Священик із Луганська: «Бог зберіг наш храм для того, щоб у ньому продовжували молитися люди»

Уже шістнадцятий рік поспіль у Луганську душпастирює о. Михайло Ющишин, вихованець Івано-Франківської духовної семінарії УГКЦ. Попри складну військо-політичну ситуацію на території усього Донецького екзархату, до складу якого входить Луганськ, священик продовжує своє служіння тут, у парафії Царя-Христа. У розмові о. Михайло розповідає про теперішнє життя УГКЦ на Луганщині та про виклики його душпастирства.

Отче, як зараз розвивається наша Церква в Луганську?   Якщо говорити про парафію Царя-Христа, в якій я душпастирюю, то мушу зазначити, що храму тут немає. У 2000 році за допомогою німецьких жертводавців вдалося купити будиночок для проживання священика. З огляду на те, що земельну ділянку нам не давали, з цього будинку зробили капличку. Прикро визнавати, однак до початку мого служіння тут змінилося багато священиків. У Луганську наша парафія була зареєстрована ще 1992 року, тоді тут були громади тільки УПЦ МП і УАПЦ. Тому, вважаю, що через неуважність до розвитку нашої Церкви тут ми втратили багато часу, так і не звівши величного храму. До речі, на цих землях було багато лемків. І їм вдалося своїми силами збудувати храми, тому вони шукали своїх священиків. Однак, попри те, що тут наших священиків було дуже мало, зараз у цих храмах служать православні отці. Серед місцевостей, де живуть лемки, - с. Переможне, яке розбомбили нещодавно градами.

А де ще є греко-католицькі священики і парафії тут?   Крім Луганська, греко-католицькі парафії існують в Красному Лучі, Алчевську, Сєверодонецьку, Кремінному (тут будується каплиця) та Антрациті (де панують донські козаки). Із Антрацита наш священик зараз виїхав, бо існувала загроза його життю. У самому Луганську було засновано чотири парафії, з них одна діє зараз, в якій я і служу.    

Хто вам допомагає тут душпастирювати? І взагалі хтось чимось допомагає?   У Луганську я служу сам. Сусіди у нас дуже добрі, хоча самі вони – росіяни. Вони свідомі того, що ми - Церква, тому ставляться до всього, що відбувається поряд із ними, з пошаною. За цей час я багато пережив, але, дякувати Богу, наша каплиця - ціла і неушкоджена. Якось було й так, що бронетранспортер під’їхав до храму. Ті, що були в ньому, вийшли, помолилися, перехрестилися і поїхали далі. Загалом, за цей час нас ніхто не турбував і ніхто нам не погрожував. Влітку, коли тут точилися запеклі бої, я виїхав до Галичини. Потім Бог попровадив і показав мені безпечні дороги до моєї парафії назад. Після цієї тривалої відпустки, у грудні, я знову переступив поріг свого храму, у мене ноги мало не підкосилися з радощів. Бо не міг повірити, що я знову тут. Знаєте, Луганщина не всюди однакова. З одного боку Луганщина окупована, а з іншого - українська Луганщина. На окупованому боці наразі душпастирю один священик із УГКЦ - це я.  

Чи багато людей приходить до храму?    На цьогорічне Різдво на Літургії було 15 парафіян. Це старші люди, які залишилися і доглядають за будинками. Зазвичай у неділю приходить 7-8 людей. Якщо поглянути в минуле, то за мирних часів у Різдвяний час в храмі було близько 80 людей, а на Пасху навіть 150. На наші богослужіння приходять і вірні УПЦ КП. Тепер на цих теренах є і православний священик, корінний луганець.  

Які є потреби зараз у вас для нормального служіння тут?     Гуманітарної допомоги, на жаль, ми ще не отримували. Зараз ідеться про те, щоб зареєструвати БФ «Карітас» у Сєверодонецьку, щоб можна було отримувати гуманітарку і допомагати людям. Допомога часом приходить від простих людей. Наразі, мені дуже потрібне авто, бо доводиться здійснювати служіння в різних місцях Луганщини.  

Плануєте тут залишатися?   Буду тут із людьми, допоки це буде можливо. Бог зберіг наш храм, гадаю, для того, щоб у ньому продовжували молитися люди.