«Під Хрестом – моя могила, на Хресті – моя Любов»

Одна моя знайома носить свій натільний хрест інакше, аніж більшість – розп’яттям до свого тіла. Таким чином, для друзів цей хрест здається порожнім. І Моя знайома пояснює свій звичай так: „Хрест пустий, бо мій Господь воскрес!”. Цікаво? Певно... Але, чесно кажучи, ця ідея не виглядає Біблійною. Коли я уявляю собі порожній хрест на Голгофі, перше, що пригадується – це мертве тіло Господа, що зняли з хреста та поклали в могилу. Отже, порожній хрест сам по собі не свідчить про Христове воскресіння. Натомість, порожній хрест беззаперечно свідчить тільки про Ісусову смерть. І, сам по собі, порожній хрест тільки пригадує нам про владу смерті над нашою плоттю. І, як би ми не хотіли забути це, як би ми не відверталися від хреста чи від могили, але через це влада смерті не стає меншою. Але одна річ красномовно свідчить про воскресіння Ісуса. Це Його порожній гріб. Отже, дорогі брати та сестри! Сьогодні буде проголошено Слово Боже із Євангелія від Матвія, розділ 28, вірші із 1-го по 8-й. Уважаймо:

 1. Як минула ж субота, на світанку дня першого в тижні, прийшла Марія Магдалина та інша Марія побачити гріб.

2. І великий ось ставсь землетрус, бо зійшов із неба Ангол Господній, і, приступивши, відвалив від гробу каменя, та й сів на ньому.

 3. Його ж постать була, як та блискавка, а шати його були білі, як сніг.

4. І від страху перед ним затряслася сторожа, та й стала, як мертва.

 5. А Ангол озвався й промовив жінкам: Не лякайтеся, бо я знаю, що Ісуса розп'ятого це ви шукаєте.

 6. Нема Його тут, бо воскрес, як сказав. Підійдіть, подивіться на місце, де знаходився Він.

7. Ідіть же хутко, і скажіть Його учням, що воскрес Він із мертвих, і ото випереджує вас в Галілеї, там Його ви побачите. Ось, вам я звістив!

8. І пішли вони хутко від гробу, зо страхом і великою радістю, і побігли, щоб учнів Його сповістити. (Переклад Івана Огієнка)

      Отже, Слово Боже оповідає про дві групи людей, що стали свідками Христового воскресіння. Це жінки та сторожа. Матвій та інші євангелісти показують нам речові докази воскресіння Христа: порожній гріб та плащаницю. Матвій також згадує про Божого свідка, про Господнього Ангола, що говорить: „Не лякайтеся, бо я знаю, що Ісуса розп'ятого це ви шукаєте. Нема Його тут, бо воскрес, як сказав. Підійдіть, подивіться на місце, де знаходився Він.” (в.5-6). А згодом ми, разом із жінками, зустрічаємося вже із Самим Живим Господом: „Аж ось перестрів їх Ісус і сказав: Радійте!” (Мт.28:9а). Отже, РАДІЙМО! – Христос Воскрес! – Але також давайте уважніше подивимося на поведінку цих двох груп свідків біля гробу Господнього: на жінок та на варту. Чому взагалі потрібна була варта біля могили? В останніх віршах попереднього розділу ми читаємо про юдейських лідерів, що прийшли до Пілата „і сказали: „Пригадали ми, пане, собі, що обманець отой, як живий іще був, то сказав: По трьох днях Я воскресну. Звели ж гріб стерегти аж до третього дня, щоб учні Його не прийшли, та й не вкрали Його, і не сказали народові: Він із мертвих воскрес! [...]” Відказав їм Пилат: „Сторожу ви маєте, ідіть, забезпечте, як знаєте. І вони відійшли, і, запечатавши каменя, біля гробу сторожу поставили.” (Мт.27:63-66).

      Отже, великий привілей випав сторожі, чия варта біля Гробу Господнього була саме на третій день, – привілей стати самовидцями Христового воскресіння! І вони відчули, як затремтіла земля, побачили сходження Ангела Господнього в сліпучо-білих шатах, а тому самі затремтіли: „І від страху перед ним затряслася сторожа, та й стала, як мертва”. (в.4). Ангел відвалює камінь – у порожньому гробі лежить плащаниця! Порожню могилу бачать жінки, згодом учні – Петро та Іван. Хто-хто, а сторожа в цьому також переконується. І вони могли свідчити про Христове воскресіння так, як жінки та апостоли. Але цього не сталося. Чому? Євангеліст говорить: „дехто зо сторожі до міста прийшли та й первосвященикам розповіли все, що сталось”. (Мт.28:11б). Якими ж є дії юдейських релігійних лідерів? „Вони врадили раду, і дали сторожі чимало срібняків, і сказали: Розповідайте: Його учні вночі прибули, і вкрали Його, як ми спали. Як почує ж намісник про це, то його ми переконаємо, і від клопоту визволимо вас. І, взявши вони срібняки, зробили, як навчено їх.” (Мт.28:12-14). Пригадується інший, хто продав Христа за срібняки... На цей момент Юда вже був мертвим. Сторожа ще ні. Хоча, за римськими законами, тих, хто сплять під час варти, мали скарати на смерть.

     Отже, коли нам загрожує небезпека чи навіть смерть, зазвичай постаємо перед вибором: чи повести себе так, як цього вимагає Господь, чи вчинити за звичаєм світу цього. Правильний зразок християнської поведінки такий: покластися повністю на Бога. Звернутися до Нього в покаянні та з молитвою, просити, щоб Він дав мудрості, щоб ми не впали в спокусу порушити Його заповіді в складних обставинах. Отже, найпростіше, що могла зробити сторожа – піти та щиро розповісти про воскресіння Ісуса. Уявляєте, розповісти Пілату про воскресіння? – Чи повірив би Пілат? А може він подумав би, що ті, хто заснули на чатах, брешуть? Брати та сестри! Це не наша справа розмірковувати, чи повірять нашому свідченню, чи ні. Ми повинні завжди говорити правду. І ми, як християни, завжди повинні свідчити про Христа як про нашого Спаса, як про Того, Хто Сам воскрес із мертвих та останнього дня воскресить всіх для Суду! На жаль, є інший варіант поведінки в критичній ситуації. На жаль, ми часто слідуємо саме цьому зразку: відвернутися від Бога та намагатися вирішити все тільки на власний розсуд. І в ситуаціях, подібних до тієї, в яку потрапили вартові, в різні часи все виглядає приблизно однаково. Треба вирішити питання із можновладцями: або купити собі життя за гроші, або виконати якесь брудне доручення. Сторожа пішла цим шляхом. Бачимо ганебну змову: вартові свідчать, що спали на чатах, а юдейські лідери залагоджують це „слизьке питання” із Пілатом таким чином, щоб він не покарав солдат.  Отже, питання вирішене? Повернімося ще раз до 4-го вірша: „І від страху перед ним затряслася сторожа, та й стала, як мертва”. Що ж, сторожа не буде скарана на смерть Пілатом. Вартові не помруть одразу. Але Письмо говорить про нерозкаяного грішника як про духовно мертвого. І колись духовний мертвець нарешті помре другий раз – фізичною смертю. І тоді вже ніхто та ніщо не допоможе: ані гроші, ані молебна, яку рідні замовили за упокій на ті срібняки, що залишились по нас.

