SUNDAY OF THE PRODIGAL SON

The name for this Sunday is taken from the parable of our Lord Jesus Christ found in Luke 15:11-32. The parable is the story of a man and his two sons. The youngest of the sons asks his father to give him his inheritance. The father does this, and soon after the son leaves and journeys to a distant country). After the younger son arrives, he squanders all of his possessions with “prodigal” living. Within a short period of time, he wastes everything. A severe famine comes, but he has nothing and falls into great need. He is able to find work feeding swine, but this does not improve his situation. The Scriptures say, “He would gladly have filled his stomach with the pods that the swine ate, but no one gave him anything”.

The parable says that in the midst of his dire conditions, he came to himself. He realized that his father’s hired servants have enough to eat and food to spare, while he perishes with hunger. He says, “I will arise and go to my father and will say to him, ‘Father, I have sinned against heaven and before you, and I am no longer worthy to be called your son. Make me like one of your hired servants.’” He arose and returned to his father. But as he approached, his father saw him at a great distance. The father had compassion on his son, ran to meet him, embraced him, and kissed him. The son admitted his sinfulness and his unworthiness to be called a son, but in his joy at the return of his son, the father called his servants to bring the best robe, a ring for his son’s finger, and sandals for his feet. He also called for the fatted calf to be killed for a feast. He exclaimed, “For this my son was dead and is alive again; he was lost and is found.” While they were feasting and celebrating the return of the prodigal son, the older son comes and inquires about what is happening. He is told that his brother had returned and that his father has received him with a feast. The older brother becomes angry and will not go in to the feast. The father comes out and pleads with him, but the older son answers by saying he has been faithful to his father for many years and yet the father never gave him the opportunity for such feasting. He expresses his anger and jealousy over his brother who was received in such a manner after he squandered his inheritance. The father responds by telling his oldest son, “You are always with me, and all that I have is yours. It was right that we should make merry and be glad, for your brother was dead and is alive again, and was lost and is found.”

The parable of the Prodigal Son forms an exact icon of repentance at its different stages. Sin is exile, enslavement to strangers, hunger. Repentance is the return from exile to our true home; it is to receive back our inheritance and freedom in the Father’s house. But repentance implies action: “I will rise up and go.”  To repent is not just to feel dissatisfied, but to make a decision and to act upon it. In the words of our Lord, we also learn of three things through this parable: the condition of the sinner, the rule of repentance, and the greatness of God’s compassion.

The reading of this parable follows the Sunday of the Publican and the Pharisee so that, seeing in the person of the Prodigal Son our own sinful condition, we might come to our senses and return to God through repentance. For those who have fallen into great despair over their sins thinking that there is no forgiveness, this parable offers hope. The Heavenly Father is patiently and lovingly waiting for our return. There is no sin that can overcome His love for us.

Finally, this parable offers us insight into the world in which we live. It is a world where the activities of people are disconnected and not ordered toward the fulfillment of God’s divine purpose for life. It is a world of incoherent pursuits, of illusory strivings, of craving for foods and drinks that do not satisfy, a world where nothing ultimately makes sense, and a world engulfed in untruth, deceit and sin. It is the exact opposite of the world as created by God and potentially recreated by his Son and Spirit. There is no cure for the evils of our age unless we return to God. The world in which we live is not a normal world, but a wasteland. Here we can see the challenge of life in this world and the alienation from God that can happen when sin reigns in our lives. Because of sin in our lives, we lose the joy of communion with God, we defile and lose our spiritual beauty, and we find ourselves far away from our real home, our real life. In true repentance, we realize this, and we express a deep desire to return, to recover what has been lost. On this day, the Church reminds us of what we have abandoned and lost, and beckons us to find the desire and power to return. Our Heavenly Father is waiting and ready to receive us with His loving forgiveness and His saving embrace.

I was entrusted with a sinless and loving land, but I sowed the ground with sin and reaped with a sickle the ears of slothfulness; in thick sheaves I garnered my actions, but winnowed them not on the threshing floor of repentance. But I beg You, my God, the pre-eternal husbandman, with the wind of Your loving-kindness winnow the chaff of my works, and grant to my soul the corn of forgiveness; shut me in Your heavenly storehouse and save me.

Brethren, let us learn the meaning of this mystery. For when the Prodigal Son ran back from sin to his Father’s house, his loving Father came out to meet him and kissed him. He restored to the Prodigal the tokens of his proper glory, and mystically he made glad on high, sacrificing the fatted calf. Let our lives, then, be worthy of the loving Father who has offered sacrifice, and of the glorious Victim who is the Savior of our souls.

Of what great blessings in my wretchedness have, I deprived myself! From what a kingdom in my misery have I fallen!
I have wasted the riches that were given to me, I have transgressed the commandment. Alas, unhappy soul! You are henceforth condemned to the eternal fire. Therefore, before the end cry out to Christ our God: Receive me as the Prodigal Son, O God, and have mercy upon me.

EMBRACING OUR SALVATION

On February 2, the Church celebrates the Feast of the Meeting of Our Lord and Savior Jesus Christ. This great feast, which commemorates that event at which Mary presents herself and her child in the temple for purification prayers forty days after the birth of her Son, is the culmination of the celebration of the Nativity of Christ. Once again, this feast reminds us of the Incarnation of God. As a man, Christ is submitting Himself to the Law that all might be fulfilled. We are confronted again with the amazing truth of the Incarnation —that God lowered Himself to become a man so that man might be lifted up out of his sin. Christ was truly a man, “like us in all respects save sin,” says St. Paul. While remaining fully God, He submits Himself to the Jewish law as a man, “For I come not to destroy the law, but to fulfill it.” Upon their arrival at the temple, Mary presents the Christ Child to the Elder Simeon. It is this “meeting” that the feast celebrates. The second person of the Trinity “meets” his people as represented by Simeon, allowing mankind to embrace its creator and the author of its salvation.

Simeon knew it was his salvation he embraced and for him, life was now complete. “Lord now let Thou, Thy servant depart in peace according to Thy Word. For mine eyes have seen Thy salvation which Thou has prepared before the face of Thy people; a light to lighten the gentiles and the glory of Thy people Israel.”

How many times have we heard those words uttered in church? Countless times, no doubt, for they are uttered at every Vespers service and at the churching of infants. Perhaps we have heard them so many times that the words flow right past us.

But listen! Do you really hear what is being said? Simeon the Elder, he who originally spoke these words, certainly knew their import. In fact, Simeon is asked to explain in one of the hymns of Great Vespers preceding the Feast of the Meeting of the Lord: “Simeon, tell us: whom dost thou bear in thine arms that thou dost rejoice so greatly in the temple? To whom dost thou cry and shout — Now I am set free, for I have seen my savior?” And Simeon responds: “This is He who was born of a Virgin: this is He, the Word, God of God, who for our sakes has taken flesh and saved man. Let us worship him.”

It had been revealed to Simeon by the Holy Spirit that he would not die until he had beheld “the Lord’s Christ.”

