Кому саме потрібні одружені священики?

 Нещодавно ЗМІ цілого світу знайшли чергову тему для обговорення. Йдеться про заяву Папи Франциска німецькому виданню про розгляд можливості висвячення одружених чоловіків, випробуваних у вірі, на католицьких священиків. Це приголомшило одних вірних, а іншим дало надію на скасування целібату для католицького духовенства. Та давайте подивимося на це реалістично й без емоцій.

      1. Целібату ніхто скасовувати не буде. Зі слів Папи Франциска відразу стає зрозуміло, що принаймні він целібату скасовувати не буде. Ще бувши архиєпископом Буенос-Айреса, він висловлювався за збереження обов’язкової безшлюбності, яку високо цінував. Проте він зазначав, що у певних місцях - зокрема, на Близькому Сході - можна було би зробити певні винятки. У нещодавньому інтерв’ю німецьким журналістам Римський Єпископ говорив про можливість висвячення вже одружених чоловіків, а не вступ у шлюб уже рукоположених священиків. Так, як це відбувається у Православній Церкві та Греко-Католицькій, де майбутній пресвітер має одружитися ще до отримання сану, а в разі смерті дружини не має права на інший шлюб. Цього ніхто під сумнів не ставить. Та й, як пояснив Папа, питання безшлюбності не повинно бути питанням вільного вибору кандидатів до священства. Швидше за все, рішення ухвалюватимуть не завтра, а це питання буде жваво обговорюватися на наступному Синоді єпископів у 2018 р. Тому марно сподіватися, що одного дня ваші настоятелі оголосять про своє вінчання у найближчу неділю.

     2. Ми вже маємо одружених священиків. Це, можливо, приголомшить багатьох вірних, однак у Католицькій Церкві вже є одружені священики. І мова не про греко-католицьке духовенство. Це колишні англіканські священнослужителі, які увійшли до повної єдності з Католицькою Церквою і були висвячені на католицьких пресвітерів (Рим не визнає дійсності рукоположення у Церкві Англії), бувши вже одруженими та маючи дітей. І це не нововведення чи ефект ІІ Ватиканського Собору. Вперше таку практику запровадив папа Пій ХІІ, дозволяючи у 1951 р. висвятити колишніх протестантських пасторів, що навернулися до істини католицької віри. Папа Ратцінґер вперше це закріпив у церковному документі. Діє це правило в окремій церковній структурі. Слід згадати про ще один забутий факт. А саме, що Рим пішов на поступки частині гуситів і дозволив вибирати собі на священиків одружених священиків. Так утворилася Утрактивістська Церква, яка існувала в Чехії паралельно з Латинською. Станом на 1575 р. приблизно від 75% до 83% чехів були її вірянами. Та й нині колишня Чехословаччина відзначилася у цьому, адже за комуністичного панування там підпільно висвячували одружених чоловіків на священиків і навіть на єпископів. Після падіння комунізму частина з них перейшла у східний обряд, а частина вирішила залишитися у Західній Церкві. Рим хоч поступово, та все ж визнавав дійсність їхніх свячень або дозволяв на умовне їм уділення повторного таїнства священства. І від того, що ці священики мають дружин, вони не менш є католицьким чи західними. Адже целібат - це не догма віри, хоча й величезний дар для Західної Церкви, якого не можна применшувати.