     Є тільки один засіб боротьби із гріхом та смертю. Єдиний надійний засіб. Поки ми ще живемо тут, в цьому світі, необхідно сповідати гріх, поклавши його на Христа, та радикально змінити своє життя на підставі вимог Божого Закону. Якщо ми цього не робимо, якщо ми відвернулися від Бога, якщо ми поводимо себе подібно до варти біля гробу – ми приречені на вічну смерть. Цікаво: Матвій говорить, що сторожа „стала, як мертва” від страху перед Ангелом. Але тому, що не покаялися та не пішли за Воскреслим Господом, вони залишилися мертвими в своїх гріхах. Отже, залишимо мерцям ховати своїх мерців, натомність повернімось до Живого Бога та подивимося на інших свідків Воскресіння.

     Матвій розповідає нам також про жінок: про Марію Магдалину та про „іншу” Марію. Марко та Лука називають цю Марію Яковою та згадують Саломію, Іванну та інших. А де учні-чоловіки? Де Дванадцять? –  Один повісився? – Але де тоді ще Одинадцять? Де десятки та сотні інших учнів? Де ті 5000 мужів, що були насичені 5-ма хлібами та двома рибами? – Все сталося так, як сказав Ісус після Таємної Вечері: „Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї. Бо написано: Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари. По воскресенні ж Своїм Я вас випереджу в Галілеї.” (Мт.26:31-32). Що ж, Бог в Своєму Слові завжди говорить правду. Правду про наш гріх та про нашу невірність. І правду про Себе. І Святий Павло говорить: „А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе!” (2Тим.2:13). Це милість Божа – вірність Своєму Слову! Бог пообіцяв дати Спасителя – і послав Свого Сина. Син свідчив про те, що має вмерти  – і Він поклав Своє життя за нас. Але Ісус також пророкував про Своє Воскресіння. І, будучи вірним Своєму Слову, Він воскрес! Тому Ангел і говорить жінкам: „Нема Його тут, бо воскрес, як сказав.” (в.6а).

      Але чи сподівалися жінки, прийшовши до гробу, стати свідками Воскресіння? Здається, ні. Але чому жінки, на відміну від учнів-чоловіків, все ж таки прийшли до могили? На це питання Біблія не відповідає. На нього важко відповісти. Хіба що погодитися із тим, що жінка – це велика загадка. Чоловіки зазвичай поводяться прагматично, тому приймають рішення „головою”, розумом. Жінки – серцем. Чи зустрічали ви чоловіків, які дуже любили своїх жінок, а потім їх втратили? Чи зустрічали ви дружин, що дуже любили своїх чоловіків, а потім їх втратили? Безумовно, тут не може бути абсолютно строгого правила, але хто зазвичай довше пам’ятає свою втрачену половинку? Жінки чи чоловіки? – ... Хто зазвичай дбайливіше доглядає могилки своїх родичів? Жінки чи чоловіки? – ...  Хто з більшою ревністю переймається всіма ритуалами, що пов’язані із похованнями? І також хто переймається тим, що через тиждень треба належним чином вшанувати пам’ять померлих родичів? Аж до того, щоб не прийти до церкви в неділю? –  Певно, жінки...

     Отже, виглядає так, що жінки і могилу доглядають краще, і довше залишаються вірними померлому чоловіку. Сьогодні наш вівтар прикрашений рушником, що вишитий у 20-х роках минулого століття. Це ті часи, коли Великдень та неділя по Великодню для більшості українців означали не тільки зустріч поки що живих родичів один із одним на могилах померлих родичів, але, в першу чергу, ця пора року означала те, що й має означати: зустріч із Живим Богом! Зустріч із Христом! І на цьому рушнику ви бачите вишивку: „Під хрестом – моя могила. На хресті – моя любов.” Свого часу я не міг сприйняти сенс надпису. Та література, на якій ми виховувалися, була повна історіями про розбите кохання, про смерть нареченої чи нареченої. Ми бачимо в музеях картини, на яких зображені чи вдова, що тужить за чоловіком, чи сирітки, що плачуть на могилі мами. І – це все. Це кінець. Ми звикли читати сучасні епітафії в яких є тільки туга і нема абсолютно ніякої надії на зустріч у вічності! До того ж, ми майже позбулися звичаю ставити на могилах хрести. А коли повернулися до цієї „традиції”, то забули її сенс. Але ось її значення: „Під хрестом – моя могила. На хресті – моя любов.”

     Якщо моя любов – це Христос – то я житиму вічно. Бо Він Єдинородний Син Божий, Який прийшов перемогти гріх та смерть. Це Той, Хто „погорджений був, [Кого ми] покинули, страдник, знайомий з хоробами, і від Якого обличчя ховали”, Він Той, Кого „ми не цінували”. Він Той, Хто „немочі наші узяв і наші болі поніс”, Він Той, Кого „ми уважали [...] за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив...” Але „Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!” І хоча „усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу”, „на Нього Господь поклав гріх усіх нас!” (Іс.53:3-6).

     Отже, всі покинули Господа. Ніхто не вірить у воскресіння. Але жінки керуються в своїх діях тим, що підказує серце. Вони все одно пішли до гробу. Пішли, бо любили Того, Чиє тіло півтори доби тому зняли з хреста та поклали в могилу. Того, хто любить Христа, Бог ніколи не залишить. Тому, хто прийшов у сльозах до гробу, тому хто прийшов до Хреста Господнього, Бог завжди пошле втіху. Жінки, що прийшли намастити мертве тіло Господа, були потішені Ангелом: „Не лякайтеся, бо я знаю, що Ісуса розп'ятого це ви шукаєте. Нема Його тут, бо воскрес”. (в.5). Порожня могила переконливо свідчить про воскресіння Ісуса! І ті, хто приходять на зустріч із Ним, не будуть розчаровані ніколи. Святий Матвій та Святий Дух розповідають далі про жінок, що „пішли [...] хутко від гробу, зо страхом і великою радістю, і побігли, щоб учнів Його сповістити. Аж ось перестрів їх Ісус і сказав: Радійте! Вони ж підійшли, обняли Його ноги і вклонились Йому до землі.” (в.8-9).

     Радіймо воскресінню Господньому! Радіймо ж тому, що Ісус приходить до нас у Слові. Радіймо, що Він також приходить до нас Своїм правдивим тілом і Своєю правдивою кров’ю у Господній вечері! Ми бачимо зворушливу зустріч Христа із жінками. Жінки вклоняються Господу та обнімають Його ноги. Поклоніння Богу – прекрасна річ. Але Христос прагне, щоб ми не поклонялися самі. Саме тому „Промовляє тоді їм Ісус: Не лякайтесь! Ідіть, повідомте братів Моїх, нехай вони йдуть у Галілею, там побачать Мене!” (в.10).

     Господь заохочує, щоб ми свідчили про Його воскресіння! Господь хоче, щоб ми повідомили про це братам, сестрам, дітям, онукам... Щоб вони також прийшли на зустріч із Ісусом! Щоб кожна дорога для вас людина знала, що її могила не буде кінцем життя! Щоб кожен знав, що прийде Господній День, коли всі мертві воскреснуть для Суду. І Бог буде очікувати від вас досконалої праведності та святості – такої яку має Сам. Але Господь також хоче, щоб кожен знав, що Бог не хоче смерті грішника. І в Своїй любові Він послав Сина, щоб ми не загинули, для того щоб ми жили… Христос помер за нас Сам. І, коли ви, у відповідь на таку незбагненну Любов, також полюбили Бога, і, якщо ваша любов – це Ісус на Хресті, то вічна смерть над вами не матиме влади! Бо „Христос воскрес! – Воістину воскрес!” –  Воскреснете і ви!..

