The First “Woman” of Creation: Queen Mother Eve (Genesis 1-3)

The first in a series of modest expansions on notes of Dr. Brant Pitre.


1. Some Characteristics of Eve
a. Created without Sin (along with Adam)
b. Queen over Creation (Gen 1:26-28)
Then God said: Let us make human beings in our image, after our likeness. Let them have dominion over the fish of the sea, the birds of the air, the tame animals, all the wild animals, and all the creatures that crawl on the earth. God created mankind in his image; in the image of God he created them; male and female* he created them.  God blessed them and God said to them: Be fertile and multiply; fill the earth and subdue it.* Have dominion over the fish of the sea, the birds of the air, and all the living things that crawl on the earth.
c. Called “Woman” Before the Fall (Gen 2:22, 23, 3:2, 4, etc.)
The LORD God then built the rib that he had taken from the man into a woman.  When he brought her to the man, the man said: “This one, at last, is bone of my bones and flesh of my flesh; This one shall be called ‘woman,’ for out of man this one has been taken.”
The woman answered the snake: “We may eat of the fruit of the trees in the garden;
But the snake said to the woman: “You certainly will not die!
d. Brought Death into the World (Sirach 25:24)
With a woman sin had a beginning, and because of her we all die.
e. Named “Eve” (havah): “Mother of all the Living (hayah)” (Gen 3:20)
The man gave his wife the name “Eve,” because she was the mother of all the living.

2. The Fall:
a. Characters:
1. an angel (i.e., the Serpent, either the animal possessed by Satan, or Satan appearing as a serpant)
2. a woman;
3. a man
b. Woman “with” the Man brings death/suffering into the world (Gen 3:6)
The woman saw that the tree was good for food and pleasing to the eyes, and the tree was desirable for gaining wisdom. So she took some of its fruit and ate it; and she also gave some to her husband, who was with her, and he ate it.


3. The Future “Woman”: The Protoevangelium (Gen 3:15)
I will put enmity between you and the woman, and between your offspring and hers; They will strike at your head, while you strike at their heel.
a. Enmity between the Serpent and “the Woman” (not Eve)
b. Enmity between the “seed” of Satan and “seed” of the Woman
c. Who Crushes the Serpent?
1. The Woman (“She shall crush” Douay Rheims)
2. Her Seed/Offspring (“He shall crush” NAB)
3. Either Way: a royal action of Future King or Queen (Psalm 89:23; 110:1-2)
No enemy shall outwit him, nor shall the wicked defeat him.
“Sit at my right hand, while I make your enemies your footstool.” The scepter of your might:the LORD extends your strong scepter from Zion. Have dominion over your enemies!

Глава УГКЦ: «Герої Небесної сотні кличуть нас побачити всю правду про себе й державу…»

Божественна Літургія готує нас до Великого посту, тобто до часу оновлення, який Отці Церкви називали «весною людської душі». Як відомо, навесні зазвичай підвищується температура, щоб усе розквітало. Тож Євангеліє запрошує нас підвищити градус духовного життя, щоб увійти в період духовного цвітіння – Великого посту. «Цими днями ми згадуємо другу річницю трагічних подій на Майдані. В усіх храмах лунають молитви за упокій душ Героїв Небесної сотні, - продовжив Блаженніший Святослав. - Саме вони, які дивляться на нас із неба, є матрицею і шкалою, за якою ми оцінюємо себе та суспільство». Першоієрарх Церкви також підкреслив, що жертва Героїв Небесної сотні – точка неповернення на дорозі до визволення, гідності і свободи українського народу: «Наслідком цього є нетолерантність до всякого фарисейства і того, що ззовні виглядає дуже святим, а всередині не відповідає святості. Герої Небесної сотні кличуть нас побачити правду про себе і про державу, дії влади та Церкви, і просити у Бога звільнення від фарисейства та про милосердя правди, в якій прагнемо жити». Українська мудрість каже, що для того аби стати з колін, потрібно стати на коліна перед Богом. Тому той, хто себе вивищує - буде понижений, а хто себе покоряє перед Богом - буде Ним вивищений. «Хто знає правду про своє духовне життя, бачить, що нічого доброго не може представити Богу, і тому просить про милосердя», - пояснив він.

       «Капелани УГКЦ присутні на фронті для того, щоб уберегти наших солдатів від ненависті» «Хоча, звичайно, і в Росії є різні священики, – додав Предстоятель. – Наприклад, низка священиків РПЦ виступали проти проведення полонених українських солдатів вулицями Донецька, кажучи, що це ганьба для християн». «Мені б дуже хотілося, – зазначив Глава УГКЦ, – щоб по той бік лінії фронту були справжні духовні отці, котрі навчають НЕ ненависті, а любові». «Можливо, вважає Глава Церкви, Бог допустив цю війну, щоб розбудити нас, дати можливість подивитися на себе, на своїх ближніх і на свою державу іншими очима. «Війна створила колосальний контекст для створення нового. На війні, з одного боку, проявляється корумповане, знищене серце і всі недоліки людини. Але, з іншого боку, проступають і найблагородніші риси людської душі. Наші хлопці на Донбасі переосмислюють своє життя, переглядають відносини з рідними і близькими. А коли повертаються на мирну територію, то помічають, що просто не здатні сприймати фальш, брехню, корупцію – усі ті немочі, які сьогодні роз’їдають українське суспільство. У цій війні народжується нова Україна», - сказав Блаженніший Святослав.Він також підкреслив, що «залишаючись християнами, ми зобов’язані обороняти свої землі». «Та війна, яку змушений нині вести український народ, була йому нав'язана, – сказав Предстоятель УГКЦ. – Наші солдати захищають свою землю, а значить, і світ. І тому Церква вважає їх будівниками миру… Оборонна війна відповідає моральним правилам справедливого самозахисту. Це не означає, що ми виправдовуємо чи освячуємо війну. Просто захист Батьківщини – не тільки наше природне право, а й наш священний обов'язок». Предстоятель також підкреслив, що наші солдати захищають свою країну не з ненависті до ворогів, а з любові до Батьківщини. І капелани УГКЦ «присутні на фронті якраз для того, щоб уберегти наших солдатів від ненависті».

ПЕКЛО — це місце вічних мук… Бог не дарує грішникам їх гріхи.

     Осуджений євангельський багач просить Авраама, щоб він послав когось до його п'ятьох братів, "щоб і вони також не прийшли в це місце муки" (Лк.16,28). Ісус Христос, говорячи про загальний суд, називає пекло "віч­ними муками", Він каже: "І підуть ті на вічну кару..." (Мт.25,46). Пекло є місцем і, одночасно, станом душі. Як місце знаходиться під землею (нижче видимого світу). Пекло відокремлене від неба, між ними - велика прірва (Лк.16,26), Осуджені будуть відлучені від Святих (Мт.24,51). Св. Золотоуст каже: "Не цікавтеся тим, де є пекло, але думайте, як його уникнути". Як стан душі пекло є ніби продовженням того стану, в якому перебуває душа грішника у хвилину смерті: "Творцем пекельних мук є не Бог, а сама людина" (св. Ів. Дам.) Прислів'я гласить: "Як постелиш, так і виспишся". Пекельні муки страшні. Св. Павло каже: "Страшно впасти в руки Бога живого" (Євр.10,31). Людині, яка відреклася для Пана Бога розкошів, Бог обіцяє стократну нагороду. Коли ж людина кохається в розкошах, у майбутньому житті терпітиме стократну муку і біль (св. Іван від Хр.). По-різному характеризує пекельні муки Ісус Христос: називає їх то "огнем невгасаючим" (Мар.9,43), то "темрявою кромішньою" (Мт.22,13), то каже, що у пеклі на грішників чекають "плач і скрегіт зубів" (Мт.8,12). Осуджені ніколи не бачитимуть Бога, вони завжди оточені злими духами, їх палить вогонь і терзають муки совісті.

     На страшнім суді Ісус Христос скаже осудженим: "Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний" (Мт.25,41). Вони будуть покарані карою втрати (ніколи не матимуть змоги оглядати Бога) і карою чуття (терпітимуть муки). Кожен створений дух прагне до Бога. Ще на землі тужить людський дух за Богом. Ця туга буде ще більшою після смерті, бо в іншому світі дочасні блага втрачають своє значення, і дух не знаходить задоволення ні в чому, крім Бога. Як важко тому, хто знає, що це його прагнення ніколи не задовільниться! Осуджені не мають можливості спілкуватися з вибраними, терплять від злих духів, ненавидять один одного. Осуджених палитиме пекельний вогонь. Вони терпітимуть постійні муки совісті, їх палитиме сором за вчинене, вони заздритимуть вибраним. Після воскресіння тіл вони терпітимуть і тілесні муки: зір буде мучений темрявою (Мт.8,12), слух - прокльонами і стогоном співосуджених (Йов.15 21), смак - голодом (Лк.6,25) і спрагою (Лк.16,24). Муки осуджених триватимуть вічно (Мт.25 41;25,46). Від пекла нема рятунку, бо минув час ласки (Йн.3,36). "Хто вірує в Сина - живе життям вічним, хто не вірує в Сина, той життя не побачить, - гнів же Божий над таким перебуває" (Йн.3,36). Осуджені мають смерть без смерті (св. Григ. В.). Життя в пеклі - це "вічна смерть" або "друга смерть" (Одкр.21,8), Чим більше ласки змарнувала людина, тим більшим буде покарання.  До пекла йдуть душі тих людей, які померли в тяжкому грісі. Вчинивши тяжкий гріх, людина відлучає себе від Бога. До пекла потраплять душі ворогів Ісуса Христа (Пс. 109,1); тих, що не вірили в Євангеліє (Йн.3,18); нечистих, злодіїв, скнар, пияків (І Кор.6,10); тих, хто зловживав талантами, отриманими від Бога (Мт.25,ЗО) і т.п. Для грішника пекельна кара починається вже на землі. Жоден із грішників не відчуває внутрішнього задоволення (Іс. 7,20). Грішник ще за життя знаходиться в темряві і тіні смерті (Лк.1,79).   