Simeon knew what he beheld. Simeon knew he could now “depart in peace,” for he had encountered his salvation, the source of his eternal peace. He knew once he had embraced His savior, that life was fulfilled and death was nothing to be feared. Upon meeting Christ, his joy was complete. In Simeon, we see the response of a man who has encountered his salvation. Let us ask ourselves, what do we encounter when we enter the Temple? Who is it we expect to see? Who is it we embrace as Christ is presented to us? Each time we enter Christ’s Church, we are offered the opportunity to embrace our Savior. Through the services and the sacraments, He is a living reality, the savior of our souls, the granter of eternal peace.

Do we receive Him? Or do we allow the distractions of life to cause Him to pass by unnoticed? Simeon shows us the way — He is faithful, he is patient, he is obedient to be where he needed to be in order to embrace his salvation.

Like Simeon, let us embrace our salvation. Like Simeon, let us be at peace with God, with all men and with ourselves. God has come in the flesh and allowed us to embrace Him. So intimate is his love for us that He allows us to carry Him within us, even as Simeon carried Him in his arms. Christ is among us! “Let the choir of angels be amazed at this wonder and let us mortal men raise our voice in song, beholding the ineffable condescension of God. Aged arms now embrace Him before whom the powers of heaven tremble, He who alone loves mankind.”

---

The Word uncircmscribed, above all being, who rides in glory on the heavenly thrones, Symeon takes into his arms and cries, ‘Now release me, according to your word, my Saviour, the salvation and delight of the faithful’.

When he saw you, the Word begotten from the Father before the ages, as an infant, wondrous Symeon cried out, ‘I quake and tremble to hold you in my hands, my Master. But, I beg you, now release your servant in peace, for you are compassionate’.

Now let the heavenly gate be opened. God the Word, begotten beyond time from the Father, has been born from a Virgin, taking flesh, for as he is good he wishes to call back mortal nature and set it at the Father’s right hand.

Today the holy Mother, who is higher than the Holy Place, has come to the Holy Place, revealing to the world the Maker of the world and the Giver of the law. Symeon the Elder took him in his arms and cried with veneration, ‘Now you release your servant. For I have seen you, the Saviour of our souls’.

POPE FRANCIS’ ANGELUS: “ON THE THIRST FOR UNITY” – JANUARY 25, 2015.

Dear brothers and sisters, Today's Gospel presents the beginning of Jesus' preaching in Galilee. Saint Mark highlights that Jesus began to preach "after John had been arrested" (1,14). Precisely in this moment in which the prophetic voice of the Baptizer, who announced the coming of the Kingdom of God, is silenced by Herod, Jesus begins to walk the streets of his land to bring to all, especially the poor, "the Gospel of God." Jesus' announcement is similar to that of John, with the major difference that Jesus does not indicate that another is to come: it is Jesus Himself who is the fulfillment of the promise; He is the "good news" to believe in, to receive and to communicate to men and women of all time, so that they also entrust to Him their existence. Jesus Christ Himself is the living Word and He is active in history: he who listens to Him and follows Him will enter the Kingdom of God.

Jesus is the fulfillment of the divine promise because it is He who gives mankind the Holy Spirit, the "living water" that quenches our restless heart that thirsts for life, love, freedom, peace: that thirsts for God. He revealed Himself to the Samaritan woman, who He met at Jacob's well, to whom He said: "Give me to drink" (Jn.4, 7). These very words of Christ, addressed to the Samaritan [woman], were the theme of the annual Week of Prayer for Christian Unity , which concludes today.  This evening, with the faithful of the diocese of Rome and with the representatives of the various Churches and ecclesial communities, we will meet in the Basilica of St. Paul Outside-the-Walls to pray fervently to the Lord, so that he strengthens our commitment to the unity of all believers in Christ. It is an ugly thing that Christians are divided. But Jesus wants us to be united. One body! Our sins, our history have divided us. For this we must pray that the Spirit unites us again.

God, who made Himself man, had our thirst, not only of water, but above all the thirst of a full life, free from the slavery of evil and death. At the same time, with His incarnation God has placed His thirst, because God also thirsts, in the heart of mankind: Jesus of Nazareth. Therefore, in the heart of Christ, human and divine thirst meets. And the desire for the unity of his disciples belongs to this thirst. We find it expressed in the prayers raised to the Father before the Passion: "So that they all may be one" (Jn. 17,21). That is what Jesus wanted, the unity of all. The devil, as we know, is the father of division. He is one that always divides, always makes war and does so much evil. May Jesus' thirst increasingly become our thirst! We continue, therefore, to pray and strive for the full unity of the Disciples of Christ, in the certainty that He Himself is at our side and sustains us with the strength of His Spirit so that this goal can be reached. And we entrust this, our prayer, to the maternal intercession of the Virgin Mary, Mother of Christ and Mother of the Church so that She, like a good Mother, may unite us.

Dear brothers and sisters, I follow with deep concern the escalation of fighting in eastern Ukraine, which continues to cause many casualties among the civilian population. As I assure you of my prayers for all who suffer, I renew a heartfelt appeal so that efforts for dialogue can resume and an end to all hostilities.

«Передайте тим, хто на передовій захищає нашу Україну, що ми рано, вдень і вночі за них молимося…»

Глава УГКЦ до волонтерів та капеланів…

Блаженніший Святослав, Глава й Отець УГКЦ, поблагословив у Києві поряд із Патріаршим собором Воскресіння Христового волонтерів та капеланів, які повезли необхідні для військовослужбоців речі в зону АТО. Серед них теплі речі (форма), берци, продукти тощо. Крім цього, військовослужбовців Доброю Новиною звеселятиме театр «Притча», учасники якого також вирушили в зону АТО. «Передайте тим, хто на передовій захищає нашу Україну, що ми рано, вдень і вночі за них молимося. Молитва УГКЦ, зокрема тут у Києві, відбувається безперервно. Також передайте вітання нашим капеланам, які душпастирюють там. А вам бажаю щасливої дороги й успішного сповнення місії. Усім волонтерам, які зібрали кошти та закупили необхідні речі, велике спасибі», - звернувся до волонтерів Глава Церкви. Як відомо, речі закупив Департамент у справах душпастирства силових структур Патріаршої курії УГКЦ за допомогою волонтерів Києва і поодиноких жертводавців.
     В імені Божому рішуче засуджую терористичний акт біля м. Волновахи, внаслідок якого було вбито 12 мирних жителів, серед них жінок і дітей. Поранено 16 осіб. «З усією рішучістю я засуджую тих терористів, які вчинили цей Каїновий гріх. Бо сьогодні кров цих безневинних жертв взиває до Бога. В імені Божому я засуджую усіх тих, які вклали зброю в руки цих злочинців і керували їхньою вбивчою рукою», - наголосив Глава УГКЦ. Блаженніший Святослав звернувся до всієї світової громадськості, державних, політичних і релігійних лідерів із закликом об’єднатися з Україною в боротьбі проти тероризму. «Подібно, як минулого тижня весь світ об’єднався із французьким народом, засуджуючи вбивства в Парижі, сьогодні ми просимо про таку саму солідарність із болем, із горем українського народу», - зазначив Предстоятель. «Прошу всіх людей доброї волі зробити все для того, щоб зупинити вбивчу руку, яка сьогодні проливає кров в Україні», - закликав Глава Церкви.
     «Із великим болем я довідався про страшну новину щодо терористичних актів у Франції. Від імені всіх вірних і єпископів Української Греко-Католицької Церкви я хочу молитовно приєднатися до страждання засмучених горем родин і смутку всіх сестер і братів нашого любого французького народу», – написав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у листі-співчутті до Його Високопреосвященства монсеньора Жоржа Понт’є, Архиєпископа Марселя, Голови Єпископської конференції Франції. Глава УГКЦ відзначив, що після Революції гідності Україна також переживає період тероризму, принесений в нашу мирну країну ідеологією вторгнення і панування іншої країни, яка не сприймає нашої свободи політичних і релігійних виборів. Будучи християнами, ми ніколи не зможемо погодитися ані на поодинокий тероризм, ані на тероризм якоїсь держави. «Суворо засуджуючи цей жахливий акт, я хочу запевнити Вас, Ваше Високопреосвященство, у християнській солідарності й моральній підтримці з боку наших вірних у ці дуже важкі моменти, які переживають наші брати і сестри у Франції», – зазначається в листі-співчутті.                      

