Роздуми ревнительки Апостольства молитви

Правдивий християнин тоді, коли він живе один перед Богом, а не перед людьми…

     Господь Бог сотворив Всесвіт і все в ньому з точністю до міліметра, до міліграма. Але найбільшим, найдосконалішим витвором Божим була людина з її безсмертною душею. Бог прив'язався до Свого творіння безмежною Божою любов'ю, яка сильніша за смерть. І поставив Господь перед людиною одне-єдине, але дуже вагоме завдання: "Спаси свою душу!" і дав їй всі середники, щоб вона осягнула Небо. Першим таким середником є Свята Божественна Літургія. Отець Небесний віддає нам Свого Єдинородного Сина - весь безмежний скарб Неба в одному дарі. Тим даром є Служба Божа -найбільша, найсвятіша і неоціненна жертва у світі, в якій Ісус Христос, друга Особа Божа, жертвує Себе в безкровний спосіб Отцю Небесному як прощення і переблагання за гріхи людства. Завдяки Святим Літургіям, що повсякчас щоденно відправляються по цілому світі, наша планета Земля крутиться, обертаючись навколо своєї осі. Тому кожен християнин має обов'язок "у неділю і свята побожно Службу Божу вислухати"."Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий" (Мт.5,48)."Бо де твій скарб, там буде твоє серце" (Мт.6,21)."Воля Божа: святість ваша" (1 Сол.4,3).Отже, Бог наш, Творець і Батько наш, вимагає від нас, від кожної людини, праці над собою.

     Практикуючий християнин - той, який бере активну участь у Святій Літургії не тільки в неділю і свята, а щодня. Його серце і душа є чисті і відкриті, готові, щоб приймати Найсвятіше Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа. Йдучи на Службу Божу він повинен мати намір - за кого чи за що буде жертвувати Святе Причастіє: за прощення своїх гріхів, за хворих, за вирішення якихось пекучих проблем (духовних, громадських, національних, суспільних чи особистих), за душі, терплячі в чистилищі. Той, хто причащається, перемінюється в Того, Кого приймає, бо єднається Небо - Бог із землею - людиною, а в результаті людська душа отримує часточку Неба. Тіло людини робиться легким, а душа злітає, її буквально "розпирає" від багатства, з яким вона хоче поділитися зі всіма, а тим багатством є Ісус Христос. Потрібно жертвувати себе через Непорочне Серце Пречистої Діви Марії - така жертва є дуже мила Богові. Правдивий християнин тоді, коли він живе один перед Богом, а не перед людьми. Він все життя бореться сам із собою, зі своїм "я", переживаючи злети і падіння. Але дорога до святості не є ані легкою, ані скорою -вона вимагає багато праці над собою, а ще більше Божої ласки. Тому насамперед мусимо просити о ласку витривалості, старатися частіше усамітнюватися, більше мовчати, аби Бог дав нам сили зберегти духовне життя, бо в гаморі і метушні воно втрачається; жити з Богом і для Бога, часто приступати до Святого Причастія. Святий Ігнатій-Богоносець каже: "Це Христове Тіло - Божий дар на лік, на безсмертність". Літеплий християнин -той, що ходить до церкви за звичкою, аби продемонструвати людям, знайомим, сусідам (а нерідко й самому собі) свою нібито "побожність". Він може прийти, скажімо, на половину Служби Божої і стати десь під парканом у позі спостерігача. При цьому такий "вірний" здатен щиро вважати, що "побожно" вислухав Святу Літургію і що Господь Бог негайно має задовольнити його потреби. А не отримавши бажаного результату, починає нарікати: що мені, мовляв, дає та Служба Божа; Бог несправедливий до мене, адже я так міцно підпирав церковний паркан, щоб не впав... Такий християнин скоро знеохочується, розчаровується і опускає руки. Чому? Бо він дивився, але не бачив, слухав, але не чув. Він не стукав, і йому не відчинили, він не просив, і йому не дали. Отже, на Службі Божій він був "запорожцем" (стояв за порогом спасительки-Церкви, за порогом ласки Божої, за порогом голосу найбільшої в світі Жертви, навіть за порогом власної душі, не пускаючи в неї найвищу святість...). Бідні, бідні ми люди, якщо не усвідомлюємо навіть своїх найнагальніших, насущних потреб, не знаємо, чого маємо жадати від Бога для себе!

     Другим середником, який Бог дав людині для її спасіння, є молитва. Не так важливо, що ми зробили в цьому житті, важливішим є те, чого ми ще не зробили. Якщо нам важко, не опускаймо рук, прибігаймо до найсильнішої зброї - молитви. І пам'ятаймо, що немає безвихідних ситуацій, шукаймо вихід, і він завжди знайдеться. Бог не прийде до нас, щоб помістити на Небо, це ми повинні робити зусилля, щоб піднестися до Господа Бога. Щоб осягнути Небо, потрібно бути витривалим і постійним у молитві, наполегливим і невтомним у формуванні свого духовного життя. Адже через наші молитви і молитви інших, які линуть по всій земній кулі, утворюється молитовна сітка над пекельною прірвою, щоб жодна душа туди не потрапила. Найбільшим ворогом молитовної сітки є диявол, і він у різний спосіб (через оглядання телесеріалів, комп'ютер, байдужість...) буде красти в нас час, який ми маємо присвятити на молитву. Таким чином внаслідок наших опущених молитов у молитовній сітці утворюються дірки, і з нашої вини нещасні душі йдуть до пекла. А що, як наступна дірка буде нашою?.. Тож з яким страхом і трепетом ми повинні благати Того, Який не любить гордості і лінивства!Кожен з нас має обов'язок молитися не лише за себе і свої потреби, але й за тих, які не мають уявлення, що ми є на білому світі, адже ми знаємо, що вони потребують нашої молитовної підтримки. Час, дарований нам на випрошення Божих ласк, не зможемо наздогнати, якщо ми його упустимо, бо час не стоїть на місці - він пішов у вічність. Неустанною молитвою поборюймо підступи диявола, стримуймо язик від пустослів'я; черево від обжирства; не будьмо зухвалими; маймо себе за ніщо; заховуймо в собі любов до ближніх і ворогів; долаймо похоті тіла усильною працею. Надолужуймо нашими добрими ділами, які виходять із нашої доброї волі, бо безділля є безвільним. Щоб нам, грішним, стати святими, необхідно сили, яка б діяла з глибини душі і серця, а тією силою є Ісус Христос. Зростаймо і багатіймо в Бога, шукаймо скарб на небесіні. Святий Теодозій Печерський нас закликає: "Шукаймо Бога плачем і слезами, постом і адоруванням, покорою і послухом - щоб знайти Боже Милосердя".

