Існування голоду тоді, як третина продуктів харчування марнується, – це гріх проти Божого милосердя!

Духовно-екологічні роздуми над першим ділом милосердя щодо тіла і щодо душі: «голодного нагодувати» і «грішника навернути».

Голодного зможе побачити і нагодували лише той, хто, дивлячись на нього, побачить свого ближнього, хто в природних ресурсах розпізнає Божі дари, призначені для всіх. Навернути грішника зможе лише той, хто побачить в ньому дитину Божу, яка потребує Божого милосердя.

Перше діло милосердя щодо тіла й душі долучає християнську спільноту до розуміння таємниці Божого Милосердя і дає кожному змогу реально відчути присутності Царства Божого посеред нас. Ці діла милосердя у повній мірі допомагають упевнитись у тому, що Господь, якого визнаємо у «Символі віри» як Творця і Вседержителя, є саме Тим, Хто покликав усе створіння до існування і врятував від тління смерті. Бог Отець продовжує підтримувати усе суще при житті, піклуючись про кожного (Бут 1, 29; Мт 6, 25-26) і, дивлячись на Свого Сина, продовжує довіряти людині, відмиваючи кров’ю Ісуса затертий у ній гріхами образ і продовжує милуватись нею як «вінцем» свого Створіння. Тому факт існування голоду і нестачі їжі у світі, тоді як третина продуктів харчування марнується, – це великий скандал і гріх проти Божого милосердя! Всемогутній Творець у своєму Божественному промислі як Господь цілої історії людства, закладаючи підвалини світобудови, заздалегідь подбав про кожного, – починаючи від прабатька Адама аж до останньої людини, яка з Божої волі прийде у створений Ним світ. На сьогодні питання голоду дуже гостро стоїть на порядку денному на найвищому міжнародному рівні, однак неможливість його подолання пояснюється тим, що вражена гріхом людська природа почала претендувати на місце самого Творця і на свій розсуд почала вирішувати: кому жити, а кому ні, кому їсти, а кому голодувати.

      Страх перед неможливістю подолати голод у світі через те, що у спільному Домі-Землі стало занадто тісно жити, породжує парадоксальні й абсурдні рішення в головах «великих світу цього». Виявляючи псевдотурботу про те, як нагодувати усіх мешканців планети, вони готові принести в жертву мільйони і мільярди ще не народжених життів, обмежуючи приріст населення методами, які дуже часто суперечать гідності людської особи і скеровують людство на маргінеси історії. В економічно складні роки, коли значна частина населення України опинилась за межею бідності, у час воєнної агресії, коли тисячі сімей втратили майно і засоби для існування, таке діло милосердя, як «голодного нагодувати», сприймається, з одного боку, як особливий виклик і воднораз обов’язок не лише для окремих добродіїв чи волонтерів, а й для цілого суспільства, а з іншого – стає перевіркою християнських громад на автентичність.

      Однак бачачи пишні столи при відзначенні найбільших християнських свят, храмових празників чи з нагоди урочистих подій, таких як весілля, хрестини, на яких збирається вся християнська громада, складається враження, що за спільною трапезою для чесноти поміркованості просто бракує місця. І виявляється, що такий вислів як «щедрий, багатий український стіл», після якого на смітник викидаються тонни вже не придатних для споживання продуктів, – усього лиш міф, що має виправдати гріхи проти Бога, виявлені у марнотратстві, нанесенні шкоди тілу людини, яка є «храмом» Духа Святого, і у браку живого свідчення віри в Бога як Творця і Спасителя.

      Солідарність із людьми, які недоїдають, повинна бути дієвою і найперше повинна проявлятися не в поодиноких поривах благородного серця, а має бути глибоко закоріненою в чеснотливому житті кожної віруючої людини Kоли серед християн загострюється відчуття справедливості й солідарності, парафіяльні громади повинні навчитись стати тими осередками, куди справді голодуючі чи потребуючі зможуть звернутись, не переймаючись тим, що будуть відкинутими. Сорокоусти, на які традиційно наші парафіяни щедро приносять різні Божі дари, стають прекрасною нагодою для того, щоби вірні на чолі зі своїм душпастирем могли вчинити добрі діла. Потребуючий, котрого нагодували зі спільного столу, зможе у своїй молитві заступитися перед Творцем як за тих, хто нагодував його, так і за тих усопших, за яких громада зібралась на молитву. Простягаючи з любов’ю потребуючому ближньому шматок хліба, відкриваємо для себе «секрет правдивого щастя». У момент передачі відбувається, твориться доторк до надприродного, коли через наші руки Господь торкається потребуючих – і вони реально відчувають, що, як і ми, є теж улюбленими дітьми Божими.

     «Голодного нагодувати» – це: – мати мужність визнати і перепросити Бога за втрачені можливості нагодувати потребуючих у минулому, за змарновані Божі дари і за те, що, можливо, теж стали співучасниками появи голодуючих у своєму близькому оточенні; – невід’ємна складова нашого навернення до Бога, що виявляється в усвідомленні взаємозалежностей створеного світу, визнанні правди про те, що моє надмірне споживання матеріальних благ (їжі, речей, енергії, тепла тощо) та послуг є співпричиною голоду людей на різних континентах, а також у якісній зміні повсякденного стилю життя відповідно з вимогами чесноти мудрості та поміркованості; – уміння в реальному часі не лише побачити голодного ближнього, але й утамувати його голод і вдовольнити духовні потреби, щедро ділячись з ним тими дарами, якими Господь щедро нас обрадував; – жити так, щоби недвозначно пригадати грішникові, що єдиним Хлібом, який здатний наситити, є Тіло і Кров Ісуса Христа.

     Цим першим конкретним ділом милосердя Господь дає реально відчути свою дієву присутність у кожній, навіть дуже складній життєвій ситуації. Саме віра в Бога Творця, підживлена любов’ю, яка дарує впевненість і надію, допомагає активізувати внутрішній, закладений самим Богом у нас потенціал бути співбудівничими Його Царства і захисниками Його створіння. Голодного зможе по-справжньому нагодувати лише той, хто знає справжню ціну створеним речам, які завжди повинні служити людині для її здоров’я і повноцінного життя.

     Християнські громади, спонукані співчуттям, солідарністю і любов’ю до потребуючих ближніх, стають здатними ділитись Божими дарами з ними, чинячи це безкорисливе діло милосердя «голодного нагодувати» як конкретне свідчення віри, що здатне сокрушити серце грішника чи промовити до невіруючої людини.

      Чеснотливим життям у Христі християнські громади починають викорінювати усе те, що противиться творчому задуму Творця і стоїть на перешкоді побудови Царства небесного «вже тут і тепер», вказуючи грішникам і невіруючим їх справжнє місце серед Божого створіння.

     Біблійні тексти для поглиблених роздумів: Бут 1, 28-31 – «Шостий день сотворення»; Пс 65 (64), 10-14 – «Подяка за врожай»; Мт 14, 14-21 – «Перше помноження хлібів»; Мт 26, 26-29; Мк 14, 22-25; Лк 22, 15-20; 1Кор 11, 23-25 – «Встановлення Євхаристії»; Рм 12, 20 – «Коли твій ворог голодує, нагодуй його»; Мк 1, 14-15 –«Покайтеся і віруйте в Євангелію».     

     Молитва    Господи Боже, Творче неба і землі, і всього сущого! Створивши першого чоловіка Адама, Ти поблагословив його і дав йому для поживи усе потрібне. Благаємо Тебе, вчини нас, що причащаємося Хлібом Небесним – Тілом і Кров’ю Ісуса Христа – бути здатними помічати потреби наших ближніх і вміти з вдячністю щедро ділитись отриманими від Тебе дарами, щоби було прославлене ім’я Твоє святе серед усіх народів нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

     Молитовне намірення:    За те, щоби вдалося подолати проблему голоду у світі, за всіх, хто страждає від голоду фізичного і духовного. За навернення грішників і за те, щоби народи навчилися справедливо у правді і любові розподіляти природні ресурси.

 (Отче наш, Богородице Діво, Слава і нині).

     Дияконія:   Намагатись вправлятись у чесноті поміркованості, виробляючи такий стиль життя, за якого не марнуватимуться продукти та не виявлятиметься надмірність у споживанні, що стане свідченням правдивої віри в нашого Творця та Спасителя і дієвим стимулом для цілісного навернення.

"Як минула ж субота..."

 Оливна гора

Тому, що передвечір цього святочного дня був дуже урочистий, - спішно поховано тіла розп'ятих. Прибрано й хрести, засипано кров, щоб жодна згадка про смерть не порушувала святкового настрою єрусалимських правовірних і не було чого чіплятись "імущих власть".  Голий, порожній тягся до неба гострий верх Голгофи -Лисої гори, посеред засипаного опокою, мов битимчереп'ям притрушеного "Черепового місця". Ніби на цьому місці ніколи не було жаху, ніби нічим не оплюгавило тут себе на віки вічні вбоге людство. Непроглядна пітьма огорнула верхи Сіонські, накрила місто жалібним завоєм, постелилась по горі Оливній. Ні зорі в небі, ні вогника на землі. Душі жучнів Ісусових сповнив сум ще чорніший. Пригасив думку й надгробним камінням завалив серце. "...Поражу пастиря, й розпорошиться отара...".