Пречиста Діва Марія - взір і вчителька досконалості…

Пречиста Діва Марія є ідеалом для всіх жінок, бо Вона є найдосконалішим взором дівиці, дружини, матері і вдови…

     Коли Господь Бог дав людині наказ бути досконалою, як Він сам є досконалий, людина могла би жалітися: Господи, як я можу Тебе наслідувати в досконалості, коли Тебе не бачу і життя Твого не знаю. Але Господь Бог випередив цей закид, бо зіслав на землю свого Сина, щоби Він, прийнявши людське тіло, жив серед людей і був для них взором життя. Але і тепер людина знову могла би скаржитися: Боже, дякую Тобі за взір життя, яке Ти дав мені через Ісуса Христа, Твого Сина, але чи я зможу Його наслідувати, коли Він є всемогучістю і святістю, а я нужденністю і гріхом? І ці скарги людини Господь Бог передбачив, бо дав їй інший взір, в якому якнайточніше відзеркалені всі чесноти Ісуса Христа, крім Божества з однієї, і нашого зіпсуття з іншої сторони. Тим взором є Найсвятіша Діва Марія. Вона є найдосконалішим відбитком, найвірнішою копією Ісуса, і сам тому в Ній чесноти Христа ясніють незрівнянним блиском. У Святому Письмі сказано, що на початку Господь Бог створив два світла і помістив на небесному склепінні, щоб світили над землею: більше світило названо сонцем, а менше - місяцем. І в духовному світі Церкви бачимо два подібні світила: сонцем є Ісус Христос, а місяцем - Пречиста Діва Марія. Сонце має своє світло, а місяць бере світло від сонця. Подібно Ісус є самою святістю, а Марія своє світло, тобто ласку, святість і славу бере від Христа. Сонце не тільки світить, але і палить, а місяць тільки світить. Подібно Ісус Христос спасає і судить, Марія ж помагає тільки спасати. Гарним є проміння сонця, але його різкість разить слабі очі, блиск же місяця навпаки: хоча не є таким ясним, але зате є милим для ока. Величними є чесноти Ісуса, але з огляду на нашу слабість, не є для нас доступні, бо це чесноти Бога-Чоловіка; не дорівнюють їм блиском чесноти Марії, але зате вони є ближчі до нашої слабосильності. Вкінці, як місяць своїм світлом найбільше зближається до сонця і тим сяйвом височіє понад всіма зорями, так Марія своєю святістю перевищує всіх святих, так що, коли в якогось святого було щось досконалого, були певні чесноти, то все це у багато більшому ступені посідала Діва Марія.

     "У ній ясніла терпеливість Йова, лагідність Мойсея, віра Авраама, чистота Йосифа, покора Давида, мудрість Соломона, ревність Ілії, дівоцтво дів, мужність мучеників, побожність ісповідників, мудрість докторів, погорда світу пустинників" (св. Тома). Вона є найдосконалішим ділом Бога. І так повинно бути. Якщо Марія вибрана на Матір Божого Сина-то чи є така краса, така досконалість, така ласка, така слава, яка би не належала до Богородиці? Розв'яжи вузли своїх думок, розпусти крила розуму і уяви собі в душі найчистішу, найрозумнішу, найгарнішу, найлагіднішу, повну ласк, повну мудрості і святості, ясніючу всіма чеснотами, збагачену всіма дарами Діву, якає наймиліша Богові. Пречиста Діва Марія є також ідеалом для всіх жінок, бо Вона є найдосконалішим взором дівиці, дружини, матері і вдови. Старайся наслідувати цей багатогранний і загальний взір досконалості, щоб таким чином бути подібним до первовзору, тобто до Ісуса Христа. Тому проси Пречисту Діву Марію про ласку досконалого наслідування. "Вона бо втаємничена в Боже знання і діла Його визначає" (Мудр. 8,4). Тому вдивляйся в її життя, бо воно є дзеркалом для всіх. Розважай її чесноти, бо вони є драбиною, яка веде до неба. Ходи до її школи, бо Вона є найкращою Вчителькою душ, а з її книжки - вервиці легко навчишся і поступиш у досконалості. Марія, як взір найревнішої вчительки, прагне, щоб всі її учні гаряче любили Бога. Коли св. Йоана Верхманса на смертній постелі запитали, який середник він вважає за найвідповідніший до осягнення досконалості, святий відповів: "Любов і набожність до Цариці Неба". І ти візьмися за цей середник. Пам'ятай про Пречисту Діву Марію, свою люблячу небесну Матір, кожного дня у своєму житті. Молися до Неї, дякуй їй, випрошуй ласк для себе і своїх рідних не тільки у місяці травні, але твоє життя повинно бути тісно пов'язане з Марією, яка тебе любить, хоронить провадить, молиться. Старайся її наслідувати. Якщо ти забув про Марію, гаряче не любив її у своєму житті, нехтував її любов'ю і добротою - перепроси її. Хай від сьогоднішнього дня до кінця життя Марія стане твоєю твердою і непохитною надією.

Досконалість в різних станах і в різних осіб не є однакова.

Завданням людини є пізнати стежку, правильно по ній іти і освятитися згідно з Божою волею, передусім через досконале виконання своїх обов'язків. Досконалість є доступною для всіх, тому слушно можна її прирівняти до сонця, яке освічує високі гори і низькі долини. Такими досконалими можуть стати не тільки монаші душі, але і світські-багаті і бідні, вчені і прості. Назовні вона виступає у подвійній формі: 1.життя контемплятивне, віддане насамперед молитві; 2. життя чинне, в якому контемпляція лучиться із зовнішніми чинниками, які бачимо в деяких монаших Згромадженнях, а також у священиків і світських осіб. Однак, коли досконалість пристосовується до кожного стану, віку і покликання, а навіть духовного успособлення і темпераменту, щодо істоти вона є одна, і її предметом є любов, але не у всіх вона має ту саму форму. Щодо проявів: іншою повинна бути в монаха, іншою у священика, також відрізняється досконалість світської особи, дівчини і жінки-матері, іншою є досконалість багатого і убогого.

     Господь Бог прагне всі душі злучити з Собою, але люблячи гармонію в різноманітності, чинить зі Своєї Церкви немовби город, повний різних кольорових квітів. Також Господь Бог різним душам визначає різні стежки на одній великій дорозі до неба. Завданням людини є пізнати цю стежку, правильно по ній іти і освятитися згідно з Божою волею, передусім через досконале виконання своїх обов'язків. Хто чинив би по-іншому, потрапив би в знеохочення і відхилявся б від призначеної цілі. Коли б монах замість жити в самозосередженості, втручався до справ світу, або коли б пастир душ замість того, щоб працювати над їх освяченням, віддавався б із запалом до наук, коли б мама в родині замість того, щоб займатися вихованням дитини, посвячувалася лише молитві, коли б служниця замість того, щоб сповняти свої обов'язки, бігала по церквах - це не було би досконалістю, тому що не було би згідне з Божою волею. З цього випливає наука, що кожен повинен застосовувати духовне життя до свого стану і покликання. На жаль, не всі так чинять, тому зустрічаємо не раз в осіб, ніби побожних, різні вади і дивацтва, а саме - невільничі прив'язання до певних форм і практик, а часом навіть і впертість, заскорузлість, тісноту духа, самолюбство і блуд. Такі аномалії завдають душам великої шкоди і забирають славу побожності серед світських людей, які є поблажливими до себе, а строгішими до тих, які відрізняються від них способом життя. Тому нехай всі стережуться подібних аномалій. Чи ти не підлягаєш таким дивацтвам?

     Чи не є життя досконале занадто трудне? Коли ізраїльтяни прибули до границь Обіцяної Землі, вони вислали наперед шпигунів, щоб оглянути незнайому країну. Ті за короткий час повернулися, і стали голосити перестрашеному жидівському народові, що край, до якого вони прийшли, пожирає своїх мешканців. Ці неправдиві слова так налякали жидів, що вони знову хотіли повернутися до Єгипту. Подібно і тепер багато душ уявляє собі країну досконалості повною небезпек і труднощів, так що стривожені не хочуть вийти з Єгипту світу. Справді, християнське життя, а тим більше досконале, не є легким, бо це є життя Хреста, життя постійної боротьби з собою, життя відречення від власної волі, переміненім себе в Ісуса Христа, що не діється без праці і терпіння. Не можна також заперечити, що побожне життя наражається серед цього світу на різні перешкоди, часом наявні переслідування. В ньому також не бракує Божих випробувань, але з другого боку не є воно дуже тяжке, бо ласка Христова несе і змінює душу. Приклад Христа і святих кріпить і запалює її, нагорода тішить, і оживляє опіка Пречистої Діви, і допомога Святої Церкви підтримує в духовній праці, так, що пізніше та праця стає ревною, а саме терпіння милим. Сам Христос застерігає: "Старайтесь увійти через тісні ворота" (Лк.13,24) і знову: "Царство Небесне здобувається силою і ті, що вживають силу, силоміць беруть Його" (Мт. 11, 12), але одночасно запевняє: "Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе і тягар мій легкий" (Мт.11,28-30).

