«Подумаймо, як виглядає сьогодні життя сучасних скитальців», – Блаженніший Любомир.

Часто так буває, що деякі уривки зі Святого Письма, зокрема із Євангелія, котрі описують певні події, ми сприймаємо поверхово, тобто ми їх не заперечуємо, але й не беремо собі до серця, не переживаємо того, що прочитали чи почули. Думаю, одним із таких текстів є, власне, розповідь про втечу до Єгипту.

     Останніми днями, на свята, ми згадували багато гарних подій, пов’язаних із життям Ісуса Христа в перші дні, місяці чи навіть роки Його перебування на землі. Сьогодні ми читали про те, що в певний момент обставини склалися так, що Йосиф мусів узяти Марію та Ісусика й утікати з ними до Єгипту. Про цю подію складено багато легенд, що, наприклад, Пресвятій родині допомагали в цьому різні рослини, тварини чи люди. Тому наша уява вимальовує собі дуже барвистий образ тієї втечі. Нам може навіть здаватися, що вони перебували в Єгипті в якомусь люксусовому готелі над морем, де Йосиф, маючи достатні кошти, міг примістити свою сім’ю, і їм там було дуже добре. Насправді так не було. Чому? Ми живемо в час, коли в Україні є майже півтора мільйона біженців. Ми вживаємо сьогодні слово «біженці», а в 40-х роках минулого століття, під час Другої світової війни, було поширеним слово «скитальці». Цей термін вказував на людей, що мусіли не тільки бігти, тікати, а й скитатися на чужині.

     Подумаймо, як виглядає сьогодні життя сучасних скитальців, тих, що мусіли з різних причин покинути свої домівки, набуте майно на Донбасі? Вони прибули в інші частини України, і по-різному їх зустрічають: в одному місці їх гарно приймають, в іншому - не з таким милосердям і розумінням, мовляв, ви заколочуєте наше життя, для чого прийшли. Подібно було із Йосифом, Марією та Ісусом на новому місці, не все було гладко. Немає підстав думати, що там, у Єгипті, з’явилися ангели і оголосили єгиптянам: «Увага: тепер у вас тут перебуває воплочений Божий Син, відповідно з Ним поводьтеся». Були, напевно, добрі люди, які із розумінням ставилися до тої молодої родини з дитинкою, але, можливо, були й інші, котрі казали: «О, ще одна юдейська родина прийшла до нас заколочувати наше життя». Не знаємо, чи було легко Йосифові знайти якусь роботу, щоб заробляти на утримання. Скоріш за все, було не так, як розписують наші легенди. Божий Син вже на початку свого перебування між людьми прийняв також і цей вид терпіння - бути скитальцем. Сьогодні нам це легше зрозуміти, тому що поняття біженців, скитальців є «живим» у нашому суспільстві. Ісус Христос, коли розповідає нам про останній суд, який ми називаємо «Страшний суд», про це останнє остаточне об’явлення Божої любові й справедливості, згадує між голодними, спраглими й ув’язненими також і чужинців – немісцевих, нетутешніх: «Я був чужинцем, а ви мене не прийняли». Може нам дотепер важко було збагнути, що то за чужинці, про яких тут говорить Ісус Христос. Голодний, спраглий, ув’язнений - це зрозуміло. А скиталець, чужинець – що це означає? Сьогодні, думаю, ми дуже добре починаємо це розуміти. Чому для нас це важливо? Бо маючи велике число тих скитальців, що мусіли покинути власний дім, треба думати: а що ми можемо для них зробити? Бо ствердити факт, що вони є, навіть зрозуміти, чому вони є оті скитальці, ще замало. Нам треба практично доповнити наше знання добрими ділами, щоб виконати слова Божого Сина: «Те, що ви зробили для Моїх найменших братів, ви зробили для Мене». Хоча Ісус Христос жив багато років тому, ми маємо нагоду послужити Йому сьогодні, – послужити через скитальців. Думаймо над цим. 

     Стараймося, з одного боку, усвідомити, яке терпіння Син Божий узяв на себе на початку свого життя. Це частина того процесу відкуплення, одна із форм терпіння, якими Він нас освячує, спасає. А з іншого – подумаймо, як ми можемо цю обставину, про яку говорилося, маючи конкретні порівняння, краще зрозуміти, ніж люди тих часів, коли не було біженців, коли не було скитальців, коли кожний міг спокійно жити у своєму домі. Сьогодні ми маємо перед очима тих, про кого говорить Ісус Христос, - чужинців, між якими є і Він.  Треба використати цей час благословення для нас, коли маємо нагоду послужити самому Господу.  