     Безслів, беззідхань, приголомшені безголов'ям, тулились залякані учні в оселі того, хто не раз і на два давав їм захист: господар гостинний, що на Останню Вечерю приготував Учителеві світлицю ясну й велику, ще раз укрив їху себе перед можливим переслідуванням. Зібрались тут майже всі: Петро і Андрій, Яків і Вартоломей, і Пилип, і Яків Алфеїв, Марко іТадей, і Симон Ханаанець. Були й жінки: Марія Магдалина та Марія друга, Саломея, мати синів Заведеєвих. Бракувало Томи, що відбився від гурту, і улюбленого учня Ісусового - Івана: Матір бо Ісусову взяв він до оселі своєї. З ними ж відійшов і лікар Лука, щоб умінням своїм послужити Матері Болісній. Людськими силами хотіли допомогти Тій, що їй служать ангели Божі... Не було тієї ночі з учнями і зрадника, чиє наймення з огидою викинули з серця свого. Тихо й ритмічно плакала водяна клепсидра, відмірюючи слізьми час. Людські постаті були нерухомі, як надбережне каміння над Мертвим морем. Ніхто не обчищав каганчика, що тьмяно шкварчав під надщербленим горщиком. Ґніт ледве жеврів удушній пітьмі. Зненацька випросталась жіноча постать. Намить заслонивши сліпе світелко, струснула повітря пишною головою й, мов хвора, хитаючись, ступила крок, другий, взяла за клямку дверей. - Куди ти, Маріє? - піднесла голову Саломея. - Надворі ж глуха ніч... - І смерть, - глухо, безгучно додав Андрій-Чигають бо на нас Аннові й Каяфині. Не досить їм смерти Вчителя. Марія мовчки щільніше потягла темну столу на золоте волосся. Носила завжди римську одіж. За це ще більш обурювались на неї правовірні. Гетера? Та що ж! Хіба Рагаба Єрихонська не була блудницею, а послужила ж народові ізраїльському! Але відкидати освячені традицією звичаї, носити чужу одежу-цього дарувати не міг добрий гебрай. За це не раз і каменувати хотіли Марію. - Маріє! Не виходь! - озвався знову Андрій. Тим часом він заступав старшого в малому гуртку. Петро бо, обхопивши голову руками, не подавав ознак життя. Був живий, але не жив. Його життя вмерло в ньому, коли обірвався третій спів півня в Преторії.

     На мить вирізьбився білою камеєю профіль Магдалини в жовтавому світлі каганчика: обернулась рвучно й терпко промовила: - Та вже мовчи, Андрію! Сказали вже ви своє, й зробили-чоловіки. Зрадили, виреклися, покинули... Втекли... Мовчи вже! - її сліпучий голос заломився жалем у здушеному риданні. Але опанувала собою: - Маріє! Соломеє! Ходімо.. Бунтівничий дух гетери ще раз повстав проти чоловічого ярма, що накидає слухняність. І, як раз у раз, за покликом до бунту - пішли плохі й покірливі, звиклі до слухняності. Вийшли всі троє з Магдалиною попереду. Парка ніч накрила їх м'якою долонею. Було чорно, ніби височенна стіна стала перед самими очима. Саломея міцніше притулилась до Магдалини. Духом угадала, куди веде їх Марія: жінкам бо годилось плакати на гробниці аж до дев'ятого дня. - Яка ж пітьма!... Чи потрапимо на стежку до саду Ариматейського? - Потрапимо. Горою... - Понад ущелиною та проваллями?-тривожно запитала друга Марія. Щось живе вимоталось із пітьми й ухопило жінок за одежу: - Я - з вами... Візьміть!.. Вкажу вам шлях... Я ж бачу й тепер, як у день... - Хто ти? - намацала Магдалина кучеряву дитячу голівку. - Тамар... сліпа... Сліпонароджена, що жебрала коло скарбниці храму. -Звикла ходити в пітьмі! - обняла дитину мати синів Заведеєвих. - Ні, ні! Він дав мені зір!... Христос зцілив мене. Я сьогодні бачу і вночі, як у найясніший день. Я знаю стежку...

     Марія Яковлева відчула в пітьмі, що й друга істота ще тулиться до Тамари. - З тобою ще хтось є? - Сераг, глухоніма... Ми завжди ходимо разом. - Сліпа поведе нас уночі, видючих, - зідхнула Саломея. Німа ж ридатиме над гробом Учителя. - Ні, ні! Не плакати йдемо, - срібною струною задзвенів дитячий голос глухонімої. - Ні, ні! Хіба ж ви не чуєте янгольських співів Осанни небесної! Ось слухайте ж, слухайте! Чуєте райські арфи? Там, на небі, вже знають усе! Там співають славу Воскреслому... Уже ж встав із гробу Вчитель. Воскрес, як казав. - Живий він, живий! - притакнула в екстазі Тамара...

     Як пливак у широке море, певний, що вода понесе його, кинулись жінки в чорну пітьму. Бігли гірськими стежками без вказівок ясновидиці Тамари й небачуючої Сераг. Не помічали кущів, що чіплялись за одежу, гілок, що дряпали руки й обличчя, каміння, що зривалось з дороги й летіло в ущелини. Бігли до Чуда, готового й дійсного для кожного, хто віру має й у пітьмі найчорнішої мертвої ночі... На сході зблідла вже темрява. Затремтіла, як повіка, що ось-ось піднесеться. Світло тверезої дійсности, не упоєної екстазою, на мить похитнуло певність у серці Марії Яковлевої: - Хто ж відвалить нам камінь від гробу? - завагалась між вірою в Чудо й знаною природною перешкодою. - Гріб... Але ніхто їй не відповів. Сонце разом змело хмари, вранішню вогку імлу, тіні ночі й вагання. Бризнуло сяйвом з-поза гірських верхів, заграли над світлом осанною перемоги. Добігли. Поміж скель стояв Ясний. Прозорий, як веселка - сяючий, як сонце - сліпучий, в заграві мерехтіння роси. І прозвучали слова: - Пощо ж шукаєте Живого серед мертвих?

ПРО ЗАПОВІДІ ВЗАГАЛІ

      Як небесні тіла рухаються за певними знаками, встановленими Богом (Пс. 148, 6), так і люди повинні жити за Божими законами (заповідями). Господь Бог дав нам заповіді для нашого тимчасового і вічного щастя. Заповіді Божі - це дороговказ до неба. Вони ж одночасно вказують нам дорогу до земного щастя. Коли батько забороняє дитині брати в руки зброю, то робить він це лише для її добра. Так і з заповідями Бога. "Бог, як коли що приказує, то лише для добра тих, котрим приказує" (св. Авг.). Бог наказує лише тому, щоб мати за що нагороджувати (св. Павлин). Сам наказ Божий є вже ласкою для нас (св. Павлин). Один поганський мудрець каже: "Без законів (заповідей) людство було б лише чередою хижих тварин, з котрих сильніші душили б і пожирали слабших". У душу кожної людини вклав Господь Бог природний закон; цей закон подає основні правила, як людина в цьому житті повинна поводитись. Коли мала дитина, яка ще не чула про десять заповідей Божих, зробить щось недобре, напр., скаже неправду, вкраде і т.п., вона стає неспокійною, боїться та встидається і не може відверто дивитися в очі старшим; вона усвідомлює, що вчинила недобре. Те саме буде відчувати і дорослий поганин, котрий також не читав десяти Божих заповідей і нічого про них не знає. Звідси випливає, що людська душа вже від природи має вроджене усвідомлення деяких заповідей, або, іншими словами, людина має в собі природний закон. "Цей закон не є написаний, а вроджений" (св. Амвр.). Як ластівка від природи знає, як будувати гніздо, а бджола - як будувати соти, так і людина від природи знає, як повинна розумно чинити. Св. Павло навчає, що поган сама природа спонукає робити те, про що говориться в десяти Божих заповідях, і, отже, в день суду їх буде судити Бог за законом природи (Рим. 2, 14-16). У наших серцях виписаний, о Господи, Твій закон, якого не може знищити жодна злоба (св. Авг.). Цей закон можна завуалювати, але знищити неможливо (Терт.). Немає людини, котра б не відчувала закону, який вложив Бог в її дух (Рим. Кат.). Цей природний закон подає нам найважливіші правила мораль­ності, як напр.: "Найвищому Єству належиться ця почесть",

"кожний повинен любити самого себе", "кожний повинен також любити своїх родичів і рідню", "ми не повинні робити ближньому нічого такого, що для нас самих є немилим", "до неможливих речей не можна нікого зобов'язувати" і т. п.

     З цих найваж­ливіших правил моральності виходять, як певні узагальнення наступні правила, які і становлять зміст десяти Божих заповідей (за винятком святкування суботи). Отже, природний закон є не лише якимось рядом розумових правд, а певним наказом Божим (висловом наказуючої волі Божої), котрий у деяких випадках ми усвідомлюємо за допомогою розуму. (Цей стан усвідомлення називаємо совістю, про що говоритимемо нижче). Помиляються, отже, ті, котрі вважають, що сам розум є природним законом.

     Через те, що люди, ведучи грішне життя, перестали належно пізнавати цей природний закон, Бог об'явив їм Свою волю ще раз. Як забруднений образ неможливо впізнати, так і природний закон затьма­рився в серцях людей унаслідок розпусного життя. Дійшло до того, що люди вже не були в силі відрізнити добре від злого. Щоб цьому запобігти, Бог об'явив людям природний закон, одночасно пояснивши і доповнивши його. "Яку вдячність ми повинні відчувати до Господа Бога за те, що об'явив нам ще раз Свою святу волю!" (Рим. Кат.), Бог об'явив людям заповіді, щоб донести до людських сердець природний закон, пояснити його і доповнити. Бог об'явив заповіді, тобто говорив до людей і сповістив їм Свою волю; згадаймо, напр., зустріч Бога з Мойсеєм і законодавство на горі Синай. До об'явленого закону відносяться Передмойсеєвий закон, даний Ною та Аврааму (Ною, напр., заборонив Бог вживати м'ясо з кров'ю (Буття 9), Аврааму об'явив заповідь обрізання (Буття 17, 11); Мойсеєвий, закон який Господь Бог дав євреям через Мойсея. Цей закон складається з 10 заповідей Божих, Богослужебних (церемоніальних) приписів і громадянських законів.

