я насичений. Ісус був убогий, а я живу у вигодах. Ісус працював, а я живу у безділлі". І просив, аби він цей листочок носив при собі і якщо не щодня, то принаймні час від часу подумав над цими словами. Чоловік обіцяв послухати доброї ради. І справді, відтоді він пильно пригадував собі ті слова при багатій гостині, на забаві, вдягаючи дорогу одежу, сідаючи або сидячи бездіяльно. І що сталося? Розважання тих кількох слів з часом так подіяло на нього, що він цілковито змінив своє життя. Добре розважання не тільки просвічує розум, але й запалює нашу волю любов'ю до Бога, до чеснот, до боязні гріха та до практики християнського життя. Тому розважання можна назвати чудодійним ліком на неспокій серця наших часів. "Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих" (Мт. 4, 4). "Блажен чоловік, - каже Св. Письмо, - що в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає. Він - мов те дерево, посаджене понад потоками водними, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в'яне, і все, що чинить він, йому вдається" (Пс. 1, 2-3).

Одного разу до славного французького про­повідника о. Равіняна прийшов чоловік, добрий като­лик і бізнесмен, і каже: "Отче, порадьте, що мені робити. Я вже до того виснажений, до того знерво­ваний, що боюся зійти з розуму. Радився з лікарями, перепробував різні методи лікування, проте нічого не допомагає". Отець Равінян після певної задуми відповідає: "Як добрий лік на ваше нервове виснаження поручаю Вам кожного дня на самоті і в мовчанні робити коротке розважання". Чоловік на те аж шарпнувся: "Отче, Ви мене не зрозуміли! Та я такий занятий тим клятим бізнесом, що не маю вільної хвилинки на якесь там розважання!" - "О, коли вже аж до такого дійшло, - говорить священик, - то короткого розважання для Вас замало. Ви мусите розважати щодня принаймні півгодини. І мусите знайти для цього час. Ви мусите дивитися на свою працю під кутом вічності. Так чиніть і знайдете лік на ваш неспокій і нерви..." Чоловік послухав поради священика і через деякий час віднайшов повну рівновагу і спокій духа. Розважання успішно відриває від гріха і від усього того, що веде до гріха, бо воно ставить чітко перед очима злобу гріха і страшні його наслідки в цьому і потойбічному житті; а чинить це в світлі Божої святості і Божої справедливості, яка най­виразніше проявилася особливо в страшній смерті Божого Сина, що Він аж такими надзвичайно страшними своїми муками мусив сплатити борг Божій справедливості за наші гріхи. Розважання веде нас у дусі до тієї святої самоти, в якій ми знаходимо тільки єдиного Бога в мирі, мовчанні і зосередженні. Воно дозволяє нам духом поглянути в пекельну безодню і дивитися на місце, призначене для грішника. Розважання показує нам кладовище, де колись і ми знайдемо своє мешкання, підносить нас до неба, де чекає на нас вінець слави, веде на долину Йосафата, щоб показати нам нашого Суддю, до Вифлеєма, де ми маємо побачити нашого Спасителя, і на Голгофту, де повинні оглядати гірку муку Божого Сина за наші гріхи.

Іван Герсон пише: "Якщо хтось не роздумує про відвічні правди, то лише чудом може жити по-християнськи чи витривати в Божій ласці". Він має рацію, бо якщо ми не практикуємо розважання, то нам бракує світла і ми блукаємо в темряві. Бо хто ж буде остерігатися гріха, хто покине вигідну дорогу беззаконня і піде тернистою дорогою чесноти, якщо не буде роздумувати, що над ним є справедливий і всевідаючий Суддя, перед яким кожен мусить здати звіт зі свого життя; якщо не розважає, що Спаситель заплатив за наші гріхи своєю кров'ю, що нас чекає щаслива чи нещаслива вічність? Розважання відриває душу від світу і його підступних приман, показує марноту земних багатств, надмірну турботу про їх набуття та задер­жання, а передусім показує пустку й велику гіркоту, що їх полишають ці багатства в душах людей, які поклали на них всю свою надію. Розважання вчить нас боронитися перед підступами і злобою грішного світу та виразно показує нам, що лише Бог у силі обдарувати нас правдивим спокоєм і вчинити нас навіки щасливими. Воно спонукає нас побо­рюва­ти нашу гордість і нашу фізичну чуттєвість, ставлячи перед нами, з одного боку, неймовірну досконалість Божої Істоти, а з другого - нашу без­мірну нуж­денність і ще більшу нікчемність. А щодо фізичної чуттєвості, то саме під час розважання ми найліпше пізнаємо, що вона дуже принижує людину, ставлячи її нижче тваринного щабля. Тому ми разом з тим ліпше пізнаємо, що панування над собою при­носить справжню духовну радість і наближає нас до Бога. Розважання дає не тільки велике світло для нашого розуму, але скріпляє також нашу волю. Воля запалюється за допомогою Божої ласки правдами, які подає їй розум, позбувається лінивства й нестійкості та здобувається на жаль за гріхи, на рішучу постанову поправити життя, а навіть нерідко на геройські акти чеснот. Розважання ставить перед наші очі велику нашу неміч і безсилля, і через те спричиняється до того, що ми не довіряємо собі, але, покладаючи всю свою надію на Божу поміч, ста­ра­ємося нашу волю узгодити в усьому з Божою волею так, щоб вже не ми самі діяли, але щоб сам Бог своєю ласкою, звичайно, за співдією нашої волі, діяв у нас.