Тривалість перебування у Чистилищі. - Погляди Учителів Церкви.

Кари Чистилища не обмежуються десятьма чи двадцятьма роками,

 а в деяких випадках вони тривають цілими століттями…

     Наша віра не навчає того, скільки конкретно тривають страждання у Чистилищі. Нам відомо загалом, що вони обмежені Божою справедливістю і що для кожного вони пропорційні до кількості й важкості злочинів (гріхів), яких ще не спокутувано. Бог може однак без шкоди для Своєї справедливості вкоротити ці страждання, збільшуючи їх інтенсивність; Воююча Церква теж може їх полегшити, приносячи Святу Жертву Меси (Літургії) та інші заупокійні молитви за померлих. Учителі Церкви вважають, що покутні страждання тривалі. "Немає сумніву, - говорить святий Беллармін, - що кари Чистилища не обмежуються десятьма чи двадцятьма роками, а в деяких випад­ках вони тривають цілими століттями. Але припускаючи, що їх тривалість насправді не перевищує десять чи двадцять років, чи може­мо ми вважати дрібницею засуд на найболючіші страждання без найменшої полегші упродовж такого терміну? Коли б хтось знав, що буде змушений терпіти сильний біль ніг, голови чи зубів упродовж двадцяти років без сну чи найменшого пере­починку - чи не бажав би він радше померти, аніж жити в такому стані? Або якби йому дозволили вибрати між такими статками, щоб позбутися такої муки? Чи можна в такому разі вважати, що звільнення від мук Чи­стилища не вартує зусиль і покаян­ня? Чи можемо ми уникати практики постів, найважчих зусиль: чування (неспання), милостинь, тривалих молитов і особливо щирого каяття зі сльозами і жалем?". У цих словах - усе вчення святих і теологів.

     Отець Мамфорд зі Згромаджен­ня Ісуса у своєму "Трактаті про ми­лосердя до усопших" обґрунтовує тривалість перебування у Чистилищі за допомогою ось яких підрахунків. Отець бере за основу принцип, що, за словами Духа Святого, "Правед­ний сім раз упаде (тобто згрішить)..." (Прип. 24, 16), тобто навіть ті, хто найповніше посвячується служінню Богові, незважаючи на добру волю, в найчистіших очах Господа чинять багато помилок. Нам лише залишається звернутися до власного сумління й визнати перед Богом свої думки, слова і вчинки, щоб упевнитися у своїй нікчемності. О, як легко шанувати молитву, віддавати перевагу лінощам замість виконан­ня обов'язку, грішити пихатістю, нетерпеливістю, чуттєвістю, жорсто­кими думками й словами, відсутністю покори Божій волі! День довгий; навіть доброчесній людині важко не допуститися не те що семи, а навіть двадцяти чи тридцяти таких гріхів і недосконалостей. Уявіть собі, що ви, за скромни­ми підрахунками, допускаєтеся де­сяти гріхів на день; через 365 днів ви матимете 3650 гріхів. Скоротімо їх кількість для зручності підрахунку до 3000 на рік. Через 10 років ця сума становитиме 30000, а через 20 років - 60000. Припустімо, що зі 60000 гріхів половину ви спокутува­ли покаянням та добрими вчинками, але ще ж залишається спокутувати 30000. Тож продовжімо наше припущен­ня: Ви помираєте після тих двадцяти років доброчесного життя й постаєте перед Богом із боргом у 30000 гріхів, за які вам слід дати звіт у Чистилищі. Скільки часу вам буде потрібно, щоб здійснити це своє відкуплення? При­пустимо, в середньому кожен гріх вимагає одногодинного перебуван­ня у Чистилищі. Це дуже скромна міра, якщо брати до уваги міркування й одкровення святих, та все ж це 30000 годин у Чистилищі. Чи відомо вам, скільки це років? Три роки, три місяці і п'ятнадцять днів. Отже, добрий християнин, котрий пильнує себе і присвячується покуті та добрим учинкам, як бачимо, має обов'язок відбути три роки, три місяці і п'ятнадцять днів у Чистилищі. Попередні оцінки базуються на підрахунках без крайнощів. А тепер, якщо розширити тривалість страж­дання і замість години взяти день на відкуплення провини - якщо замість того, щоб допуститися лише легких (простимих) гріхів, ви приходите до Бога із боргом смертних гріхів, більшою чи меншою мірою численних, які ви колись учинили; якщо визначити в середньому, як говорить свята Франциска Римська, сім років на відкуплення одного смертного гріха, провина за який прощена, то кожному стане зрозумілим, що перед нами жахаюча тривалість і що відкуплення цілком просто може тривати довгі роки і навіть століття! Роки і століття мук! О, якби ми лише думали про це, як старанно ми уникали б найменшого гріха! Як ревно практикували б ми покаяння, щоб дати відповідь за свої вчинки в цьому житті!       (далі буде)   

«Навчімося витягувати з минулого добру пам’ять, яка будує і дає надію», – Глава УГКЦ у Польщі.

19 серпня, в день Преображення ГНІХ, Глава й Отець УГКЦ Блаженніший Святослав очолив Архиєрейську Божественну Літургію у храмі Преображення Господнього УГКЦ, що в м. Ярослав (Польща). Цього дня виповнюється 20-річчя коронації чудотворної ікони Ярославської Богородиці «Милосердя двері». «Можливо, як ті учні Христа, які вдивлялися в Його обличчя на Таворській горі, що сяяло сильніше сонця, так і ми сьогодні вдивляємося в обличчя Божого милосердя, яке сяє тут з ікони Богородиці. Двадцять років тому ця ікона була коронована коронами, котрі поблагословив Святий Папа Іван Павло II. Тепер Папа Франциск її прославив у Рік Божого милосердя на увесь світ», – сказав Блаженніший Святослав під час проповіді. Він пригадав той момент, коли ми одержали звістку, що Понтифік хоче саме цією іконою відкрити Ювілейний рік Божого милосердя у Вселенській Церкві. «Ми так само не розуміли до кінця всього, що діється, як і учні Христа на горі Тавор. Бо сталося так, що з найвищої катедри християнського світу ця ікона промовила про біль українського народу. У ній ми бачимо упокорення і світло воскресіння, яке Христос виявляє через Тіло Церкви в сучасному світі», – сказав Предстоятель УГКЦ. Блаженніший Святослав також наголосив на тому, що УГКЦ на рідних землях і поселеннях молиться про милосердя для українського народу та всього світу: «Нехай Марія збере воєдино всі наші молитви, допоможе всім нам, українцям і полякам, будувати майбутнє разом. Ми, два братні народи, вдивляємося в минуле та часто витягуємо з нього негативну пам’ять. Однак навчімося витягувати з минулого добру пам’ять, яка будує і дає надію, перемінюючи світ силою Божого милосердя. Уміймо прощати і просити прощення, тоді Бог зробить нас здатними прийняти Його милосердя!» Повертаючись до події Преображення Христа, Предстоятель Церкви додав, що учні, які були присутні на горі Тавор, можливо не до кінця розуміли, свідками чого вони були, але почували себе дуже затишно, бо відчули передсмак райського небесного щастя. У мить Преображення вони побачили зібрану в одне ціле людську історію: її минуле, сучасне і майбутнє. «Вони бачили Мойсея та Іллю, які підсумовували минуле, вказуючи на Ісуса як на вічне теперішнє. Але у світлі Преображення Христос показав їм майбутнє. Ця подія була передсмаком воскресіння, бо сяйво божества, яке вони побачили на горі Тавор, у всій повноті незабаром засяє у прославленому тілі Христа після Його страждань і смерті у триденному воскресінні», – пояснив він далі. Аби ввести учнів Христових у цю дійсність, сам Бог-Отець промовив до них: «Це – мій улюблений Син, що Його Я вподобав: Його слухайте». І те світло, яке вони бачили, й та переміна людського тіла і радість, якою наповнилися їхні серця, було Божим милосердям.