      Десять заповідей Божих пізніше доповнив Ісус Христос, як про це сам заявляє у Матвія (5, 17). Церемоніальні приписи, які стосуються жертв, святині і т. п. виникли самі по собі із смертю Ісуса Христа (рішення апостольського Собору), бо церемонії Старого Заповіту були лише прообразами Спасителя. Міський закон, котрий упорядковував суспільні відносини у євреїв, стосувався виключно їх. Християнський закон, котрий містить дві заповіді любові, вимагає передусім виконання милосердних учинків (Матв. 25, 35) і внутрішнього святого настрою, тобто, освячення (Йоан 4, 24); а єврейський закон більшу увагу приділяв обрядам. Мойсеїв закон був написаний на кам'яних таблицях, а дві заповіді любові написав Св.Дух в наших серцях (Євр. 8, 10). Що це значить? Це значить, що Св. Дух освічує наш розум, щоб ми ті дві заповіді докладно пізнали, і спонукає нашу волю, вливаючи в наші серця Божу любов, щоб ми тих заповідей дотримувалися. Попередні заповіді були недосконалі (Євр. 7, 19), а християнський закон є досконалим, його дотримання наближує людину до її кінцевої мети - вічного щастя. Дві заповіді любові є досконалішими від 10 заповідей Божих, бо ці останні лише забороняють шкодити ближньому, а заповіді любові ближнього наказують, щоб йому допомагати в потребі. Недосконалий Мойсеєвий закон об'явив Бог Мойсеєві через Ангелів (Гал. 3,19), зате новий, досконалий закон оголосив людям сам Син Божий. Крім об'явлених вже законів, Бог дає людям через Своїх заступників на землі, через духовну та світську владу інші закони - церковні і державні.

     Церква дає накази ім'ям Христа, бо Христос сказав Апостолам: "Хто слухає вас, мене слухає, а хто гордує вами, - мною гордує" (Лук. 10, 16). Світська влада має владу від Бога, бо св. Павло говорить, що хто противиться світській владі, той протистоїть Богу (Рим. 13, 1). До церковних законів належать, напр., 5 церковних заповідей; до державних законів, напр., закон про військову службу, карний закон, закон про податки, закон про пресу і т. п. Останні закони грунтуються на розумі. Церковний і державний закони відрізняються від Божого закону (природного і об'явленого) тим, що перші стосуються лише наших справ і слів, а Божий закон наших думок і бажань (св. Тома з Акв.). Закони, видані заступниками Бога, є лише тоді правдивими, якщо не суперечать ні природному, ні об'явленому законові. Немає закону над закон Божий. Коли, напр. правитель наказує щось, а його намісник щось інше, то треба слухати правителя. Так і коли намісники Бога наказують щось таке, що Бог забороняє, треба пам'ятати слова Апостолів: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Пам'ятали про це і три юнаки у вогненній печі, і Маковейські брати.

     Заповіді Божі не позбавляють людину свободи - через гріх людина стає невільником гріха. Суть свободи полягає не в тому, що людина може творити добро чи зло, а в тому, що людина може робити лише добро. Якщо б сила свободи полягала в тому, що людина може творити добро або зло, то тоді вільна людина перевершила б Пана Бога. Чому? Тому, що Господь Бог не може бажати чогось такого, що є морально злим; а однак кожний повинен визнати, що Господь є найвільнішим. Якщо ж людина говорить, що має повну свободу і може творити добро або зло, як їй заманеться, то та свобода творення зла є не досконалістю, а слабістю. Коли ж людина творить лише добро, дотримується Божого закону, то така людина наближає свою волю до Найсв. волі Пана Бога. Така свобода не відрізняється від святості і чесноти, і така свобода називається християнською свободою. Про неї говорить Ісус Христос так: "Коли Син вас визволить, то справді, станете вільні" (Йоан 8, 36). Про неї говорить також св. Павло: "Господь же - дух, а де Господній дух, там воля" (II Кор. З, 17). А св. Яків християнську релігію називає досконалим правом свободи (Як. 1, 25). Служити Богу - значить панувати. Навпаки ж, хто грішить, той позбавляється тієї свободи і стає слугою гріха (Йоан 8, 34). Саме тому воля тих, котрі служать своїм злим бажанням і не намагаються стримуватись від злого, подібна до зігнилого червивого яблука, - такі люди хочуть позбутися Пана Бога та Його заповідей. Їх воля базується на засадах, щоб жити так, ніби Пана Бога нема. Вони намагаються такі зловорожі засади прищепити і молоді через засоби інформації, газети та книжки. Деякі розуміють свободу так, щоб самому бути вільним, а інших гнобити. Прикриваючись гаслами боротьби за свободу, вони намагаються знищити права тих людей, котрі є слабшими від них.них.

Paschal Sermon of our Father among the Saints John Chrysostom.

Is anyone devout and loves God, let them enjoy this fair and shining festival. Is anyone a grateful servant, let them enter into the joy of his Lord. Have any wearied themselves with fasting, let them now enjoy their payment. Has anyone laboured since the first hour, let them today receive their due. Did any come after the third hour, let them feast with gratitude. Did any arrive after sixth hour, let them not hesitate: for there is no penalty. Did any delay until after the ninth hour, let them approach without hesitating. Did any arrive only for the eleventh hour, them not fear because of their lateness: for the Lord is generous and receives the last as the first: he gives rest to the worker of the eleventh hour as to those of the first. He has pity on the latter, he cares for the former. He gives to the one, he is generous to the other. He accepts the work done, he welcomes the intention. He honours the achievement, he praises the purpose. Therefore all of you enter into the joy of our Lord: first and last, enjoy your reward. Rich and poor dance together. Sober and slothful honour the day. Fasters and non-fasters be glad today. The table is full, all of you enjoy yourselves. The calf is fatted let none go away hungry. All of you enjoy the banquet of the faith. All of you enjoy the richness of his goodness. Let no one grieve at their poverty: for the kingdom for all has been revealed. Let no one bewail their faults: for forgiveness has risen from the tomb. Let no one fear death: for the Saviour’s death has freed us. By enduring it he quenched it. He who descended into Hell has despoiled Hell. He embittered it when it tasted his flesh as Isaias proclaimed in prophecy, ‘Death’, he said, ‘was embittered when it met you there below’. Embittered, for it was destroyed. Embittered, for it was mocked Embittered, for it was slain. Embittered for it was wiped out. Embittered, for it was bound fast. It received a body, and came face to face with God. It received earth, and met heaven. It received what it saw, and fell through what it did not see. Where, death, is your sting? Where hell, is your victory? Christ has risen and you are abolished! Christ has risen and the demons have fallen! Christ has risen, and Angels rejoice! Christ has risen, and life has found freedom! Christ has risen, and there is no corpse in the grave! For Christ, being raised from the dead, has become the first fruits of those who sleep. To him be glory and might to the ages of ages. Amen.

Пасха Христова – Великдень

 Людська історія включає в себе незліченну масу найрізноманітніших подій, які так чи інакше впливали на її хід і напрямок її течії. Частина з цих подій з тієї чи іншої причини було зафіксовано нами і передається з покоління в покоління, періодично підштовхуючи нас до тих чи інших процесів переосмислення та переусвідомлення нашої історії, культури і нашого поточного життя. Зайве нагадувати про те, що в полі нашого зору потрапляють тільки ключові моменти цих подій, значення яких ми намагаємося оцінити кожен по-своєму. Значення події, яка сталася близько пари тисячоліть тому - Воскресіння Ісуса Христа, Єдинородного Сина Божого, досі залишається не зовсім усвідомленим серед багатьох з нас. Ми сміливо можемо стверджувати, що в нашої людської мові не вистачить ніяких слів, щоб до самого кінця пояснити цей Безцінний Дар. Не придумано ще людьми таких виразів і словосполучень, почувши які недосвідчена особа раптом би усвідомила масштаби і всю міць того таїнства, яке вчинив для всіх нас наш Небесний Отець. Акт життєствердного порятунку всього людства, буквальне і точне виконання Своїх Божих обітниць, дарування нам перемоги над смертю і гріхом ... Опису цінності значення Воскресіння Христового для всіх і кожного присвячено безліч праць і монографій Святих Божих людей і вірних свідків, теологів та істориків. Це центральна тема для будь-якого християнина. І проте, доторкаються до розуміння цього лише ті, кому дано згори. Здавалося б, що може бути простіше того опису, який надав нам всім навіть сам Господь у Святому Письмі? І все ж, до цих пір знаходяться ті, які з особливою ретельністю оскаржують правду, як оскаржували їх батьки і діди. Грішному світу не вигідно, щоб широкі маси людей дізналися правду, так як вона звільнить людей від тягаря непокори до їх люблячого Отця і зробить їх життя повним всякого благого достатку та спокою. Не випадково ті, хто доторкнувся до пізнання Божого спасіння, прямують у слід Господа і прагнуть до життя тихого та спокійного. Саме так сталося і ця велика подія. Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Це було не зовсім публічним явищем, а й таємницею це назвати ніяк не можна.

     За тиждень до Свого Воскресіння, входячи до Єрусалиму під оглушливе тріумфування безлічі народу, який чекав обіцяного Богом рятівного нового Царя, спасителя і месію, прямуючи в місто не на елітному скакуні, який належить згідно відповідного положення царської особі, а на осляті, Він викликав передчуття жаху ймовірного народного бунтарства з боку єрусалимських первосвящеників і старших, які намагалися зберегти свою хитку єдність і національну ідентичність перед поневолившими їх римлянами. Саме за це вони остаточно і захотіли позбавити Його життя. Від них було Богом заховане, Ким був Христос, Син з роду Давидового. Від усіх нас було приховано. Але по Воскресінні Бог не приховав це від нас. Він з’явився багатьом, чиї свідоцтва і дійшли до наших днів. Він пояснював і відкрив нам Велику Радість. Бог не покинув нас. Його любов не припиниться ніколи. Він відкрився нам у Христі і Духом Святим перебуває в вірних Йому направляючи і даруючи розуміння!  

     «Христос Воскрес! Воістину Воскрес! »- Чуємо ми в цей день. Якби люди до кінця усвідомили суть цих слів, їх радості б не було меж. А умиротворення, яке вони б отримали для своєї душі, вистачило б, щоб більше не переживати ні про що, що могло б відібрати у них спокій і впевненість в житті й житті вічному! Для брехні більше б не залишилося місця. Але - всьому свій час. У висновку можна лише підкреслити, що свято Пасхи Христової, - центральне свято в багатьох національних календарях більшості шанованих країн світу.