І тому „Нехай мир Божий, що вищий від усякого розуму, береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі!” (Фил.4:7)

 Амінь!

Розарій (богородична вервиця) – спроба неустанної молитви

«Одного разу, а була це двадцять четверта неділя після празника Пресвятої Тройці, я прийшов до церкви на Службу Божу помолитися. Якраз читали Апостола, послання до Солунян, начало 273, в якому сказано: «Моліться безупинно» (1 Сол. 5:17). Цей вислів особливо засів у моєму умі, і я почав думати: «Як же це можна молитись без перерви, коли кожній людині необхідно турбуватись багатьма іншими речами для підтримки власного життя?». Я звернувся до Святого Письма, і там побачив власними очима те, що почув, а саме: треба «молитись без перерви» (1 Сол. 5:17), «завжди в дусі» (Еф. 6:18); «на всякому місці, зводивши до неба чисті руки…» (1 Тим. 2:8). Думав, думав, – не знав, як це розуміти. [...] «Що мені робити, – подумав я, – де розшукати когось, хто би міг пояснити мені?»»[1]

Так починається один з найбільш прекрасних і вагомих творів духовної літератури ХІХ століття «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві». І хоча сам твір налічує біля 150 років, але проблематика, яку він порушує, надзвичайно давня. Святе Письмо закликає до безперервної молитви. Древні отці-пустельники сприймали ці слова як заповідь, а не тільки лише як благочестиве побажання. Але як сповнити цю заповідь? Хіба це можливо? Численні шукали відповідь на це питання. Ці намагання були настільки сильними, що деякі від надмірного завзяття впадали навіть в єресь. Так в IV столітті виникла єретична течія месаліян, які навчали, що людина мусить тільки молитися і цим вона звільнюється від обов’язку трудитися. Представники іншої течії – акиміти – навчали, що сповнення заповіді про безперервну молитву можливе лише у співпраці з іншими братами – членами чернечої спільноти: працю, молитву і відпочинок слід розподілити так, щоб завжди зоставалась група молільників[2]. Класичну розв’язку цій проблемі дав Оріген, який у своєму творі «Про молитву» писав: «Хто, обтяжений обов’язками, до своєї праці долучає молитву, і до неї знову належні заняття, той невпинно молиться, бо і чеснота зі сповненням заповідей є рівнозначна молитві. Лише за такого розуміння апостольського вислову «невпинно моліться» є можливим його виконання. Все життя християнина має бути безперервною великою молитвою»[3]. Подібно повчав святий Йоан Золотоустий: «Можна молитись часто і гаряче. Навіть на ринку чи під час самотньої прогулянки, сидячи на своїй лаві, купуючи і продаючи, і навіть під час приготування їжі»[4].

Молитва і медитація     Для того, аби безперервна молитва приносила плоди в житті людини, вона мусить бути «якісною» молитвою. Святий Йоан Касіян так писав у V столітті: «Дуже мало молиться той, хто звик молитися лише тоді, коли прихиляє коліна. Взагалі ж не молиться той, хто прихиляючи коліна, дозволяє собі відволіктися від молитви в сердечному розсіянні»[5]. Тому безперервна молитва мусіла б стати медитацією, богомислієм. Без споглядання немає справжньої молитви. Таке споглядання мало різні рівні. Перший рівень полягав у тому, щоб досягти чистоти молитви. Великий учитель подвижництва Евгарій Понтійський, якого часто називають «богословом пустелі», говорив, що думка, яка возносить до Бога, повинна бути очищена від того, що не є Божим. Він навчав, що, молячись, слід оголити свої почуття та інтелект, і в цій наготі стати перед Богом, споглядаючи Його світло. Така молитва отримала назву «вогненної молитви»[6]. Однак, вже близькі до Евгарія вчителі чернечого життя, як-от Касіян, попереджали про небезпеки такого стану розуму, котрий позбавлений будь-яких понять. Він порівнював такий стан розуму з млином, якому нічого молоти і жорна якого внаслідок стираються одне об одного. Тому після здійсненого очищення наш розум потребує «зерна». Таким зерном стає для нього Святе Письмо.

Так починається другий етап методу ісихастської молитви: чиста думка засвоює мудрість богонатхненних текстів. Ці тексти стають її духовною поживою (порівняння, яке впровадив до вжитку Оріген). Зазвичай вибирався один стих Святого Письма, що деякою мірою відповідав духовному життю молільника і був придатний для медитації. Святий Йоан Касіян перший рекомендував ченцям якусь молитовну формулу, щоб вони могли дійти до безустанної пам’яті про Бога[7].

Молитовні формули    Спершу існувало безліч таких формул. Згодом, однак, деякі з них отримували більше поширення та визнання. Існують свідчення з перших століть про спроби безперервної молитви в пустелях Єгипту і Сирії. Вони розповідають нам про те, що в ділі безнастанної молитви для ченця важливим її елементом була безупинна пам’ять про Бога. У житії святого Антонія сказано, що святий молився невпинно словами Святого Письма, бо вважав їх більш піднесеними і гідними, ніж власні свої слова. Так зароджувалася молитва словами Писання. Але вивчити напам’ять все Писання було неможливо, тому пустельники вибирали з Євангелія і Псалмів короткі молитовні формули (formula pietatis), наприклад: «Боже, милостивий будь мені, грішному» (Лк. 18:13) або «Помилуй мене, Боже, по великій милості Своїй, і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моє»(Пс. 50:3) та інші. Існували й більш довгі формули. Приміром святий Арсеній любив повторювати: «Боже, не покидай мене. Перед очима Твоїми не вчинив я нічого доброго, але по милості Своїй дозволь мені почати». Такі довгі формули торували шлях для прийняття молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») як повторюваної formula pietatis.

Використовуючи такі повторювані молитовні формули, монахи наслідували Христа, Який так молився в Гетсиманії («І знову, відійшовши, молився та промовляв те саме слово» – Мр. 14:39). Таке повторення було наслідуванням євангельського сліпця, який благав доти, поки не був почутий (пор. Лк. 18:35-43). Так само вчинила вдова, котра просила суддю, аж доки той не вислухав її (пор. Лк. 18:2-5). Ісус хвалив таких людей. Отці-пустельники вважали, що слід простувати тим самим шляхом[8]. Повторюючи молитовні формули щодня багато разів, вони з часом зауважили, що така практика дозволяє невпинно пам’ятати про Бога і оберігає ченця від недбальства в молитві. Згодом монахи почали відмовлятися від усіх інших форм «фонтануючих молитов». Найбільшу популярність і поширення здобуває Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного» (пор. Мр. 10:47). Вона входить до загального вжитку з ХIV століття. Знаменно, що цього ж часу до молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво»), яку ми розглянемо нижче, долучають ім’я Ісуса. Так сталося тому, що формування цих двох молитовних традицій – на Сході і на Заході – відбувалося в рамках подібного богослов’я імені Ісуса.