Відлуння візиту президента Франції до Ватикану

 Зустріч Франсуа Олланда з Папою є кульмінацією певного прориву - в таких категоріях французька преса сприймає візит президента Франції до Ватикану. Зустріч відбулася 17 серпня 2016 року по обіді, Олланд розмовляв із Папою Франциском 40 хвилин. Потім провів робочу зустріч із держсекретарем Ватикану. І хоча цього разу візит був строго приватним, усі коментатори підкреслюють велике політичне значення цього жесту. На початку свого президентства Олланд досить грубо посварився з французькими католиками. Коли вони висловили свою незгоду з легалізацією так званих одностатевих шлюбів, президент поставився до них із презирством і відмовився від будь-якого діалогу. Проте вже після нападу у Вільжуїфі в квітні минулого року Олланд почав розуміти ту позитивну роль, яку може відігравати Католицька Церква в новій ситуації. Головний редактор католицького тижневика «Famille Chrétienne» на шпальтах газети «Le Figaro» також привертає увагу до особистої зміни в позиції президента. Він нагадує, що Олланд виріс у середовищі лівих, але практикуючих католиків. Але після подій 1968 р. зрікся своєї католицької ідентичності до такої міри, аж відчував відразу до християнства, і як президент завжди стежив за тим, щоби ніколи не згадувати про нього. На думку Прюво, президент зрозумів, що після чергових замахів настали надзвичайні обставини, в яких варто змінити ставлення до католицизму. Проте глибокі ідеологічні розбіжності, особливо щодо таких питань, як сім’я або життя, надалі залишаються. Варто сказати, що той-таки Олланд явно запланував свій візит у контексті замахів, які останнім часом відбуваються у Франції. У бесіді з журналістами президент зізнався, що як очільники Церкви у Франції, так і сам Папа зайняли в цій ситуації дуже виважену позицію. «Я хочу висловити свою повагу і подяку. Бо Папа після цього великого випробування, яким стало вбивство о. Амеля, невдовзі після терактів у Ніцці, зміг знайти дуже обнадійливі слова. Особисто мені зізнався, що він є братом нашого народу. Він також говорив про це по дорозі на Всесвітній день молоді в Кракові. Всі сказані в цих обставинах слова - я також думаю про те, що сказали церковні провідники у Франції, - були дуже відповідальні. Вони нагадують нам про єдність Франції, про необхідність дбати про єдність, а також про солідарність усього світу з Францією, яка стала жертвою терористичних актів», - сказав президент Олланд. 

Підтримка військових, що повертаються з АТО

«Люди, які були свідками війни, змінюються назавжди. Повернувшись із місця бойових дій, вони вже не в змозі поводитись як раніше. Багато бійців повертаються із зони АТО з величезним багажем психологічних переживань, зміною стилю поведінки, що безпосередньо пов’язано з бойовими рефлексами, які вони отримали в результаті небезпечних для життя ситуацій. Однак, завдяки спільним зусиллям найближчого оточення бійця, фахівців та просто людей доброї волі можливо допомогти трансформувати військовий досвід і набуті навики в успішне життя в суспільстві».

«Одужання» – означає виключення режиму «Бій», усвідомлення того, що робити з набутим досвідом, та подальше включення режиму «Дім».

Внебовзяття Пресвятої Діви Марії.

     Питання:  Яке відношення до апостольської традиції має догма про Взяття Діви Марії на Небеса (Успіння)? Хіба може бути щось додано до апостольської традиції?   Відповідь:   Догму про тілесне вознесіння Діви Марії на Небо проголосив Папа Пій XII буллою «Munificentissimus Deus». Згідно з цим документом, дана істина віри заснована на Писаннях, витлумачених відповідно до Традиції Церкви. Папа пише: «Всі доводи та міркування святих і богословів (з цього питання) в кінцевому рахунку спираються на Святе Письмо». «Для того, щоби продемонструвати свою віру в Вознесіння Діви Марії, вони з певною свободою використовують події і слова зі Святого Письма: іншими словами, користуються текстами Писання, щоби показати, наскільки цей привілей дивним чином узгоджується з істинами, викладеними нам Святим Письмом». Взяття Діви Марії на Небо пояснюється її Божественним материнством: Бог не міг допустити, щоб зітліло її святе, непорочне тіло, живий Ковчег Божественного Сина: «І Слово сталося тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили - славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповнене», - говорить Євангеліє від Іоанна . «Коли прийшла повнота часів, Бог послав Сина Свого (Єдинородного), що родився від жінки», - пише святий апостол Павло в Посланні до галатів. Можна сказати, що Святий Дух надихнув Церкву прочитати між рядків Писання те, про що там не сказано прямо. На підтвердження своєї віри в тілесне Вознесіння Діви Марії на Небо Святі Отці, богослови і духовні автори наводять такі біблійні фрази: З Книги Буття: «Я покладу ворожнечу між тобою іжінкою, між насінням твоїм і насінням її» (3,15). Тут Бог об’являє, що ця жінка буде найтіснішим чином пов'язана зі своїм потомством - Христом - в переможній битві проти диявола. У своїй буллі Пій XII пише: «Так само, як славне воскресіння Христа було найважливішою частиною і остаточним знаменням цієї перемоги, і ця битва, загальна для Благословенної Діви та її Божественного Сина, була завершена прославленням її незайманого тіла». Далі - Папа посилається на Книгу Виходу: «Шануй батька і матір твою» (20, 12). «Оскільки наш Спаситель є Сином Марії, Він, найдосконалішим чином виконуючи закон Божий, не міг не почитати, крім Свого вічного Отця, також і свою кохану Матір. І оскільки в Його владі було надати їй таку велику честь, позбавивши її смертного тління, нам слід вірити, що Він дійсно так вчинив».