     3. Скасування целібату не вирішить питання з покликаннями. Прихильники скасування целібату вважають, що це заповнить семінарії та вирішить питання з кризою покликань. Та цифри це насправді не головне. Церква потребує не висвячених парафіяльних адміністраторів чи звичайних сакральних функціонерів таїнств, а справжніх і святих пастирів. Старші люди пам’ятають, як один священик служив вірним цілих областей, подібно до блаж. Владислава Буковинського чи Яна Ольшанського. Вони були воістину священиками з серцем, подібним до Божого. Особисто я не вірю священикам, які після декількох років служіння кажуть, ніби відкрили покликання до священства і до родини та покидають сан або вимагають скасувати целібат. Бог шанує Церкву, свою Наречену, і напевно не дає покликання до того і до іншого, всупереч її канонам. Там, де є непослух церковному вченню та правилам, навіть у дрібницях, діє не Господь, а диявол. Це, звісно, не забороняє дискутувати й висувати пропозиції, - але завжди у покорі та з пошаною до Містичного Тіла Христа. Сам Папа Франциск також говорить, що не вихід - допускати до семінарій людей, у яких немає справжнього священицького покликання. Насправді целібат по‑своєму відсіює кандидатів, які бачать у священицькому служінні вигідне джерело доходів та «легку професію», - бо целібат вимагає жертви. Хоча деколи вибір самотнього життя - це прояв егоїзму та втеча від відповідальності за створення родини. Хоч як крути, а джерело проблем - це відсутність покликань, криза віри. Навіть протестантські спільноти, де пасторам дозволено мати дружин, відчувають брак кадрів. Тільки той може пожертвувати своїм життям, хто у серці пізнав безкорисливу Любов Бога. А погляд, що скасування целібату це панацея від кризи віри, свідчить про брак віри та пелагіанство. Про думку, ніби людськими діями чи реформами ми можемо змінити ситуацію. Папа Бенедикт XVI, а слідом за ним Франциск, закликають вірних молитися про нові та ревні покликання, бо це насправді Бог кличе працівників на свої жнива.

     4. Свячення одружених чоловіків створить нові проблеми. Поряд зі старими проблемами скасування обов’язкового целібату чи допущення до свячень одружених чоловіків створить проблеми нові. Доведеться визначити функції одружених священиків, забезпечити їхні родини, перебудувати взагалі систему церковного призначення. Бо священика з родиною важко перекидати з парафії на парафію кожні три роки чи більше. Для сім’ї потрібна стабільність. Крім того, чи не виникатиме спокуса перехитрити Бога? Відчуваючи покликання спочатку одружитися, а потім просити про свячення. Чи не викличе це нову кризу частини духовенства, яка просто вимагатиме скасувати безшлюбність, бо вони були «невчасно висвячені»? Це викличе нові поділи у Церкві, як це вже відбувається з душпастирством родин у світі. Уявімо, що німецька Конференція єпископів дозволила висвячувати одружених чоловіків, а польська - ні. Перетнувши державний кордон, звичайний вірний потрапляє у зовсім інший церковний світ, який хоча й називається католицьким, та виглядає й діє інакше: дисципліна таїнств, життя парафій тощо… Можливо, у майбутньому, коли ми досягнемо повної єдності з усіма християнами і всередині Католицької Церкви існуватимуть структури з лютеранською, методистською чи реформованою традицією, то правило целібату буде видозмінено. Але думаю, що це має статися на Вселенському Соборі, а не віддано до компетенції місцевих єпископів.

     5. Чому ЗМІ зацікавлені у цьому? ІІ Ватиканський Собор закликав розпізнавати знаки часу. А знаки часу бувають не лише позитивними та сприятливими для Церкви, але й навпаки. І для мене особисто критерієм щодо того чи іншого питання є позиція ліберальних медіа, які постійно хочуть нашкодити Церкві. І хоч як дивно, поряд із гаслами про рукоположення жінок, одностатеві шлюби, Причастя для розлучених вони підтримують скасування целібату або принаймні ординацію чоловіків у шлюбі як перший крок до цього. Для західного світу, звихнутого на сексуальності, існування хлопців, які вибирають життя у чистоті задля Царства Небесного, є каменем спотикання - адже, на їх думку, хіба існує життя без сексу?

     PS: Як життя одруженого духовенства, так життя у целібаті мають свої недоліки та переваги. Тут головне - розпізнати, що говорить «Дух Церкві». Я не думаю, що висвячення одружених чоловіків є на часі та взагалі потрібне Західній Церкві, яка протягом тисячі років плекала свою традицію безшлюбного кліру. Та на все воля Божа