Про правильне застілля: «пити, як святий»

Починаючи працю над книжкою «П’ємо зі святими» (Drinking With the Saints: The Sinner's Guide to a Holy Happy Hour, by Michael P. Foley, 2015), я збирався дізнатися, які саме напої варто рекомендувати в ті чи ті святкові дні літургійного року. Несподіваним для мене виявився урок щодо того, як саме їх треба пити. Застосувавши відповідний критичний апарат, цей урок можна викласти у п’ятьох ключових пунктах. Аби пити як святий - іншими словами, насолоджуватися цими напоями саме так, як Бог їх для цього призначив, - потрібно випивати…

1. …Помірковано. Поміркованість - не тільки наш моральний обов’язок, але й джерело задоволення. Давні епікурейці проявляли поміркованість в усіх своїх апетитах не тому, що були прихильниками чеснот, а через бажання максимально пережити фізичне задоволення. Бо вони знали, що надмір позбавить їх тієї плотської мети, якої вони прагнули. Християни також цілком можуть скористатися цим відкриттям, адже Бог бажає, аби ми отримували задоволення від сотвореного. Поміркованість важлива ще й тому, що вона сприяє здоров’ю, а це - одна з причин, через які Церква історично не тільки терпіла, а й заохочувала використання алкоголю (згадайте про середньовічні монаші ордени, які виробляли пиво, вина, віскі та лікери). І в Середні віки, й до них, і потім алкоголь дозволяв очистити забруднену воду або слугував її заміною, а також і засобом від різних хворіб. Понині, застудившись, картезіанські монахи Великої Шартрези, розташованої у французьких Альпах, які продуваються всіма вітрами, приймають ложечку своєї смачнющої трав’яної настоянки, яка так і називається - шартрез. Ну й нарешті, поміркованість — це ключ для створення товариства. Випивати рівно стільки, щоби розв’язати язика, але не настільки, щоб язик утратив зв’язок із розумом, - пречудовий засіб для доброї бесіди та розвитку дружніх почуттів. Як каже поет Оґден Неш у своєму вірші «Роздуми про налагоджування стосунків»: «солодке - кокетка, а коньяк - не простак!»

2. …Із вдячністю. Поміркованість - це ще й вираження вдячності Богові за те, наскільки хороші на землі виноград і зерно. Як висловився Честертон, «подякуємо Богові за пиво і вино, й не будемо впиватися». У наші дні вдячність — чеснота, яку часто забувають, оскільки всі ми дедалі більше думаємо про свої права й дедалі менше - про те, чим ми зобов’язані іншим. Можна сказати, що для деяких філософів (таких, як Кант) вдячність це щось недобре, загроза нашій самостійності, оскільки закладає, що ми комусь заборгували. Однак для католика радість - воздавати подяку Богові, який творить, відкупляє та освячує нас, і бачити Його милість в усьому хорошому, що нас оточує, також і що міниться у наших склянках. Послухайте, якою вдячністю ллються слова святого Арнульфа з Меца, покровителя пивоварів: «Від поту людського та любові Божої народжується пиво на світ».