     На доказ Вознесіння Діви Марії наводяться також слова з Псалма 45: «Царські дочки - тобі назустріч, праворуч тебе стоїть цариця в золоті офирським. (…) Вся оздоба царської дочки усередині; одяг її шитий золотом; у різнобарвно гаптованих шатах ведуть її до Царя; за нею йдуть дівиці, її другині проводять її. Серед веселощів і радости їх уводять у царський палац». Цей текст традиція відносить до Діви Марі - Цариці, яка переможно вступає в Небесний чертог і сідає праворуч Божественного Спасителя, безсмертного царя навіки. Посилаючись на велику кількість біблійних уривків, Отці Церкви, богослови і християнські мислителі бачили прообраз пречистого тіла Богородиці, збереженого від всякого смертного тління і вознесеного в небесну славу, в Ковчезі Завіту, зробленому з нетлінного дерева і вміщеному в Храм Господній. «Хто вона, що виходить із пустині, немов стовпи диму, обкурювана миром і ладаном, всілякими порошками мироварника?» Наречена з «Пісні Пісень (3, 6) - прообраз Небесної Нареченої, вознесеної разом з Божественним Нареченим в небесний чертог. «Радуйся, Благодатна, Господь з тобою. Благословенна ти між жінками»: теологи бачать в таємниці Взяття на Небо Богородиці здійснення повноти благодаті, вилитої на блаженну Діву Марію, і особливе, унікальне благословення, що протиставить її прокляттю Єви. І, нарешті, 12-й розділ Книги Одкровення Йоанна Богослова: в ній богослови вбачають алегоричну згадку про тілесне вознесіння не тільки в різних старозавітних персонажах, але і в образі Жінки, одягненої у сонце, яку апостол Йоанн споглядав на острові Патмос. Християнське передання спочатку не згадувало про Вознесіння Діви Марії. Але в перші часи увагу Церкви було зосереджено на центральному посланні євангельської проповіді: Христі, єдиному Спасителеві через смерть і воскресіння. Що стосується Взяття Марії на Небо, Передання мовчало про нього досить довго, а відсутність явних згадок про це в Писанні та в Отців Церкви викликало у деяких богословів законні сумніви в тому, що цей факт можна назвати істиною Божественного одкровення. Ці сумніви були подолані за Папи Пія XII. Визначаючи Взяття Діви Марії на Небо як догму, тобто істину Божественного одкровення, згаданий документ зупиняється не стільки на окремих і специфічних біблійних і святоотецьких, літургійних та  іконографічних свідченнях, скільки на сукупності різних вказівок, що містяться в Переданні. Крім того, в ньому підкреслюється загальна віра народу в цю істину, що теж має важливе значення. Все разом свідчить про те, що істину про тілесне вознесіння Діви Марії на Небеса відкрив Церкві Святий Дух. Проголошенням догми Церква всього лише дала визначення того, що вже було присутнє в її спадщині віри, в соборному почутті віруючих. Ця віра засвідчена також в апокрифах, які свідчать, що тіло Діви Марії недоторканим було піднесене на небеса. Додамо, що Церква ніколи в своїй історії аж ніяк не почитала мощі Діви Марії, на відміну від інших святих і мучеників, тлінні останки яких шанувалися з найдавніших часів християнства. Повна відсутність мощей також висловлює переконаність у тому, що тіло Діви Марії не залишилося в цьому світі, але долучилося до Воскресіння і Вознесіння Христа на Небеса.

     Питання: Чи не суперечить догмі про Непорочне зачаття Діви Марії те, що Марія зазнала страждання і смерті, якіє наслідком первородного гріха?   Відповідь:  Почнемо з того, в чому полягає суть догми про Непорочне Зачаття. «Щоби бути Матір'ю Спасителя, - читаємо в Катехизмі Католицької Церкви, - Марії були дані Богом дари, співмірні з настільки великим служінням»  (490). Щоби відповісти згодою віри на сповіщення ангела, Вона повинна була бути охоплена благодаттю Божою. Догма про Непорочне Зачаття, проголошений Папою Пієм IX в 185  році, увінчав вікову віру Церкви в те, що Марія була сповнена благодаті, та сповідує, що Богородиця отримала спокутування з моменту Свого зачаття. Діва Марія була з самого першої миті Свого зачаття захищена від усякої скверни первородного гріха, по винятковій благодаті і вподобанням Всемогутнього Бога, в передбаченні заслуг Ісуса Христа, Спасителя роду людського. Бог обрав її «перед заснуванням світу, щоб була Вона свята й непорочна перед Ним в любові» (пор. Еф 1, 4). У святих отців взяв гору звичай називати Діву Марію Пресвятою та від усякої скверни гріха збереженою. З ласки Божої Марія залишилася чистою від первородного і від особистого гріха протягом усього свого життя. Отже, догма про Непорочне Зачаття стверджує, що Марія була зачата без первородного гріха. Однак наслідки первородного гріха стосуються кожної людини. Ні Марія, ні навіть Ісус, коли став повністю людиною, не були позбавлені від наслідків первородного гріха, таких як біль, смерть і спокуса. Про це свідчить, наприклад, той факт, що сам Ісус піддавався спокусам - спочатку в пустелі, потім в Гетсиманському саду. Діва Марія теж не була застрахована від спокус - про це згадується і в Євангелії від Луки: Марія «зніяковіла» від слів Ангела. Як і перші люди - Адам і Єва - створені в повноті благодаті, мали всю повноту свободи, якою потім і зловжили, - так і Діва Марія залишалася вільною створінням. Наслідки первородного гріха, від яких не була звільнено Марія, стають очевидними в безмірних стражданнях, яких вона зазнавала: «Тобі самій меч душу прошиє», - віщує старець Симеон. Окремі «привілеї», якими наділена Марія, зовсім не позбавляють її від боротьби проти зла, такої ж, яку ведемо всі ми. Ці самі привілеї не віддаляють Діву Марію від нас, але, навпаки, роблять її ще ближчою до нас. Догма про непорочне зачаття говорить, що Діва Марія, яка разом з нами бореться зі злом і смертю, вже перемогла ворога, а тому її непорочне зачаття стає запорукою і нашого спасіння. Таким чином, наявність наслідків первородного гріха жодним чином не суперечить догми про позбавлення Діви Марії від первородного гріха.