Використання чоток (вервиці)   Для підрахунку прочитаних молитов почали використовувати невеликі камінці. Так розповідають про пустельника Павла Тивейського (IV ст.), який числив молитви, складаючи в миску невеликі камінці[9]. Він мав правило вимовляти щодня триста «Отченашів», беручи на коліна миску з трьомастами камінцями, і після прочитання чергової молитви відкладав по каменю. Важливо розуміти, що, здійснюючи таким чином молитву, Павло (та інші ченці) встановлювали собі не максимальне, але мінімальне число молитов. Бували дні, коли чернець міг молитися й більше, але він не міг молитися менше від визначеного ним для себе числа молитов. Така практика виробляла в монахові навик безперервної молитви.

Отож, вже в IV столітті молитовна практика ченців набула певних постійних рис. Це була повторювана молитва, як правило, словами Святого Письма, що дозволяло зберегти пам’ять про Бога. Лічбу молитов провадили за допомогою камінців. У VI столітті для підрахунку молитов почали використовувати спеціальні мотузки з вузликами або з нав’язаною хвилястою матерією. Такі мотузки було зручно використувати під час ходьби або роботи. Подібним чином, наприклад, молилися бенедиктинці, метою яких було поєднання молитви і праці. Так почали з’являтися перші чотки (вервиці) для молитви. Спочатку вони мали форму простого мотуза різної довжини. Звисаючи з пояса ченця, вони нагадували меч. Цю символіку було зауважено у Візантії. При постригу чернець або черниця отримували з рук настоятеля чотки (вервицю) як «меч духовний» (див. Еф. 6:17). При цьому ігумен вимовляв таку чи подібну формулу: «Прийми, брате (сестро), меч духовний, яким є слово Боже, для безперервної Ісусової молитви» Число вузликів на чотках (вервиці) було неоднаковим. Найчастіше їх було сто п’ятдесят, тобто за числом Псалмів. (Ця символіка стала підґрунтям відомої нам молитви Розарію (богородичної вервиці)). Однак це не було строгим правилом. У грецькій традиції число вузликів було 33 (на згадку про кількість років, проведених Ісусом серед людей). У слов’янській традиції, багатій символами і значеннями, чотки (вервиця) налічували сто сім вузликів (поєднання символіки числа сто, що означає повноту творіння, і сім, яке символізує досконалість).

«Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») як formula pietatis     Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») у тому вигляді, що відомий нам сьогодні, виникла не одразу, а формувалася упродовж кількох століть. Найдавніші свідоцтва про богородичну молитву сягають IV-V століть. Ми зустрічаємо їх в літургіях християнського Сходу. Приміром у грецькому варіанті сирійській Літургії святого Якова з’являється текст «Радуйся, Маріє, благодатна між жінками, бо ти народила Спаса душ наших». Найбільш ранні західні свідоцтва про цю молитву сягають східної традиції. Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») є біблійного походження і складається з кількох частин. Перша – вітання архангела Гавриїла (Лк. 1:28) з перикопи про Благовіщення («Радуйся, Благодатна! Господь з тобою»). Друга частина – ім’я Марії (воно було внесене до тексту цієї молитви згодом, виходячи з молитовної практики Церкви). Третя частина – благословення Єлизавети для Марії («Благословенна ти між жінками, і благословенний Плід лона твого!» – Лк. 1:42) з перикопи відвідин Марією святої Єлизавети (Лк. 1:39-56) [11]. Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») є виразно христоцентричною. На Сході жінок не вітали. Ангел не вітати навіть первосвященика Захарію, сповіщаючи йому народження Йоана Хрестителя. З огляду на це, ми повинні розуміти, що ангельське привітання, звернене до Марії, мало особливе значення. Польський бібліст Йосип Кудасевич звертає увагу ще й на той факт, що ангел називає Марію «Благодатною». На думку Кудасевича, «латинський вираз gratia plena (благодаті повна) неточно передає грецький дієприкметник κεχαριτωμένη. Такий переклад припускає тільки внутрішнє та суб’єктивне розуміння благодаті (благодаті повна, сповнена благодаті) і не передає значення грецького слова, яке походить від дієслова χαριότω, котре знаходимо в Біблії лише чотири рази (Сир. 9:8; 18:7; Лк. 1:18; Еф. 1:6), і яке означає: перемінювати когось благодаттю, роблячи його благовгодним, сповненим благосні, святим. Той, Хто чинить таке перетворення – Сам Бог, Він звершує це з любові [...] По благодаті люди стають угодними Богові, отримують прощення гріхів і дар Духа, Який є завдаток насліддя (Еф 1:13-14). Слова Луки стоять у подібному контексті: прихід Сина Божого. Таким чином, у тексті Луки, як і в Еф. 1:6, благодать має об’єктивне значення: безвідплатний дар Божий в Його улюбленому Синові. Даний задля майбутніх заслуг Сина. Слова Луки можна перекласти так: «Бог тебе любить, Маріє, Бог добрий до тебе»[12].

Привітання Єлизавети (згаданий текст Лк. 1:41-44) слід розуміти як вітання Матері Месії матір’ю Його Предтечі: «І Єлизавета сповнилася Святим Духом і викликнула голосом сильним: «Благословенна ти між жінками й благословен Плід лона твого. І звідкіля мені це, що прийшла до мене мати Господа мого? Ось бо, як голос твого привітання залунав у моїх вухах, дитина з радости здригнулась у моїм лоні»». Німецький єзуїт Райнер Шершель в своїй фундаментальній праці «Розарій – Ісусова молитва Заходу» наводить ще один уривок Євангелія від Луки, що співзвучний зі словами ангельського вітання. Це текст Лк. 11:27: «Жінка якась, піднісши голос з-між народу, мовила до Нього: «Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили!»». Автор пише, що саме в перспективі цього тексту стає зрозумілим христологічне значення текстів Лк. 1:28 і Лк. 1:42: «У дослівному значенні це благословення звернене до Матері Ісуса. Однак, в цьому уривку Святого Письма не йдеться про Марію. Вона відсутня, принаймні її немає в полі зору благословляючої жінки. Її захоплення стосується радше до Ісуса. Незважаючи на це, стих Лк. 11:27 разом із наступним (11:28) є одним із найдавніших свідчень шанування Марії у ранній Церкві»[13].

Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що «основним стрижнем «Радуйся, Маріє» є христологічний догмат. Коли йдеться про Марію як «блаженну між жінками», хвала підноситься передусім Тому, Кого вона народила і завдяки Кому вона зветься блаженною. Адже кожне «Радуйся, Маріє» переходить у похвалу Плоду її лона»[14].

 Актуальність молитви Розарію (богородичної вервиці)     Підсумовуючи, слід наголосити на актуальності цієї молитовної практики і сьогодні. Молитва Розарію (богородичної вервиці) є різновидом так званої повторюваної молитви. Ця молитва зосереджена на спогляданні біблійних подій, оскільки вона пов’язана з медитацією. Один із сучасних вчителів молитовного життя так писав про медитацію: «Під словом «медитація» (melete) отці, як і сам псалмоспівець, розуміли постійне повторення напівголосно певних стихів або цілих уривків зі Святого Письма задля осягнення їх внутрішнього потаємного сенсу. Тому Евагрій одного разу перекладає «медитація» просто як «споглядання» (θεωρία). Та й у Святому Письмі замість «міркувати» мовиться «роздумувати» або «споминати». Розвиваючи далі думку про Розарій (богородичну вервицю) як приклад біблійної молитви-медитації, споглядання. Ґабріель Бунґе пише: «Біблійна «медитація» переважно йде слідом за об’єктивними подіями історії спасіння, в якій Бог відкриває своє «Ім’я». «Міркування» про таїнственну історію вибраного народу, як і про власний шлях, на якому повторюється ця історія, – аж ніяк не є самоціллю, бо воно має провадити до «спомину про Бога», а враз і до «молитви» у властивому значенні», тобто до діалогу з Богом. Зачіпаючи спосіб промовляння Розарію: «Розарій за своєю природою вимагає промовляння в ритмі спокійної молитви з наче зануреним у роздуми, споглядання таїнств Христового життя...