Зі святом Вас і Ваші родини!

ВОСКРЕСІННЯ ТІЛ.

     У день загального суду Ісус Христос воскресить тіла усіх померлих людей і назавжди поєднає їх з душею. Ісус Христос воскресить усіх людей. Він прийде судити і живих, і мертвих. Ісус Христос сам говорив про воскресіння тіл, підтверджую­чи свої слова чудами. "Надходить час, коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, - воскреснуть на суд" (Йоан 5, 28-29); "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Ісус Христос доказав чудами, що має силу воскрешати померлих. "Я - Воскресіння і життя" (Йоан 11, 25), - говорить Спаситель. У природі знаходимо прообрази воскресіння: наш сон і пробудження, оновлення природи весною, розвиток метелика (спочатку гусениця, яка при­в'язана до землі, як і людина, потім - лялечка, яка подібна до тіла в гробі, і, нарешті, красивий метелик, який літає у повітрі), проростання насінини, схід і захід сонця і т. п. Бог воскресить наші тіла, щоб виявити свою справедливість і прославити Спасителя. Заплата не була б досконалою, якщо б тільки душа отримала нагороду чи була покарана. "Багато добрих справ - піст, чистота, мучеництво - людина здійснює через тіло, тому справедливо, що і воно разом з душею візьме участь у славі" (Терт.). Христос прагнув врятувати і душу людини, і тіло. А порятунок не був би повним, якщо б не гарантував тілу воскресіння (Тер.) - "... через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих" (І Кор. 15, 21). Воскресши, ми матимемо ті ж тіла, що і в дочасному житті; тіла праведних будуть прославлені, а тіла грішників стануть потворними і відразливими; усі воскреслі тіла будуть безсмерт­ними (І Кор. 15, 42). Віра в майбутнє воскресіння потішає нас у терпінні, у хви­лину нашої смерті і у хвилину смерті наших близьких. Для Іова найбільшою потіхою в терпіннях була думка про воскресіння (Іов 19, 25). Віра у воскресіння вливала у серця перших християн відчайдушну відвагу під час переслідувань; той, хто вірить у майбутнє воскресіння, не повинен сумувати з приводу смерті своїх близьких, як не сумує тому, що зайшло сонце, бо знає, що завтра його знову побачить.   

Чи всі можуть осягнути досконалість???

Незалежно від стану і віку, можна стати святим…

     Всі люди можуть осягнути досконалість, але не всі в однаковому ступені. Рівень досконалості залежить від Божої волі і від нашого співділання. Господь Бог, як нескінченна Любов, прагне, щоб всі були досконалими. Він бажає на всідуші вилити потік своїх ласк, щоб вчинити їх прегарною короною у своїх руках: "Блискучою короною в руці Господній будеш, царським вінцем у руці Бога твого" (Іс. 62,3). Тому Він стоїть біля воріт кожної душі і, стукаючи, просить: "Відчини мені, о моя сестро, моя люба, моя голубко, моя чиста!" (Пісня Пісень 5, 2), розбуджуючи в ній насамперед бажання до молитви і до Св. Причастя. Якщо душа охоче відкриває, запрошує і затримує Великого Гостя, в цей час Господь Бог, невичерпно щедрий для щедрих, обсипає її скарбами своєї доброти і буде з нею вечеряти (Од. 3,20). На превеликий жаль, таких душ є дуже мало, і тому мало є досконалих. Досконалість є ніби містом Об'явлень (Од. 21, 19-21), яке має 12 брам, що виходять на всі сторони світу на знак, що люди всіх національностей, станів і віку можуть через них увійти. Відкрий око віри і подивися, як через них тиснуться незліченні черги, а є там чоловіки і жінки, старці і молодь, духовні і світські, пани і слуги, вчені і прості, багаті і убогі на чолі з Пречистою Дівою Марією. Жодний стан не є перешкодою до досконалого життя. Господь Бог не дивиться на зовнішні речі, як наприклад: убогість, хворобу або гідність. Його очі звернені лише надушу. Той, хто набирає загін воїнів, дивиться на вік, зріст, фізичні сили. Проте Цар Неба цього не вимагає, але приймає до себе на службу навіть старців, кривих і слабких, а бажає лише стільки, скільки ми можемо і хочемо дати. Кожен з нас може любити Господа Бога, бути чеснотливим, і цього Богу вистачає.

     Не раз у деяких станах є перешкоди, тому що є більше розсіянь, спокус і труднощів, а менше середників до духовного життя, але і в них, при більшій праці над собою і особливій ласці Божій (про яку потрібно щиро і гаряче просити), можна досконало служити Господу Богу. Так, наприклад, якщо вчитель, робітник чи ремісник не може багато часу присвячувати на духовні практики, він повинен виконувати всі Заповіді Божі і Церковні. Повинен добре виконувати обов'язки свого стану, молитися зранку і ввечері, перед і після їди, пам'ятати про Божу присутність, промовляти стрілисті акти, хоча б раз на місяць або на великі свята приступати до Св. Тайни Покаяння і Пресв. Євхаристії, щоденно робити іспит сумління, дати милостиню чи зробити інший милосердний вчинок. Може все, що робить або переносить, хоч би це було щось дуже мале і незначне, виконувати в стані ласки, з великою любов'ю і в злуці зХристом. Таким способом дійде до досконалості, відповідної своєму станові. Це саме можна сказати про слуг, убогих, які цілий день зайняті працею, а також про жінок, які виховують своїх дітей. Особа заможніша і багатша, з вищого або середнього стану, яка має багато часу і середників, повинна більше молитися, читати духовну літературу, частіше бути на Службі Божій і приступати до Св. Тайн, з гарячішою ревністю віддаватися милосердним вчинкам, частіше відвідувати хворих, убогих, словом і прикладом потягати інших до ревності в Божій службі. Цією дорогою йшла св. Францишкаде Шанталь, коли ще жила в світі, св. Єлеазар та інші. Незалежно від стану і віку, можна стати святим.

     Перегляньмо життя святих Церкви і побачимо, що багато з них вийшло з безлюдної пустині, багато з величних міст, багато з монаших келій, багато з сільських хат, військових казарм, царських палаців. Знайдемо не тільки духовних осіб, але й королів і королев, царів і цариць, князів і княгинь, як наприклад: св. Людовіка французького, св. Генріха німецького, св. Едуарда англійського, св. Еріка шведського; з княгинь-королев: св. Матильда, св. Єлисавета, св. Соломія, св. Ольга; здворян: св. Йоан Дамаскин, св. Герман; святі вчителі: св.ТомазАквіну,св. Бонавентура; лікарі: св. КосмаіДам'ян. Знайдемо святих купців, ремісників, робітників і навіть жебраків різного стану і віку. Було б великою зневагою ласки Божої, якщо ми забажали б усунути досконале життя з домів робітників, з подружнього життя для того, щоб закрити його лише за монастирською фіртою.

     Коли одного разу Домінік де Понзо випробовував св. Катерину Генуезську, яка була заміжньою, і намагався переконати її, що в світі неможливо досконало любити Бога, свята, повернувшись до своєї кімнати, закликала: "О Боже, моя любове! Хто може мені перешкодити любити Тебе? Коли б світ або подружній стан зміг затримати мою любов, якою вона була б негідною і підлою! Однак я знаю, що для любові немає перешкод". Отже, і в світі можна бути досконалим, бо в світі також можна любити Бога. Справді, живучи в доброму монастирі, можна легко дійти до досконалості, тому що там набагато менше перешкод, а більше духовних середників, якими є: обіти, правила, відірваність від світу, часта молитва, сповідь, Св. Причастя. Тому щасливі ті, які, йдучи за правдивим покликанням, вибрали монаший стан і гідно відповідають цьому покликанню. А з іншого боку, ті, які живуть серед світу, якщо вони щиро люблять Бога, шукаючи, знайдуть Його і з певністю освятять свої душі. Від них вимагається лише, щоб не керувалися засадами світу, ані не прагнули його проминаючих потіх, але вірно йшли за Христом: у всьому старалися подобатися Його Найсвятішому Серцю. 

А ти стараєшся про це?.. 

Цікаві факти про Великдень, яких ви, можливо, не знали

Христове Воскресіння, як історичний факт, сталося на перший по суботі день, тобто у неділю. Тому християни почали святкувати цей день – неділю. Для євреїв часів Ісуса число 8 (вісім) символізувало настання нових месіанських часів. Тому часто неділю у старохристиянських текстах називали і восьмим днем тижня, тобто месіанським. Великдень – Світлий празник Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа – є найстаршим і найбільшим християнським святом. На Великдень Христова Церква прославляє найголовніший історичний факт – Вокресіння Христове. Христове Воскресіння є фундаментом християнської віри, без Христового Воскресіння ані християнська проповідь немає жодного сенсу, ані християнська віра немає жодного смислу.