     «Внебовзяття Пречистої Діви Марії – це велике таїнство, яке стосується кожного з нас та нашого майбутнього», – сказав Папа Франциск, зустрівшись опівдні, 15 серпня 2016 р., з вірними на зібралися на площі Святого Петра у Ватикані на молитві «Ангел Господній». Коментуючи євангельську розповідь про те, як Марія «пустилася швидко в гірську околицю», поспішаючи з допомогою до своєї родички Єлизавети, Святіший Отець зауважив, що протягом Свого життя Богородиця неодноразово проходила через гірську місцевість, аж до Голготи. А сьогодні споглядаємо Її сходження на «Божу гору», перехід «через поріг небесної батьківщини». «Вона була першою, що увірувала в Божого Сина, та є першою з-поміж нас, що взята до неба з тілом і душею. Вона першою прийняла та пригорнула в обіймах Ісуса, коли Він був дитиною, і є першою, кого Він прийняв у Свої обійми, вводячи у вічне Царство Отця. Марія, покірна і проста дівчина із непомітного села на околицях римської імперії, саме через те, що прийняла Євангеліє та ним жила, введена Богом у вічне перебування поряд із троном Сина. Саме так Господь скидає могутніх з престолів та підносить вгору смиренних», – сказав Папа. За словами Наступника святого Петра, Внебовзяття – це таємниця, яка стосується кожного з нас і нашого майбутнього, адже Марія «випереджує нас на дорозі, на яку ступили ті, що через Хрищення пов’язали своє життя з Ісусом». Таким чином, це свято передвіщає «нове небо і нову землю», перемогу воскреслого Христа над смертю та «остаточну поразку лукавого». «Ось чому ликування смиренної дівчини з Галилеї, записане в пісні “Величай, душе моя…”, стає піснею всього людства, яке втішається, бачивши, як Господь схилився над всіма чоловіками і жінками, покірними створіннями, забираючи їх із Собою до неба», – сказав Святіший Отець, додаючи: «Пісня Марії спонукує нас також згадати про численні болісні ситуації сьогодення. Зокрема, про ті, в яких перебувають жінки, обтяжені тягарями життя і драмою насильства, жінки-невільниці самоуправства могутніх, дівчатка, змушувані до нелюдяної праці, жінки, змушені тілом і душею уступати жадібності чоловіків. Нехай же і в них якнайшвидше розпочнеться життя в мирі, справедливості, любові та очікуванні того дня, коли вони нарешті відчують, що їх тримають руки, які не принижують, але з ніжністю підводять та провадять дорогою життя аж до неба».  

Про прощення, або чому у житті буває важко.

     Наше життя можемо прирівняти до дороги, що тягнеться в незнану далечінь. Ми хоч не знаємо, що буде там в далині, але крок за кроком йдемо вперед. Віра у краще нас заохочує зробити крок на зустріч незнаному. Деколи ми просто закриваємо від втоми очі і нас тепер вже несе течія життя. Вистачає нам відпочити, набратися сил і мужності, і ми тоді відчуваємо твердь під ногами. Тепер ми твердо стоїмо на шляху життя. Йдемо далі. Деколи наше життя зупиняється від незнаної втоми. Ми це відчуваємо, бо сама наша душа говорить, що у твоєму житті щось не так, як має бути, щось тяготить, чомусь не відбуваються зміни. А чому не відбуваються зміни? Однією із причин душевної втоми  є “непрощення”. Хто не прощає, той або зупинився на своєму життєвому шляху, або сунеться із великим трудом. Чому так? А хіба можна зустріти своє майбутнє, коли живемо минулим. Хіба можна жити новим, коли думаємо про старе? Хіба можна почати щось інше, коли не завершено одну із ситуацій в житті?  Затримав борг! Ми не даремно кажемо у таких випадках: тримати зло! А зло важить багато. Тому той, хто тримає, той не може вже легко крок зробити, бо тягар не дає. Думка не важить багато, але є справжнім тягарем, коли нас переслідує, не дає спокою, коли навіює неспокій і поганий настрій. Дехто каже: гірше від безнадійної думки немає нічого. І справді, коли ми живемо надією, щоб нам повернули те, що вже повернути неможливо, то чи це не самообман? Ми хочемо, щоб нам хтось повернув втрачені дні життя? Чекаємо і що далі? Ми просто втрачаємо теперішні дні спокою і миру душевного. Є деякі озлоблені, котрі в собі зробили цілий банк “Не прощення”. Їх тільки торкни і вони тобі пригадають всі борги: твої та інших… От дивишся на таких людей і у цьому “багатстві” бачиш справжню бідноту. Коли прийде час кризи, (щось подібно до економічної), то все буде рушитись. Може тоді прийде думка, щоб не збирати скарбів, що псують і не збагачують, обтяжують і не полегшують, більше приносять смуток ніж радість?

     Потрібно залишити цей тягар і зробити дарунок Як саме? Тут можна дати багато порад, але «Легко говорити, а важко виконати» – саме так дехто може дорікнути. Ось, саме це і потрібно взяти до уваги: НЕ ГОВОРИТИ. Так і є – про прощення не говорять. Потрібно зробити і кінець! Тут все просто. Потрібно відпустити борг і залишити людину вільною. Подарувати свободу і незалежність найперше у твоїх думках. Сказати собі відверто: мені вже ніхто нічого не винен, я його відпускаю. Зробити дарунок. Ти любиш робити дарунки? Одна із причин прощення може бути: зробити приємність людині і побачити її щасливі очі. Саме це має залікувати твою душевну рану. Радість від прощення – це чудовий лік.   Коли ти залишиш тягар, то отримаєш полегшення... Тягар потрібно поставити та йти далі, а не стояти біля нього і думати про нього. Потрібно не повертатися у своїх думках до вчинку, що викликав гнів. Не пригадуй. Не відновлюй у своїй пам’яті. Не роздумуй довго над тим, що сталось. Звичайно – це нелегко. Думки і все решта немов само лізе в голову. Думки наші очищуються молитвою.  Найкраще молитися за людину, котра викликала у нас гнів. Молитва має цілющу силу. Вона повертає благословення людині. Ласка Божа сходить зціляє серце кожної людини, яка згадана у молитві. Саме тому, потрібно на молитві поминати по-іменно тих людей, на кого тримаємо зло, і той, хто тримає зло на нас. Хто не може прости якійсь людині, нехай спочатку простить на молитві. Нехай на молитві, навіть в голос, скаже: я тобі прощаю. Так відновиться міст добрих відносин між людьми. У такій духовній єдності Бог єднає винуватців, і в один день буде торжество примирення. Та все ж залишається: Найперше хотіти! і далі робити все для того, щоб простити. Ось тому маємо запитати себе: Що роблю для зближення цього торжества примирення? Почни з молитви: Можеш написати список людей, за яких будеш молитися і просити про дар прощення для них. Можеш написати також своє ім’я….       не завжди прощаємо самим собі… 