3. …Зі спомином. Католицька побожність сфокусована довкола Євхаристії, що означає «благодаріння, подяка» - і як наслідок, вдячність пронизує всі аспекти католицького життя. Але Євхаристія це також і спомин, виконання заповіді «це творіть на спомин про Мене». Щоб бути вдячним, необхідно пам’ятати - пам’ятати те добро, яке ми без заслуг наших отримали. Одна з ключових відмінностей здорового та нездорового пиття полягає в тому, чи людина п’є, аби пам’ятати, чи щоб забути. Подумайте про відмінність між тим, як п’ють на доброму благородному весіллі, і як нерідко п’ють в усяких забігайлівках. На доброму весіллі кілька поколінь збирається, аби відсвяткувати славний і почесний шлюб вірного чоловіка та вірної жінки, відсвяткувати любов молодят, яка - дасть Бог - лише зростатиме з роками, приносячи дітей. Згадують при цьому і своє шлюбне кохання, і шлюбне кохання своїх батьків, і так далі - згадують довгий ланцюжок людської любові та на її славу підносять келихи. А тепер уявіть чоловіка середніх років, який самотньо напивається в кутку бару. Він оплакує свою самотність, безперспективну роботу, втрачену юність. Він раз по раз перехиляє чарку не для того, щоби згадати добре, а для того, щоби забути кепське. Таке вживання алкоголю не має нічого спільного з радісним католицьким святкуванням.

4. …Весело! Ще один спосіб відрізнити здорове випивання від нездорового - подумати над поняттями розваги (fun) і веселощів (merriment). Розвага передбачає таку форму, яка не особливо погана, але загалом сповнена поверховості і якою можна займатися навіть самому. Може, молодій людині задля розваги приємніше було би пограти в комп’ютерні ігри з приятелями, але цілком можна уявити й того, хто розважається цим на самоті. А для веселощів потрібне товариство. Веселимося ми зазвичай не наодинці у себе в кімнаті, а на якомусь святі чи великому бенкеті. Принаймні, мені так уявляється, що веселощі пов’язані з могутнім відчуттям спільності та насправді божественну і пам’ятну причину для святкування. Тільки подумайте, як абсурдно звучить поздоровлення: «Бажаємо веселого дня адміністративного працівника». Але слова «Веселого Різдва!» досі не втратили богословського сенсу, й не лише тому, що мова про Різдво Христове. Бажаючи комусь весело відсвяткувати день народження нашого Господа, ми сподіваємося, що ця людина не просто приємно проведе вихідний. Звісно, в усьому цьому є певний ризик: застарілий англійський вираз «merry-drunk» означає сп’яніння набагато сильніше, ніж просто «веселенький». Але, як зазначає Йосиф Піпер у своїй праці «У згоді зі світом» (Zustimmung zur Welt – eine Theorie des Festes, Josef Pieper, 1963), будь-яке святкування містить «вроджену небезпеку і зародок дегенерації». Однак як зі щедрості не обов’язково виростає занепад, так і випити трошки, щоб повеселішати, не означає втонути на дні пляшки.                           Вино, як каже Писання, звеселяє серце людини...                              Оце і є міра...

5. …З ритуалом. Книжка Піпета нагадує нам про ще один аспект веселощів: про ритуал. «Ритуальне святкування, - стверджує Піпер, - це якнайбільш святковий вид святкування». Чому? Тому що істинна святкова радість не може існувати без Бога і без святкової традиції, яка включає ритуальну хвалу і жертву. Без релігійного ритуалу, підбиває підсумок Піпер, урочистість стає не просто «світським фестивалем», а чимось набагато  гіршим: вимученим і неприродним заходом, який перетворюється у «нову форму роботи, яка вимагає ще більших зусиль», замість того щоб бути формою людяного відпочинку. Побожним любителям смачно випити доброго трунку піперова мудрість може подарувати два прості звичаї. По‑перше, наші святкування мають збігатися з літургійним роком, цією великою, багато радів повторюваною розповіддю про тайни Христа і Його святих. Католицька літургія, пише Піпер, «це за своєю суттю безмежне “так” і “амінь” у відповідь на всю реальність і буття», й день кожного святого — це ще й святкування того, що цей самий святий сказав Богові своє «так», і запрошення для нас зробити так само. По-друге, на будь-якому святі, хоч би яке воно було скромне, має бути певна ритуальна складова. Найпростіший спосіб досягти цього — ритуал тостів. Звичаєві виголошувати тости, певно, років стільки само, скільки й самому питтю, і корені його глибоко релігійні. Колишні «вилиття» (святкові застілля), що супроводжувалися виголошуванням певних звернень до божественних сил, полягали у тому, що людина випивала частину свого напою, а частину виливала, призначаючи вилите богам. Розповідають також, що звичай цокатися келихами винайшли християни, бо дзвін келихів нагадує перегук дзвонів, які відганяють бісів. Католикам, як говориться, на роду написано виголошувати тости, адже ритуал у нас у крові: ми знаємо, що дотримання правил і норм не замінює собою спонтанності й радості, а доповнює їх, скеровує та збагачує. А поширена повсюди практика пити за чиєсь здоров’я набуває нового значення у християнському прагненні до чогось більшого, аніж просто відсутність тілесних захворювань. Тож і одного тосту може бути досить, аби перетворити безформні посиденьки в осмислену, а може, навіть освячену зустріч. В уже цитованій праці Йозеф Піпер зі схваленням наводить ніцшеанський афоризм: «Клопіт не у тім, щоби влаштувати свято, а в тім, щоби знайти людей, яким воно сподобається». У наші часи постмодерністського нігілізму питання не в тому, чи повинні християни радіти добрій випивці, а в тому, чи не залишаться вони єдиними, хто на це здатний. 