     Офіційна назва цього християнського свята є Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, а також Пасха та Неділя Воскресіння Господнього.Назва Пасха походить від старогебрейського «песах», що означає «перескочити», «перейти». Юдеї відзначали це свято, як день визволення Ізраїлю з єгипетського рабства. Християни надали цьому святу також подібного значення, святкуючи Визволення людства з неволі гріха, смерті й диявола. Народні назви цього християнського свята дуже різні: українська - Великдень (великий день), Lieldienas – Найвищий день (латиська), Velykos – Великий (литовська) – тобто Великий день; Wielkanoc (пол.), Veľká noc (словацька), Velikanoč (словенська), Velikonoc (чес.) – Велика ніч; Ускрс (серб.), Uskrs (хорв.) – Воскресіння; Πάσχα (грец.), Pasg (валійська), Pasen (голанд.), Påske (данська), Pascua (галісійська), Pasqua (італ.) – Паска. А от точне походження англійського –Easter, німецького – Ostern, хорватського – Vazam – невідоме і спірне. У ІІ столітті виник спір між християнами коли відзначати Великдень. Частина християн в Малій Азії відзначала Великдень за єврейським календарем, тобто 14 нісана. Нікейський собор постановив, що християни мають відзначати Великдень першої неділі після повного місяця, який буває після 21 березня. Оскільки місяць є повним у різні дні після 21 березня то і Великдень відповідно відзначається кожного року у різний час, але завжди у неділю. Різниця між григоріанським і юліанським календарем спричиняє також різницю між відзначанням Великодня. За григоріанським календарем дата Великодня припадає між 22 березня і 25 квітня, відповідно за юліанським від 4 квітня до 8 травня. VІ Вселенський собор 691 року розтягнув святкування Великодня на цілий Світлий тиждень. Неділя є також стародревнім щотижневим християнським святом, під час якого Церква згадує Христове Воскресіння. Стародревнім християнським звичаєм є також розпочинати Велекодні богослужіння опівночі.

    Благодатний Вогонь – що його багато хто рекламує, як надприродне чудо, є звичайним обрядом, для якого Православна Церква в Єрусалимі має окремий чин – Чин Благодатного вогню. Цей Чин має своє походження зі старохристиянських часів, коли літургійні відправи Великодня тісно пов'язувались зі символом вогню, як символом Світла – Христа, який просвічує вірних. Латинська Церква зберегла також подібний звичай. Перед Великодними чуванням християни римського обряду посвячують вогонь, який потім вноситься у формі палаючої свічі в церкву з окликом: «Світло Христове». Сама запалена свіча символізує Христа, який розганяє морок гріха, символізує також вогняний стовп, який провадив Ізраїля через пустелю, а також світильник, з яким Церква спішить на зустріч Своєму Обручнику – Христові. На Великдень у старохристиянські часи оглашенні приймали Таїнства християнської ініціації – Св. Хрещення, Св. Миропомазання і Пресвяту Євхаристію. Новоохрищені цілий світлий тиждень зодягалися у білі одежі – символ нової чистоти, яку їм дарував Христос. В багатьох європейських народів зберігся звичай уночі з Великої Суботи на Великдень палити великі вогнища на знак того, що Христос переміг темряву поганства.

     Звичай розфарбовувати яйця не є тільки український. Цей звичай відомий усім європейським народам. Українці надали йому питомих рис, розфарбовуючи яйця звиклими в українській народній культурі орнаментами. Звичай розфарбовувати, а потім розбивати яйця символізує нове життя. Тобто, яким би гарним не було туземне життя, воно мусить відійти і дати місце новому життю. Розбивання свяченого яйця також символізує Воскресіння, яке чекає кожного християнина. Старе християнське передання пов'язує звичай розфарбовувати яйця зі св. Марією Магдалиною, яка проповідувала римському цісарю Тиберію про Христове воскресіння. Як приклад, свята взяла яйце, яке, хоч і гарне, мусить позбутися своє шкарлупки, щоб з нього вийшло курча, нове життя.

     Український звичай Великоднього сніданку символізує собою багатство Небесного столу в Домі Отця. За старим українським звичаєм, коли родина зібралася на Великодній сніданок, найстарший член родини ділиться з усіма присутніми свяченим яйцем – символом нового життя в Христі, бажаючи кожному зокрема різних Божих благословень. У візантійсько-українському обряді Великодні Богослужіння розпочинаються обходом довкола церкви у супроводі дзвонів – цей обхід символізує жінок мироносиць, які зранку прийшли до Божого Гробу. Древній звичай Східної Церкви читання Євангелії у цей день на Літургії різними мовами символізує те, що Христова наука голоситься по всьому світі різними мовами. Відвідування цвинтарів у Світлому тижні означає віру християн у воскресіння.   

Шлях до Воскресіння. Духовний зміст св. Великої Чотиридесятниці

Що таке піст?   Всупереч популярному і поширеному уявленню про піст і богослужіння перших днів Великого посту наголошують на тому, що їжа і зовнішні аскетичні практики не повинні затьмарити і замінити духовної суті посту. Піст є чимось більшим, аніж просто «їсти – не їсти», «танцювати – не танцювати» чи «слухати – не слухати музику». Понад різноманітні фізичні, продуктові чи розважальні заборони стоїть заповідь нашого покаяння, внутрішнього очищення і навернення до Бога: ми повертаємо зі злочинного нашого шляху і ступаємо на путь Господню. Не менш важливим є і внутрішнє сокрушення серця, усвідомлення власної гріховності, як відпадіння від Джерела життя, щирого визнання, що з-поміж грішників першим є я:

     «Як оплакуватиму нині моє відпадіння? Який початок покладу спасіння мого, живучи блудно? Але, Ти, Милостивий, якими лиш знаєш присудами, спаси мене» (трипіснець утрені першого дня Посту). «Згрішив я, Господи, більше за всіх, один згрішив перед Тобою, але як благий змилуйся, Спасе, над Твоїм творінням» (покаянний канон Андрея Критського). «Згрішив я один перед Тобою, згрішив більше за всіх, але, Христе Спасе, не відкинь мене!» (покаянний канон Андрея Критського). Зрештою, пріоритетними в часі посту мають бути наші стосунки з ближніми: ми маємо перестати бути «хижаками» одне одного. Просто не їсти певного виду явно їжі замало, якщо людина «поїдає» свого ближнього гнівом, ненавистю, заздрістю чи зверхністю. Правдивий піст має людині допомагати побачити свого ближнього очима милосердя і любові. Про це постійно говорять стихири вечірні першого та другого тижнів Посту:

     «Духовний, браття, розпочавши піст, язиком не мовте облуди і не підкладайте спотикання братові на падіння; але, покаянням просвітивши душі свічу, сльозами взиваймо до Христа: прости нам гріхопадіння наші, як Чоловіколюбець». «Постячи, браття, тілесно, постімо і духовно: розв’яжімо всякі узи неправди, розірвімо пута насильницьких угод, усякий договір несправедливий роздерімо; даймо голодним хліб і злидарів безпритульних уведімо в домівки – щоб прийняти нам од Христа Бога велику милість». «Прийдіте, вірнії, чинімо у світлі вчинки світла; як удень, поводьмося добропорядно; всяку неправедну угоду з ближнім від себе відкиньмо, не кладучи нічого перед ним на спотикання і падіння; полишмо плоті догоджання, плекаймо душі дарування; даймо потребуючим хліб, і приступімо до Христа, в покаянні кличучи: Боже наш, помилуй нас».

     Справжній піст не може бути показовим і лицемірним. Добрі вчинки не мають сенсу, якщо ми творимо їх заради здобування прихильності людей чи самохвальби. Вправляння в чеснотах повинно бути таємним, зорієнтованим на Бога, який бачить серце людське: «Ті, що в тайні чесноти чинять, духовних воздаянь чекають, не посеред торжищ і роздоріж їх виставляють, а радше всередині серця плекають; і Той, Хто бачить усе, що стається в тайні, винагороду стриманости подає нам. Піст звершуймо не з сумними обличчями, але, в покоях душ наших молячись, безнастанно взиваймо: Отче наш, Ти, що єси на Небесах, не введи нас у спокусу, благаємо, але ізбав нас од лукавого» (стихира вечірні середи четвертого тижня Великого посту). Однак така тригранність – Бог, я і ближній – ніяк не повинна виключати також  і особистого обмеження у їжі чи буденних вдоволеннях: від кожного з нас вимагається готовність до жертви, навіть і малої, для омертвлення гріховних пристрастей, які «паразитують» на наших природніх душевних прагненнях і викривають їх.

     Як Церква прямує до Великодня?    До світлого свята Пасхи Христової ми готуємося доволі тривалим постом, що зветься Великим, або Чотиридесятницею. Як зрозуміло вже зі самої назви, він триває сорок днів. Його початок випереджує низку так званих передпостових неділь, що допомагають нам налаштуватися і наблизитися до входження на велике духовне поприще. Йдеться про Неділю про Закхея, Митаря і фарисея, Блудного сина, М’ясопусну (про Страшний суд) і Сиропусну (прощення). Новозавітні читання та богослужбові пісне співи цих неділь розкривають нам велич Божої любові до нас і глибину нашого віддалення від Нього. Усвідомлюючи це розділення, яке сталося через наш гріх, людина спішить до Господа: лізе на вершки дерев, стоїть на молитві, несміло простує до Отчого дому і намагається сповняти Божі заповіді любові. Зрештою, ще й бере за руку ближнього, не зоставляючи його на півдорозі до мети. Отой шлях до Бога переходить у піст – шлях до себе, інакше знову ми прийдемо до Творця неготові. Цей духовний аскетичний шлях до себе складається із шести тижнів та п’яти неділь Чотиридесятниці. Будні, позбавлені радості та урочистості євхаристійного богослужіння (повна Божественна Літургія у будні дні Великого посту не служиться), натомість сповнені глибинних роздумувань священної Постової Тріоді; суботи, які стали днями спомину тих, хто вже перебуває «у світлі невечірньому», на останньому кроці свого шляху; неділі, сповнені величних діянь Божих над людиною: торжество Православ’я, Хрестопоклінна, святих Григорія Палами, Йоана і Марії – все це разом із особливим укладом богослужінь, поклонами, скорботними наспівами, і якоюсь тугою, яка пахне весняними бруньками та сповнена голосами небесного птаства, укладає в свідомості неповторну мозаїку Чотиридесятниці. Останні дні перед Великоднем, фактично, випадають із великопісної тематики: ми вже не трудимося самі, але стаємо немов учасниками Божественного священнодіяння, яке для нашого спасіння вершить Господь Ісус Христос: Він воскрешає Лазаря, входить до Святого Граду, який не впізнав Його, проповідує,чудо творить, збирає апостолів на Тайну Вечерю, де вчить їх досконалої любові. Христос добровільно йде на страсті і смерть, умирає між злочинцями на хресній шибениці і дається на квапливе погребення у гробі. На цьому видиме Його діяння завершується. Знаємо, що Він в цей час нищить адове царство, забирає у полон праведних в’язнів, а вже в неділю ранком здивована Марія Магдалина не знайде пречисте тіло у гробі… Але все це станеться трохи пізніше.