    Найтяжчі є початки. Коли хто будує будинок, мусить багато працювати, щоб приготувати місце, його розрівняти, вивезти сміття, викопати та залити фундамент, будувати стіни, накриття. Подібно є і в духовній будові, тут також потрібно усунути тягар, тобто гріхи і злі нахили, очищати душу, часто умертвляти себе і заложити глибокий фундамент покори. Праця тяжка, а боротьба наполеглива. Але коли душа ревна в молитві і витривала в праці, діло Боже поступить швидко. Здобуття чеснот і поступ у них вимагає рівно ж немалої праці і, як звичайно, поволі поступає, але ця праця є вже зацікавленою і милішою. А якщо Господь Бог від досконалих душ вимагає деколи великих і для людського характеру прикрих жертв, то з другого боку допомагає їм особливішими ласками і за жертви обдаровує не раз солодкими потіхами. Життя духовне можна прирівняти до життя природи. Початки - це зима. В цей час буря пристрастей мете душею, мороз боязні світу стинає її льодом, а пітьма незнаної майбутності вкриває мрякою. Деколи через грубі хмари пробивається промінь Божого сонця, тобто промінь Божої ласки і потіхи, та збуджує надію. Настає весна. Під впливом сонця бурі стихають, лід починає тріскати, душа поконує пристрасті і погорджує боязню світу. Незабаром вона починає зеленіти святими бажаннями і вдягатися в квіти чеснот. Буває, що ще не раз випаде день захмурений і дощовий, тобто знеохочення, темнота і остиглість; або день бурхливий, тобто боротьба з якоюсь сильною спокусою; часом стихійне лихо, тобто упадок. Незважаючи на це, якщо душа покірна і стала, вона поступає постійно вперед і переходить до літа. Тоді сонце ласки Божої гріє сильніше своїм жаром, так що зерно і овочі, тобто добрі вчинки, скоро достигають. Дні є довгі, праця витривала, негода буває рідко, упадки нечисленні; але також буває й так, що чорні хмари закривають небо, гримить, бо випробування тих душ є тяжкі часто…

Однак вони скоро проминають, і знову починає світити сонце…

     Таким є життя духовне. Отже, чи треба тривожитися та знеохочуватися? Тим часом багато душ тривожаться і знеохочується так, що деякі не хочуть навіть ступити на дорогу досконалості, інші через деякий час сходять з неї. Яка тому причина? З одного боку, вони занадто прив'язані до світу і його утіх, дуже закохані в себе, занадто чуттєві і ліниві так, що їх лякає боротьба з собою і сильна праця для свого освячення. З другого боку, не мають досить живої віри, яка постійно б звертала увагу на Бога, Його правди, обітниці і добродійства. Не мають також твердої надії, яка несла б їх, мовби на крилах, у країну вічності, ані гарячої любові, яка в заміну за жертви обдарувала силою і правдивим щастям. Бідні душі не знаходять у світі того, чого прагнуть, а втрачають те, що дає життя в Бозі і для Бога. 

Папа підіграв Путіну

У декларації, що її підписали Глава Ватикану і очільник Російської православної церкви, повторено брехливі тези Кремля щодо України

     За підсумками двогодинних гаванських перемовин Папи Римського Франциска і московського патріарха Кирила, які понтифік назвав «братніми», було підписано Спільну декларацію із 30 пунктів. У документі йдеться про мир, порозуміння, християнську любов, сімейні цінності. Окрім того, засуджується піднесення до рівня взаємин між чоловіком і жінкою «інших форм співжиття», гріховність абортів, висловлюється стурбованість розвитком біомедичних репродуктивних технологій і евтаназії, в якій вбачають маніпуляцію людським життям. Водночас у декларації є кілька, м’яко кажучи, спірних, хибних тез, які не відповідають справжньому станові справ, дають фальшиві установки, дезорієнтують людей, виглядають як свідома ідеологічна диверсія. Насамперед – проти України.

     Напередодні експерти (у тому числі на  сторінках «ВЗ») висловлювали тривоги щодо зустрічі у Гавані. Існували побоювання, що посланець Москви, відомий тісними зв’язками з радянськими і російськими спецслужбами, за вказівкою Кремля використає цю зустріч не стільки у пастирських, екуменічних, як у геополітичних цілях. Спробує через удавано щирі обійми з Главою Ватикану бодай частково реабілітувати в очах світу агресивну Росію та її президента Путіна, відвернути увагу міжнародного товариства від імперської політики Москви. А заодно — скомпрометувати  жертв російського віроломства. На жаль, ці тривоги справдилися. У підписаній декларації, з одного боку, возвеличено Росію, де начебто відбувається «безпрецедентне відновлення християнської віри». А з іншого, кинуто докір інтегрованій Європі, де нібито не шанують релігійної ідентичності. Окремо підписанти висловили занепокоєння «громадянським протистоянням» в Україні — хоча у всьому світі знають, що йдеться не про внутрішній конфлікт, а про війну Росії проти України. У декларації прозвучав заклик до порозуміння між сторонами конфлікту, хоча Папа мав би адресувати ці слова якраз патріарху Кирилу, що представляє одну зі сторін цього протистояння, спровокованого його парафіянином Путіним. Зрештою, якщо Папа Франциск не знав, то у Римі йому мали би підказати, що саме його «брат во Христі» Кирило на початку віроломного вторгнення Росії в Україну закликав громадян нашої держави не опиратися окупації…

     З великим подивом і обуренням прочитали підписану Папою декларацію не тільки українські православні, значну частину яких вкололи «неканонічністю», а й греко-католики. Замість їхньої підтримки, осуду комуністичного  режиму, який переслідував УГКЦ, загнав її у підпілля після сумнозвісного львівського псевдособору у 1946-му, у документі взялися повчати «уніатів». Знайома «кадебістська» риторика. Дивно, що на неї так легко купилися у Ватикані, який не раз потерпав від спецоперацій Москви. У багатьох українців склалося враження, що окремі пункти спільного документа плодили в офісі російської ФСБ… На думку багатьох експертів, за результатами цього візиту Кремль отримав потужну пропагандистську перемогу. Натомість Ватикан, провівши цю «історичну» зустріч за сценарієм Кремля, зробив велику історичну помилку.

Декан ФБФ УКУ: «Зустріч Патріарха Кирила з Папою Франциском свідчить про запізнілість у діалозі між РПЦ і Католицькою Церквою»

 Говорити про епохальність зустрічі Папи Франциска з Патріархом Кирилом – недоречно. Існує колосальна асиметрія, яка полягає в тому, що Патріарх РПЦ Кирило є шістнадцятим Московським Патріархом, тоді як Святіший Отець Франциск - двісті шістдесят шостим Папою з часів апостола Петра. Тому історичність тут – наочна. Показовим є те, що коли Київська Русь прийняла християнство, Москви взагалі не існувало. Коли сталася велика схизма між Східною і Західною Церквою, між Римом та Константинополем, у 1054 році Москви знову ж таки в церковному сенсі не існувало.Про це сказав диякон Роман Завійський, декан Філософсько-Богословського факультету УКУ. За його словами, епохальною була зустріч у 1960-х роках між Патріархом Атенагором і Папою Павлом VI, які взаємно зняли анатеми, накладені в час великої схизми. В останні п’ятдесят років Константинопольські патріархи часто перебували в Римі. Вони брали участь у богослужіннях. Тому зустріч Патріарха Кирила із Папою Римським свідчить про певну запізнілість у діалозі між цими Церквами, тоді як предстоятелі інших Православних Церков давно налагодили діалог із Римським Апостольським престолом. «Саме українське питання стало каталізатором цієї зустрічі, на мій погляд. Бо Московська Патріархія відчуває певні загрози, зумовлені контекстом у сусідніх країнах в лоні Вселенського православ’я. Зокрема, напередодні Всеправославного Собору, який запланований на червень 2016 року на о. Крит.

      Тут ідеться також і про суперництво між Константинопольським і Московським Патріархами за вплив на Україну. Тому ця зустріч відбувалася явно за підтримки Кремля на тлі численних санкцій від західних урядів», - додав диякон Роман Завійський.

Київський Патріархат розчарований заявою Франциска і Кирила

Деякі пункти спільної декларації пройняті духом найкращих зразків світської дипломатії, вважають в УПЦ КП. Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) розчарована спільною заявою Папи Римського Франциска і предстоятеля Російської православної церкви (РПЦ) Кирила. Про це йдеться в заяві прес-служби Київської Патріархії на офіційному сайті. Зазначається, що УПЦ КП завжди підтримувала міжконфесійний та міжрелігійний діалог, проте змушена приєднатися до критичних оцінок даного документа. "Наша Церква розділяє розчарування окремими пунктами спільної Декларації глав Католицької Церкви і Московського Патріархату, підписаної 12 лютого 2016 року в Гавані, зокрема пунктами 25, 26 і 27 цього документа," - свідчить текст заяви.