Заклик Синоду Єпископів продовжувати безперервну молитву і піст за мир в Україні

     Дорогі в Христі! Упродовж останніх місяців Українська Держава та наш народ переживають чи не найважчий період свого буття в новітній історії. Ми всі є свідками, а багато з нас і учасниками швидких суспільних перемін, що часто супроводжуються драматичними чи навіть трагічними подіями. Однак, свідомі того, що немає нічого випадкового, за всім стоїть Господь, ми відчуваємо, що ці переміни сповнені надії, бо є провісниками народження, хоч і болісного, нової України. Поступово вмирають залишки радянського способу життя та приходить усвідомлення дійсної незалежності нашої країни. Перед обличчям новітніх небезпек народ України єднається у своїй готовності захищати Вітчизну, відстоювати її соборність та право кожного громадянина жити у вільній, демократичній та європейській державі. 

     У Святому Письмі ми знаходимо чимало описів драматичних моментів в історії Божого народу. Не один раз ізраїльтянам доводилося навіть зі зброєю в руках відстоювати право жити в обітованій, Богом даній землі. Утім, усі блага, які Господь дарував своєму народові, не були здобутками людини – її сили, багатства, політичної потуги чи союзів із могутніми сусідами. Усі перемоги над ворогами були виявом Божої могутності, свідченням того, що то сам Господь перемагає через зусилля своїх людей. Пригадаймо перемогу Давида над Голіятом (пор. 1 Сам. 17) чи ассирійську навалу на Єрусалим за часів царя Ахаза (пор. Іс. 7). Усвідомлюючи могутнє Боже втручання в хід історії свого народу, пророк Ісая виголошує: "Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, Він - моє спасіння!" (Iс. 12, 2). Подібний духовний досвід здобула кожна віруюча людина в Україні, яка, стоячи останніми місяцями в пості і молитві перед Божим обличчям, благала в Господа допомоги та заступництва перед силами зла, що опанували наш край. Початок оновлення влади в нашій державі, президентські вибори, які показали консолідацію українського суспільства і здатність народу брати на себе відповідальність за своє майбутнє, збереження міжрелігійного та міжнаціонального миру в країні - усе це плід вислуханих Богом молитов, прояв сили Покрову над нами Пресвятої Богородиці, посвяту України якій ми відновили 6 квітня цього року. Словами Літургії Івана Золотоустого складімо сьогодні подяку Господеві за всі дари, які ми в цей час від Нього отримали - "явні і неявні, знані і незнані". 

     У нашому стоянні перед Божим обличчям ми не самі. У молитві з нами єднається Святіший Отець Франциск, з нами солідаризуються християни в усьому світі, мільйони людей доброї волі різних народів і віровизнань. Складаємо сердечну подяку всім молільникам, які невпинно підносять свої руки до Господа, благаючи Його про вільну і соборну Україну, за мир і краще майбутнє для її дітей. Перед нами сьогодні стоїть багато нових викликів. Шлях до миру і оновлення країни ще не пройдений до кінця. Сили темряви ще не відступили з нашої землі, навпаки, вони посилили свої смертоносні атаки, зокрема у східних регіонах України. У цих обставинах доречно пригадати момент з історії старозавітного Божого народу, коли він протистояв великому війську царя Амалека. Під час битви Мойсей та Арон вийшли на верхів’я гори, а Ісус Навин воював із ворогом у долині. "І сталось: як підіймав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек" (Вих. 17, 11). Цю біблійну напругу духовної боротьби відчуває сьогодні кожен мешканець України. Усі ми благаємо в Господа миру для нашої землі, перемоги для нашого війська та успішного служіння новообраного Президента. Ми не можемо змиритися з майже щоденними звістками про смерть наших військовослужбовців та вбивствами, викраденням і тортурами мирних людей; не можемо байдуже спостерігати, як у нашій миролюбній країні з’являються тисячі біженців із Криму та зі східних областей. Наше християнське сумління каже нам, що для того аби перемогти Амалека наших днів, ми не маємо права опускати рук, а повинні, беручи приклад із Мойсея, надалі тривати в молитві та пості. Тому в цей непростий для нашого народу час благаймо в Господа перемоги над підступами зовнішнього агресора і миру для нашої землі. "Коли Господь та не будує дому, - дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, - дарма пильнує сторож" (Пс. 126, 1), - вчить нас псалмоспівець. 

     Закликаємо вірних нашої Церкви, усіх християн та людей доброї волі продовжити безперервний піст і молитву за мир та краще майбутнє України. Практичні вказівки стосовно продовження цього духовного подвигу додаємо до цього Звернення. Просимо отців-душпастирів оголосити цей порядок та належним чином його підтримувати.

Нехай Господь поблагословить і стереже нас!     

Нехай Господь засяє обличчям своїм на нас і буде милостивий до нас!

Нехай Господь оберне обличчя своє до нас і дасть нам мир!      

Покарання у відчуттях – Муки вогнем і холодом - Святий Беда Високоповажний і Дрительм.

Боже Милосердя, бажаючи розбудити в наших душах святий Божий страх, показує вогонь, холод та інші муки Чистилища, в яких полягає покарання через відчуття…

     Якщо покарання позбавленням оглядання Бога не досить переконливе для нас, то з

покаранням у відчуттях усе зовсім не так; муки вогнем, тортури суворим холодом лякають наші відчуття, бо ці муки відчутні на дотик. Тому Боже Милосердя, бажаючи розбудити в наших душах святий Божий страх, мало говорить про кару позбавленням оглядання Бога, але постійно показує вогонь, холод та інші муки, в яких полягає покарання через відчуття. Це ми бачимо в Євангелії і в окремих одкровеннях, через які час від часу Бог бажає відкривати своїм слугам таємниці потойбічного життя. Звернімося до одного з таких одкровень. Найперше подивімось, що цитує побожний та учений кардинал Беллармін із творів святого Беди Високоповажного.