     Наша участь у Великопосному Таїнстві Таїнство Великого посту як духовного шляху до Пасхи вимагає від християнина особливого ставлення та уваги. З настанням посту уклад нашого життя мусить мінятися. Нам слід з повною свідомістю приступити до Чотиридесятниці, щоб не просто відбути той вимушений період світлою пасхальною ніччю, але прожити кожен його день разом з Господом і у Господі. Головною молитвою цього часу для нас має стати чудова і незрівнянно покаянна молитва святого Єфрема Сиріна: Господи і Владико життя мого! Дух млявости і метушливости, владолюбства і пустомовства віджени від мене. Дух же ціломудрія, смиренномудрія, терпеливости і любови даруй мені, рабові Твоєму. Так, Господи Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь.

      Ставши творцем багатьох цінних молитов та духовних роздумів, Єфрем, певно, й подумати не міг, що одна його невеличка молитва щодня буде мовлена кілька разів денно і духоносними старцями, і малими дітьми. Але направду – вона варта того, щоб ми її добре знали, розуміли і зі щирим серцем щоденно мовили. Як жодна інша, покаянна Єфремова молитва відкриває нам наші пристрасті, які заполонили нас, зосереджує нас на Бозі, який може дати нам визволення від них, і навчає нас завжди зважати на ближнього, якому маємо допомогти, а не осудити і принизити. Саме ця молитва має стати нашою великопісною конституцією. Іншим важливим подвигом для нас має стати посильне обмеження у чомусь, чи це улюблена їжа, музика, перегляд телевізора, чи ще щось. Ми маємо принести Богові щось у жертву, замістивши оцю пустоту Ним самим. Наші клопоти про останню моду, упадання за мультимедійними засобами, звичні буденні задоволення, від яких ми відмовляємося, мають бути замінені пошуком Бога у нашому житті, бодай лише в часі посному – це вже багато. Сучасній людині буває дуже важко піднести голову над тим усім, що заповнило її, і подивитися догори: «До Тебе, що живеш на Небі, зводжу очі мої» (Пс. 122, 1). Чотиридесятниця стає чудовою нагодою до цього. Звісно, наша посна жертва має бути добровільною – насильне і відірване не буде ані милим Богові, ані корисним для нас. Щодо «їсти – не їсти» - маємо вибиратись із комплексу заборон і дозволів, шукаючи за цим усім чогось набагато глибшого, душеспасенного.

     Піст мусить поєднуватися найперше з молитвою. Чотиридесятниця  має багато чудових і незрівняних богослужінь – знайдімо час для відвідин храму у ці дні. Утрені, вечірні, канон Андрея Критського і, особливо, літургія Передосвячених Дарів – ці відправи мають «освітлювати» наші будні протягом усього Великого посту. Окрім спільних храмових молитов, важливою є також і щоденна приватна молитва. Часто повторюймо Ісусову молитву, благаючи Христа про помилування. Творімо посильне число щоденних поклонів з митаревою покаянною молитвою – така «духовна гімнастика» не буває безкорисною. Обов’язково пильнуймо чистоту своєї душі. Не відкладаймо нашу сповідь лише на Чотиридесятницю, а у пості – лише на останні дні. Як правило, тоді вона нам не дає належної користі. Покаяння має бути нашим постійним процесом, а сповідь – можливістю до аналізу нашого життя на будь-якому етапі нашого каяття. Приступаймо до сповіді щиро, з належною підготовкою, з бажанням почати нове, краще життя у гідності богосинівства, яку ми носимо. Ставаймо щораз то більше христоносними, оновлюючи образ Божий у собі та ближніх. Протягом Посту частіше звертаймося до Біблії, читаймо Боже Слово як самі, так і в родині чи між знайомими – пожертвуймо час посту глибшому пізнанню нашого Творця і Спасителя. Зараз видають також багато чудової християнської літератури – потрудімося знайти собі щось до читання, особливо з-поміж повчань святих отців. Знайдімо час також для духовних розмов – чи то зі своїм духівником, чи навіть зі щирим другом.

     Чи є піст у неділю?  Неділя є найпершим християнським святом юної Церкви, яке вона найбільше шанує і досі. Канони Вселенських соборів та постанови святих отців строго забороняють вірним постити у день Господнього воскресіння, оскільки це день радості, а не смутку. Відгомін цього великоднього недільного духу зберігся і в нашому сучасному богослужінні: кожної неділі ми славимо воскреслого Христа такими ж (або подібними) піснеспівами, що й на саму Пасху. Церковний устав на суботи і неділі взагалі відміняє і поклони, і коліноприклонення, щоб навіть таким чином ми не згадували про упадок людської природи, але веселились у Тому, котрий нас підводить від тління.   З цього випливає, що про піст у неділю взагалі не може йтися. Однак дехто це розуміє у ключі «можна все, чого не можна у будні». Аби прояснити ситуацію, коротко приглянемось до монашої постової дисципліни і трапези, щоб на її прикладі дати можливість до роздумів над великопісними неділями. Отже, згідно з древніми монаршими уставами, ченці у буднях знали тільки одну трапезу – вечірню, після завершення вечірнього богослужіння (та св. Причастя, якщо звершувалась Літургія Напередосвячених Дарів). Під час трапези пропонували інколи неварену їжу, так зване сухоїдіння, а інколи – варене сочиво, зелень та інше. Натомість у неділю були дві трапези – одна після Літургії, інша – після вечірнього богослужіння. Монахи споживали більше розмаїття страв, приготоване з олією, інколи також і пили вино на славу Божу. На прикладі монаших трапез можна зауважити, що неділя хоч і розв’язувала «абсолютний піст», тобто утримання від їжі до певної години, але зоставляла «аскетичний піст» - ченці не їли того, що не годилося споживати ще від М'ясо- і Сиропусної неділі (хоча для монахів м'ясо заміняла риба, яку вони у піст споживали всього кілька разів: на Благовіщення, Вербну неділю). Отже, неділя під час Чотиридесятниці не означає автоматичний дозвіл на все, чого не можна у будень, але, зостаючись у загальному великопосному руслі, дозволяє на потіху від споживання тієї ж постової їжі. Зрештою, маємо добре тямити, що «Царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим 14, 17).

                                                                                                                                       Патріарша літургійна комісія УГКЦ

ХРИСТИЯНСЬКА НАДІЯ

     Християнська надія - це очікування з повним упованням усіх тих благ, які нам обіцяв Ісус Христос, якщо ми сповнимо Божу волю. Надія, з одного боку, є певною тугою за обіцяним, бажанням обіцяного, очікуванням на нього, а, з другого - переконанням, що Бог дотримає слова і виконає обітницю. У нагороду за виконання Божої волі Ісус Христос обіцяв нам вічне щастя і засоби, потрібні для його осягнення: Божу ласку, дочасні добра, прощення гріхів, допомогу в потребах і вислухання наших молитов (І Йоан 2,25; 14,2,14; 19,23 І Тим.2,4; Мат. 6,25-32). Ісус Христос навчив нас молитви "Отче наш". У цій молитві просимо вічного щастя, ласки, потрібної для його досягнення, дочасних благ для підтримання життя, відпущення гріхів, допомоги в потребі; тобто тут перераховано все те, чого ми можемо надіятися від Бога. Християнська надія випливає з віри, бо надіємося на обіцяне Богом у переконанні, що Бог - найвірніший, всемогутній і наймилосердніший і що Ісус Христос Своєю смертю заслужив ці добра для нас. Держімо непохитне визнання надії,- бо той, хто обіцяв, вірний" (Євр. 10, 23). "Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас, - як же разом із ним не подарує нам усього?" (Рим. 8, 32). Ми лише тоді можемо надіятися на обіцяне Ісусом Христом, коли дотримуємося Божих заповідей, чи, принаймні, щиро жаліємо, переступивши їх. "Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7,21). Надія без чесноти є зухвалістю (св. Берн.). Марна надія на Господа, коли не маєш за собою добрих справ. Ісус Христос каже: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33).

     Ми слуги Бога. Ми виконуємо Його волю, а Він дбає про наші потреби і дає нам заплату. "Усяку журбу вашу покладіть на нього, бо він піклується про вас" (І Петро 5, 7). Проте ми зі своєї сторони теж повинні старатися про ті блага. Не слід чекати від Бога чуда. До осягнення чогось треба докласти і своїх рук. Працюй, і Бог тобі допоможе. Християнська надія мусить поєднуватися зі страхом перед гріхом. "... Працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті..." (Фил. 2, 12). Ніхто не може бути впевненим, що належить до вибраних. Християнин повинен жити у постійному страсі, бо ніколи не може бути певним, що встоїть перед спокусою. Недовір'я самому собі є опорою надії (св. Авг.). Надія веде нас уперед, страх робить нас обережними. Християнська надія є Божим даром, ми можемо спромогтися на неї, лише отримавши освячуючу ласку. Хто надіється на Бога, той тішиться Його особливою опікою. "Ті, які звіряються на Господа, - подібні до гори Сіон" (Пс. 124, 1). Хто надіється на Бога, той може всього досягнути (Мар. 11, 23). Людина отримує стільки, на скільки надіється (св. Іван від Христа). Того, хто надіється на Бога, Бог обдаровує надзвичай­ною силою духа; така людина стає безстрашною, виносливішою і незламною. Хто надіється на Бога, той не дбає про ласку сильних світу цього, ані про людську думку, як не дбав про це св. Павло (І Кор. 4, 3). Надія на Бога спонукає до добрих справ і чеснот. Надія веде нас до спасіння. Ніколи не надійтеся на власні сили, чи на сили ближніх, чи на дочасні речі більше, ніж на Бога. "Ліпше до Господа прибігти, ніж покладатися на людину" (Пс. 117, 8).