     "Вищевказані пункти Декларації пройняті духом найкращих зразків світської дипломатії, сповнені двозначних натяків, необ'єктивних оцінок і безпідставних тверджень. На наше переконання в документі, який повинен свідчити віруючим і світу позицію Церков, краще б взагалі не торкатися порушених у пунктах 25-27 тем, ніж висвітлювати їх в такій формі", - йдеться в заяві. У Київському патріархаті називають неприйнятною ситуацію, коли рішення про Україну і українські церковні та громадські справи приймаються без представників України, ігноруючи їхню думку і позицію.

     "Мюнхенську змову 1938 року і його гіркі наслідки свідчать, що питання про нас не можна вирішувати без нашої участі", - наголошується в заяві УПЦ КП. У Київській патріархії зазначають, що питання Української греко-католицької церкви (п.25.) не враховує думку і позицію цієї церкви, оцінка конфлікту на Донбасі (п.26) "повністю ігнорує його основну причину" - російську збройну, політичну економічну та інформаційну агресію проти України, а оцінка ситуації в Українській Православній Церкві (п.27) ігнорує той факт, що причиною її розколу є порушення канонів саме Московським Патріархатом.

      "Сподіваємося, що в майбутньому при підготовці документів, що стосуються оцінок ситуації в Україні, дипломатія Ватикану, як суб'єкта міжнародного права і міждержавних відносин з Україною, буде брати до уваги найкращі, а не гірші приклади".

Змії і голубки: кілька думок про історичну зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом?

о. Андрій Чировський

 У всіх наших справах Господь закликає нас бути мудрими, як змії, та простими, як голубки (Мт.10,16). Якщо Ви задумаєтесь над цим глибше, то побачите, що це доволі важке завдання. У будь-яких переговорах бути проникливим, як змія, є справді перевагою.

                     І навпаки, невинність – нешкідливість – чи безневинність голубки, значно ускладнить їх.

     Франциск в значній мірі зарекомендував себе як лідер, який «готовий сказати все як є». Ця його риса допомогла йому здобути багато симпатиків і одночасно приємно вразити багатьох людей, як всередині, так і за межами Католицької Церкви. Оскільки велика частина ЗМІ немає ніякого розуміння щодо того, чим є Церква, чи що Папа намагається осягнути своїми діями, вони не можуть бути надійними фільтром для зрозуміння того, де Папа діє як голубка, а де як змія. Не існує ніяких сумнівів, що зустрічаючись з Патріархом Московським, блискучий єзуїт в Папі Франциску продумує наперед відразу кілька ходів на шахівниці, а з іншого боку, також прораховує всі можливі ризики своїх вчинків. Тож, що насправді відбувається в цій інтригуючій зустрічі?

     Трохи історії   Для початку слід з’ясувати кілька важливих речей. Патріарх Московський і Папа Римський не перебували в стані відчуженості протягом тисячі років. Невеликий урок історії не буде тут зайвим. Цей патріархат був створений тільки в 1589 р, згодом ліквідований царями з 1700 по 1917 рр., а пізніше й за допомогою більшовиків з 1925 по 1943 роки. Історичним попередником Патріарха Московського був митрополит Московський. Але навіть цей титул походить лише з 1448 року. Главою Церкви на всій Русі (яка включає в себе сьогоднішню Україну, Білорусію і Росію) був Київський митрополит. Саме через присутність митрополита Ісідора на Флорентійському соборі і його енергійну підтримку Флорентійської унії з Римом, Московія вирішила відокремитись і поставити власного митрополита Московського (невизнаного світовим православ'ям протягом майже 150 років). Якщо росіяни хочуть вважати своєю власною всю попередню чотиристолітню історію Київської Митрополії, їм доведеться визнати, що в середині XV-го століття глава їхньої Церкви був в повному і видимому спілкуванні з Папою Римським. Київська Церква не зникала чарівним чином. Вона збереглась. Вона як і раніше існує сьогодні, але в чотирьох варіантах. В 1596 році православний митрополит Київський, Михаїл Рогоза,  і більшість єпископів цієї Церкви відновили флорентійську модель єдності на Берестейському соборі. Нащадки цього церковного союзу становлять найбільшу з 22 Східних Католицьких Церков, приблизно п’ятимільйонну спільноту, відому сьогодні як Українська Греко-Католицька Церква. Існує також значно більша за чисельністю спільнота українських християн, які ідентифікують себе православними (не в спілкуванні з Римом). Вони розділені між трьома структурами: Українською Православною Церквою Київського Патріархату (найбільша за кількістю прихильників), Українською Православною Церквою (Московського Патріархату) (найбільша за кількістю парафій) і набагато меншою Українською Автокефальною Православною Церквою. Московський Патріархат бажає, щоб світ вважав, що лише його структури є законними в Україні, висміюючи дві інші Православні Церкви, як розкольників-ренегатів, які не мають божественної благодаті, оскільки їх духовенство і Таїнства, як і Церкви в цілому, є неканонічними.

     Москва вважає, що існування Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), є великою раною у стосунках між Католицькою і Православною Церквами, зневажливо називаючи членів цієї динамічної Церкви «уніатами». Московський Патріархат постійно скаржиться на «насильницьке захоплення храмів» в Західній Україні цими східними католиками. Це відбулось після легалізації УГКЦ внаслідок зустрічі 1 грудня 1989 року Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом II. Але Москва не врахувала два дуже важливі моменти. Перш за все, вона забуває, що ці храми належали українським греко-католикам до 1946 року, коли у Львові відбувся ліквідаційний псевдособор. За жодних умов це зібрання не може бути витлумачено як законний Собор, оскільки на ньому не був присутній жоден єпископ Української Греко-Католицької Церкви, всі вони були заарештовані. Цей захід був організований КДБ за наказом Сталіна при безпосередній співучасті Московського Патріархату. Собор нібито розірвав сопричастя цієї Церкви з Римом і «возз'єднав» її з Російською Православною Церквою (РПЦ). Більшість її церковних будівель були передані Московській Патріархії. Таким чином, «захоплення» церковних будівель парафіянами цих самих парафій, які просто заявили про свою вірність УГКЦ в 1989 році, навряд чи можна зарахувати до екуменічних невдач. Я був свідком помилкової спроби деяких "екуменістів" обмежити відродження УГКЦ у 1990 році. Вони сподівалися, що східні католики оберуть або католицизм латинського зразка або православ'я, і таким чарівним чином буде покінчено з «проблемою уніатів». Цей план з тріском провалився просто тому, що мільйони людей явно хотіли бути тим, ким вони вже були: православними в повному і видимому сопричасті з Римом (східними католиками). Справді, Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами провела десять років, намагаючись дати адекватну відповідь на реальність відновлення релігійної свободи та відродженої пастирської діяльності декількох Східних Католицьких Церков, зокрема, в Україні і Румунії. Таким чином, шоста сесія діалогу (Фрайзінг, Німеччина, 1990р.), а також сьома (Баламанд, Ліван, 1993 р.), і восьма (Еммітсбург-Балтимор, США, 2000 р.) були повністю присвячені цим питанням. Навіть незважаючи на те, що у 1993 Баламандська декларація засудила підхід уніатизму (відривання шматків однієї Церкви, щоб об'єднати їх з іншою) як метод задля єдності Сходу-Заходу, вона підтвердила право Східних Католицьких Церков на існування і діяльність. Але деякими православними саме існування цих Східних Католицьких Церков розглядається як загроза. Московський Патріархат дотримується саме такої точки зору. Таким чином, протягом багатьох років Російська Православна Церква скаржилися на українських греко-католиків, звинувачуючи їх в тому, що вони чинять не вказані акти насильства по відношенню до православних. На прямі запити і на прохання надати докази конкретних прикладів, Московський Патріархат завжди розводить руками.

     І все ж, РПЦ послідовно блокувала можливість зустрічі між Папою Римським і Патріархом Московським, саме на тій підставі, що спершу, як постійно наголошували вони, «необхідно вирішити проблему діяльності УГКЦ і прозелітизму католиків в Росії». На прес-конференції 5 лютого, 2016 року Митрополит Іларіон Алфєєв, який є головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви пояснив, що зустріч між Папою і російським патріархом пройде незважаючи на «проблему унії», яку він охарактеризував як «незагоєну криваву рану, що перешкоджає повній нормалізації відносин між двома Церквами». Він визнав, що інтенсивні переговори про таку зустріч тривали ще за часів Папи Івана Павла II і Патріарха Московського Алексія II у 1996 році, але «всі ці роки головною проблемою у відносинах між двома Церквами і головною перешкодою для проведення зустрічі їх Предстоятелів залишалася унія». Митрополит Іларіон також перерахував питання, які, на його думку, загострюють проблеми між Католицькою і Православною Церквами.

      1) «Розгром уніатами трьох єпархій Московського Патріархату в Західній Україні на межі 1980-90-х років…». Тут він має на увазі той факт, що отримавши таку можливість, після майже півстолітнього тотального переслідування, мільйони українських греко-католицьких парафіян проголосили , що вони насправді хочуть бути парафіянами УГКЦ, а не Російської Православної Церкви.

      2) «перенесення центру Української Греко-Католицької Церкви зі Львова до Києва …" Українці, звісно, винні в цьому. Вони справді мали нахабство перенести осідок свого глави назад до Києва, яке було осідком митрополита Михайла Рогози і його наступників протягом більш ніж двох століть, і є природнім центром для Церкви, яка не є лише регіональною дійсністю західної України.

