Wednesday, July 30, 2014

Перший крок назустріч Господу.

Ольга ІВАНІЦЬКА

Чи доводилося вам замислюватись над тим, кому відкриває свої погрішності священнослужитель? Як він обирає покликання? Як семінаристи «топчуть ряст» поза межами церковного буття? Про своє покликання й нестереотипне життя Господнього благовісника розповів колишній студент механічного факультету ІФНТУНГ, а нині семінарист Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ Ярослав Павлюк.


- Розкажіть передісторію вашого рішення стати священиком? - Багато хто каже, що знав про своє майбутнє покликання з дитинства: розповідав про це батькам, ходив прислуговувати до церкви, уже тоді розумів істину молитви. В мене такого не було. Усвідомлювати потребу піти до церкви я почав аж на третьому курсі університету. Зокрема, на той час я був задіяний у молодіжній спільноті: у нас були тематичні реколекції, ми їздили селами, організовували для дітей різні гуртки, і мені подобалось бути задіяним у такій праці. Коли я вступив до Києва в аспірантуру, то дізнався, що така ж спільнота, як в Iвано-Франківську, є і в столиці. Почав туди ходити. З молодіжною спільнотою ми мали спільну молитву о дев’ятій вечора. Коли я молився Радісні таїнства, зокрема четверте Радісне таїнство - Стрітення ісуса, відчув запрошення «зверху». Але я вже займався улюбленою справою, на той час фотографував, тому не хотів нічого ускладнювати. Проте ми з друзями хотіли відкрити свою фотостудію в івано-Франківську, але завжди бракувало часу. Одного разу я помітив, що починаю свою молитву зі слів, які промовляє священик на початку Служби Божої: «Благословенне царство». Звичайно, я спершу опирався покликанню бути священиком. Тоді почав говорити з отцями, і всі мене заспокоювали. Отець Василь запросив мене до семінарії, а потім до десятиденної прощі. Я почав розуміти: там, де є любов, там немає страху. До семінарії я вступив не одразу, бо мав захищати ще дисертацію. Та після вступу відчув спокій, що все тепер на своєму місці. Хоча дотепер може навідуватися сумнів, чи мій це шлях. Покликання - це не професія. Обираєш не ти, а тебе. Тому ти маєш довіритися. Це і є відповідь на запрошення.

- Чи важко повсякчас бути у семінарії? і якими справами ви урізноманітнюєте буденність? - Семінарійний ритм дуже насичений. Крім навчання, кожен відповідає за своє служіння: хтось - за город, хтось - за бібліотеку, а дехто водить автобус. Якщо є вільний час, то брати зустрічаються із військовими або допомагають отцям на парафії. Крім того, у нас три рази на тиждень є вихід у місто, в той час брати ходять у кіно, просто гуляють Києвом, ходять на футбол, до театру, беруть участь у конференціях, які проходять у київських університетах. Оскільки у нас невелика спільнота - 40 осіб, то ми можемо виїздити разом. А ще один із братів організував спортзалу в семінарії, маємо невелике футбольне поле. Також у нас пройшли літературний вечір з нагоди 84-ї річниці від дня народження Ліни Костенко, тенісний турнір, інколи спільно сідаємо чаю попити та поговорити про те, хто про що переживає. Тому сумувати нема коли, головне - все встигати.

- Який ваш розпорядок дня? - Прокидаємось о 6.15. Після вранішніх справ починаємо день із ранкової молитви та Божественної Літургії. Далі у нас - пари, вільний час, самопідготовка, а завершуємо день духовним читанням. О 22.30 за розпорядком ми повинні лягати спати. Натомість у суботу і неділю ми не маємо пар, але зобов’язані до інших справ: прибирання кімнати, території семінарії, в неділю - це читання молитов та акафіста. Такий ритм дозволяє в майбутньому «не перегоріти». Важливо навчитися вставати рано. Отці контролюють, щоб ми не спізнювались, щоб у майбутньому не змушувати чекати людей у церкві. Особливий контроль встановлено під час канонічного мовчання, коли нам не можна користуватися ні телефоном, ні інтернетом.