так, ніби це відбувалося в серці тієї, яка була ближчою до Господа од усіх інших, і щоб відкрились невичерпні багатства цих таїнств» (47)[17].

На величезний антропологічний «потенціал» молитви Розарію (богородичної вервиці) вказує св. Йоан Павло ІІ. Цій молитві він присвятив спеціальне Апостольське послання «Розарій Діви Марії». Опріч іншого, Папа пише таке: «У світлі роздумів про таїнства Христа неважко ретельно розглянути антропологічне значення Розарію. Воно набагато глибше, ніж видається на перший погляд. Занурившись у споглядання Христа і роздуми про періоди Його життя, можна осягнути правду про людину. Важливе твердження II Ватиканського Собору, до якого я неодноразово, з часу видання Енцикліки «Відкупитель людини», звертався у своїх працях, гласить: «Дійсно, таїнство людини правдиво прояснюється лише в таїнстві воплоченого Слова» (Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія», 22). Розарій допомагає нам відкритися на це світло. Йдучи Христовим шляхом, в якому дорога людини… кожне таїнство Розарію, якщо над ним роздумувати як слід, проливає світло на таїнство людини»[18].
З огляду на христологічне значення молитви Розарію (богородичної вервиці), можна сказати, що ця молитва має екуменічний характер. За умови розкриття її справжнього біблійного сенсу ця молитва може знайти гідне місце в молитовній практиці християн-некатоликів.

ТРЕТЯ ЦЕРКОВНА ЗАПОВІДЬ

 У третій заповіді Церква вчить нас, як ми повинні дотримуватися постів. Встановлюючи цю заповідь, Церква прагнула навчити вірних володіти собою, спонукати їх до виховання в собі сильних рис характеру (сильної волі), а також таким чином вона дає вірним нагоду виявити послух щодо неї. Піст існує стільки, скільки існує людство. Ще в раю Господь Бог заборонив людям споживати плоди дерева знання. Євреям Бог заборонив споживати свинину (Левіт 11, 2). Постив Мойсей, постив Ілля, постив св. Йоан Хреститель, протягом 40-а днів і ночей постив сам Ісус Христос.

      Піст у давніх християн був дуже строгий - вони їли лише раз на день (увечері), стримувалися від вживання вина і страв, споживання яких приносило насолоду. Під час такого посту вони усамітнювались і постійно молились. Не дозволялось навіть напитися води.

      На початку християнства посту дотримувалися лише перед Воскресінням. Цей піст був установлений на згадку про муки Ісуса Христа. Постили також по середах і п'ятницях (у середу було здійснено змову проти Христа, а у п'ятницю - страчено Спасителя). У ці дні постили до 3-ої години для. Під час великого тижня не їли нічого (дехто постив у велику суботу, дехто і в суботу, і в п'ятницю, ще дехто - три, чотири, і навіть, шість днів). Одні постили на сухо (не їли нічого вареного), інші відмовляли собі не лише у м'ясі та вині, але і в соковитих фруктах чи овочах (їли горіхи і т.п.). Інші споживали лише хліб і воду.

     Львівський собор 1891 р. накреслив чіткі вимоги дотримання посту. Весь рік щодо посту ділиться на Великий піст перед Воскресінням, піст перед святом св. Апостолів Петра і Павла (Петрівка), піст по середах і п'ятницях під час м'ясниць, піст перед Успенням Преч. Діви Марії (Спасівка), піст перед Різдвом Христовим (Пилипівка) і Сирний тиждень. У перший тиждень великого посту і в останній його тиждень у понеділок, середу і п'ятницю не можна їсти навіть набілу, в інші дні (вівторок, четвер, суботу) можна їсти з набілом, але з м'ясом ні. В інші тижні великого посту в понеділок, середу і п'ятницю можна їсти з набілом (з м'ясом ні), а в інші дні (вівторок, четвер, суботу і неділю) можна їсти з м'ясом, але треба відмовляти молитви перед обідом і перед вечерею (духовні особи відмовляють псалом 50 "Помилуй мя, Боже", інші вірні - п'ять "Отче наш" і 5 "Богородице Діво").

     Посту перед св. Петром і Павлом і перед Успінням Пречистої Діви Марії, перед Різдвом Христовим і в Сирний тиждень дотримуються так само, як під час вищезгаданих п'яти тижнів великого посту (тобто між першим і останнім тижнем великого посту). Тобто у понеділок, середу і п'ятницю можна їсти з набілом, а в інші дні можна їсти з м'ясом, відмовляючи молитви (Псалом 50 для духовних, 5 "Отче наш", 5 "Богородице Діво" для інших). Є також одноденні пости: піст на Воздвижения Чесного Хреста (не можна їсти з м'ясом, а лише з набілом, навіть якщо це свято випало на неділю). Так само дотримуються посту на Святий Вечір перед Різдвом Христовим, на Святий вечір перед Богоявленням і на Усікновення Чесної Глави св. Йоана Хрестителя.

      Треба дотримуватись посту в кожну середу і п'ятницю року (не можна в ці дні їсти з м'ясом). У середу і в п'ятницю можна їсти м'ясо лише під час загальниці. Загальниць у нашому обряді є чотири: від Різдва Христового до Богоявления; від неділі митаря і фарисея і до неділі блудного сина (тиждень); від Воскресіння до Томиної неділі (тиждень); від Зелених свят до неділі всіх Святих (тиждень). Дехто постить кожного понеділка навіть під час м'ясниць. У цей час понеділок не належить до посту, тому можна їсти з м'ясом (хіба б на цей день випали свята Воздвижения Чесного Хреста, або Усікновення Чесної Глави св. Йоана Хрестителя, або Св. вечір перед Богоявлениям). Інші вважають, що загальниця після Воскресіння триває аж до Вознесіння, але такої загальниці нема. Ще інші вважають, що можна їсти з м'ясом у середу або в п'ятницю, якщо на цей день випаде парохіальне храмове свято. Але такого дозволу нема.

      Церква не хоче, щоб ми, постячи, шкодили своєму здоров'ю або втрачали здатність виконувати свої обов'язки. Є ситуації, в яких Церква не зобов'язує людей до посту. Церква звільняє від посту важкохворих; тих, які після тривалої хвороби повертаються до здоров'я; дітей, до 7 літ; тих, кому шкодять пісні страви; вагітних жінок, які не зовсім здорові; жінок, які кормлять грудьми; тих, що займаються важкою фізичною працею, тих, що не мають іншої страви: жебраків, які отримують м'ясну страву як милостиню; дітей, яким батьки не дають інших страв, слуг, яких господар харчує тільки м'ясними стравами (однак, такі слуги зобов'язані шукати іншого господаря), тих, хто подорожує і не може дістати інших страв, крім м'ясних. Крім названих, можуть виникнути й інші ситуації, коли не можемо дотриматись посту. У таких випадках треба попросити або о. пароха або о. сповідника, щоб він дав диспензу від посту. Якщо сповідник не уповноважений до того, то він повинен вказати, до кого треба звернутися.