      3) «поширення місії УГКЦ на традиційно православні землі Східної і Південної України, …» У все більш мобільному і глобалізованому світі, чіпляння Московської Церкви за поняття «традиційних земель» все частіше скидається на бажання Кремля зберегти або відновити свої геополітичні «сфери впливу». Насправді, Патріарх Кирил був головним рупором, якщо не головним ідеологом, улюбленої кремлівської ідеї «Русского мира», який Володимир Путін використовує задля виправдання свого вторгнення в сусідні країни. Цікаво, що сама РПЦ не вважає за необхідне застосувати такі ж принципи про традиційні землі, коли вона засновує парафій і єпархії в Західній Європі або Латинській Америці, наприклад.

      4) «підтримка уніатами розкольників – всі ці фактори лише посилюють проблему» Під підтримкою, митр. Іларіон мабуть розуміє, що греко-католики «не визнають їх неканонічними і тому позбавленими божественної благодаті». Справді, УГКЦ працює дружно з усіма трьома основними українськими Православними Церквами. Митр. Іларіон також продовжує стверджувати, що ….

      5) «Становище ще погіршилося в результаті подій останнього часу в Україні, в яких представники УГКЦ брали безпосередню участь, виступаючи з антиросійськими і русофобськими гаслами». Безумовно, є окремі українські греко-католики, в тому числі священики і миряни, які відреагували на російську агресію проти України, вживаючи невдалу і навіть нехристиянську мову. Фактом є те, що така реакція з'явилась по обидва боки російсько-української війни. Російські священнослужителі та єрархи дозволяли собі говорити про українців зневажливо, називаючи їх нацистами та антисемітами, дуже мало дбаючи про перевірку фактів. Можна було б припустити, що ці заяви росіян будуть витлумачені як анти-українські і українофобські. Тут слід додати, що на територію Росії не було ніякого вторгнення і жодна частина російської території не була захоплена Україною. Українська армія не воює на території Росії. Ця деталь є дуже важливою. Насправді, представники Московського Патріархату відкрито підтримували агресію Кремля в Східній Україні і його анексію Криму. Протягом майже півстоліття церковні споруди українських греко-католиків були зайняті Московським Патріархатом (1946-1989 рр.), а після виходу з підпілля вони зіткнулися з безперервним їх паплюженням з боку РПЦ ( як, наприклад, це відбулось під час папського Синоду з питань сім'ї, коли Митр. Іларіон використав своє запрошення в якості спостерігача задля тиради проти українських греко-католиків, чим роздратував чимало присутніх в залі). Можна було б подумати, що в світлі цих фактів українські греко-католики можуть виступати проти зустрічі Франциска і Патріарха Кирила. Але ні, а радше навпаки. На наступний день після того, як про зустріч було офіційно оголошено, Блаженніший Святослав (Шевчук), глава УГКЦ, зазначив: «Не очікую, що зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом, яка запланована на 12 лютого, принесе якісь особливі зміни. Хоча добре, що зустріч відбудеться і радію, що нарешті є розуміння з боку РПЦ, що потрібно зустрічатися».

     Глава Української Греко-Католицької Церкви додав, що зустріч двох Предстоятелів відбудеться, фактично, напередодні відзначення 70-річчя Львівського псевдособору, на якому було насильно ліквідовано УГКЦ. «Російська Православна Церква, на жаль, ще до сьогодні не засудила проведення цього насильницького акту, який здійснила радянська влада. Сподіваємося, що зустріч Папи і Патріарха створить новий контекст для руху в напрямку до історичної справедливості», – сказав Блаженніший Святослав. На жаль, РПЦ послідовно відмовляється вирішувати питання, пов'язані з цим псевдособором, на якому було ліквідовано УГКЦ і який супроводжувався арештами, депортацією та смертю незліченної кількості віруючих, які відмовилися покинути Католицьку Церкву і перейти до російського православ'я. Можна тільки сподіватися, що ця перша зустріч між главами Церкви Риму і Церквою Москви сприятиме об'єктивному і прозорому дослідженню цієї сумної історії в рамках різних публічних подій. З огляду на послідовні відмови Московської Патріархії провести зустріч Папи і Патріарха, які звучали протягом двох десятиліть, через «незагоєну кровоточиву рану» Унії, не дивно, що сьогодні багато хто питає себе, а що змінилося? Чому РПЦ раптом хоче провести таку зустріч? Офіційна відповідь полягає в тому, що обидва лідери відклали в бік розбіжності, щоб разом прийти на допомогу переслідуваним християнам на Близькому Сході. Справді ситуація там є катастрофічною, можна говорити навіть про геноцид сирійських християн і представників інших древніх Церков, на що світ не зміг адекватно відреагувати. Можна лише сподіватися, що це і є справжньою мотивацією для зміни позиції Московської Патріархії. Однак, існує низка додаткових фактів, які необхідно врахувати. Православні Церкви знаходяться в завершальній стадії підготовки свого Великого і Святого Собору, який відбудеться в червні цього року. Це подія, на яку дуже довго чекали: принаймні, тисячу років, як вважає більшість спостерігачів. Сучасні спроби провести його мали місце, починаючи з 1923 року. За останні кілька років Москва робить все можливе, щоб підважити ідею будь-якої першості Патріарха Константинопольського Варфоломія серед православних, навіть як першого-серед-рівних. На думку Москви, лідерство в православному сопричасті повинно перейти до найбільшої і наймогутнішої з Православних Церков, а не належати Патріархові з резиденцією в Стамбулі, який має крихітну паству в Туреччині, країні нехристиянській. Біда в тому, що Вселенські Патріархи, починаючи з Афінагора в 1960-х роках, втішаються все більшим значенням в світі саме завдяки їх постійному покращенню стосунків з Римом, які привели до деяких дуже поважних вчинків з боку Рима по відношенню до Константинополя і православ'я в цілому. Час підтискає Московського Патріарха, який сам бажає натягти мантію лідерства. Багато хто сумнівався, що Великий і Священний Собор справді відбудеться, але тепер до нього залишається всього декілька місяців. Тож Патріарх Московський повинен діяти.

      Це змагання за увагу, стає також все більш важливим для Москви в світлі постійно наростаючих закликів до автокефалії (незалежності) Православної Церкви в Україні. О. Джон Хрісавгіс нещодавно написав на First Things, що на Синаксисі Предстоятелів Православних Церков в Женеві в минулому місяці «Патріарх Кирило в своїй громовій тираді підняв питання щодо спірного статусу Української Церкви, на що Варфоломій відповів спокійно і безкомпромісно» Він додав, що Вселенський Патріарх «підкреслив своє історичне і канонічне право реагувати на звернення або проблеми православних в Україні як «дочірньої Церкви» Константинополя». В тій же статті, Хрисавгіс пояснює, як Москва намагалася закрутити події. Важко сказати, в якому напрямку ці питання можуть розвинутись у найближчі місяці. Здається малоймовірним, що Православні Церкви пожертвують успіхом довгоочікуваного Собору заради питання автокефалії Української Православної Церкви від Москви, так як всі рішення будуть вимагати консенсусу, відповідно до тих правил, які вони самі ж узгодили. Проте, Москва, схоже, більш нервує щодо проблеми лідерської ролі Вселенського Патріарха, ніж будь-коли раніше, а це цілком може бути однією з причин, чому Москва повинна зміцнити свої відносини з Римом.

     Зрештою, сумним фактом є явне підпорядкування Російської Православної Церкви світській владі. Тому неможливо уявити, що крок до знакової першої зустрічі з Папою Римським, був зроблений без явного благословення Володимира Путіна. Тому, необхідно поставити наступне запитання: що ця зустріч означає для Путіна? Чи не може бути, що міжнародна ізоляція Росії після її кримських та донбаських пригод, в поєднанні з катастрофічно низькою ціною на нафту, яка є економічною опорою Росії, а також через погано замасковані бомбардування, задля підтримки Башара Аль Асада в Сирії і закріплення російської присутності на Близькому Сході мають в контексті цієї зустрічі неабияку вагу. І Путін хоче вийти з цієї ситуації, придбавши собі амплуа «захисника переслідуваних християн»? Чи хто-небудь має серйозні сумніви, що власне це й відбувається на наших очах? Коли було офіційно оголошено, що зустріч таки відбудеться, низка коментаторів почали з ентузіазмом міркувати про майбутнє возз'єднання між Католицькою і Православною Церквами. Інші ж припустили, що можливість зустрічі християнських лідерів приведуть до узгодження загальної дати святкування Пасхи. Мало хто звернув увагу на консервативні заяви з російського боку, які зробив митр. Іларіон. А саме, що на зустрічі не буде спільної молитви, і що сама зустріч відбуватиметься в світській атмосфері залу очікування аеропорту в Гавані. Патріархові Кирилу пощастило, оскільки в його Церкві є чимало таких, які вважають, що католиків необхідно повторно охрещувати, і загалом відкидають всіляке розуміння Риму, як "Церкви-сестри", що має дійсне священство і Таїнства. Тому для Патріарха Московського є немислимо молитися разом з Папою. Оскільки, ці ж дуже голосні сили в середині його Церкви засуджують екуменізм, як остаточну «всеєресь». Багато залежатиме від того, як ця зустріч буде презентована загалу. Але я не думаю, що Франциск дозволить себе обдурити чи переграти в Гавані. Він надто розумний, щоб дозволити цьому статися. Але моя впевненість у здатності Ватикану протистояти пропагандистській машині Кремля є набагато слабшою. Занадто багато є ще там таких, які залишаються відданими безнадійній застарілій Ostpolitik. Варто пробачити не надто високі очікування від цієї зустрічі з огляду на увесь той складний багаж проблем, які передували їй. І все-таки, здається, що Франциск сподівається, що зустріч буде результативною. Що є ще більш важливим, я гадаю, що Святий Дух може здивувати нас усіх, незалежно від того, які людські розрахунки стоять за лаштунками планування цієї зустрічі. Це та голубка, яку я хотів би побачити під час цієї історичної зустрічі. Окрім того, якщо що-небудь може бути зробленим, задля полегшення становища християн на Близькому Сході, то і католики, і православні повинні підтримувати її своїми молитвами.