Не бороніть їм приходити до Мене…

     Дослівне, буквальне значення цього уривка може бути таким: учні забороняли дітям приходити до Ісуса, можливо, побачивши Його втому від безперервного служіння. Прагнули таким чином забезпечити Йому хоч би декілька хвилин відпочинку. Що, однак, сьогодні для мене можуть означати ці слова: Не бороніть їм приходити до Мене…?  Грецьке слово колио означає не так «забороняти», як «заважати», «чинити перешкоди», «зупиняти», «бути перешкодою». Яким чином я є перешкодою, щоби хтось, кого можна назвати «дитиною» (може, це початківець у християнстві або людина в пошуках), потрапив до Ісуса? Гадаю, що я насправді стаю перешкодою, коли називаюсь учнем Ісуса, а не живу згідно з цим іменем. Коли інших заохочую молитись, а сам не молюся; заохочую читати Слово Боже, а сам не читаю; коли можу допомогти ближньому, а не допомагаю. Тоді я перетворююсь на перешкоду іншим на шляху до Спасителя.

     В Послання Святого Апостола Павла часто християнське життя порівнюється до серйозної боротьби. Боротьби, де нагородою є життя вічне, боротьби в якій не можна керуватися душевним комфортом, затишком, компромісом, лише спасінням власної душі. Тому духовне життя це зовсім не веселі «пригоди з Господом Ісусиком». В Євангелії слова Ісуса підтверджують цю правду з усією силою: «Гадаєте, що я прийшов мир дати на землі? Ні бо, кажу вам, – але розділ. 52 Віднині бо в одній хаті, де п'ятеро, і ті будуть розділені: троє проти двох і двоє проти трьох. 53 Будуть розділені: батько проти сина й син проти батька; мати проти дочки й дочка проти матері, свекруха проти невістки й невістка проти свекрухи.» Чекає нас серйозна реорганізація наших цінностей. Як було за часів Ісуса, так і сьогодні серйозною перешкодою до виконання волі Божої є прив’язаність до власної родини, до обтертих віками звичаїв, до певного «ідеалу», якого не можна зруйнувати: – Ніколи не супереч матусі. – Ти відповідальна за настрій татка і мамки. – Зроби, як каже бабця. – Завжди будь близько, далеко не їдь ніколи. – Чоловік почекає, спершу – матір! – Ми краще знаємо, у нас більше досвіду.  Подібні поради справді створюють велику стіну, через яку важко чути голос Бога!

Господь наказав шанувати батьків, а слухатися…                           слухатися Господь наказував Його самого:

                                                   Слухай Ізраїлю, Господь Бог Твій, Господь Єдиний.         (Не поплутай першу заповідь з четвертою!..)

Care for Sick Parents and Family Members

898.  In the Holy Scriptures, we read: "With all your heart honour your father, and do not forget the birth pangs of your mother.  Remember that through your parents you were born; how can you repay what they have given to you?" (Sir 7:27-28).  Respecting parents means relating to them with love, especially when they are weak and in need of assistance, for example, in old age.

899. In teaching about the family, Metropolitan Andrey emphasized the responsibility of children towards parents:

Good Christians are in life able to keep God's fourth commandment to "Honour your father and your mother" even when parents are not god and, God forbid, are not deserving of respect; children are to respect them all the same, for such is God's law.  Christians know how bitter the fate of those who had not honoured their parents  [Pastoral Letter On Marriage and Family, February 17, 1902]

Metropolitan Andrey also cautioned children thus: "May God forbid that there should be any godless children among us who could dare one to to disrespect their parents or worse, raise their hands against them.  God forbid that any parents should have reason to curse their children!" [ibid]

900.  Children ought to take care of  their parents in their illnesses and provide them material and moral support in their old age. "My child, help you father in his old age, and do not grieve him as long as he lives; even if his mind fails, be patient with him; because you have all your faculties do not despise him . . . Whoever forsakes his father is like a blasphemer, and whoever angers his mother is cursed by the Lord" (Sir 3:12-13, 16). Children ought to remember that respect and love for one's parents carries an obligation to look after them for the duration of their lives.  No one can ever be relieved of this duty.  If parents have already left this life, then children are obliged to conduct a Christian funeral, carry out their final wishes, pray for them, look after their grave sites, and remember the anniversary of their deaths.




From Christ, Our Pascha, Catechism of the Ukrainian Catholic Church

Знак для невіруючих… Офіційне визнання El milagro de los Milagros.

У Бога немає нічого неможливого…

Слід зауважити, що 8 травня 1640 року державна влада у Сарагосі виступила з ініціативою розпочати судовий процес з метою з'ясувати факти, пов'язані з чудом із Ка-ланди, яке назвали "чудом над всіма чудами" (El milagro de los milagros). Міська рада делегувала двох відомих професорів і генерального прокурора короля Філіппа IV. Це був публічний процес, у якому дотримувалися всіх юридичних норм і правил. Сучасний історик Леонардо Айна Навал (Leonardo Aina Naval), який упродовж багатьох років вивчав акти цього процесу, вважає, що він був "прикладом поважного ставлення до справи, точності та юридичної дисципліни". Тож маємо справу з документами найвищого рівня достовірності. У процесі брали участь 10 членів судової колегії. Були заслухані показання 24 свідків, при цьому був присутній сам архієпископ Педро Апаолаза Рамірез (Pedro Apaolaza Ramirez), а також 10 богословів та юристів. Свідки, що ними були мешканці Сарагоси, Каланди та навколишніх сіл, поділялися на 5 груп: 1) лікарі та медперсонал, 2) родичі і сусіди, 3) місцева влада, 4) священики, 5) інші. Кожен свідок бачив Мігуеля Хуана, який стояв з оголеними до колін ногами. З актів процесу випливає, що факт дивовижного повернення на місце ампутованої ноги був настільки очевидним і беззаперечним, що ні разу ніхто не висловив жодного найменшого сумніву. Після 11 місяців роботи судової колегії 27 квітня 1641 року архієпископ Сарагоси видав декрет, у якому стверджувалося, що повернення ампутованої ноги Мігуеля Хуана могло відбутися лише і винятково завдяки дивовижному втручанню Бога. Таким чином, всі мешканці Сарагоси, Каланди та околиць, а також державна і церковна влада підтвердили одне з най-вражаючих див в історії людства.