Подяка Богу за рік що минув

 “Християнин повинен святкувати Новий рік не тільки в призначений час, не тільки перший день місяця, не тільки в неділю, але продовж всього життя - постійно святкувати. Апостол Павло підтверджує це так: “Святкуймо не у старій заквасці, ані у заквасці злоби й лукавства, а в опрісноках чистоти й правди” (І Кр. 5, 8). Адже чисте сумління – це постійний празник, бо душа людини наповнюється добрими надіями й радіє очікуванням майбутнього добра. Душа, котра покрита докорами сумління і поповненими гріхами приносить тільки сльози і горе, але ніколи не може мати святкової радості. Новий рік принесе користь тоді, коли при закінченні підведемо підсумки та подякуємо Богу, що Він зберіг нас до цього часу; пожаліємо у своєму серці за все виконане зло; пригадаємо скільки років прожили і скажемо собі: дні біжать, літа минають, більшу частину своєї дороги я вже пройшов, а що доброго зробив?”

      Новий рік має бути наповнений любов’ю. “Правда передана народові чи ближньому без любові і з ненавистю, перестає бути лікувальною силою. Через декілька годин почуємо правду, що минув ще один рік, різні звернення і поздоровлення про початок нового відліку часу. Ми не знаємо, що принесе Новий рік у прихованому близькому чи далекому майбутньому і наскільки слова сказані по засобах масової інформації є щирими та відповідають істині. “

     Господи Боже, усіх видимих і невидимих створінь Творче, що сотворив часи й роки, Сам поблагослови Новий рік, який щойно розпочався, і який ми рахуємо від Твого втілення задля нашого спасіння. Благослови Україну в Новому році припиненням війни, мирним небом над головою, миром в суспільстві та миром в серцях. Дозволь нам провести цей рік та багато років після нього в порозумінні та злагоді з ближніми нашими; зміцни й розповсюдь Святу Вселенську Церкву, котру Ти Сам заснував в Єрусалимі, і спасительною жертвою святого Тіла і пречистої Крові освятив. Вітчизну нашу звелич, збережи та прослав; просвіти увесь народ наш - воїнів-захисників, трударів та можновладців - світлом совісті, розуму та духовності; многоліття, здоров’я, достаток плодів земних, добрий врожай та сприятливі природні умови даруй нам; захисти від забруднення і людського винищення наші чудові ріки й озера, густі ліси та родючі ниви. Упокой, Боже, в Твоїх світлих оселях усіх, хто відійшов у Вічнність, пам’ятаючи Твої Заповіді та захищаючи Твою Святу Правду, всіх, хто став невинними жертвами сліпої ненависті і насильства. Нас, грішних,  усіх родичів і ближніх наших, співвітчизників та всіх благовірних християн, як істинний наш Верховний Пастир, упаси, огороди та ствердь на шляху спасіння, щоб і ми, йдучи ним, після благословенного Тобою життя в світі цьому, досягли Царства Твого Небесного та удостоїлися вічного блаженства зі святими Твоїми, Амінь!