о. Андрій Чировський є професором східно-християнської теології і духовності в університеті Святого Павла в Оттаві (Канада), а також головним редактором журналу східно-християнських студій «Logos».

Нунцій про зустріч Папи з Патріахом Кирилом???

   Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, Апостольський нунцій в Україні, у соборі Воскресіння Христового (Київ, УГКЦ) після Архиєрейської Божественної Літургії звернувся до богопосвячених, які здійснили прощу на завершення Року богопосвячених осіб. Також він прокоментував зустріч Папи Римського з Патріархом Кирилом. «Нам залишалося тільки сидіти перед телевізором і дивитися на зустріч двох літаків. Але це також зустріч двох осіб. Треба все віддати Божому Милосердю. Якщо не робити ніяких кроків уперед, буде артроз… Я знаю, як ваш народ страждає через труднощі з розумінням [цієї зустрічі]. Прошу вас бути терплячими, бо не завжди всі, хто хочуть щось сказати, можуть це сказати. Доводиться шукати компромісу. Я знаю, скільки труду коштувало підписати отакий документ… Але не в підписаному справа. Те, що люди запам'ятають, - це обійми.»  

Спільна декларація Папи Франциска і Кирила, Патріарха Московського і всієї Рoсєї

“Благодать Господа Ісуса Христа, любов Бога Отця та причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами”  (2 Кор 13,13).

         1. Волею Господа Бога, від якого походять всі дари, в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, з допомогою Святого Духа Утішителя, ми, Папа Франциск і Кирило, Патріарх Московський та всієї Руси, зустрілися сьогодні в Гавані. Дякуємо Богові, прославляємо Пресвяту Тройцю за цю першу в історії зустріч. Ми з радістю зустрілися як брати у християнській вірі, що зустрічаються для того, щоб “поспілкуватися живим голосом” (2 Ів 12), від серця до серця, обговорити взаємостосунки між Церквами, найсуттєвіші проблеми наших вірних та перспективи розвитку людської цивілізації.

     2. Наша братня зустріч відбулася на Кубі, на перехресті між Північчю та Півднем, між Сходом та Заходом. З цього острова, символу надії “Нового світу” та драматичних подій історії ХХ сторіччя, звертаємо наше слово до всіх народів Латинської Америки та всіх інших континентів. Висловлюємо радість з приводу того, що християнська віра тут динамічно зростає. Могутній релігійний потенціал Латинської Америки, її віковічна християнська традиція, здійснювана через особистий досвід мільйонів людей, є запорукою великого майбутнього цього регіону.

      3. Зустрічаючись далеко від давніх суперечок “Старого Світу”, особливо сильно відчуваємо необхідність співпраці між католиками та православними, покликаними смиренно та шанобливо дати світові звіт про нашу надію (пор. 1 Пт 3,15).

     4. Дякуємо Богові за дари, отримані через прихід у світ Його Єдинородного Сина. Поділяємо спільну духовну традицію першого тисячоріччя християнства. Свідками цієї традиції є Пресвята Богомати Пречиста Діва Марія та святі, яких ми почитаємо. Серед них – чимало мучеників, які засвідчили вірність Христові та стали “засівом християн”.

     5. Незважаючи на цю спільну традицію перших століть, католики і православні вже майже тисячу років позбавлені Євхаристійного сопричастя. Ми розділені ранами, спричиненими конфліктами далекого чи недалекого минулого, розбіжностями, успадкованими від наших предків, у розумінні та вираженні нашої віри в Триєдиного Бога – Отця, Сина і Святого Духа. Осуджуємо втрату єдності, що є наслідком людської слабкості та гріха, і яка сталася, незважаючи на архиєрейську молитву Христа Спасителя: “Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані” (Ів 17,21).

     6. Усвідомлюючи існування численних перешкод, сподіваємось, що наша зустріч зможе причинитися до відновлення цієї єдності, бажаної Богом, за яку молився Христос. Нехай же наша зустріч зможе надихнути християн усього світу з оновленим запалом молитися до Господа за повну єдність між Його учнями. У світі, який очікує від нас не лише слів, але й конкретних жестів, нехай же ця зустріч зможе стати знаком надії для всіх людей доброї волі!

     7. У нашій рішучості зробити все необхідне для подолання історичних суперечностей, які ми успадкували, прагнемо об’єднати наші зусилля у свідченні Христового Євангелія та спільної спадщини Церкви першого тисячоріччя, спільно даючи відповідь на виклики сучасного світу. Людська цивілізація увійшла в період епохальних змін. Наше християнське сумління та наша душпастирська відповідальність не дають нам права залишатися інертними перед обличчям викликів, які вимагають спільної відповіді.

     8. Наш погляд, насамперед, звернений до тих частин світу, де християни є жертвами переслідування. У багатьох країнах Близького Сходу та Північної Африки наших братів і сестер у Христі винищують цілими родинами, селами та містами. Їхні церкви по-варварськи знищені та розграбовані, їхні святині – спрофановані, а пам’ятки – зруйновані. В Сирії, Іраку та в інших країнах Близького Сходу з болем спостерігаємо масову втечу християн із землі, з якої почалося поширення нашої віри і де вони, разом з іншими релігійними громадами, жили вже від апостольських часів.

     9. Просимо міжнародну спільноту невідкладно діяти, щоб запобгти черговому вигнанню християн з Близького Сходу. Підносячи голос на захист переслідуваних християн, бажаємо висловити своє співчуття з приводу стражданнь, яких зазнають вірні інших релігійних традицій, що також є жертвами громадянської війни, хаосу та терористичного насильства.

     10. У Сирії та в Іраку насильство уже спричинило тисячі жертв, залишаючи мільйони людей без даху над головою та без засобів. Закликаємо міжнародну спільноту об’єднатися для того, щоб покласти край насильству та тероризмові, й, одночасно, через діалог спричинитися до швидкого відновлення громадського миру. Суттєвим є забезпечення широкомасштабної гуманітарної допомоги вимученому населенню та численним біженцям у сусідніх країнах. Просимо всіх, хто може вплинути на долю викрадених осіб, серед яких Митрополити Алеппо Павло та Йоан Ібрагім, викрадені у квітні 2013 року, зробити все, що необхідне для їхнього швидкого звільнення.

     11. Підносимо наші молитви до Христа, Спасителя світу, за відновлення на Близькому Сході миру, який є “плодом справедливості” (пор Іс 32,17), щоб зміцнилося братерське співжиття між різними народами, Церквами та релігіями, які там присутні, за повернення біженців до своїх домівок, зцілення поранених та упокій душ невинно убієнних. Звертаємося з гарячим закликом до всіх сторін, які можуть бути залученими у конфлікти, щоб вони виявили добру волю і сіли за стіл переговорів. Одночасно, необхідно, щоб міжнародна спільнота докладала всі необхідні зусилля для того, щоби завдяки спільним, скоординованим та погодженим діям покласти край тероризмові. Звертаємося із закликом до всіх країн, залучених у боротьбу з тероризмом, діяти відповідально та розсудливо. Закликаємо всіх християн та всіх віруючих в Бога ревно молитися до передбачливого Творця світу, щоб захистив Своє створіння від знищення й не допустив чергової світової війни. Для того, щоб мир був тривалим та надійним, необхідні особливі зусилля, звернені на те, щоби наново відкрити спільні цінності, які нас об’єднують, засновані на Євангелії Господа нашого Ісуса Христа.

     12. Приклоняємо коліна перед мучеництвом тих, які ціною свого життя свідчать істину Євангелія, віддаючи перевагу смерті, ніж відреченню від Христа. Віримо, що ці мученики нашого часу, які належать до різних Церков, але з’єднані спільним стражданням, є завдатком єдності християн. До вас, що страждаєте за Христа, звернене слово апостола: “Любі, … тією мірою, якою берете участь у Христових муках, радійте, щоб і в славному Його з’явленні раділи та веселились” (1 Пт 4,12-13).

     13. В цю неспокійну епоху необхідним є міжрелігійний діалог. Відмінності у розумінні релігійних істин не повинні перешкоджати людям відмінних віровизнань жити в мирі та гармонії. В теперішніх обставинах на релігійних провідниках лежить особлива відповідальність за те, щоб виховувати своїх вірних в дусі пошани до переконань тих, які належать до інших релігійних традицій. Абсолютно неприйнятними є спроби виправдовувати злочинні дії релігійними гаслами. Жоден злочин не може бути вчиненим у Боже ім’я, “бо Бог є Бог не безладу, а миру” (1 Кор, 14,33).