     Перша книга про це чудо була присвячена королеві Карлу IV і вийшла 1641 року за дозволом церковної влади (imprimatur). Її написав монах Ордену Босих Кармелітів Херонімо де Сан Хосе (jeronimo de San Jose) кастильською мовою, долучивши до неї зміст усіх частин процесу. Роком пізніше з'явилася книга на цю ж тему німецького лікаря Петера Нойрата (Peter Neurath) також із дозволу Церкви (nihil obstat). У ній були наведені слова монаха-єзуїта Хероніма Бриза: "За наказом достойного о. Габріеля де Алдами, головного віце-короля у Мадриді, я вивчив книгу доктора Нойрата про чудо Піларської Пресвятої Діви, якого не бачено і про яке не чувано упродовж віків, але правдивість якого я можу підтвердити, бо особисто знав юнака без ноги, який жебракував біля дверей храму в Сарагосі і якого я згодом зустрів на прийомі у Короля, Нашого Пана, але вже з двома ногами, і сам бачив, як він ходив. Бачив я і шрам, який Пресвята Діва залишила на місці ампутації як істинний знак того, що нога була відрізана; і не лише я, але це бачили і всі отці Згромадження Ісуса з Королівської Колегії у Мадриді. Я познайомився також із батьками зціленого та з хірургом, який ампутував ногу". Убогу спальню, у якій відбулося чудо, одразу ж переобладнали на каплицю. Пізніше за ініціативою всіх мешканців Каланди, які прагнули висловити свою вдячність Богові і Пресвятій Діві, на місці, де був будинок Пеллісерів, побудували церкву з високою дзвіницею. Донині щорічно мешканці Каланди святкують 29 березня як нагадування про дивовижну подію далекого 1640 року. Апостольська Столиця затвердила на цей день спеціальні літургійні молитви разом з духовними привілеями та відпустами.

     На прийомі у короля… Незабаром про чудо повернення ампутованої ноги довідалася уся Іспанія. Про нього повідомили також і королеві Філіппу IV. Після завершення процесу і оголошення його офіційного рішення, яке підтверджувало правдивість чуда, у жовтні 1641 року іспанський король запросив зціленого до себе на аудієнцію. На прийомі був присутній весь королівський дипломатичний корпус включно з англійським послом лордом Хоптоном (Hopton). Останній надіслав англійському королеві Карлу І детальний рапорт про цю незвичайну аудієнцію. Текст рапорту зберігся до наших днів. Король Карл І, будучи одночасно главою Англіканської Церкви, був настільки переконаний у достовірності чуда, що навіть вступив у суперечку з англіканськими богословами, які вважали, що в Католицькій Церкві ніякого чуда бути не може. Аудієнція у короля Філіппа IV відбувалася так. Зціленого Мігуеля Хуана супроводжував перший нотаріус Арагона і головний архідиякон єпископської капітули. Кожен з них по черзі відзвітував королеві про чудо. У короля при слуханні їхніх свідчень на очах виступили сльози, і він сказав, що перед лицем таких фактів немає сенсу дискутувати і вигадувати докази, а слід просто з радістю прийняти Тайну і віддати їй хвалу. Він підвівся зі свого трону, підійшов до зціленого, став перед ним на коліна, велів йому відкрити праву ногу і поцілував її у тому місці, де вона була ампутована, а потім у чудесний спосіб "приєднана" назад. Це була зворушлива церемонія: володар світової імперії, король Філіпп IV, приклякнувши, поцілував ногу своєму підданому - убогому і неосвіченому. Віднайдені нещодавно у сарагоському архіві документи свідчать про те, що пізніше Мігуеля Пеллісера прийняли на роботу до храму Дель Пілар калікатором (помічником органіста, який наповнював труби повітрям). Він відповідав також за те, щоб у лампадах у Чудотворній Капелі завжди була оливкова олія. День смерті Мігуеля відомий нам завдяки запису у книзі зарплат. Він покинув цей світ і вирушив до свого і нашого Господа у день Піларської Божої Матері - 12 жовтня 1654 року.

     Висновки.  У своїй книзі Вітторіо Мессорі пише: "Той, хто відкидає правду про подію, яка сталася у Каланді того березневого вечора на Страсному Тижні 1640 року, мав би піддати сумнівам всю історію людства разом із її беззаперечними фактами. (...) "Випадок Пеллісера" - це подія, яку кожен дослідник може і повинен визнати "беззаперечно достовірною" і "цілком історичною", хіба що сам відмовиться від об'єктивності своєї професії через упередження чи заради якоїсь ідеології. У словах архієпископа Сарагоси, які підсумовували даний процес, цей факт є таким же простим, як і неймовірним: ... як засвідчив процес, вищеназваного Мігуеля Хуана бачили спочатку без ноги, а пізніше - з ногою; так що невідомо, як можна у цьому сумніватися. Ось і все". Моментальне зцілення ампутованої ноги М. X. Пеллісера було видовищною маніфестацією сили і влади Бога, нечуваним дивом в історії людства. Ця подія - знак, який відкидає іронічні зауваження атеїстів, нібито ампутовані органи ніколи не "поверталися". Цей беззаперечний факт до деталей є виконанням вимог Вольтера і йому подібних атеїстів: зцілення, негайно підтверджене нотаріусом і затверджене після допиту під присягою відповідних свідків. Ернст Ренан, агностик і ярий противник християнства, писав, що для заперечення атеїзму було б досить хоча б одного достовірного чуда. На жаль, через своє невігластво він був упевнений, що в історії жодного такого чуда не відбулося. Чудо в Каланді підтверджує, що в Бога немає нічого неможливого. Воно показує не якогось невизначеного Бога, а безпосередньо Божественну Особу Ісуса Христа і Бога, в Тройці Єдиного. Це чудо - божественне підтвердження вчення Католицької Церкви і її Таїнств, її традицій, хвали, яку ми віддаємо Пресвятій Діві Марії і силі її заступництва."Марія здійснила тут те, чого не здійснила в жодному іншому народі", - співають вірні в Каланді і Сарагосі щорічно під час свята "Milagro". Чудо в Каланді змушує нас задуматися і повірити у воскресіння нашого тіла після смерті. Нога, яка гнила заживо через гангрену, а потім була відрізана і закопана на цвинтарі, через 29 місяців повернулася до життя завдяки втручанню Бога. Цей факт підтверджує і зміцнює нашу віру у воскресіння мертвих, ми можемо бути певними, що це ж саме станеться з тілом кожної людини у день Останнього Суду.

Лист до коханки мого чоловіка!?!