     Господи Боже, усіх видимих і невидимих створінь Творче, що сотворив часи й роки, Сам поблагослови черговий Новий рік, який ми рахуємо від Твого Різдва! Ти втілився на землі задля нашого спасіння. Тож подаруй усім нам спасіння в житті земному і вічному! Благослови Україну в Новому році припиненням війни, мирним небом над головою, миром в суспільстві та миром в серцях. Просвіти увесь народ наш - воїнів-захисників, трударів та можновладців - світлом совісті та розуму.  Добрий врожай та сприятливі природні умови даруй нам; захисти від винищення наші чудові ріки й озера, густі ліси та родючі ниви. Упокой, Боже, в Твоїх світлих оселях усіх, хто відійшов у Вічність, пам’ятаючи Твої Заповіді та захищаючи Твою Святу Правду, всіх, хто став невинними жертвами сліпої ненависті і насильства. А в нас, живих, ороси висохлі від горя і гніву серця благодатним струменем Твоєї любові! І нехай цією любов’ю подолаємо ми будь-яке зло - зовні і в середині нас, Амінь!  

     «Дорогі брати й сестри, благодатного вам Нового року! А рік буде добрим мірою того, як кожен з нас старатиметься, з Божою допомогою, день за днем чинити добро», – сказав Папа Франциск після молитви «Ангел Господній» 1 січня 2017 року. «Таким чином будується мир, кажучи своїми вчинками “ні” ненависті та насильству, й “так” – братерству та примиренню. Цього дня п’ятдесят років тому блаженний Папа Павло VI розпочав відзначення Всесвітнього Дня Миру, аби скріпити спільне заанґажування у будування мирного й братерського світу». Святіший Отець пригадав, що у цьогорічному посланні з цієї нагоди він запропонував «прийняти ненасильство, як стиль політики на користь миру». «На жаль, – додав Глава Католицької Церкви, – насильство завдало удару також і в цю ніч побажань і надії жорстоким терактом у Стамбулі. Із смутком запевняю духовну близькість турецькому народові, молюся за численні жертви й поранених, і за всю країну, що перебуває в жалобі. Прошу Господа підтримати всіх людей доброї волі, які сміливо закочують рукави, щоб долати лихо тероризму, цю криваву пляму, яка огортає світ тінню страху та розгубленості». З окремим привітанням Папа звернувся до учасників маршу «Мир по всій землі», організованої Спільнотою святого Еґідія, складаючи їм подяку за їхнє свідчення, а також подякував організаторам різних ініціатив і молитов за мир.

Дванадцять підсумків 2016 року для УГКЦ від релігійного експерта

 2016 рік у житті УГКЦ був насичений різними подіями, одні з яких позначилися позитивно на її діяльності, а інші - негативно. Пропонуємо для ознайомлення дванадцять важливих підсумків прожитого року в житті Церкви від відомого експерта і релігійного оглядача, головного редактора журналу "Патріархат" Анатолія Бабинського, які він підбив у програмі "Відкрита Церква. Діалоги" на Живому ТБ.

     -  Рік Божого милосердя в усій Католицькій Церкві розпочався символічним благословенням українською Ярославською іконою Божої Матері «Милосердя двері», що є добрим і теплим знаком для УГКЦ. Це великий знак, бо ми всі потребуємо милосердя… адже не кожна країна перебуває в стані війни.

      -  Гаванська декларація – продукт складної дипломатичної роботи. Кожна сторона мала карти в руках, які виставила на стіл і склала цей документ. Тому цей документ вийшов строкатим: деякі уривки написані одним – екуменічним – стилем, а інші – дуже сухою мовою.

       -  У Гаванській декларації, коли згадується про УГКЦ, то йдеться насамперед про уніатизм, повторюється дещо перефразована Баламандська декларація і те, що греко-католики мають право на існування, також згадується конфлікт в Україні.

     -  У Гаванській декларації діалог у правді був принесений у жертву діалогу в любові і це є її проблемою.

     -  Цей документ нагадує Мінські умови, в яких складені докупи дипломатичні вимоги сторін, які часом не узгоджуються між собою.

     -  Для Московського патріархату зустріч на Кубі стала нагодою вийти з ізоляції.

     -  УГКЦ є унікальною: ми знаходимося на межі Сходу і Заходу, Півдня та Півночі… Крім цього, Церква на ходу формує нове богослов’я, по-новому осмислює свою роль у війні, бо ця війна є не класичною, а гібридною і триває одночасно на багатьох фронтах.