      Якщо ж хтось, хто має диспензу, їсть м'ясні страви і тим погано впливає на інших, то він повинен відмовитися від уживання цих страв. Св. Павло каже: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса" (І Кор. 8, 13). Не треба надто ретельно постити, Бог бажає від нас розумної служби (Рим. 12, 1). Той, хто забагато постить, подібний до візника, який примушує коней до надто швидкого бігу і тим самим наражає себе на небезпеку. Деякі святі занадто мучили себе постами і пізніше шкодували, тому що, знесилені недоїданням, хворіли і не могли виконувати обов'язків свого стану. Постом ми повинні нищити гріхи тіла, а не саме тіло (св. Григ. В). Піст - як ліки, а вони шкодять, якщо вживати їх над міру.

      Піст корисний і для тіла, і для душі, він покращує здоров'я, просвітлює розум, зміцнює волю; постячи, ми заслуговуємо на відпущення гріхів, вислухання молитов, надзвичайні ласки і вічну нагороду. Розумний піст зміцнює наше здоров'я і продовжує життя. Стриманість - матір здоров'я. Пустельники (св. Антоній, св. Павло) постили дуже строго, а жили по 100 років і більше. Їж і пий у міру - будеш здоровим і житимеш довго. Піст позитивно впливає на розум, зміцнює нашу волю. Хто постить, той зуміє побороти злі тілесні пристрасті (І Кор. 9, 27) і диявольські спокуси. Піст настроює нас на молитву, є джерелом доброти, терпіння і чистоти. "Не можна досягнути досконалості, не дотримуючись посту" (св. Кипр.). Постячи, людина стає подібною до Ангелів. Постячи, заслуговуємо на прощення гріхів. Постячи, вже на землі відпокутуємо багато чистилищних кар. Молитву того, хто постить, Бог швидше вислуховує. Піст і милостиня - це два крила молитви (св. Авг.). Постячи, ми можемо удостоїтися надзвичайних Божих ласк. За піст жде на нас певна нагорода після смерті.

     Стриманість у їжі приємна Господу Богу лише тоді, коли одночасно утримуємося від гріхів і чинимо добрі справи. Піст сам по собі не є досконалістю (І Кор. 8, 8), а лише засобом доброчинності і боротьби із поганими пристрастями.

7 способів плідно пережити Великий Піст і не відмовлятися від їжі

Зміна дієти або відмова від певних продуктів тобі не до снаги?

       1.Будь творчим Намалюй картину, створи блог, заспівай, скомпонуй музику для молитви прослави, займись доброчинністю і т.п. Господь наділив тебе талантами, почни їх використовувати, аби привести ще більше людей до Бога. Може, ти саме починаєш відкривати свої таланти або ж повертаєшся до них після перерви. Постанови під час посту відкрити або ж розвивати в собі Богом дані здібності й вміння.

       2.Пробачай А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив! (Еф 4, 33) Хтось боляче тебе образив? Вже сам вигляд цієї людини викликає в тобі біль і ображеність, що запали глибоко в серці. Щодня пиши щось добре про цю людину і молися за неї до Богородиці Діви. Адже ми зациклюємося на негативних якостях того, хто нам заподіяв шкоду, та попри це ти маєш протягом 40 днів знаходити і занотовувати добрі риси кривдника. Це допоможе пізнати себе і побачити свою власну причетність до руйнування добрих стосунків. Не топчімося на місці! Цей піст — це направду нелегкий виклик, зате з таким завданням ми принаймні почнемо процес загоєння ран.

       3.Похвали своїх друзів на Фейсбуці Щодня потіш добрим словом своїх «фейсбучних» друзів. Твої знайомі — це не просто пости у тебе на сторінці. Зроби їм приємне своєю увагою.

       4.Пожертва Студенту чи комусь із подібними мізерними статками регулярні пожертви на храм навряд чи по кишені. Проте пожертва протягом Великого Посту цілком досяжна.

       Це маленька частка від твоїх щотижневих видатків. Окрім церкви зараз існує безліч соціальних проектів, які можна підтримати фінансово. 5.Борися зі шкідливими звичками Я — заскорузла сова зі стажем. Дозволяючи собі вставати по 9:00 (у вихідні дні по 10:00) я ніколи не мав час на вранішню молитву. Ніколи. На цей піст я постановив прокидатися о 8:00, ставати на коліна біля ліжка і читати читання на сьогодні. Нехай піст буде першим кроком до подолання шкідливих звичок. 6.Відвідай самотніх Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. (Мт 25, 40) У наших церковних спільнотах завжди є самотні: люди, які перебувають у лікарні і не має нікого з рідних, аби їх відвідали. Якщо знаєш когось самотнього — відвідай його. 7.Читай щодня по одному псалму Біблія може здатися довгою і складною для читання. А як щодо псалма раз на день? Один псалом щодня відганяє диявола геть, адже ми можемо не розуміти цього слова, а от сатана розуміє, і втікає, навчають Отці Церкви. Кожен може віднайти псалом, відповідний до свого настрою, досвіду чи тягаря, який доводиться нести. Сподіваємося, що ці сім порад допоможуть віднайти мотивацію і наснагу, щоб пережити цей піст.       

         Так говорить Господь:        Ось Я творю нове небо й нову землю, і те, що було перше, не буде згадуватися більше, ані спадати на думку, бо будуть радіти і веселитися по віки вічні з-за того, що Я творю! Бо ось Я творю Єрусалим на радість, його народ на втіху. Я веселитися буду Єрусалимом, Я радуватимусь Моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику. Не буде там більше немовлятка, що живе лише кілька днів, ані старця, який не сповнить свого віку. Бо наймолодший там помре столітком, а хто не досягне ста років, буде проклятим вважатись. Вони збудують доми й будуть в них жити, насадять виноградники й плоди їхні будуть їсти. (Іс 65,17-21) Замість заохочень до змін та навернення Ісая більше наголошує на тих благах, яких ми очікуємо. В останній частині своєї книги (розділи 56-66) пророк говорить про утіху, про перспективу спасіння для народу, який перебуває у вигнанні і не знає, скільки ще чекати на визволення. Господь обіцяє нове творіння: нове небо й нову землю; Єрусалим і Божий народ. Тобто не те, що народ має зникнути, а потім з’явитись інший, — так само як і Єрусалим. Але все буде змінене настільки, що здаватиметься новим, іншим. Те саме, але інше. Що значить, що Бог творить нове небо й нову землю? Вони так само не зникнуть, аби бути заміненими іншими, але будуть перемінені, переображені. І справді: Небо зійде на землю; земля вже не буде такою, як раніше, після Втілення Бога. В Ісусі ми стали новим Божим народом. Ісус нам відкрив нову дійсність, що допомагає нам преображати цю землю. Пророцтво вже здійснилося. Так, наприклад, святий Франциск з Ассизі вмів побачити небо, землю, людей, усе — новими очима. Бо він був зцілений тим Словом, у яке повірив. Навколо вже є новий світ, не треба чекати чогось іншого. Господи, дай мені це побачити і преображати його далі.