     "У наш час, - пише святий Беда, - Англія стала свідком виняткового чуда, яке можна порівняти з видатними подіями перших століть Церкви. Щоб спонукати живих боятися смерті душі, Бог дозволив одному чоловікові, який помер, повернутися до життя й розповісти те, що він бачив на тому світі. Приголомшливі, нечувані деталі, про які той говорить, і його життя, сповнене небаченого каяття та співвідносне з його словами, справили сильне враження на всю країну. 

     У Нортумбрії жив чоловік на ім'я Дрительм, уся родина якого провадила зразкове християнське життя. Одного разу він занедужав, стан його здоров'я погіршувався з дня на день, згодом воно зовсім погіршилося, і він помер, залишивши дружину та дітей у величезній скорботі та розпачі. Родина провела ніч, плачучи над тілом, але наступного дня перед похороном вони несподівано побачили, що він ожив і сів. Бачачи це, вони так перелякалися, що кинулися тікати, лише дружина його, тремтячи, залишилась наодинці зі своїм воскреслим чоловіком. Він одразу заспокоїв її: "Не бійся, - сказав він, - Бог повернув мене до життя; Він бажає продемонструвати в моїй особі людину, воскреслу з мертвих. Я повинен ще прожити довге життя на землі, але моє нове життя буде цілковито інакшим, ніж те, яким я жив раніше". Потім він встав цілком здоровий і відразу подався до місцевої церкви, де довго молився. Він повернувся додому лише для того, щоб попрощатися з тими, хто був дорогим для нього на землі, і повідомити їм, що житиме лише задля того, щоб приготуватися до смерті, і радить їм робити те саме. Потім він поділив своє майно на три частини: одну віддав своїм дітям, другу - дружині, а третю залишив для роздавання милостині. Роздавши все бідним і залишившись зовсім без нічого, він пішов до монастиря, постукав до дверей і почав благати настоятеля прийняти його як монаха-каянника, який буде слугою усім. 

     Настоятель виділив йому самотню келію, де чоловік провів решту свого життя. Свій час він поділив на три частини-вправи - молитву, найважчу працю та небувале покаяння. Найсуворіші пости він вважав за ніщо. Взимку бачили, як він пірнав у холодну воду і перебував у ній годинами в молитві доти, доки не прочитає напам'ять усі Псалми Давида. 

     Життя Дрительма, яке проминуло в умертвленні тіла, його спрямований донизу погляд, навіть риси його обличчя виявляли душу, вражену страхом судів Божих. Він зберігав постійне мовчання, але, відчуваючи примус поділитися (для напоумлення) з іншими тим, що Бог відкрив йому після смерті, так описав своє видіння: "Коли я покинув своє тіло, якийсь доброзичливий чоловік узявся супроводжувати мене. Він з'явився, оточений світлом, його обличчя сяяло. Він прийшов на простору глибоку, безмежну долину, один бік якої був у вогні, а другий - з льоду і снігу; з одного боку - пательні і котли в полум'ї, а другий - сповнений неймовірного холоду та шалених поривів крижаного вітру. 

     Ця таємнича долина була заповнена незліченними душами, яких ніби шарпала туди-сюди шаленіюча буря. Коли вони не в силі були більше витримувати жорстокості вогню, тоді шукали полегші серед льоду і снігу; але, натрапляючи лише на нові терпіння, кидалися назад у центр полум'я. 

     Я в заціпенінні спостерігав, як вони металися в жахливих муках, і доки досягав мій погляд, я не бачив нічого, окрім безмежної кількості безнастанно терплячих мук душ. Їх вигляд викликав у мене страх. Спочатку я подумав, що побачив Пекло; але провідник, що йшов переді мною, обернувся і сказав: "Ні, це не те, що ти думаєш, Пекло відкинутих. Чи ти знаєш, - продовжував він, - що це за місце?" - "Ні", - відповів я. "Знай, - говорив далі він, - що долина, в якій ти бачиш багато вогню і льоду - це місце, де карають душі, які упродовж життя нехтували сповіддю і до кінця відкладали своє навернення. Завдяки особливому Божому милосердю вони мали щастя щиро покаятися, відбути сповідь і зненавидіти свої гріхи перед смертю. Ось чому вони не прокляті і в день Великого Суду увійдуть до Царства Небесного. Деякі з них отримають звільнення швидше, завдяки заслугам молитов, милості і постів, пожертвуваних за них живими, і особливо завдяки Жертві Святої Літургії, відправленої за їх звільнення". 

Так розповідав Дрительм. Коли його спитали, чому він так жорстоко поводиться зі своїм тілом, чому поринає у крижану воду, він відповів, що бачив муки і холод цілком інакшого роду. 

Братам, здивованим тим, що він міг витримати таке неймовірне умертвлення, сказав: "Я бачив ще дивовижніші покаяння". До кінця своїх днів аж до того, коли Богові було завгодно покликати його до Себе, він не переставав завдавати болю своєму тілові і навіть згорблений під тягарем років не намагався полегшити свої терпіння. 

Ця подія спричинила великий страх в Англії; велика кількість грішників, зворушених словами Дрительма і вражених його життям аскета, щиро навернулась. 

"Ці факти, - додає святий Беллармін, - видаються мені незаперечною істиною, оскільки вони не лише співзвучні зі словами Святого Письма: "Посуха й спека пожирає сніжну воду - так грішників Шеол хапає" (Йов. 24, 19), але святий Беда Високоповажний подає їх, як недавні і добре відомі події. Окрім того, вони спричинили навернення великої кількості грішників, що є знаком Божого діяння, адже Бог чинить чудеса для того, щоб зродити в душах плоди".

+ Оксана (Янчинська) Ґудзяк

13.10.1958-26.01.2015

У понеділок, 26 січня, після довгої важкої недуги, упокоїлася у Господі Оксана Богданівна Ґудзяк (із роду – Янчинська), яку в спільноті Українського католицького університету ми знали як «пані Оксану».

Покійна залишила у смутку літніх батьків, Богдана і Катерину Янчинських, чоловіка Теодора, єдину доньку Орисю із зятем Левом, улюблених внучок Христину і Устину та братів – Володимира і  Василя – із сім’ями. Родина й академічна спільнота Українського католицького університету втратили непересічну, характерну людину, колоритну особистість, яка, однак, воліла смиренно залишатися на другому плані.

Оксана Ґудзяк належала до тих невидимих жінок, на яких стоїть майбутнє України. Богу дякувати, їх немало. Але і серед них Покійна вирізнялася своєю готовністю служити іншим.

