«Зустріч, яка не відбулася?» – Блаженніший Святослав

12 лютого в головному аеропорту Гавани імені Хосе Марті відбулася зустріч Глав двох Церков – Папи Франциска та Патріарха Кирила. Зустріч проходила в закритому режимі. Вона тривала понад дві години. Зустріч Папи Франциска і Патріарха Кирила завершилася підписанням Cпільної декларації, яка викликала неоднозначні реакції з боку громадськості та представників Церков України. Своїми враженнями про зустріч загалом і сам документ зокрема, з нами поділився Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ.

     Ваше Блаженство, поділіться, будьласка, своїми враженнями від зустрічі Папи Франциска і Патріарха Кирила. Що скажете про Спільну декларацію, яку вони підписали? З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго. Спершу я б хотів сказати дещо про зустріч Святішого Отця з Патріархом Кирилом, а вже потім прокоментувати текст заяви. Одразу впадає в око, особливо в їхніх коментарях по завершенні зустрічі, те, що вони перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання.Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа і отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком. Патріарх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Ніякої спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про «долю світу» та аеропорт як нейтральне, тобто нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах. Чи ці паралельні дійсності перетнулися під час цієї зустрічі? Не знаю, але математика вчить, що паралельні прямі не перетинаються. Справжній подив, пошану та благоговійний трепет викликає упокорення Папи Франциска, справжнього «страждаючого Слуги Господнього», який прагне одне: свідчити Христове Євангеліє сучасній людині, бути у світі, але лишитися Христовим, мати відвагу бути «не від світу цього». Тому я запрошую всіх не спішити його осуджувати, не лишатися на рівні дійсності тих, хто шукає в цій зустрічі тільки політики та за всяку ціну хоче використати покірного папу для своїх людських планів. Якщо ми не ввійдемо в духовну дійсність Святішого Отця Франциска та не відчуємо тут разом з ним дії Духа Святого, то залишимося в полоні князя світу цього і його послідовників. Тоді для нас ця зустріч буде такою, що сталася, але не відбулася. Коли мова йде про підписаний текст Спільної декларації, то, назагал, він є позитивний. У ньому порушені питання, які є спільними для католиків і православних та відкривають нові горизонти для співпраці. Заохочую всіх добачити ці позитиви. Хоча ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей. Було офіційно повідомлено, що цей документ є плодом праці митрополита Іларіона (Алфеєва) з православного боку і кардинала Курта Коха та Папської ради у справах єдності між християнами – з католицького. Для документа, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити. Згадана Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими Церквами і спільнотами, але аж ніяк не у справах міжнародної політики, особливо делікатних питань російської агресії в Україні. Тому заданий характер документа був їй явно не під силу. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ, який, як ніхто, є інструментом дипломатії та зовнішньої політики Московського Патріархату.

     До речі, я, як Глава Церкви, є офіційним членом Папської ради у справах єдності між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і,по суті, як це було і раніше, говорили про нас – без нас, не давши нам голосу. Можливо, що Апостольський нунцій в Україні допоможе нам зрозуміти «темні місця» цього тексту і пояснить позицію Ватикану там, де вона, на наш погляд,  не цілком чітко сформульована.

     Однак пункт 25 Декларації з повагою говорить про греко-католиків і, по суті, УГКЦ визнається суб’єктом міжцерковних відносин між Католицькою Церквою і Православними Церквами. Так, ви маєте рацію. Нам уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу. Новим акцентом тут, безперечно, є те, що Баламандська угода 1994 року, яку досі використовував митрополит Алфеєв, щоб заперечувати наше право на існування, тепер використовується для його утвердження. Завжди, говорячи про відмову від «уніатизму» як методу поєднання Церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборону на наше існування та обмеження нашої діяльності. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливості самої зустрічі Папи і Патріарха. Колись нас звинувачували в «експансії на канонічній території Московського Патріархату», а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас «перереєстровуючи» за російським законодавством, фактично ліквідовують. Така зміна акцентів, безумовно, є позитивною, хоча суттєво нічого нового не каже. Обнадійливим є заклик про те, що «православні та греко-католики мають примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття». Ми давно про це говорили, не один раз із цим гаслом зверталися до братів православних і Мирослав Іван Кардинал Любачівський і Блаженніший Любомир, але відповіді не було. Сподіваюся, що ми в Україні зможемо плекати двосторонні стосунки з УПЦ, рухаючись у цьому напрямку без втручання Москви.

     А як ви прокоментуєте цю тезу: «Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку»? Взагалі хочу сказати, що пункт 26 цієї Декларації є найбільш контроверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як «священну війну», або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Не знаю… Саме слово «конфлікт» тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є «громадянський конфлікт», а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею «руского міра», а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарності з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа. Кілька думок хотів би висловити з приводу фрази щодо заохочення Церков в Україні «трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку». Церкви і релігійні організації в Україні ніколи не підтримували війни та постійно трудилися над суспільною злагодою і гармонією. Досить лише поцікавитися тематикою звернень Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій за останніх два роки. Натомість заклик не брати участі в протистоянні та не підтримувати його розвиток чомусь  мені дуже нагадує звинувачення митрополита Іларіона, яким він атакував «українських розкольників і уніатів», звинувачуючи нас мало не в тому, що ми є причиною війни на Сході Україні, а нашу громадянську позицію, котру ми посідали відповідно до соціального вчення Католицької Церкви, – підтримкою лише однієї зі «сторін учасників протистояння». Щодо цього прагну ствердити таке. УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці агресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії «руского міра». Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капелани, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей. Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як вже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних Церков.

     Ваше Блаженство! Чи сам факт, що Святіший Отець підписав такий нечіткий і двозначний документ, не похитне повагу до нього серед вірних УГКЦ, для якої єдність із наступником апостола Петра є невід’ємною частиною її ідентичності? Безперечно, цей текст викликав глибоке розчарування серед багатьох вірних нашої Церкви тай просто небайдужих громадян України. Сьогодні багато хто звертався до мене з цього приводу і говорив, що почувається зрадженим Ватиканом, розчарованим половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської Столиці агресії  Росії проти України. Я, безперечно, розумію ці почуття. Проте я заохочую наших вірних не драматизувати цієї Декларації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святішим Отцем, наслідником апостола Петра, не є предметом політичної угоди, чи дипломатичної кон’юнктури, або чіткості якогось тексту Спільної декларації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри. Це до нього, Папи Франциска, і до кожного з нас каже сьогодні Христос в Євангелії від Луки: «Симоне, Симоне! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоби віра твоя не ослабла, і коли ти навернешся, утверджуй твоїх братів». Саме за цю єдність з Апостольським Престолом віддали своє життя і запечатали своєю кров’ю мученики та ісповідники віри нашої Церкви ХХ століття. Якраз споминаючи 70-ті роковини Львівського псевдособору, черпаймо в них сили цього свідчення, їхньої жертви, яка для нашого часу іноді виглядає каменем спотикання, – каменем, який будівничі міжнародних відносин часто відкидають, але саме цей Христовий камінь віри Петрової Господь поставить наріжним каменем майбутнього всіх християн, і дивне воно буде в очах наших!