      Потреба говорити… Однією з найбільших перешкод для нормального суспільного життя в Україні вважається брак довір’я. Кому вірити? Багато громадян, не довго думаючи, відповість – нікому. Це жахливий закид, який, якщо б він був беззастережно правдивий та стовідсотковий, робить суспільне спілкування цілковито неможливим, стає справжньою руїною суспільного ладу. Спілкування не могло б відбуватися, а без нього життя нормальної держави неможливе. Наше суспільство, Богу дякувати, не докотилося до такого страхітливого стану, але водночас є багато причин для тривоги, і годі заперечити, що в нашому суспільстві бракує нормального діалогу. На загальне переконання, відповідальні особи в усіх ділянках влади не інформують громадян про те, що насправді відбувається. Багато людей також щоразу гостріше критикують ЗМІ, які поринають у багатослів’я, але не кажуть того, що треба сказати. Дехто небезпідставно вважає, що однією з причин браку суспільного діалогу є наше радянське минуле. Уважно проаналізувавши теорію і практику комуністичного режиму, можемо ствердити, що в радянській системі був точно означений керівний клас, і були інші, які, по сутті, вважалися ніким і на яких не варто було звертати уваги. Останніх ніхто не слухав, до них достатньо було щось там говорити. Виховані в такій системі люди не мали права говорити, щось перечити, вони мусили тільки слухати. Такими ці люди бачать себе, на жаль, і до сьогодні. Вони нібито ніхто і їм марно навіть подавати свій голос.

     У наші часи часто говориться про декомунізацію. Для багатьох громадян це означає змінити назви місцевостей і вулиць та, може, ще дещо зробити. А що самих місцевостей, яких треба було б перейменовувати, є майже тисяча, то маємо широке поле можливого зацікавлення в цій ділянці. Проте хибною є думка, що декомунізація полягає лише в зміні назв. Ідеться про здійснення змін у наших умах і серцях. Майдан 2013-2015 років показав, що в нашій країні є люди, свідомі своєї Богом даної гідності. Богу дякувати! Однак, на жаль, треба визнати, що цей Майдан як суспільне явище нас абсолютно замало «потермосив». Сьогодні нам потрібно, щоб можновладці, незалежно від того, чи їх влада велика чи мала, зрозуміли, що ті інші, до кого вони мали б звертатися, це в повному значенні того слова – люди, а ті, ким безсоромно дотепер нехтували, щоб усвідомили свою велику гідність і почали послідовно діяти, відповідно до тої гідності. Основою суспільного діалогу є правда. Мати нагоду чути тільки правду, могти бути певними, що те, що чуємо, є правдою, – це велика духовна цінність. З історії ми знаємо, а останнім часом ми є свідками, скільки лиха в житті людей та народів походить від свідомого поширювання неправди! Над цим можна і треба задумуватися. Бажаючи розпочати щирий діалог, прошу вас, шановні читачі, замислитися над потребою говорити. Причина цього бажання дуже проста за своєю суттю. На мою думку, одним із ефективних засобів позбутися того, що турбує велику частину населення, – це взяти ініціативу у свої руки та говорити. Ідеться про те, щоб самим висловлюватися відповідально та чесно і домагатися тільки правди у відповідь. Ті люди, що майже професійно уникають повідомлення правди, використовуючи погані навички, набуті в минулі десятиліття, - спокійні, що їх за це ніхто не покарає, бо народ, навіть пригноблений безнастанним «розвішуванням локшини» і солодких обіцянок, здебільшого мовчить.

     Ситуація виглядала б інакше, якщо б народ (громадянське суспільство) виявляв радість, коли почує правду, і картав за брехню, тобто постійно домагався правди. Така практика, такий підхід з боку громадян породжував би те, чого нам так дуже бракує, – розмову, діалог. Ми повинні створити такі умови, в яких брехун чи крутій, не наважився б обманювати, бо знав би, що за це дорого заплатить і опиниться на політичному смітнику. Громадяни не сміють бути пасивними стосовно того, що відбувається довкола них. Вони мають реагувати, писати чи говорити. За наявності стількох можливих сучасних засобів комунікації, громадяни, старші й молодші, повинні широко користати з Божого дару свободи слова, – дару служити ближнім правдою та любов’ю. А саме правду треба говорити з глибокого почуття пошани та любові до своїх співвітчизників.

                                                                                                                       + Любомир