Я глибоко вдячний, що більше ніж 20 років Оксана була поруч і своїм запальним духом будувала спільноту та безкорисливо допомагала, зокрема мені. Кожен, хто зблизька бачив розвиток УКУ, знає, наскільки Оксана Ґудзяк уможливлювала працю отця Бориса. Такі помічники – унікальні. Оксана допомагала багатьом: і ректору отцю Михайлові Димидові, який згодом став її кумом, директорам інститутів, дослідникам, викладачам, працівникам, студентам. Не цуралася жодного завдання. Сама бралася за наймаруднішу, найчорнішу роботу. На конкретному місці, де поставив її Господь, а не на словесній трибуні чи якомусь посадовому п’єдесталі, вона щоденною, кропіткою працею уособлювала відповідальність і тихо скріплювала серед українців Богом дану гідність: день за днем, деталь за деталлю, діло за ділом.

Такі люди – на вагу золота. І в час війни, і в час миру. Саме з такими особистостями відхід від «совка» стає можливим. Саме через таких серед нас тихо перемагає правда і справедливість.

***

Оксана народилася 13 жовтня 1958 року в містечку Поморяни, де закінчила школу. Вона була відмінницею. Навчалася на факультеті фармакології Львівського медичного інституту, який закінчила відзнакою. Ще студенткою одружилася з Теодором і народила Орисю. Згодом 10 років працювала фармацевтом в аптеці у Винниках, і там була шанована як в колективі, так і клієнтами-пацієнтами за свою особливу сумлінність і порядність.

На початку 90-тих, коли перспективу створення і розвитку УКУ в Львові сприймали зі загальним скепсисом, а іноді – і з іронією, Оксана Ґудзяк, натхненна змінами в суспільстві, свободою Церкви, Незалежністю України, на здивування багатьох, покинула свою професію фармацевта і пірнула у 20-літній вир праці в Інституті історії Церкви (ІІЦ), який, зокрема, досліджував підпілля Української Греко-католицької Церкви.

З першого року праці в Інституті, протягом підготовки відкриття і дальшого розвитку Львівської Богословської Академії, яка згодом трансформувалася в Український католицький університет, пані Оксана з особливою відданістю, всеціло і жертовно занґажувалася у життя цих інституцій.

Оксана Ґудзяк із великою повагою і трепетом ставилася до осіб, які перенесли світло віри крізь довгий тунель тоталітарних репресій. Вона чувала над скарбами Інституту – архівами інтерв’ю, фотографіями, документами, матеріальними пам’ятками підпільної Церкви, які довіряли на збереження Інститутові єпископи, священики, монахи і монахині та миряни, що пережили підпілля.

Як менеджер-адміністратор Інституту історії Церкви, Оксана Ґудзяк відповідала за багато завдань. Вона забезпечувала внутрішню комунікацію, із великою ревністю плекала трудовий порядок та традиції ІІЦ і часто робила те, чого, може, хтось інший не хотів чи не зміг зробити. Оксана мала надзвичайну пам’ять щодо людей, подій і речей. Скільки разів мене і колег вона рятувала від граблів, на які наступають забудькуваті, розсіяні інтелектуали.

Її підказки були не просто технічними. Ці поради були мудрими, чутливими, прозорливими і творчими. Вони вносили кмітливість і радість у стосунки, зокрема, тому що були дискретними та делікатними. Оксана була майстром деталей. За лаштунками вона сприяла розбудові широкої мережі професійних і дружніх міжнародних та міжконфесійних контактів ІІЦ і УКУ. Завдяки таким зусиллям, гостинність, яку відчували відвідувачі і зовнішні співпрацівники, стала візитною карткою нашої alma mater.

Долучалася вчорашня фармацевтка і до історичних наукових проектів: дуже уважно вичитувала наукові тексти, ініціювала видавничі проекти, брала участь у міжнародних конференціях, не лише як менеджер, але й як уважний слухач, упорядковувала в Римі влітку — коли в кімнатах було до 40 градусів — архів Патріарха Йосифа, шукала осіб, які могли б доповнити збірки ІІЦ своїм свідченням про церковне життя в підпіллі і після нього. Наприклад, знакове інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром (Гузаром) організувала саме пані Оксана. Протягом останнього року перед недугою вона з колегами енергійно упорядковувала великий альбом про катакомбну Церкву, який, дай Боже, ще побачить світ.

Проте її зусилля не обмежувалися пам’ятками минулого і матеріальними скарбами Інституту. Вона належала до того грона, яке свідомо плекало духовно–спільнотне життя Інституту, який отримував у перших роках свого становлення особливий стимул від тоді ще не визнаного Владики Любомира Гузара.

Оксана не переставала вчитися – стажувалася в США, де вивчала англійську мову, слухала богословські курси та доповнювала свою духовну формацію і церковну свідомість чотирирічними курсами в Катехитично-педагогічному Інституті УКУ. Вона думала про майбутнє і до нього старалася готувати себе й інших.

Покійна мала широке бачення місця Інституту історії Церкви як в УКУ, так і в церковній спільноті. Вона була серед тих, які ділилися духом та підтримували учасників підпілля, брала участь у різних заходах, що доносили спадщину катакомб до ширшої громадськості.

Оксана Ґудзяк була переконаним і практикуючим членом своєї Церкви, брала участь у прощах, відвідувала монастирі, оганізовувала реколекції, чинила діла милосердя, давала милостиню, робила матеріальні пожертви. Одночасно, своїм особистим відношенням до членів різних Церков, тобто своєю релігійною великодушністю, вона сприяла екуменічним крокам. Для неї співжиття і примирення людей різних конфесій були особистими цінностями.

По-особливому Оксана чувала над корпоративною культурою, точністю, відповідальністю спільноти Інституту. У її надійних руках були також і важливі фінансові питання, до яких вона ставилася вкрай відповідально. У Покійної була чітка громадянська позиція протягом усіх політичних і соціальних перипетій останніх десятиліть. Якщо сьогодні УКУ втішається образом інституційної прозорості, гостинності, відкритості і відповідальності перед викликами часу – то це завдяки началам, які допомагали формувати перші працівники, до яких належала пані Оксана.

Сьогодні можна з певністю стверджувати, що на тендітних плечах таких піонерів нашої організації наріжні камені спадщини минулого  перекладалися у фундамент корпоративної культури навчально-наукового закладу, який працює на майбутнє.

Оксана не любила публічності, соромилася, не шукала визнання. Була чутливою до радощів і горя співпрацівників і друзів Інституту: саме вона нагадувала нам про ті чи інші ювілейні дати, заохочувала бути уважними один до одного.

Для Оксани не було занадто дрібних дрібниць. Ми допомагали їй і з цього сміятися. А вона допомагала сміятися нам — із себе. Любила жартувати. Пам’ятаю, як не раз, коли мені зовсім не хотілося щось виконувати, якесь завдання сповнювати, Оксана з великою, радісною, ніби глумливою, усмішкою заявляла: «Все одно буде так, як хоче Бог!» Нерідко в Оксани сльози переходили в сміх і навпаки. Діапазон емоцій був широкий і стрімкий. У цьому вона була правдива.