     14. Стверджуючи високу цінність релігійної свободи, дякуємо Богові за безпрецедентне відновлення християнської віри, що тепер відбувається в Росії та в багатьох країнах Східної Європи, де десятиріччями панували атеїстичні режими. Сьогодні кайдани войовничого атеїзму розбиті й у багатьох місцях християни можуть вільно визнавати свою віру. Протягом чверті сторіччя там споруджено десятки тисяч нових храмів, відкриті сотні монастирів і богословських шкіл. Християнські спільноти здійснюють важливу доброчинну й соціальну діяльність, надаючи різноманітну допомогу потребуючим. Православні та католики часто працюють пліч-о-пліч. Вони підтверджують досвід спільних духовних основ людського співжиття, даючи свідчення євангельським цінностям.

     15. Водночас, ми стурбовані ситуацією в багатьох країнах, в яких християни дедалі частіше зустрічаються з обмеженнями релігійної свободи, права свідчити власні переконання та можливості жити згідно з ними. Зокрема, відзначаємо, що перетворення деяких країн у секуляризовані суспільства, яким чуже будь-яке посилання на Бога та на Його істини, становить велику загрозу релігійній свободі. Джерелом занепокоєння є для нас актуальне обмеження прав християн, а навіть їх дискримінація, коли деякі політичні сили, керуючись ідеологією секуляризму, часто агресивного, намагаються відсунути їх за борт громадського життя.

     16. Процес європейської інтеграції, який розпочався після сторіч кровопролитних конфліктів, був сприйнятий багатьма з надією, як запорука миру й безпеки. Однак, заохочуємо залишатися чуйними супроти інтеграції, яка не шануватиме релігійної ідентичності. Залишаючись відкритими на вклад інших релігій у нашу цивілізацію, ми переконані, що Європа повинна залишатися вірною своєму християнському корінню. Просимо християн східної і західної Європи єднатися у спільному свідченні Христа та Євангелія, щоб Європа зберегла свою душу, сформовану двотисячолітньою християнською традицією.

     17. Наш погляд звернений на осіб, які перебувають в ситуації великих труднощів, які живуть в умовах крайньої нужди та бідності, в той час як зростають матеріальні багатства людства. Ми не можемо залишатися байдужими до долі мільйонів мігрантів і біженців, які стукають до дверей багатих країн. Непогамоване споживання, як бачимо у деяких найрозвинутіших країнах, поступово вичерпує ресурси нашої планети. Зростаюча нерівність в розподілі земних благ посилює відчуття несправедливості перед обличчям укладеної системи міжнародних стосунків.

     18. Християнські Церкви покликані захищати вимоги справедливості, пошани до традицій народів та справжню солідарність зі страждаючими. Ми, християни, не повинні забувати про те, що “Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом” (1 Кор 1,27-29).

     19. Сім’я є природним центром людського життя та суспільства. Ми стурбовані кризою сім’ї в багатьох країнах. Православні та католики поділяють ту саму концепцію родини і покликані свідчити, що вона є шляхом до святості, яка засвідчує вірність подружньої пари в їхніх взаємостосунках, їхню відкритість на продовження роду та виховання дітей, солідарність між поколіннями та пошану до найслабших.

     20. Сім’я ґрунтується на подружжі – вільному та вірному акті любові між чоловіком та жінкою. Їхню єдність запечатує любов, навчаючи їх приймати один одного як дар. Подружжя – це школа любові та вірності. Нас засмучує, що інші форми співжиття вже поставлені на той самий рівень, як цей союз, у той час, як поняття батьківства й материнства, як особливого покликання чоловіки й жінки у подружжі, освячене біблійною традицією, витісняється з громадської свідомості.

     21. Просимо всіх шанувати невід’ємне право на життя. Мільйони дітей були позбавлені самої можливості побачити світ. Голос крові ненароджених дітей взиває до Бога (пор Бт 4,10). Розвиток так званої евтаназії спричиняється до того, що похилі віком особи та хворі починають почуватися надмірним тягарем для своїх родин та в суспільстві загалом. Ми також стурбовані розвитком біомедичних репродуктивних технологій, тому що маніпулювання людським життям є замахом на основи існування людини, створеної на Божі образ і подобу. Вважаємо, що нашим обов’язком є пригадати про незмінність християнських моральних принципів, що ґрунтуються на гідності людини, покликаної до життя відповідно до задуму Творця.

     22. Сьогодні бажаємо особливим чином звернутися до християнської молоді. Ви, юнаки й дівчата, маєте завдання не закопувати таланти в землю (пор Мт 25,25), але використовувати всі дані Богом здібності, щоб утверджувати у світі Христові істини, щоби втілювати у своєму житті євангельські заповіді любові до Бога та до ближнього. Не бійтеся прямувати проти течії, захищаючи Божі правди, далеко не завжди відповідають світські норми сьогодення.

     23. Бог вас любить і очікує від кожного з вас, що ви станете Його учнями та апостолами. Будьте світлом для світу, щоби ті, які вас оточують, бачивши ваші добрі діла, прославляли вашого Отця, що у небі (пор Мт 5, 14, 16). Виховуйте своїх дітей у християнській вірі, передайте їм цінну перлину віри (пор Мт 13,46), яку ви отримали від своїх батьків і предків. Пам’ятайте, що ви “куплені високою ціною” (1 Кор 6,20), ціною хресної смерті Богочоловіка Ісуса Христа.

     24. Православні та католики об’єднані не лише спільним Переданням Церкви першого тисячоріччя, але також місією проповідувати Христове Євангеліє в сучасному світі. Ця місія включає взаємопошану між членами християнських спільнот та виключає будь-які форми прозелітизму. Ми не конкуренти, а – брати, і цим поняттям повинні керуватися всі наші дії – взаємні та звернені на зовнішній світ. Закликаємо католиків і православних усіх країн навчитися жити разом у мирі та любові, мати “ті самі почуття одні до одних” (Рм 15,5). Отож, не можна погодитися з використання підступних засобів для того, щоб спонукати вірних переходити з однієї Церкви до іншої, зневажаючи їхню релігійну свободу чи їхні традиції. Ми покликані впроваджувати у життя заповіді святого Павла: “Я вважав, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім’я було вже відоме, щоб не будувати на чужій основі” (Рм 15,20).

     25. Сподіваємося, що наша зустріч зможе зробити вклад у примирення між греко-католиками і православними там, де існує напруження. Сьогодні очевидно, що метод “уніатизму”, притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність. Однак, християнські спільноти, що з’явилися в таких історичних обставинах, мають право існувати та здійснювати все те, що є необхідним для задоволення духовних потреб своїх вірних, одночасно, прагнучи жити в мирі зі своїми сусідами. Православні та греко-католики потребують примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття.

     26. Вболіваємо з приводу протистояння в Україні, що вже спричинило багато жертв, завдало незліченні страждання мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонію, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток.

     27. Висловлюємо побажання, щоб було подолано схизму між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм, щоб усі православні християни України жили в мирі та гармонії, і щоб католицькі спільноти країни сприяли цьому, щоб наше християнське братерство ставало дедалі видимішим.

     28. У сучасному світі, різноманітному, однак, об’єднаному тією самою долею, католики й православні покликані по-братньому співпрацювати у звіщенні Доброї Новини спасіння, разом свідчити моральну гідність та справжню свободу людської особи, “щоб світ увірував” (Ів 17, 21). Цей світ, в якому поступово зникають духовні основи людського життя, очікує від нас сильного свідчення в усіх сферах особистого і суспільного життя. Від нашої здатності давати спільне свідчення Духові істини в цей непростий період, значною мірою залежить майбутнє людства.

     29. У цьому сміливому свідченні Божих істин та спасенної Доброї Новини, нас підтримує Богочоловік Ісус Христос, наш Господь і Спаситель, Який скріплює нас духовно своєю непохитною обітницею: “Не бійся, мале стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство” (Лк 12,32)! Христос є джерелом радості й надії. Віра в Нього перемінює людське життя, наповняючи його змістом. У цьому мали змогу на власному досвіді переконатися всі ті, до кого можна застосувати слова апостола Петра: “Ви, колись – не народ, а тепер –народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані.” (1 Пт 2,10).

     30. Сповнені вдячності за дар взаєморозуміння, висловленого під час нашої зустрічі, з надією дивимося на Пресвяту Богоматір, призиваючи Її словами цієї давньої молитви: “Під Твою милість прибігаємо, Пресвята Богородице”. Нехай же Пречиста Діва Марія Своїм заступництвом заохотить до братерства тих, які Її почитають, щоб коли прийде час, встановлений Богом, вони об’єдналися в мирі та гармонії в один Божий люд на славу Святої і Нероздільної Тройці!

Франциск,                                                         Кирило
Єпископ Риму,                                            Патріарх Московський
Папа Католицької Церкви                                            та всієї Рoсєї

Зустріч епохальна. Наслідки також

Мирослав Маринович

Віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень

     Кожен, хто пригадує собі мою статтю "Коли дипломатія переважає над засадами віри", розуміє, що планована зустріч Папи Франциска з Патріархом Московським Кірілом райдужних надій у мене не викликала.Проте писати остережні статті перед зустріччю також не хотілося. Адже ознак одужання ватиканська дипломатія за цей рік не виявляла, а тому часом краще допустити, щоб нарив таки сформувався, бо так хвороба увиразнює себе переконливіше. На жаль, так воно і сталося. Спершу про сам факт зустрічі. Її прагнули кілька попередників Папи Франциска. Зокрема, її наполегливо домагався Папа Іван-Павло ІІ. Проте виграшний лот дістався Папі, який найменше до цього готовий. Бо Папа Франциск – душпастир, а не політик, і це добре усвідомлюють у Москві. З-поміж усіх пап із ним найбезпечніше. До того ж, сформувавшись у Латинській Америці, нинішній Понтифік не розуміється на ситуації у Східній Європі й ніколи не входив у безпосередній контакт із "таємницями кремлівського двору". Терен, де Папа почувається вдома і де він спроможний на найвищі духовні злети, – це людська душа; натомість світова політика, як це вже цілком очевидно, в Римській Апостольській столиці віддана на відкуп куріяльним політикам.