- До семінарії можуть потрапити хлопці будь-якого віку?
- До семінарії приймають неодружених чоловіків віком від 17 до 30 років.

- Які ваші улюблені заняття на дозвіллі? - Я люблю автоспорт, особливо захоплююся раллі. З братом їздив часто дивитися на такі змагання. Але сам участі не брав, бо автоспорт - дороге задоволення. Проте маю хобі - картинг.

- Людям властиво піддаватися стереотипам, і одним із них є думка, що типове життя духівника - виключно церква та молитва. Мало хто допускає, щоб священик займався чимось іншим, тим більше екстремальними видами спорту. У семінарії дозволяють різні форми відпочинку, а яке ставлення до екстремальних видів спорту? - Якщо б я мав можливість брати участь у змаганнях, коли став би священиком, то мене б на це не благословили. Тому що завдання священика - молитись і дбати про людей. Автоспорт займає багато часу і вимагає часто виїздити кудись. Мені о. Єронім, наш духівник, часто каже, що священик - це муж молитви. Якось на проповіді один отець сказав, що ми будемо відповідати не за те, що зробили, а за те, чого не зробили. Якщо буде можливість, то я хотів би організувати автомайстерню у нас при семінарії.

- А що тепер із вашим захопленням фотографією? - Часто я говорив отцям, мовляв, нащо мені фотографувати, коли завтра буду священиком. На це мені один отець відповів, що в них був монах, який вчився у консерваторії і тепер використовує свій дар, аби організовувати на парафії різні концерти. Тобто отець сказав, що Бог по-іншому розподіляє наш дар, щоб ми могли послужити в інший спосіб. Я, ще коли не думав вступати в семінарію, для презентації руху за життя запропонував зробити фотоісторію. Я довго виношував свою ідею, і, нарешті, ми її реалізували. Хотів би надалі фотографувати на тему соціальних проектів. А тепер знимкую у семінарії священичі свячення. Недавно я передав у виправну колонію для неповнолітніх фотографії з футболу, козацького гарту. Отець каже, що для хлопців - це дуже добра пам’ятка чогось світлого в їхніх буднях.

- Нічого немає без любовіѕ Яке ваше бачення стосунків чи сім’ї? - Так. Я вважаю, що найголовніше - бути самим собою і бути чесним одне з одним. Я от згадав український звичай на весіллі: хто перший ступить на рушник, той буде нібито головою в сім’ї. Насправді ж ми маємо шукати нагоди послужити, а не щоб нам служили. Тому вважаю: коли хочеш стати першим, то керуєшся страхом, а коли служиш, - любов’ю.

- Усім відомо, що Церква від початку подій революції підтримувала Майдан, студенти йшли на мітинги. А як було у вас у семінарії? - Коли жорстоко розігнали студентів, пам’ятаю, ми мали місячну відпустку. Але хто приїхав до семінарії в понеділок, той пішов на Майдан. Усі ми були не згідні з діями влади. і з того часу постійно були на Майдані. Коли велись уже бойові дії, тоді там були тільки отці, а ми мали цілодобову молитовну варту. Наші брати носили канапки «майданівцям», довбали лід, молилися на сцені, несли нічну варту (брати з Дрогобицької семінарії), допомагали у соборі готувати їсти, охороняли людей, які там ночували. Але основне - це молитовна підтримка, ми були там, щоб свідчити Бога. Тому коли поставили каплицю, то брати постійно їздили і допомагали провадити молитву. У Старому Завіті зазначено, що часто пророки говорили, що будь-яка влада впаде, але потрібно, аби народ навернувся до Бога.

Часто просто йдучи Майданом, люди підходили й дякували, що ми з ними…
Для них це була як присутність Бога, а для декого - як нагода, щоб зробити перший крок назустріч Господеві…

No comments:

Post a Comment

Note: Only a member of this blog may post a comment.