     Ніколи не треба впадати в розпуку і думати, що Бог, можливо, не простить нам гріхів або не допоможе в нещасті. Перед тим, як вчинити гріх, лякайся справедливості, а, вчинивши гріх, май надію на милосердя Бога (св. Григ. В.). У найбільших нещастях допомога Бога є найближча. Хто сумнівається в Божому милосерді, той зневажає Бога так само, якщо б сумнівався в існуванні Бога (св. Авг.). Ніколи не слід надмірно надіятися на Боже милосердя, тобто постійно грішити з думкою, що милосердний Бог нікого не осудить. Не можна тільки боятися Бога без надії, але не можна і надіятися без страху. Нерозумним є той, хто пам'ятає лише про милосердя, але забуває про Божу справедливість. Ніколи не слід спокушати Бога, тобто наражати себе на небезпеку в надмірній надії на Божу допомогу. На Божу допомогу можемо надіятись лише тоді, коли робимо те, чого Бог вимагає від нас. Того ж, хто не дбає про волю Бога і діє легкодушно, Бог покине.

    Щоб людина спаслася, у її душі повинні поєднатися віра, надія і любов. "Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить.

                           Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе"    (Йоан 14,21).

«ПАПА ТАКОЖ МОЖЕ ПОПРОСИТИ БЛАГОСЛОВЕННЯ, ОТОЖ ПОБЛАГОСЛОВІТЬ МЕНЕ»

ПАПА ДАВ ЗРОЗУМІТИ, ЩО УГКЦ ДЛЯ НЬОГО – «УЛЮБЛЕНА ДОНЬКА, ПРО ЯКУ ВІН ДБАЄ»

     Папа запевнив єпископів УГКЦ, що жодні питання не можна вирішувати ціною навіть одного життя, ні, тим більше, ціною цілої Східної Католицької Церкви. Про це, серед іншого,  в інтерв’ю для Радіо Ватикану розповів Глава УГКЦ Блаженніший Святослав після зустрічі Постійного Синоду УГКЦ зі Святішим Отцем, що відбулася 5 березня 2016 року. «Відбулася історична зустріч. Ми з нагоди 70-річнці виходу УГКЦ з підпілля зустрілися з Папою, щоб ще раз показати живим наше сопричастя з Апостольським Престолом, те сопричастя, яке хотіли Львівським Псевдособором 1946 року ліквідувати. Це була перша наша зустріч після Гаванської декларації, підписаної Папою Франциском і Патріархом Кирилом. І з огляду на цю подію Бог дав новий контекст нашій зустрічі з Папою», – розповів Глава УГКЦ. За його словами, члени Постійного Синоду УГКЦ вражені щирістю і теплотою Святішого Отця, який дав зрозуміти, що УГКЦ для нього є «улюбленою донькою, про яку він дбає». Коли Глава УГКЦ під час зустрічі намагався пояснити Папі Франциску неоднозначність сприйняття в Україні підписаної у Гавані декларації, Папа дослівно відповів: «На мою думку, не можна досягати будь-якої мети коштом хоча б одного людського життя, особливо коштом Помісної Східної Католицької Церкви». З цих слів, наголошує Патріарх Святослав, для нас стало ясно, що Папа справді розуміє, що сопричастя нашої Церкви з наслідником Апостола Петра є духовним спадком не лише українського народу, але й цілої Вселенської Церкви, тобто що УГКЦ є невід’ємною складовою Вселенської Церкви. Єпископи УГКЦ запевнили Папу, що ця Церква разом з іншими Церквами і релігійними організаціями в Україні намагається зробити свій вклад в будівництво української  держави. Члени Постійного Синоду УГКЦ подарували Папі копію ікони «Богородиця Милосердя Двері», це копія тієї ікони, перед якою розпочався у Католицькій Церкві Рік Божого милосердя. Перед нею Папа і владики УГКЦ помолилися до Богородиці, після чого Святий Отець благословив владик УГКЦ. За словами Патріарха Святослава, єпископи були зворушені, коли наприкінці розмови Папа схилив перед ними голову і попросив про благословення: «Папа також може попросити благословення, отож поблагословіть мене». «Ми зі зворушенням уділили Папі наше благословення… Папа дав нам зрозуміти, що для нього ця зустріч була важливою і потрібною», – розповів Глава УГКЦ.  

Послання Папи Франциска до Блаженнішого Святослава Шевчука, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького.

Його Блаженству Святославові Шевчуку Верховному Архиєпископові Києво-Галицькому

     «Яка дорога, о Боже, твоя ласка: людські сини під захист крил твоїх прибігають!» (Пс

36[35],8). Як віруючі, ми шукаємо захисту під покровом «крил» Господа Бога, тому що ми дійсно є носіями божественної благодаті, але є ними, немов глиняний посуд (пор. 2 Кор 4,7). У деяких обставинах наш людський стан стає ще вразливішим з причини важких історичних ситуацій, якими позначене життя Божого люду, спільноти, яку Господь наш Ісус Христос здобув Своєю Кров’ю. Українська Греко-Католицька Церква в ці дні спогадує сумні події березня 1946 року. Сімдесят років тому ідеологічний та політичний контекст, як також ідеї, ворожі самому ж таки існуванню вашої Церкви, призвели до організації псевдособору у Львові, спричинившись до десятиліть страждань пастирів та вірних. Спогадуючи про ці події, з глибокою вдячністю схиляємо голову перед тими, які ціною випробувань, а навіть і мучеництва, протягом цього періоду засвідчили віру, живучи нею з посвятою своїй Церкві та непохитною єдністю з Наступником святого Петра. Одночасно, очима, просвітленими тією самою вірою, споглядаємо на Господа Ісуса Христа, покладаючи на Нього, а не на людську справедливість, кожну нашу надію. Саме Він є істинним джерелом нашої віри у теперішнє й майбутнє, адже ми впевнені у тому, що ми покликані звіщати Євангеліє також і серед будь-яких страждань та труднощів. «Та й хто вам заподіє лихо, коли ви стали ревнителями добра? Бо коли і страждаєте за справедливість – ви щасливі! (…) Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає звіт про вашу надію, однак, із скромністю та пошаною» (1 Пт 3,13-15). Повторюючи ці слова за святим Апостолом Петром, висловлюю свою глибоку вдячність за вашу вірність та заохочую вас ставати невтомними свідками цієї надії, яка просвітлює наше життя та життя всіх братів і сестер навколо нас. Ще раз висловлюю свою солідарність з пастирями та вірними, в усьому тому, що вони чинять у цей складний час, позначений випробуваннями війни, аби полегшити страждання населення та шукати шляхи миру для дорогої української землі. Наша відвага і наша радість – у Господі. Саме Його прошу, через заступництво Пречистої Діви Марії та мучеників вашої Церкви, щоби Боже утішення осяяло обличчя ваших громад в Україні та в інших частинах світу. Одночасно, від щирого серця уділяю Вам, єпископам, монашеству та вірним Української Греко-Католицької Церкви особливе Апостольське благословення, як знак моєї постійної любові й пам’яті про вас.         Дано у Ватикані, 5 березня 2016.   Франциск.  …

ВОСКРЕСІННЯ ТІЛ.

     У день загального суду Ісус Христос воскресить тіла усіх померлих людей і назавжди поєднає їх з душею. Ісус Христос воскресить усіх людей. Він прийде судити і живих, і мертвих. Ісус Христос сам говорив про воскресіння тіл, підтверджую­чи свої слова чудами. "Надходить час, коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, - воскреснуть на суд" (Йоан 5, 28-29); "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Ісус Христос доказав чудами, що має силу воскрешати померлих. "Я - Воскресіння і життя" (Йоан 11, 25), - говорить Спаситель. У природі знаходимо прообрази воскресіння: наш сон і пробудження, оновлення природи весною, розвиток метелика (спочатку гусениця, яка при­в'язана до землі, як і людина, потім - лялечка, яка подібна до тіла в гробі, і, нарешті, красивий метелик, який літає у повітрі), проростання насінини, схід і захід сонця і т. п. Бог воскресить наші тіла, щоб виявити свою справедливість і прославити Спасителя. Заплата не була б досконалою, якщо б тільки душа отримала нагороду чи була покарана. "Багато добрих справ - піст, чистота, мучеництво - людина здійснює через тіло, тому справедливо, що і воно разом з душею візьме участь у славі" (Терт.). Христос прагнув врятувати і душу людини, і тіло. А порятунок не був би повним, якщо б не гарантував тілу воскресіння (Тер.)- "... через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих" (І Кор. 15, 21). Воскресши, ми матимемо ті ж тіла, що і в дочасному житті; тіла праведних будуть прославлені, а тіла грішників стануть потворними і відразливими; усі воскреслі тіла будуть безсмерт­ними (І Кор. 15, 42). Віра в майбутнє воскресіння потішає нас у терпінні, у хви­лину нашої смерті і у хвилину смерті наших близьких. Для Іова найбільшою потіхою в терпіннях була думка про воскресіння (Іов 19, 25). Віра у воскресіння вливала у серця перших християн відчайдушну відвагу під час переслідувань; той, хто вірить у майбутнє воскресіння, не повинен сумувати з приводу смерті своїх близьких, як не сумує тому, що зайшло сонце, бо знає, що завтра його знову побачить.    

Молитва, яка досягає своєї мети. Набоженство до Помпейської Матері Божої.