     -  Війна, з одного боку, велика трагедія, а з іншого, вона пробудила в нашому народі багато позитивних якостей.

    - У справі незаконної забудови біля Патріаршого собору в Києві зійшлися великі гравці. Ця забудова стала скандалом національного масштабу і є наслідком беззаконня в державі.

     - Від того, як вирішиться ситуація із забудовою біля Патріаршого собору в Києві, можуть настати позитивні зміни в державі або не настати. УГКЦ цілком справедливо і логічно наполягає на тому, аби ситуація вирішилася в рамках українського законодавства.   -  Ситуація із забудовою біля Патріаршого собору в Києві – це тест для Київської міської влади і держави загалом. Бо ця ситуація національного масштабу: Київ – серце нашої держави, і кожен, як камертон, реагує на те, що там відбувається. Якщо ця справа вирішиться в спосіб дотримання закону, то це дасть позитивний імпульс до змін у багатьох сферах.

     -  Україна є місійною територією, бо багато з тих людей, які чули щось про Христа, не є християнами. Якщо УГКЦ буде продовжувати бути собою – бути автентичною, і нести Добру Новину, то храмів ставатиме більше.

…………………….       Департамент інформації УГКЦ  

деальний свідок

«Серед вас стоїть Той, кого ви не знаєте, який іде за мною,

- я Йому не гідний розв’язати ремінця на взутті».

Христос представлений як Свідок Предвічного Отця: «Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Йн 1, 18). Й одразу після цього євангеліст розповідає про Йоана Хрестителя як про свідка Ісуса Христа, посланого на свідчення про те, що Ісус це Месія. Погляньмо, яка прірва ділить цих двох свідків - Ісуса Христа, Свідка Предвічного Отця, і Йоана Хрестителя, свідка Ісуса Христа. Без Ісуса ми б узагалі не змогли пізнати правду про Предвічного Отця. Пророки були слугами Божими, через яких Бог промовляв до нас, але самі вони могли знати Бога тільки вірою та розпізнавати у знаках. Про Сина Божого було би навіть мало сказати, що Він пізнає свого Отця у безпосередньому єднанні віч-на-віч - таким способом Бог дає нам себе пізнавати у житті вічному. Натомість Син Божий існує в тій самій природі, що й Отець, любить свого Отця тим самим Святим Духом, яким Отець любить Його. Він прийшов до нас не тільки як якнайбільш автентичний Свідок, але як той єдиний, про кого можна сказати, що знає свого Отця в усій повноті. І це неймовірне, що саме цей Свідок представляє нам правду про свого Предвічного Отця з допомогою притчі про марнотратного сина. Саме цей Свідок повчає нас, що хто бачить Його, той бачить також і Отця. Отже, Предвічний Отець так турботливо любить усіх нас, грішників, і є таким всемогутнім, а водночас таким смиренним, як ми це бачили в Ісусі Христі. Натомість Йоан Хреститель був свідком у зовсім іншому сенсі: він був першим зпосеред свідків Христа. Відтоді свідчення про Христа складається у кожному поколінні - тими, хто проголошує Євангеліє, і свідками-мучениками (martyros).

      Якби Господь Ісус не прийшов до нас як Свідок свого Отця, ми б ніколи не знали істотної правди про Бога. Якщо ж натомість Він покликав Йоана Хрестителя як свого свідка, а потім ще Апостолів та мучеників, то не тому, що без нас не дав би собі ради. Але тому, щоб обдарувати нас гідністю бути покликаними до співпраці з Ним у ділі спасіння; аби зв’язати нас різними узами взаємного обдарування і приймання дарів. Отож Йоан Хреститель, Його перший свідок, був водночас Його ідеальним свідком. Він прекрасно розумів, яка це велика честь - могти бути свідком Спасителя. Тому в ньому було стільки смирення. Саме від Йоана ми маємо вчитися, як бути свідками Христа. 