Дозвольте мені перед Богом і людьми подякувати за ту знакову підтримку, яку Оксана надавала мені у моїй праці і багатьох різних проектах: як директора Інституту, ректора ЛБА і УКУ, у проваджені дому на Парковій, де зустрічалися малі і великі, потужні й найслабші зі Львова, багатьох міст України та усього світу. Особливу опіку Покійна виявляла моїй щоразу більше немічній Мамі, яка любила Оксану як дочку, якої не мала. Оксану пам’ятали: і наші друзі з особливими потребами, і всесвітньо відомі вчені, і кардинали, і президенти.

Немало я вчився від Оксани, а ще більше отримував натхнення. Із нею можна було робити справу і доводити її до кінця, до найвищого рівня. Не терпіла Оксана халтури, а настоювала на цілісному результаті. Часто у виснажливому змаганні до високої якості, я отримував велику підтримку від Покійної. Я завжди пам’ятатиму її енергію, її усмішку і радісний сміх, її палке бажання чинити добро.

***

Від імені Сенату УКУ і Північноамериканської родини Ґудзяків–Шипулів висловлюю щире співчуття родині і друзям Оксани. Свої співчуття передають члени нашої єпархії з Франції та Бельгії, які познайомилися з Покійною в час лікування і там супроводжали її. Надходять вислови пошани, вдячності і запевнення про молитву від єрархів, духовенства, науковців, друзів та донорів Інституту історії Церкви та УКУ з різних країн та континентів.

Особливо звертаюся до Орисі, яка пережила за останні роки багато викликів, зокрема поважні недуги  батьків. Чиста, небесна любов Мами буде з Тобою і з цілою родиною. Не легко батькам і родичам ховати молодшу від себе дитину, дружину, сестру, родичку, подругу. Можете пишатися Оксаною і не сумніватися, що Великий Бог прийматиме її велику любов. Оксана Вас палко любила і за всіх Вас щиро переживала. Дорогі Христю і Устю, Ви були зіницею ока Бабусі. Ростіть великі і пам’ятайте її любов.

Для усіх нас починається новий етап духовного зв’язку з Оксаною Ґудзяк. Він буде особливим. «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (1 Кор 2:9). Оксана Ґудзяк любила Бога і любила людей.

Від імені Покійної висловлюю вдячність Родині і друзям, духовенству в багатьох країнах, які медично, морально і молитовно підтримували її під час тривалої недуги. Крім Родини, місяцями чувала з Оксаною пані Галина Бравкіло. Особливо дякую вл. Венедиктові за душпастиську опіку над родиною Ґудзяків протягом важких останніх років та о. Ігореві Пецюху, який кілька місяців готовив Оксану до переставлення, до світлої зустрічі зі Сотворителем щоденними душпастирськими відвідинами зі Святими Тайнами, молитвою, розрадою та духовним словом. Спасибі спільноті УКУ за організацію супроводу в останню путь. Молилися многі і много. За все славної пам’яті Оксана Ґудзяк Вам дякує і просить: «Простіть і я прощаю».

Нехай Господь щедро винагородить Покійну за її працю і жертовність, відпускає її провини вольні і невольні та дарує їй вічний упокій у своїй оселі.

Вічная пам’ять!

Запевняючи Родину, друзів і співпрацівників про духовну солідарність, залишаюся у молитві,

+Борис

SUNDAY OF THE PUBLICAN AND PHARISEE

Two men went up to the temple to pray, one a Pharisee and the other a tax collector. The Pharisee stood and prayed thus with himself, 'God, I thank Thee that I am not like other men--extortionists, unjust, adulterers, or even as this tax collector. I fast twice a week; I give tithes of all that I possess'. But the tax collector, standing afar off, would not so much as raise his eyes to heaven, but beat his breast, saying, 'God, be merciful to me a sinner!' I tell you, this man went down to his house justified rather than the other; for everyone who exalts himself will be humbled, and he who humbles himself will be exalted. (Luke 18.10-14)

The words by which the preparatory weeks for the fast of Great Lent, speak of a paradox. 'He who exalts himself will be humbled, and he who humbles himself will be exalted'. As these words are proclaimed in our churches on the Sunday of the Publican and the Pharisee, we have just come from hearing another paradox proclaimed in the same Sunday's epistle: 'Yes, all those who desire to live godly in Christ Jesus will suffer persecution' (2 Tm 3.12). Humbleness brings exaltation, the pursuit of godliness brings persecution; and so we turn our eyes toward Lent.

The Publican's cry, 'God, be merciful unto me, a sinner!’ is a phrase not uncommon to the Christian world. Indeed, it is partially in reference to this Scriptural passage that the words of the Jesus Prayer in its most common form can be attributed; and in the form of the Prayer, the words of the tax collector are thus uttered by many of the faithful hundreds, if not thousands, of times in their own lives. But what of these words that we pray?

'God, have mercy on me' is a petition of unequalled frequency in the Church's worship and prayer. Countless litanies embrace it as a refrain, prayer services and memorials beg it repeatedly, and there are portions of the Offices in which it is said in sequences of three, twelve, forty or even fifty. It is the one phrase that many of the faithful, no matter how limited their linguistic knowledge otherwise, will know in all three of the Church's great traditional tongues: Lord, have mercy. Kyrie, eleison.

The words are simple, yet powerful. To beg God's mercy is a grave and awesome mystery in its own right, for the mercy of God is the foundation of the universe. We are made bold to ask for nothing less than that gift which goes beyond all comprehension and understanding, that gift by which the very planets and the stars have their being and we mortal humans have our breath. There is no little content to this cry.

But the Gospel for this Sunday does not speak so much of what the words of the tax collector say, but what they do not say. His prayer is not recounted until we have heard the words of another man, the Pharisee, one of the order of great religious teachers in the late Jewish world, the righteousness of whom must nonetheless be exceeded by anyone entering the Kingdom of Heaven. It is, interestingly, this Pharisee's prayer that abounds in words, in things said. 'God, I thank Thee that I am not like other men--extortionists, unjust, adulterers, or even as this tax collector. I fast twice a week; I give tithes of all that I possess'. The Pharisee has made what might have seemed a reasonable prayer, if we strip away for a moment its uncharitable tone. He is not an extortionist, and gives thanks to God for this fact. He keeps justice, for which fact he again offers thanks. Nor is he an adulterer, nor a tax collector, the latter group being one known for fraud, deception and theft, especially of the poor and misfortunate. He keeps the fasts. He offers of his wealth in tithes to the temple. He seems in every way 'religious'.

But his prayer has said too much, has revealed something of him that he certainly did not intend, yet which is nonetheless true. It has made objects of the elements in his religious life, and thus shown that he does not understand their true and deeper purpose. He has judged another, even if in seeming 'justice', and thus brought judgment upon his own head. His askesis has made him proud, and thus not only failed to serve its intended end, but counteracted it altogether. And from the very outset, the Pharisee's prayer has set him apart from his brethren. 'God, I thank Thee that I am not like other men'. Prayer, which by engendering union with God thus ought in purity to make men one, has been twisted into a divisive act that rends men apart.