Блаженний Вартоломео Лонго

     Xочу поді­литися з вами тим, про що недав­но дізнався, що сам практикую і до чого вас заохочую. Для мене це було оживленням віри і надії до Матері Божої, бо чуда і в сьогоднішньому ХХІ столітті відбуваються так само, як відбувалися колись, про що ми не раз читаємо в життєписах святих. Це було для мене також сильним заохо­ченням і відновленням ревності до молитви на Святій Вервиці. Це було беззаперечним голосом всіх святих, які поширювали й заохочували лю­дей до відмовляння Вервиці. Все, що вони говорили про Вервицю (про що дізнаємося з їхніх творів і життєпи­сів, з описів чуд) - це істинна прав­да. Та, немов до невіруючого Томи, треба було сказати: "Доторкнись... І будь віруючий, а не невіруючий". І так, як до самого себе відносив ці слова, так само і вам кажу: візьміть і прочитайте це до кінця і не будь­те невіруючі. Повірте, що Мати Божа подає особливі ласки й сьогодні усім, хто відмовляє Святу Вервицю. Хто ще не вірить у чуда, хай відкине всі упередження і повірить. Декілька місяців тому перебував у Варшаві о. Карл Штелін. Саме він розказав нам про так звану Помпейську Матір Божу, про яку сам недавно довіда­вся, і більше того - переконався на собі. Наперед слід сказати, що цей священик дуже критично ставить­ся до різних новітніх приватних чи публічних об'явлень, визнає тільки ті, які визнала Католицька Церква або які підтверджені беззаперечним фактами й не суперечать традицій­ним вказівкам розпізнавання правдивості об'явлення. Тому, почувши від нього про якесь там об'явлення, трохи здивувався, але водночас мав до цього довіру, бо знав, що цей свя­щеник небилиць і різних об'явлень якоїсь "побожної бабці" не перепо­відатиме. Набожність до Помпейської Ма­тері Божої, як розкажемо згодом детальніше, включає в себе відмов­ляння повної Вервиці з розважання­ми впродовж 54 днів.

     Помпея…   Коротенько згадаємо про Пом­пею - місто приблизно за 22 км від Неаполя і 10 км від вулкана Везу­вій, який 29 серпня 79 р. н. е. залив лавою і засипав попелом та вулка­нічними грудами цілу Помпейську долину. Свідком катастрофи міста був Плінній Молодший, який зали­шив лист з описом вибуху вулкана. Три дні тривало безперервне вивер­ження, внаслідок чого місто покрила 5-6 м. верства попелу й вулканічного дощу. У 1748 р. археологи відкрили Помпею. Попіл, який засипав це міс­то, зберіг будівлі, предмети й тіла людей та звірят, завдяки чому від­криття було таким цінним. Розкопки показали всю красу й пишноту по­ганських палаців і святинь, театрів, терм, амфітеатрів; відкрито настінні розписи, мозаїки, посуд та інші до­сконало збережені експонати.

     Сатаніст, який став блаженним, та санктуарій Матері Божої Святої Вервиці…   Місто Помпея відоме славною Папською базилікою на честь Матері Божої Святої Вервиці. Її збудував ко­лишній сатаніст, який став блажен­ним - Вартоломей Лонго. Вартоломей Лонго народився 11 лютого 1840 р. у католицькій сім'ї. Навчався у католицькій школі, однак під час навчання на юриста піддався течії антиклерикалізму, втратив віру і потрапив у секту сатаністів. Секта мала крайній антицерковний харак­тер, висміювала єпископів і свяще­ників, а також обряди Католицької Церкви. Оскільки Лонго хотів стати жерцем культу сатани, його було "висвячено" в цей сан "єпископом" секти. Як він згадував пізніше, "під час цієї церемонії капище сатани перетворилося в правдиве пекло": вдарила страшна гроза, а серед гро­му і блискавиць звучали богохуль­ства учасників дійства. Переляканий Лонго втратив свідомість і декілька днів не приходив до себе. Однак свою діяльність у секті не залишав, упродовж декількох років ревно ви­конував обов'язки окультного жер­ця, зневажав Католицьку Церкву і брав активну участь в антипапських демонстраціях. Але в нього був добрий товариш- католик, професор Вінцент Поуп, який не покидав намагання навер­нути сатаніста. Розмови з ним, а та­кож тривалі суперечки з прекрасним богословом, домініканцем Альберто Раденте врешті відвернули Вартоломео від секти й схилили до на­вернення на дорогу християнського життя.

     Вже навернений Лонго присвятив себе допомозі бідним, але ніяк не міг знайти духовного миру. Зму­чений і весь у знеохоченні, він при­їхав у Помпею. Побачивши, в якій злиденності живуть тут люди, на­скільки спустошені вулиці міста, впав, як він сам згадував, у відчай і був близький до самогубства. Розду­муючи про своє становище, він дій­шов висновку, що коли священичий сан дається на всю вічність, то поді­бним чином діє і посвячення сатані. Вражений власним висновком, він почув у серці відлуння слів о. Аль­берто, який повторював услід за Бо­городицею: "Той, хто поширює Свя­ту Вервицю, буде спасенний". Лонго впав на коліна і дав обітницю, що не покине це здичавіле місто, поки всі його мешканці не полюблять Верви­цю. Саме ж місто було пристанови­щем різного роду бандитів, які гра­бували всю округу. Тільки незначна частина жителів залишалася вірна вірі, інші повернулися до поганських культів. Лонго відмовився від кар'єри юриста. Мешканці Помпейської до­лини жили далеко один від одного, і до всього тут буйним цвітом про­цвітало поганство. Багато хто вза­галі не знав молитви "Богородице Діво". Тому Вартоломей почав ходи­ти від хати до хати, вчив молитися і роздавав вервиці. Щоб привернути місцевих жителів, він організовував зустрічі, в тому числі з оркестром і лампами. І з часом це дало свої ре­зультати. Люди, бачачи, як багато він для них чинить, нічого не про­сячи взамін, почали йому довіряти. Лонго організував парафіяльні місії 1875 р., під час яких декілька священиків впродовж 12 днів навча­ли людей. Плоди місій перевершили всі очікування: більшість мешкан­ців навернулися до Бога. У день за­кінчення приїхав єпископ Неаполя, який урочисто заснував братство Святої Вервиці і благословив при­везений Лонгом образ Матері Бо­жої Святої Вервиці. На цьому образі зображено Пречисту Діву Марію з Дитятком-Ісусом, де Дитятко-Ісус подає Вервицю святому Домінікові, а Мати Божа подає Вервицю св. Рожі з Ліми. Сила цього образа в духовних цінностях: "Бог дав нам цей образ, щоб ми через нього отримували бла­годать, яка змінить світ", - говорив про нього ревний почитатель Святої Вервиці Папа Римський Лев ХІІІ.

     Бачачи, як зростає популярність образа серед мешканців північної частини Італії, Вартоломео Лонго вирішив побудувати церкву. І почав збирати для цього пожертви. Вже через два місяці був посвячений на­ріжний камінь. Завдяки чудесним зціленням за посередництвом Пом­пейської Матері Божої, люди стали більше жертвувати і будівництво пришвидшилось. Занотовано чудес­не оздоровлення вмираючої матері Лонго, паралізованого єзуїта і моло­дої неополітанки Фортунати Агреллі, яка була невиліковно хвора і якій об'явилася Мати Божа, про що буде мова далі. Будівництво церкви було закінчене через 13 років, у 1891 р. Поки тривало будівництво, Лон­го зайнявся видавничою діяльністю і благочинністю. Він заснував жур­нали "Розарій" і "Нова Помпея", у яких писав, зокрема, про необхід­ність виховання дітей злочинців. За­лишені, несучи на плечах кару вини батьків, вони, як правило, вибирали ту ж дорогу. Лонго побудував дім для соціальних сиріт, навчав їх ре­месла й молитви. Навколо базиліки швидко виникли типографії, фабри­ки і швейні майстерні. Вістка про дім для сиріт швидко поширилася по всіх тюрмах Італії, і в'язні почали надсилати листи з проханнями за­опікуватися їхніми дітьми, обіцявши навернутись на добру дорогу. Все це Лонго здобув завдяки Вервиці. У 1883 р. Папа Лев ХІІІ, това­риш Лонго і прихильник будівництва базиліки у Помпеї, об'явив жовтень місяцем особливої молитви на Свя­тій Вервиці. Колишній сатаніст, а тепер навернений і ревний почи­татель Святої Вервиці Вартоломео Лонго помер 5 жовтня 1926 р., а у жовтні 1980 р. Папа Йоан Павло ІІ під час паломництва в Помпею за­числив апостола Святої Вервиці до лику блаженних.      Довіряймо і вірмо Марії, поручаймо всі свої біди, негаразди, терпіння, переживання і болі Непорочному Серцю Марії через Вервицю, а Вона всім зарадить і допоможе!

     Помпейська дев'ятниця…   Дізнавшись про помпейську дев'ятницю, повертаючись додому, вірив тому, що священик говорив, але віра, можна сказати, була хит­кою. Як це часто буває, ми потребу­ємо доказів, щоб повірити в те, що було сказано. І ось, перебуваючи в польській релігійній книгарні, по­спішав і вже розвертався, щоб вихо­дити, як на очі мимоволі потрапила маленька книжечка "Помпейська новенна і свідчення". Згадав, що нам про неї говорили, повагавшись, купити чи ні, знадобиться чи ні, по­бачивши, що все ж таки мало ко­штує, купив - і побіг. Та потім, коли її прочитав, подумав: "Це випадко­вість чи Боже Провидіння, що в мої руки потрапила ця книжка? У Бога випадковостей чи збігу обставин не­має, у Нього все заплановано". Тому подякував Божому Провидінню, яке відкрило наново велику силу Святої Вервиці і показало ще один (давній і призабутий) засіб випрошення собі ласк, і то ласк не тільки духовних, а й тілесних оздоровлень з невиліков­них хвороб. Спочатку подам з маленької польської книжечки про Помпейську Матір Божу і її дев'ятницю, що за Божим Провидінням потрапила мені до рук, історію оздоровлення однієї дівчини, якій і була дана ця дев'ятниця і обітниця вислухання її через Матір Божу. Цю історію було пере­друковано з іншої книжки, яку на­писав сам блаженний Вартоломео Лонго "Чуда і ласки Цариці Святої Вервиці в Помпеї". Опісля вже по­даються свідчення осіб, які отрима­ли ласку вислухання своїх прохань у цій дев'ятниці, свідчення не давні, а сучасні.