Скривджений мусить пробачити

Часто ми маємо справу з неоднозначною кривдою. Власне кажучи, кожна ситуація має різні аспекти, кілька площин, на яких вона розігрується. Дуже часто стаються прості непорозуміння: хтось один пожартував, а хтось інший сприйняв це як образу. Бувають непорозуміння щодо самого сенсу слова. Я колись використав слово «наївний» стосовно особи, про яку питалися моєї думки. Саме по собі це слово морально нейтральне. Наївним може бути «святий», який, сприймаючи світ очима добра, не сподівається підступності. Може ним бути також і «малий хитрун», який у вдалому обмані вбачає своє щастя, не відаючи, що втрачає набагато більше, ніж отримує. Однак для тієї людини це було однозначно негативне слово, причому на моральній площині, тому вона почулася болісно зачепленою. Хто тут винен, а хто має рацію? Це дуже складно розпізнати. Поняття «провини» і «правоти» не належать до відповідної площини, аби зрозуміти цю ситуацію. Радше треба побачити драматичну зустріч двох людей із різним розумінням, різними асоціаціями та досвідом, із різним баченням світу, ситуацій та слів. Складно все розв’язати в категоріях справедливості чи навіть моральної провини. Тим не менше, постає рана, виникає біль. Тому потрібне прощення. Обоє людей можуть почутися скривдженими. Одна людина - бо, в її розумінні, її хтось морально зле оцінив. Друга - що її слово, по суті доброзичливе, було неправильно сприйняте, йому підсунуто фальшивий зміст, а може, й намір, а отже, також несправедливо осуджено.

     Отож коли людина почувається скривдженою, вона мусить усвідомлювати, що це може бути саме така ситуація драматичного непорозуміння. Замикаючись в образі, вона не відкривається на правду ситуації. І вже принаймні через це її позиція - неправильна. Зауважмо зрештою, що досвід буття скривдженим найчастіше пов’язаний з лавиною звинувачень: «Як він так міг?», «Це негідне»… Скидається на те, що ця думка виказує в людині потребу мати моральну правоту. Інакше це було би тільки страждання і смуток нещастя. Думки, що виражають претензії, найчастіше обтяжують провиною іншого. Знаючи свою суб’єктивність, ми також знаємо, як часто, по суті справи, тут ідеться про самовиправдання - чи тільки у своїх думках, чи перед іншими, кому виражаємо свої думки. Тому саме по собі почуття скривдженості ще не говорить правди про кривду. Його потрібно об’єктивізувати, аби можна було говорити про реальну кривду. Таке спонтанне звинувачування когось перед іншими свідчить головно про потребу самоствердження. А що ж коли йдеться про реальну кривду? В цьому разі ми повністю охоплюємо питання прощення. Коли слід простити? Скільки разів потрібно прощати? Якими є межі прощення? Чи аж сім разів? — запитує св. Петро. Він у цьому запитанні переступає вимогу прощати тричі, яку тоді радили найбільш милосердні рабини. «Не кажу тобі, що сім, але сімдесят разів по сім», - відповідає Євангеліє (Мт.18, 22). Однак не йдеться про підрахунки. Сім це число символічне, означає повноту - і вже в устах св. Павла воно має це значення. Якщо, однак, узяти його цінність, то вона така величезна, що її важко осягнути у звичайних стосунках між людьми. Ну хіба що при постійному невдалому спільному домашньому житті протягом довгих років. У повчанні, скерованому до Петра, Христос вказує на доконечність прощати завжди. Таким є сенс визначення «сімдесят по сім».

     Ми повинні пам’ятати, що з нашого боку прощення комусь провини не є жестом милостивості людини досконалої щодо людини, яка впала. Господь Ісус показує істинність ситуації у притчі про немилосердного слугу. Той, засуджений відробляти борг, благав пана про змилування, але сам тряс як грушу такого самого співслугу, аби домогтися від нього повернення боргу (див. Мт 18, 23‑35). Ця притча одразу ставить нас перед царем - найвищою владою на землі. У притчі це образ самого Бога, а загалом ця ситуація є розрахунками з Вседарителем. Борг у десять тисяч талантів - це величезні статки, неосяжні для уяви пересічної людини. Він свідчить водночас і про те, що боржник це людина високого рангу, щонайменше міністр або розпорядник котроїсь із провінцій. Тим не менше, він не може навіть подумати про повернення аж такої суми. Боржник, якого в цій ситуації засуджують на пожиттєве рабство (що, згідно з тодішніми звичаями, стосувалося також і його сім’ї), дістає прощення. Цар дозволяє себе впросити, дарує йому свободу і спокійне життя. Натомість сто динаріїв - це була вартість кількамісячної праці некваліфікованого працівника, тобто сума достатньо велика для пересічної людини, але цілком можлива для повернення, тим більше коли боржником був королівський правитель. Однак кредитор не бажає дарувати боргу своєму боржникові і вкидає його до в’язниці.