       «Тон богослужінь Великого Посту — радісний і натхненний. Так, наче ми відправились у якусь далеку подорож. Подорож, можливо, нелегку для нас, можливо, деколи в чомусь і небезпечну, однак дуже захопливу і важливу. Подорож, під час якої маємо щось дуже велике і важливе для себе відкрити. Протягом цієї подорожі важливе все: і молитва, і зосередженість, і піст, і милостиня. Однак лейтмотивом, який проходить через цю великопісну подорож, є радість».

Святіший Отець наголосив, що пізнавати свої обмеження та слабкості корисно, але «не для того, щоби впадати у відчай», але щоб «жертвувати їх Господу».

Він же «допомагає нам, виводячи на шлях зцілення», ведучи нас «за руку» й ніколи не залишаючи на самоті…

«Цінуймо нашу соборність, не йдімо на повідку псевдопатріотів, що сіють чвари в нашому народі»

Уроки минулих століть мають навчити нас цінувати і берегти єдність народу, не спекулювати на природних проявах регіонального, культурного, конфесійного чи етнічного розмаїття, яке насправді нас збагачує, а не загрожує державотворенню. Про це мовиться у Посланні Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності в розділі «Звершені в єдності» 

Як наголошують єпископи в Посланні, вороги української державності намагаються розколоти народ, протиставляючи одні групи іншим, натомість відповідальні політики та справжні патріоти повинні докладати всіх зусиль, щоб запевнити згуртування, взаємодопомогу і дієву солідарність між усіма складовими українського суспільства.На думку владик, таке змагання до єдності випливає не лише з національних інтересів нашого народу. Воно вписане в саму природу людської спільноти, в якій закладено прагнення до цілісності, до згуртованості. Наш відвічний національний ідеал «соборності» віддзеркалюється у простих гаслах, які повторюють навіть діти: «Україна — єдина!», «Схід і Захід разом!» Проте, на переконання авторів Послання, наш народ зазнавав трагічних наслідків і поділів, які спричинювали й ми самі — внутрішніми чварами, протистояннями на різних рівнях, несправедливими діями, підбурюванням одних супроти інших, висуванням на перший план власних (часто вузькопартійних) інтересів, а не загальнонаціональних потреб.

Уже праведний митрополит Шептицький із болем у серці стверджував: «На жаль, навіть з поверхової обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, та попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одинця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!» «На превеликий жаль, ці слова митрополита Андрея, сказані в далекому 1941 році, не втратили нічого зі своєї актуальності, бо, дивлячись на сьогодення, неозброєним оком бачимо «руйнівний характер» діяльності багатьох політиків і політичних сил», — констатують єпископи.

«Спогадуючи цінний, - пишуть у Посланні владики, - здебільшого гіркий столітній досвід минулого, ми сьогодні скеровуємо заклик не тільки до наших політиків і громадських діячів, а й звертаємося до кожного українця і кожної українки, хоч би де вони зараз перебували: цінуймо соборність Української Держави, плекаймо єдність і солідарність між собою, не йдучи на повідку тих псевдопатріотів, що сіють недовіру, незгоду, чвари та поділи в нашому народі».

«Така їхня «праця», — переконують члени Синоду, — неминуче вестиме до ослаблення національних сил, урешті — до втрати здобутої, а сьогодні обстоюваної такою великою ціною української державності. Ми, пастирі цього народу, заносимо до Господа нашу прадавню молитву-благання: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!»

Не є щирим патріотом той, хто не керується правдою у стосунках із власним народом, а годує його пафосними гаслами та оманними обіцянками. Особливо прагнемо застерегти перед дешевим політичним популізмом, що має на меті не так добро народу, як власну вигоду і перемогу на чергових виборах. Про це мовиться у Посланні Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення Української державності в розділі «Чувайте і моліться!»

«Як не згадати слів Франка, – пишуть у Посланні єпископи, – який застерігав перед таким фальшивим патріотизмом, що проявляється лише у «святковій одежині», але для якого чужим і осоружним є «труд важкий, гарячка невдержима»». На переконання членів Синоду Єпископів УГКЦ, нічого спільного зі справжнім патріотизмом не має також ідеологія, яка ставить націю «понад усе», включно з Господом Богом. «Таке сприйняття народу і держави, – вважають отці Церкви, – за словами митрополита Андрея Шептицького, не базується на любові, а є, радше, егоїзмом чи навіть ідолопоклонством. Ми, як учні Христові, не можемо схвалювати чи сприймати тих форм крайнього чи інтегрального націоналізму, расизму та шовінізму, які все, зокрема Церкву і саму державу, підпорядковують ідеї нації; заперечують свободу і права окремої людини, а найважливіше – її особисту гідність, що походить від Бога. Погорджують представниками інших національностей, рас чи релігій; пропагують ненависть і ворожнечу, заохочують до сліпого та грубого насилля для здобуття своєї політичної мети».

«Господь Бог кличе нас сьогодні до чування над власним сумління, майбутнім нашого народу і його держави. Спитаймо себе: чи чиста любов до нашого народу є критерієм для наших настроїв, поглядів, суджень і дій? Чи нею керуємося ми самі, відповідальні будівничі своєї країни? І чи керуються нею наші політичні та суспільні лідери? Щира відповідь на ці запитання допоможе нам віднайти шлях до успішного розвитку нашого народу і дальшого державотворення», – просять задуматися владики.

«Справжній християнин покликаний бути патріотом — любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру!» — єпископи УГКЦ. Любов людини має властивість поширюватися, адже коли вона панує у серці, то в ньому завжди знайдеться місце для інших. Саме з любові до себе, своїх рідних та близьких будується і любов до свого краю, своєї землі. Тож у такому «ланцюжку любові» пізнається справжня автентична християнська любов!

Про це йдеться у Посланні Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ до вірян, монашества та священнослужителів з нагоди сторіччя відновлення української державності. Єпископи вирішили звернутися до українців, аби спільно роздумати над тим, яким чином взаємодіють такі цінності як любов та патріотизм в українському середовищі. «Любов є душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом — любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру тою самою жертовною любов’ю, якою виконує Заповідь Божу любити своїх батька та матір. У світлі Нового Завіту можемо ствердити рівно ж і те, що любов до Батьківщини вписана в людську природу і походить із заповіді любові до ближнього, тому природний закон спонукає нас віддано любити і захищати державу, в якій ми народилися, зростали», — наголошують в Посланні.

Феномен поєднання любові та патріотизму українці змогли черговий раз побачити під час Майдану, а згодом в Криму і на Сході України. Адже чимало людей (покидаючи нерідко комфортні умови та жертвуючи своїм часом/здоров’ям/життям), які мають свої політичні, релігійні погляди чи етнічне походження, зрештою, йдуть за покликом Всевишнього та за голосом власного серця...