Still, we must not judge the Pharisee. We must not hear the words of the Gospel and inwardly cry, 'Thanks to Thee, O God, that I do not pray as he did!', for then, by another great paradox, we pray exactly as he did. The holy Gospel does not recount the Pharisee's prayer that we may see how other, poorer men pray, but that we may see with objective perspective how we pray. Though we may be more familiar with the words of the Publican, we must admit with pained heart that, of the two men, the Pharisee is far more like unto our own selves than the humbled and humble tax collector.

As with so much of the mystery that is God's gracious revelation in the Scriptures, we find that this story is our story. It is not only the Publican and the Pharisee, two long distant and removed figures, who go to the temple to pray, but we ourselves who approach God's great mercy. And it is we who stand and proclaim, whether in our moments of prayer or in the activities of our daily lives, that 'we are not like other men; we are just; we are not adulterers; we fast; we tithe; we are faithful'. And it is to us that the loving Lord Jesus proclaims: 'Everyone who exalts himself will be humbled'.

It is this message that the Gospel for this Sunday means to instill in our hearts: not that we pray like the Publican, no matter how often we may recite his words; but that we pray like the Pharisee--that we are proud and haughty, and therefore must be humbled. The tax collector is not our associate but our example, the one whom we are to follow and strive to emulate. 'Grant unto me the humility of the Publican'. The Pharisee is he who speaks of us, but the Publican he who speaks to us. 'God, have mercy upon me' must be the words of our prayer; but they cannot be purely our prayer whilst we still pray that 'we are not like other men', that we are 'just'. Justice is far from us who are, as the tax collector proclaimed, sinners. We have no weight with God, no claim to His grace. We have only the ability to come before Him and beg His mercy exactly as we are. Lent is coming. In three weeks, the Vespers of Forgiveness will see in the fast proper, the actual period of 'joyful sorrow' that marks the journey into Pascha. But even now the Church begins to situate herself into that spirit which is necessary for joy, for sorrow, for repentance: the spirit of humility which can only come as our pride is brought low and in the depth of our hearts we realize that there is no other cry which mortal man can make in the presence of his King than the words of the humble collector of tax: God, be merciful unto me, a sinner!

---

Propers from Vespers

Brothers, let us not pray like the Pharisee: He who exalts himself will be humbled! Let us prepare to abase ourselves by fasting; Let us cry aloud with the voice of the Publican: O God, forgive us sinners!  

The Pharisee went up to the temple with a proud and empty heart; The Publican bowed himself in repentance. They both stood before you, O master: The one, through boasting, lost his reward, But the other, with tears and sighs, won your blessing: Strengthen me, O Christ our God, as I weep in your presence, Since you are the lover of mankind!

I know the value of tears, almighty Lord: They delivered Hezekiah from the gates of death, And rescued the harlot from repeated sins. Tears justified the Publican instead of the Pharisee: I pray you, Lord:  number me with the former, and have mercy on me!

The Pharisee went up to the temple with a proud and empty heart; The Publican bowed himself in repentance. They both stood before you, O master: The one, through boasting, lost his reward, But the other, with tears and sighs, won your blessing: Strengthen me, O Christ our God, as I weep in your presence, Since you are the lover of mankind!

Now that you see the difference, my soul, Between the Pharisee and the Publican, Flee from the vainglory of such a braggart; Emulate instead the prayer of repentance, crying aloud: God, be merciful to me, a sinner!

WHAT IS PRAYER?

Prayer is doxology, praise, thanksgiving, confession, supplication and intercession to God. "When I prayed I was new," wrote a great theologian of Christian antiquity, "but when I stopped praying I became old." Prayer is the way to renewal and spiritual life. Prayer is aliveness to God. Prayer is strength, refreshment, and joy. Through the grace of God and our disciplined efforts prayer lifts us up from our isolation to a conscious, loving communion with God in which everything is experienced in a new light. Prayer becomes a personal dialogue with God, a spiritual breathing of the soul, a foretaste of the bliss of God's kingdom.

How is one to pray? Only the Holy Spirit can guide us to pray as we should. Just as a child learns to walk by walking, one can best learn to pray by praying, trusting in the help of God. Put your whole soul into your prayer. Think about the meaning of every word you pray. Make it your own personal prayer. Be persistent in prayer. Do not yield to carelessness or neglect. Strengthen your prayer through a lively faith in the Lord, a spirit of forgiveness toward others, and genuine Christian living.

As we pray deeply within our hearts we grow in prayer. By the grace of God we suddenly catch a glimpse of the miracle of the presence of the Holy Spirit working within us. At first it is only a spark but later it becomes a flame freeing and energizing our whole being, provided we do nothing to grieve the Holy Spirit; and if we do sin we repent of our sin immediately and ask for God's forgiveness. To experience the fire of God's holy love, to give it space within us to do its cleansing and healing work as a breath of the Holy Spirit, and to use it as light and power for daily living -- such are the goals as well as the fruits of true prayer.

ACTS 2:42-47 - THE CHRISTIAN COMMUNITY

And they devoted themselves to the apostles’ teaching and fellowship, to the breaking of bread and the prayers. And fear came upon every soul; and many wonders and signs were done through the apostles. And all who believed were together and had all things in common;  and they sold their possessions and goods and distributed them to all, as any had need.  And day by day, attending the temple together and breaking bread in their homes, they partook of food with glad and generous hearts, praising God and having favor with all the people. And the Lord added to their number day by day those who were being saved.

The community that emerged in Jerusalem after Peter’s preaching on Pentecost was remarkable for its shared life. The impact of their newfound faith in the risen Christ was immediate, life-changing and noticed by all. But one of the most striking features of their success, if we can call it that, is that it was built around the simplest building blocks: And they devoted themselves to the apostles’ teaching and fellowship, to the breaking of bread and the prayers. Listening to the Scriptures and to inspired teaching, liturgical life (the prayers) fellowship with each other in the full breadth of what that can mean, crowned by communion in the Body and Blood of Christ (the “breaking of bread” was a technical term for the Eucharist.) All of this remains the foundation for thriving church life today.

It is often said that the picture here of the early Christian commune is an exaggerated, idealized, romanticized image that never really existed. But maybe this image is dismissed because it’s such a frighteningly demanding example, especially in our individualistic society. Lest we think that such rich communal life was always viewed as out of reach, it is worth recalling that St Basil in the fourth century took the Acts community as his practical model for monastic life. He was critical of solitary monasticism (“whose feet will you wash?”) and set down instructions for community living aimed at cultivating the life in Christ demonstrated in the first Jerusalem church.