     Московський Патріархат тривалий час майстерно використовував особливості ватиканської позиції, незмінно відмовляючись від зустрічей з папами на невигідних для себе умовах. "Винуватими", звичайно ж, завжди були католики – чи то з вигаданим "католицьким прозелітизмом у Росії", чи з так званим "насильством греко-католиків над православними в Західній Україні". І раптом усі ці аргументи відпали. Мотивація тут, зрозуміло, знову якнайповажніша: треба, мовляв, спільно захистити християн Сирії (яких, до речі, так натхненно бомбардувала Росія) й оберегти людську цивілізацію від усіляких збочень. А насправді – врятувати путінську Росію від повної ізоляції та поразки. Ватиканські дипломати, припускаю, святкують перемогу: десятиліття величезних зусиль нарешті дали позитивні плоди – Москву нарешті вдалося "схилити до діалогу". Саме це ключове слово "нарешті" й вимовив Папа, обіймаючи Патріарха. Втім, щоб уяснити, чия це була перемога насправді, звернімося до підписаної на Кубі Декларації.

     Люди довірливі й миролюбні передусім звернуть увагу на цілу низку параграфів, що їх, абстрагуючись від оставин, цілком можна було б назвати здобутками новітніх міжцерковних стосунків. Для прикладу, ті, кого тривожить мовчання секулярної Європи щодо страждань християн від насильства на Близькому Сході, будуть раді побачити, що таку ж тривогу висловлюють і підписанти Декларації. Люди ліберального ухилу, для яких важливими є плюралізм і толерантність, будуть задоволені параграфом 13-м, що "відмінності в розумінні релігійних істин не повинні перешкоджати людям різноїх віри жити в мирі та злагоді". Водночас люди антиліберального ухилу будуть задоволені параграфами 19–21, у яких підтверджено традиційні сімейні цінності, право на життя і попереджено про небезпеки агресивного секуляризму. Проте для мене, навченого лукавством комуністичної ідеології й шокованого цинізмом ідеології "русского міра", важливі не слова, а діла. Тому, коли я читаю в параграфі 13-му, що "в нинішніх умовах релігійні лідери несуть особливу відповідальність за виховання своєї пастви в дусі поваги до переконань тих, хто належить до інших релігійних традицій", мені відразу згадується, що Патріарх Московський жодним словом не засудив військову агресію своєї держави проти України і релігійні переслідування на окупованих територіях, тобто не виконав саме те, до чого так красномовно закликає у процитованому параграфі. Ось чому ті пункти Декларації, які передусім стосуються ситуації в Україні або які прикладаються до неї, є для мене тестовими і свідчать про щирість чи нещирість Московського Патріарха та про обізнаність католицької сторони.  

      Параграф 26 можна назвати "баламандським". Він майже дослівно повторює відому формулу Баламандської угоди, якою вона і прославилася, а саме: розрізнення між (а) "уніатизмом" як методом досягнення єдності Церков і (б) Східними Католицькими Церквами, які, хоч і постали внаслідок унії, все ж мають право на існування. Але в кубинській Декларації є одна "невеличка" зміна: в ній ідеться вже не про Східні Католицькі Церкви, а про церковні спільноти. На світське вухо різниця ніби й непомітна, але еклезіальна реальність за цими визначеннями радикально відмінна! І Ватикан чудово усвідомлює цю різницю, коли, скажімо, розрізняє "протестантські Церкви" і "протестантські церковні спільноти". Тому про простий недогляд тут говорити не доводиться. У документі чітко говориться про "спільноти", які внаслідок унії "відділилися від своїх Церков". Тобто увесь параграф виписаний на основі православної еклезіології в її московській інтерпретації. Параграф 26 варто процитувати повністю (переклад мій): "Ми уболіваємо з приводу ворожнечі в Україні, яка вже забрала чимало жертв, завдала численних ран мирному населенню і призвела до глибокої економічної та гуманітарної кризи в суспільстві. Ми закликаємо всі сторони, задіяні у конфлікті, виявити розважливість, соціальну солідарність і дійову миротворчість. Закликаємо наші Церкви в Україні працювати для досягнення суспільної згоди, стримуватися від участі в протистоянні й не підтримувати подальший розвиток конфлікту". Цей параграф вочевидь написано в Кремлі. Він дослівно повторює тамтешній пропагандистський штамп про буцімто виключно внутрішній характер "конфлікту в Україні". У ньому міститься непрямий натяк на те, що російське православ’я в зоні конфлікту є миролюбним, тоді як "уніати" і "раскольнікі" підживлюють конфлікт. …..

    У кожнім разі, саме так цей параграф і буде використано Москвою в найближчому майбутньому. І нарешті, в цьому параграфі немає жодної згадки про очевидну для всього світу причетність Росії до цього конфлікту. Те, що цей пункт пропонував Митрополит Іларіон Алфєєв, – зрозуміло, але що на нього погодилися ватиканські дипломати, а врешті-решт і Папа – екстраординарно. Природу "українського конфлікту" ще можна було не розуміти влітку 2014 року, але "наївна необізнаність" на початку 2016 року вочевидь обтяжує сумління Ватикану.

     У параграфі 27 підписанти Декларації висловлюють "надію, що розкол серед православних віруючих України буде подоланий на основі існуючих канонічних норм". Що ж, це давня політика Ватикану – підтримувати в Україні контакти виключно з "канонічною" Православною Церквою. Отож неважко собі уявити, як негативно буде сприйнято цей параграф у тих українських Православних Церквах, що не перебувають у єдності з Московським Патріархатом. Можна лише вкотре посумувати, що у ватиканському мисленні принцип канонічності набуває абсолютного характеру – без огляду на те, яким спотворенням правди і справедливості він обертається.

     Недратування Москви стало точкою відліку для будь-яких кроків Ватикану у стосунках з іншими Церквами. Це могло би стати для українських християн підставою для згіршення, якби не той факт, що, на щастя, Євангеліє нічого не говорить про канонічність, зате дуже багато – про правду і про належну обачність, яку мають виявляти християни перед лицем Лукавого. Враження лукавства лише підсилюється, коли читаєш параграф 28-й, який містить багато гарних і правильних слів про потребу співробітництва між католиками і православними, про євангельську основу такої співдії. Проте як тільки натикаєшся на слова про потребу "спільного свідчення про моральну гідність і справжню свободу людини", в уяві відразу постають масові порушення релігійних прав людини на підконтрольних Росії окупованих територіях, які тепер стали вотчиною "русского міра".

     Йдеться про переслідування Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви у Криму й на Сході України, про фізичну розправу над протестантськими пасторами, про свавільні арешти і "зникнення" активістів кримськотатарського руху тощо. Про це в Декларації немає жодного слова – так, начебто біль "неканонічних" та "іновірців" менш заслуговує на співчуття, ніж біль християн у Сирії. Що ж, у минулому Римські папи не раз використовували зустрічі з політичними чи релігійними діячами, щоб обстоювати релігійну свободу та права людини. Досить згадати звільнення із сибірської каторги Патріарха Йосифа Сліпого, чим завдячуємо Папі Іванові ХХІІІ, або ж легалізацію УГКЦ, яку завдячуємо Папі Іванові-Павлові ІІ. Ось чому не можна було засуджувати плановану зустріч Папи Франциска і Патріарха Кіріла ще до того, як вона відбулася, бо Папа мав нагоду обстояти інтереси скривджених російською агресією. Мав, але нею не скористався. Кубинська Декларація двох Предстоятелів сконструйована так, що про Росію в ній ідеться як про край "безпрецедентного відродження християнської віри", де є можливість "вільно сповідувати свою віру", тоді як тривога з’являється лише тоді, коли йдеться про інші країни. Лише в них "християни стикаються з обмеженням релігійної свободи та права свідчити про свої переконання і жити відповідно до них".

     Ось чому я змушений з болем зробити висновок: в питанні України та Росії Католицька Церква задля ефемерного "діалогу з Москвою" знову розминулася з правдою.  Кубинська Декларація Папи Римського і Патріарха Московського є яскравою ілюстрацією одразу кількох речей: безперечної перемоги ФСБ і Кремля з усіма їхніми слухняними інструментами, до яких я відношу і РПЦ; цілковитої поразки української державної  дипломатії у Ватикані та явної недостатності там інформаційної служби з боку УГКЦ; безпорадної сліпоти і некомпетентності ватиканської дипломатії, яку легко задурити миролюбною лексикою; й загрозливої неспроможності впливових кіл Європи декодувати лукаві формули путінської пропаганди. Ось чому логічним видається висновок, винесений у заголовок: так, зустріч Папи Римського і Патріарха Московського, без сумніву, була епохальною. Проте епохального значення набувають і прорахунки ватиканських дипломатів, які неспроможні визирнути у реальний світ з-поза стосів своїх потріпаних підручників Оstpolitik.