«Ми пишаємося і дякуємо Богові за ті численні знаки, якими виявляють наші співвітчизники свою любов до рідної землі, за їхню небайдужість, за співчуття і солідарність, за мудрість в обставинах підступної гібридної війни. Ідеться про тих, хто на Майдані обороняв гідність і свободу; хто пішов на фронт і ціною власного здоров’я та життя захищав або й донині захищає не просто територіальну цілісність країни, а й простір свободи й духу; хто рятує біженців і підтримує переселених осіб; хто ділиться своїми скромними статками і заощадженнями з потребуючими; урешті-решт про кожного, хто чесно і відповідально виконує свої професійні та громадянські обов’язки — усі вони є живим втіленням найбільшої заповіді, яку Христос Господь залишив нам як дороговказ», — йдеться у Посланні, говорячи про актуальність християнський цінностей. У ньому також зазначають, що «найбільшим багатством для кожного народу є його сини і дочки», які своїми добрими справами доказують свій автентичний патріотизм. Більше того, вони захищають та зберігають духовний код нації: мову, віру, волелюбність та гідність, а також прагнення до справедливості. Крім того, єпископи УГКЦ в черговий раз нагадують, що у хвилини випробувань потрібно не замикатися у собі, а бути солідарними та співчутливими й до інших, якщо ми хочемо, щоб інші це проявляли і до нас.

«Ми, українці, відчуваємо, особливо в останні роки, прихильність і солідарність з боку багатьох країн, мільйонів людей доброї волі всього світу, різних національностей та релігійних переконань. Вони співчувають нам у наших випробуваннях, підтримують нас у наших потребах, захищають перед ненавистю агресора і виявляють готовність бути з нами й надалі. Така солідарність є великим даром, але водночас і обов’язком. Він спонукає нас відкрити і поширити власне серце до потреб тих народів, які сьогодні зазнають несправедливості, агресії, випробувань і різноманітних страждань», — наголошують у Посланні Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності. 

ЦЕРКОВНИЙ РІК

Церковний рік - це дати, пов'язані з певними подіями, які стосуються Спасителя світу. Церква нагадує нам ці події, щоб ми роздумували над ними і прагнули бути подібними до Спасителя та Його послідовників. У час Пилипівки ми повинні разом із патріархами Старого Завіту очікувати приходу Спасителя, на Різдво Христове разом із пастирями тішитися з Його народження, у час Чотиридесятниці постити разом із Ісусом Христом 40 днів, на Великдень - разом із Ним воскреснути, на Зелені свята просити разом із Апостолами зіслання Св. Духа. Майже кожен день церковного року є днем пам'яті якогось Святого. Розважаючи над життям того чи іншого святого, ми повинні прагнути до наслідування їх рис, до вдосконалення. Ми повинні також просити Святих їхнього заступництва, щоб завдяки ньому стати учасником ласк, які для нас вислужив Ісус Христос. "Найкраще молиться той, хто молиться разом із Церквою" (св. Авг.). Встановлюючи дні пам'яті святих, Церква хоче нагадати нам, що ми щоразу повинні звертати свої думки до Бога, бо заповів Апостол: "Чи ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31).

Церковний рік (індикт) починається 1 вересня і охоплює три основні свята: Різдво Христове, Великдень і Зелені свята. Свято Різдва Христового нагадує нам народження Христа, Великдень - Його воскресіння, Зелені свята - зіслання Св. Духа. Мета церковного року - прославити Пресв. Трійцю, розкрити перед нами любов Небесного Отця, який послав Свого Сина на світ; любов Божого Сина, який за нас умер на хресті; любов Св. Духа, який зійшов на нас. Тому наступного дня після Зелених свят відзначаємо свято Пресвят. Трійці.

Римляни святкували новий рік 1 березня до 154 року перед приходом Христа. Від 154 року перед приходом Христа вони розпочинають новий рік від 1 січня. У 313 р. Константин, перемігши Максентія, встановив індикт*. Святу Різдва Христового передує сорокаденний піст (Пилипівка). Після Різдва наступають Свята Обрізання Ісуса Христа, Богоявления та Стрітення.

Сорокаденний піст, установлений на честь Втілення Сина Божого, починається 15 листопада, тобто наступного дня після дня св. Пилипа (звідси його назва). Уже від Введення розпочинається славлення Різдва Христового. Святу Різдва Христового передують п'ять днів передсвяткових, після нього відзначаються шість днів післясвяткових. Неділя перед Різдвом Христовим і неділя після нього теж присвячені цій події.

Під час сорокаденного посту Церква відзначає свято Непорочного Зачаття Пресв. Богородиці. Саме Вона була тією давно очікуваною невістою, яка повинна була стерти голову змія. Наступні, після Різдва Христового, свята символізують юність і зрілий вік Ісуса Христа аж до Його публічного виступу, тобто життя Ісуса в Назареті.

Великоднім святам передують м'ясниці і великий піст.

М'ясницями називається час від Богоявления до чотиридесятниці. На цей період припадають такі неділі: неділя після Богоявления, неділя митаря і фарисея, неділя блудного сина, неділя м'ясопусна і неділя сиропусна. Між неділею митаря і фарисея та неділею блудного сина нема посту (т. з. загальниця). М'ясопусною неділею закінчуються м'ясниці - наступний тиждень є вже переходом до посту. У понеділок після сиропусної неділі починається великий піст "чотиридесятниця". Третя неділя великого посту є Хрестопоклонною. На п'ятий тиждень великого посту, у середу, відправляється Утреня, яка називається Поклонами. У п'ятницю шостого тижня чотиридесятниця закінчується. За цією п'ятницею слідує Лазарева субота, Вербна неділя і страсний (великий) тиждень. Під час великого посту Церква представляє нам публічну діяльність Спасителя, Його піст у пустині і криваві страсті. Дні від Великодня до Вознесіння нагадуть нам, що Ісус Христос, воскреснувши, ще 40 днів перебував на землі. Перша неділя після Великодня називається Томиною або Антипасхи. У цю неділю, після св. Літургії, роздається людям Артос. Друга неділя називається неділею Мироносиць, третя - неділею розслабленою, четверта - самарянки, п'ята - сліпонародженого, а після неї, у четвер, наступає свято Вознесіння Господнього.

Через десять днів після Вознесіння відзначаємо Зелені свята. Наступна неділя після Зелених свят - неділя всіх святих, після якої наступає ряд неділь від першої до тридцять другої.

Десять днів перед Зеленими святами символізують той час, коли Апостоли після того, як Ісус Христос вознісся на небо, очікували зіслання Св. Духа. Час після Зелених свят символізує ту добу, яка триватиме аж до Загального Суду. Період від Зелених свят до неділі всіх святих називається загальницею у понеділок, після неділі всіх святих, починається піст до св. Петра (Петрівка).

Усім трьом основним святам відповідає певний стан природи (Церква, встановлюючи ці свята, брала до уваги місцезнаходження Сонця щодо Землі).

У Пилипівку на північній півкулі Сонце найбільш віддалене від Землі, тому ніч набагато довша від дня. Будь-яке життя в природі завмирає. Такий стан природи відповідає духовному станові людства перед приходом Ісуса Христа. Усе людство було вкрите темрявою ночі, аж поки Ісус Христос не приніс йому світла. Люди не мали належного поняття про справжнього Бога, потопали в невір'ї, занепадали морально.

Починаючи від Різдва Христового день починає довшати - з народженням Ісуса Христа приходить на світ світло; на Великдень воскрес Спаситель - на Великдень прокидається природа, все оживає, зеленіє, цвіте. На Зелені свята зійшло на людей небесне світло Св. Духа, - саме в цей час Сонце дає нам найбільше світла. З приходом весни розцвітають поля і сади, - із зіслання Св. Духа розпочалася нова доба розквіту для людства.

Встановлюючи ці свята, Церква брала до уваги місцезнаходження сонця, бо і поганські народи пов'язували свої торжества з цим небесним світилом, і це полегшувало навернення поган.