Saint Basil instructs monks to live together for the sake of mutual help, comfort, instruction, exercise of virtue, efficacy of prayer and security from danger. They are to possess all things in common, and after “rendering to their kindred what is their due” are to distribute the remainder to the poor and needy. “And whoever defames a brother, or willingly hears his brother be defamed, is to be excommunicated.” Saint Basil undergirds this community life with strenuous ascetic practice, with only one meal a day (bread, water, salt, vegetables) and limited sleep before rising in the middle of the night for prayer.  We may not be ready for this whole package, but surely, with God’s help, we can stretch ourselves, deepen our relationships with each other and stir up devotion to the apostles’ teaching and fellowship, to the breaking of bread and the prayers.

Покарання у відчуттях – Муки вогнем і холодом - Святий Беда Високоповажний і Дрительм.

Боже Милосердя, бажаючи розбудити в наших душах святий Божий страх, показує вогонь, холод та інші муки Чистилища,

 в яких полягає покарання через відчуття…

     Якщо покарання позбавленням оглядання Бога не досить переконливе для нас, то з покаранням у відчуттях усе зовсім не так; муки вогнем, тортури суворим холодом лякають наші відчуття, бо ці муки відчутні на дотик. Тому Боже Милосердя, бажаючи розбудити в наших душах святий Божий страх, мало говорить про кару позбавленням оглядання Бога, але постійно показує вогонь, холод та інші муки, в яких полягає покарання через відчуття. Це ми бачимо в Євангелії і в окремих одкровеннях, через які час від часу Бог бажає відкривати своїм слугам таємниці потойбічного життя. Звернімося до одного з таких одкровень. Найперше подивімось, що цитує побожний та учений кардинал Беллармін із творів святого Беди Високоповажного.

     "У наш час, - пише святий Беда, - Англія стала свідком виняткового чуда, яке можна порівняти з видатними подіями перших століть Церкви. Щоб спонукати живих боятися смерті душі, Бог дозволив одному чоловікові, який помер, повернутися до життя й розповісти те, що він бачив на тому світі. Приголомшливі, нечувані деталі, про які той говорить, і його життя, сповнене небаченого каяття та співвідносне з його словами, справили сильне враження на всю країну.

У Нортумбрії жив чоловік на ім'я Дрительм, уся родина якого провадила зразкове християнське життя. Одного разу він занедужав, стан його здоров'я погіршувався з дня на день, згодом воно зовсім погіршилося, і він помер, залишивши дружину та дітей у величезній скорботі та розпачі. Родина провела ніч, плачучи над тілом, але наступного дня перед похороном вони несподівано побачили, що він ожив і сів. Бачачи це, вони так перелякалися, що кинулися тікати, лише дружина його, тремтячи, залишилась наодинці зі своїм воскреслим чоловіком. Він одразу заспокоїв її: "Не бійся, - сказав він, - Бог повернув мене до життя; Він бажає продемонструвати в моїй особі людину, воскреслу з мертвих. Я повинен ще прожити довге життя на землі, але моє нове життя буде цілковито інакшим, ніж те, яким я жив раніше". Потім він встав цілком здоровий і відразу подався до місцевої церкви, де довго молився. Він повернувся додому лише для того, щоб попрощатися з тими, хто був дорогим для нього на землі, і повідомити їм, що житиме лише задля того, щоб приготуватися до смерті, і радить їм робити те саме. Потім він поділив своє майно на три частини: одну віддав своїм дітям, другу - дружині, а третю залишив для роздавання милостині. Роздавши все бідним і залишившись зовсім без нічого, він пішов до монастиря, постукав до дверей і почав благати настоятеля прийняти його як монаха-каянника, який буде слугою усім.

Настоятель виділив йому самотню келію, де чоловік провів решту свого життя. Свій час він поділив на три частини-вправи - молитву, найважчу працю та небувале покаяння. Найсуворіші пости він вважав за ніщо. Взимку бачили, як він пірнав у холодну воду і перебував у ній годинами в молитві доти, доки не прочитає напам'ять усі Псалми Давида.

Життя Дрительма, яке проминуло в умертвленні тіла, його спрямований донизу погляд, навіть риси його обличчя виявляли душу, вражену страхом судів Божих. Він зберігав постійне мовчання, але, відчуваючи примус поділитися (для напоумлення) з іншими тим, що Бог відкрив йому після смерті, так описав своє видіння: "Коли я покинув своє тіло, якийсь доброзичливий чоловік узявся супроводжувати мене. Він з'явився, оточений світлом, його обличчя сяяло. Він прийшов на простору глибоку, безмежну долину, один бік якої був у вогні, а другий - з льоду і снігу; з одного боку - пательні і котли в полум'ї, а другий - сповнений неймовірного холоду та шалених поривів крижаного вітру.

Ця таємнича долина була заповнена незліченними душами, яких ніби шарпала туди-сюди шаленіюча буря. Коли вони не в силі були більше витримувати жорстокості вогню, тоді шукали полегші серед льоду і снігу; але, натрапляючи лише на нові терпіння, кидалися назад у центр полум'я.

Я в заціпенінні спостерігав, як вони металися в жахливих муках, і доки досягав мій погляд, я не бачив нічого, окрім безмежної кількості безнастанно терплячих мук душ. Їх вигляд викликав у мене страх. Спочатку я подумав, що побачив Пекло; але провідник, що йшов переді мною, обернувся і сказав: "Ні, це не те, що ти думаєш, Пекло відкинутих. Чи ти знаєш, - продовжував він, - що це за місце?" - "Ні", - відповів я. "Знай, - говорив далі він, - що долина, в якій ти бачиш багато вогню і льоду - це місце, де карають душі, які упродовж життя нехтували сповіддю і до кінця відкладали своє навернення. Завдяки особливому Божому милосердю вони мали щастя щиро покаятися, відбути сповідь і зненавидіти свої гріхи перед смертю. Ось чому вони не прокляті і в день Великого Суду увійдуть до Царства Небесного. Деякі з них отримають звільнення швидше, завдяки заслугам молитов, милості і постів, пожертвуваних за них живими, і особливо завдяки Жертві Святої Літургії, відправленої за їх звільнення".

Так розповідав Дрительм. Коли його спитали, чому він так жорстоко поводиться зі своїм тілом, чому поринає у крижану воду, він відповів, що бачив муки і холод цілком інакшого роду.

Братам, здивованим тим, що він міг витримати таке неймовірне умертвлення, сказав: "Я бачив ще дивовижніші покаяння". До кінця своїх днів аж до того, коли Богові було завгодно покликати його до Себе, він не переставав завдавати болю своєму тілові і навіть згорблений під тягарем років не намагався полегшити свої терпіння.

Ця подія спричинила великий страх в Англії; велика кількість грішників, зворушених словами Дрительма і вражених його життям аскета, щиро навернулась.

"Ці факти, - додає святий Беллармін, - видаються мені незаперечною істиною, оскільки вони не лише співзвучні зі словами Святого Письма: "Посуха й спека пожирає сніжну воду - так грішників Шеол хапає" (Йов. 24, 19), але святий Беда Високоповажний подає їх, як недавні і добре відомі події. Окрім того, вони спричинили навернення великої кількості грішників, що є знаком Божого діяння, адже Бог чинить чудеса для того, щоб зродити в душах плоди".