     Якщо підходити до цієї справи з погляду суто юридичного, то «немилостивий слуга» мав повне право вкинути свого співборжника до в’язниці. Він не порушив жодного припису суспільної справедливості таким кроком. Однак така поведінка свідчить про повне нерозуміння царського жесту милосердя. Йому самому «вдалося»: жест царя був для нього щасливим випадком, сприятливою долею…

     Проте царський боржник не сприйняв цього як жесту милосердя, з яким сам має поставитися до інших. У гордині свого серця він вважав себе тим, кому всі все винні, вважав, що має право цього вимагати й навіть вимусити силою. Він не розумів, що прощення боргу, який переростає його можливості, є даруванням життя, жестом, яким цар встановлює принципово нові стосунки з підданими, творить нову дійсність, нові підвалини життя. Слуга був до них запрошений! Цар із притчі вчинив зовсім інакше, ніж Йосиф Єгипетський, який за збіжжя викупив землі усіх селян Єгипту і зробив їх назавжди найманцями фараона (Бут.47,20-26). Цар із притчі залишив людині свободу. Ані вона сама, ані її майно не стають власністю царя: він надалі «вільний слуга», партнер у розмові з володарем. Це жест милосердя, а не економічна політика, що закладає нові зв’язки. «Слуго негідний… чи ж не належало і тобі змилуватися?» (Мт.18, 32нн). Зв’язки суто економічні, формальні тут не найважливіші. Це милосердна любов становить фундамент спільного життя. Хто цього не приймає, опиняється в лапах бездушного закону. Його не судять - то він сам звершує такий вибір: «Подібно вчинить і вам Отець мій небесний, якщо кожен з вас не пробачить із серця братові своєму» (Мт.18, 35).

     Зауважмо, що в усьому цьому діалозі Ісуса з Петром та у притчі ніде й мови немає про те, хто там мав рацію, чия була слушність! Чимало людей саме в ім’я своїх рацій не прощають інших. Ця їхня умовна рація становить для них виправдання щодо вимоги прощати. Свої стосунки з іншою людиною вони ставлять у залежність від правди, тобто зрештою не від праведності. Тобто формально - з цілком благородних мотивів. Справедливість безсумнівно, це принципова християнська цінність. Тим не менше чиста справедливість, якщо не випливає з любові, стає несправедливістю. Неправедністю. Йоан Павло ІІ пише про це в енцикліці «Dives in misericordia»: «Досвід минулого та сучасності вказує на те, що самої справедливості замало, що - більше того - вона може призвести до заперечення і перекручення себе самої, якщо не допустити формування людського життя в різних його вимірах тієї глибшої моці, якою є любов»

     Коли ми говоримо про «рації» - думаємо про справедливість і правду по нашій стороні. Водночас ми відриваємо наш конфлікт від інших осіб і справ, а насамперед від стосунку до Бога. Притча про немилосердного слугу - типовий приклад такого ставлення справи вище людини. Що каже Господь Ісус про таку ситуацію? Він нас одразу ставить перед Богом, нагадує нам про тягар нашої провини, який перевищує наші сили, і про велич незбагненного милосердя. Лише тоді можна говорити про повну правду, про рації та права. Чи ж я можу не пробачити, коли сам дістав таке прощення? Чи маю право відкинути прохання людини? Чи я маю рації в упертому впиранні, що це моє право, і бутті протиставленим до іншого? Дуже промовистою є сцена суду над жінкою, «схопленою на перелюбі», що описана у восьмому розділі Євангелія від св. Йоана. Обвинувачі кажуть до Господа Ісуса: «Мойсей велів нам у Законі таких каменувати. А Ти що скажеш?» (Йн.8, 5). Ісус не інтерпретує Закону Мойсеєвого, як це було у випадку з «розвідним листом», а нагадує обвинувачам про їхні власні гріхи: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине у неї камінь» (Йн.8, 7). Ісус Христос вказує на нерозривний зв’язок, який існує поміж любов’ю до людей та любов’ю до Бога. У притчі про немилосердного слугу Він говорить про це «з негативного боку», вказуючи доконечність прощати інших, без чого немає й мови про отримання Божої любові, яка зрештою є найважливішою для людини.