Всі ці деталі, яких вона не шкодувала для мене, повинні були завдати мені болю...       Але…

     Австралійка Карлі Марі (31 р.) - письменниця і ковч, а перш за все, мама прекрасної маленької дівчинки. Вона віддано займається дитиною, дбає про дім, присвячує увагу чоловікові.   Але одного дня…  Вона була на роботі.   

     Раптом на електронну пошту приходить повідомлення під назвою «Твій чоловік». Автор листа - жінка, яка - Карлі не має жодних сумнівів, - була коханкою її чоловіка. Вона описує кожен момент, проведений з її чоловіком, не шкодуючи навіть найінтимніших подробиць. «Я відчувала дистанцію між нами. Коли він повертався з відрядження, часто був втомлений і сердитий. Я хотіла, щоб ми знову зблизилися, тому запропонувала піти на подружню терапію. Він погодився. Протягом кількох місяців нам вдалося деякі речі виправити. І саме тоді я дізналася, що у мого чоловіка роман», - розповідає Карлі. Попри це, Карлі хоче дати чоловікові шанс і хоче боротися за їхній шлюб. Рівно через рік після того, як отримала листа від коханки чоловіка, Карлі - вже внутрішньо сильна та незалежна - вирішує написати відповідь. Вона опублікувала цей незвичайний лист в інтернеті. Лист справив таке враження на читачів, що його поширили більше десяти тисяч разів.

     Ось він: - Краща подруга моєї доньки носить таке ж саме ім'я, як і ти, а це значить, що я чую його постійно. Раніше, як тільки я його чула, то зіщулювалася в собі. Моя донька така мила дівчинка. Щоразу, коли я чую від неї, як вона чудово грається зі своєю подружкою, то - мушу зізнатися - я відчуваю вдячність, що, попри те ж саме ім'я, історія не про тебе. Рівно рік тому, цього дня, ти прислала мені листа, який сильно вплинув на життя багатьох людей: моє, мого чоловіка, моєї доньки, наших батьків, наших родин, наших друзів. Я часто запитую себе, про що ти тоді думала - наскільки хотіла помститися моєму чоловікові за те, що він розбив тобі серце, а наскільки була переконана в тому, що дієш по відношенню до мене належним чином. Мені здається, що всі ці деталі, яких ти не шкодувала для мене, повинні були просто заподіяти мені біль. Ти добре знала, що потрібно почути дружині, щоби дійти в своєму шлюбі до точки неповернення. Цікаво, скільки ти про мене тоді знала… Читала мій блог, слідкувала за мною в Інтернеті, дивилася мої фотографії. Цікаво, чи ти знала, що в той день, коли я отримала листа під назвою “Твій чоловік”, я буду на роботі?.. Так, це мій чоловік. Він був ним і є надалі. Цікаво, чи думаєш ти про нього зараз, як про свого колишнього бойфренда?.. Я почуваюся дивно, коли усвідомлюю, що чоловік, з яким я поділяю такі інтимні стосунки, мав у своєму житті іншу, важливу для нього жінку, а я про неї не знала. Я кажу абсолютно щиро - я не знала. Хоча, напевно, повинна була знати. Звичайно, я запитувала його про це, але в глибині душі не вірила, що щось подібне може трапитися з нами. Ми створили насправді міцні стосунки - він і я. Я дійсно так думала. У нас була шестимісячна донька, а його часто не було вдома через роботу. Звичайно, нам було важко, і ми не мали одне з одним такого тісного контакту, як раніше; але я вірила, що він це заради мене переживе. І так, імовірно, сталося б, якби в цей момент не з'явилася ти.

     Я не збираюся тебе звинувачувати. Я, швидше, не здатна на ненависть. Я також не думаю про те, чия це була провина. Я глибоко переконана, що ніщо не відбувається без причини, і що кожен із нас може винести уроки з цієї історії. Я уявляю, що цей зв’язок означав для тебе, дівчини з маленького містечка. Одного вечора гарний хлопець заходить у твій бар випити. А мій чоловік вміє бути веселим і чарівним. Я можу собі уявити, як ти в нього закохуєшся. Як він приходить до тебе щовечора, розповідає про клопоти з маленькою дитиною, і як ти уважно все це вислуховуєш. Все, що ти мала зробити, це просто слухати його і дати йому те, чого я йому не давала. І він вже був твій. Я розумію, що теж закохалася в нього в барі. Іноді я задаюся питанням, наскільки він намагався знайти в тобі те, що втратив у мені. Колись я була чарівною білявкою в короткій спідниці, що стояла за стійкою бару в його улюбленому пабі. Десять років по тому я була мамою в спортивних штанях, пасмами відрослого сивого волосся і мішками під очима після безсонної через хворобу дитини ночі. Він повинен був любити також і цю версію мене. І любив, але одночасно тужив за дівчиною, яка мала би час, щоби постійно піклуватися про нього і переконувати його в своїй любові. Ти йому це дала. У певному сенсі, я радію з цього. Мені було шкода, що він проводить всі ці ночі на самоті в готелі, далеко від сім'ї. Але він був не один. Він був з тобою. З тобою святкував свій день народження. Це ти його втішала, коли ми втратили нашого улюбленого пса. Я настільки люблю цього чоловіка, що радію, що в ті моменти він відчував любов, хоча вона походила з джерела, з якого не повинна була походити. Як і багато інших жінок, ти вірила, що він залишить мене. Але він цього не зробив. Він залишив тебе. Наша донька виросла, вже не потрібно було постійно бути з нею вночі. Чоловік знову почав бачити в мені жінку, в яку він закохався багато років тому. Він хотів бути зі своєю дружиною, бути зі своєю сім’єю. Закладаюся, це було дуже болісно для тебе. У тебе був вибір. Ти могла би дозволити йому виправити наш шлюб, щоби йти далі, або могла все це у нього забрати. Ти вибрала другий варіант. Ми намагалися хоч якось зібрати воєдино уламки нашого шлюбу, але у нас не дуже виходило. Я змінилася. Спричинила це одна маленька річ: слова і образи з твого мейла, які закарбувалися в моїй пам'яті. Я думаю, ти знала, що так буде. У нас - у мене і в нього - все в порядку. Насправді, ми зблизилися так, як ніколи раніше. В процесі ми дізналися один про одного дуже багато. І хоча ми стільки пройшли, але, як і раніше, ми обдаровуємо один одного взаємною любов’ю і повагою, що позитивно впливає на нашу маленьку донечку. Цього ніхто не зможе знищити. Я сподіваюся, що ти теж якось влаштуєш своє життя. Сподіваюся, що тебе теж ця ситуація чогось навчила, і що ти зможеш знайти в собі внутрішній спокій. Я його знайшла.                                                                             Карлі.